Семінарське заняття 8

Основні детермінанти етнонаціональної психології

План:

1. Основні концептуальні напрямки етнопсихологічних досліджень.

2. Психологічні детермінанти етнонаціонального життя: термінологічне розмежування.

3. Проблеми виявлення українського національного психотипу.

1

Відомо, що відповідність поглядів політика національному менталітету і культурним традиціям народу є важливою умовою підтримки людьми його соціально-політичних і економічних проектів. Диференціація політиків за культурно-національним принципом „свій-чужий” часто має вирішальне значення при самовизначенні виборців під час голосування. В свою чергу „вбудованість” політика в національно-культурний контекст визначається саме відповідністю його ідеологічної програми та іміджу особливостям національного характеру і національної ідеї. В цьому контексті важко уявити собі довготривале існування на політичній арені лідера, який дисонує з національним характером і національною ідеєю.

Під час формування психіки майбутнього політика величезну роль відіграє колективне несвідоме. Згідно К.Г.Юнгу, воно формується з залишків та наслідків колективних переживань етногрупи як певні неусвідомлювані реакції на специфічні умови її існування. Свій прояв ці реакції знаходять в характерних для даного народу універсальних праобразах, які підсвідомо детермінують поведінку і мислення кожної людини, в тому числі і політика. Вчений назвав їх „архетипами”. Ці поведінкові архетипи виникають вже на перших етапах формування етносу. В майбутньому, з плином історичного процесу, вони, безумовно, модифікуються. Проте, завжди зберігається певний поведінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Саме цей, прихований „поведінковий шаблон” і визначає ті різниці в реакціях на виклики політичного середовища, які ми фіксуємо у політиків, що належать до різних культурно-національних традицій.

Йдеться про особливості етнічної психології. Сам термін „етнічна психологія” використовується в двох основних значеннях: 1) для позначення особливостей психологічного життя етносів, народів та їх індивідуальних представників; 2) для позначення кола питань, проблем, які мають вивчати соціально-політичні науки в сфері психології етносів.

На донауковому етапі розвитку етнопсихологічних знань робилися спроби з’ясувати існування національних поведінкових відмінностей. Стародавні греки пояснювали ці відмінності переважно зовнішніми впливами: планет, клімату, способу життя тощо. У творі, що приписується Гіппократу, викладена теорія про вплив клімату на характер народів. Фукідид та Страбон наполягали на важливості соціальних умов життя народу в формуванні його характеру і ментальності. Теорія французького філософа Ш.Монтеск’є та німецького філософа І.Гердера переоцінювала вплив кліматичних умов та особливостей ландшафту на формування національної психології. Цей підхід відомий в науці під назвою географічного детермінізму. В середині XIX ст. такі вчені, як К.Г.Ріттер, Ф.Ратцель та Ж.Брюнес, заклали основу т.зв. антропогеографії. Деякі вчені, під впливом складності проблеми, заперечували існування національного характеру взагалі.

Вперше концептуально-цілісна школа етнопсихології виникла в 30-ті рр. XX ст. в США на чолі з О.Кардінером. Основний акцент тут робився на вивченні культурно-психологічних особливостей індивідуальних представників конкретного народу.

Починаючи з 40-50 рр. минулого сторіччя ряд західних дослідників (Л.Снайдер, А.Мартіні, Г.Момзен та інші) порушили питання про необхідність виявлення особливостей соціально-психологічного життя багатоскладових суспільств сучасності. При цьому робився акцент на важливості з’ясування етнопсихологічних та політико-психологічних орієнтацій саме у тих людей, які особливо впливають на життя суспільства під час соціально-політичних кампаній (вибори, референдуми).

Відомий російський вчений Л.М. Гумільов вважав, що етнопсихологія – це наука про зміни настроїв етносу, які проявляються в етнічній історії в залежності від фази етногенезу. За його думкою, у становленні первинного колективу, головну роль відіграє неусвідомлене тяжіння людей певного психологічного складу один до одного (компліментарність). Вчений вважав, що компліментарність не слід відносити до числа соціальних явищ – це суто біологічний феномен. Таке тяжіння є завжди під час становлення етносу. На наступній фазі етногенезу складаються соціальні інститути. На стадії народу компліментарність проявляється як патріотизм.

2

Вперше термін „менталітет” було використано представниками „нової історичної школи”, або „школи анналів” (Л.Февр і М.Блок). під менталітетом вони розуміли колективну психологію „гарячих суспільств” на стадії цивілізації. У сучасній науці загальноприйнятого визначення поняття „менталітет” не існує. Проте, національний менталітет можна визначити як конкретний соціально-психологічний стан нації, що втілює в себе результати тривалого впливу на неї природно-географічних та соціально-економічних чинників.

Формуючись історично, менталітет представляє собою сукупність соціально-психологічних рис, суму первинних детермінуючих реакцій, комплекс яких проявляється в усіх сферах життєдіяльності даної людської спільноти. Інакше кажучи, менталітет, це певний поведінковий код того чи іншого народу. Можна визначити найбільш характерні риси менталітету як феномену:

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття та інтерпретації власного внутрішнього світу і зовнішніх умов формується під тривалим впливом культурно-історичних, геополітичних, природнокліматичних та інших факторів. Трансформація цих факторів і визначає напрямок еволюції ментальних настановлень. Але саме ментальність, як цілісний феномен, зберігає код нації і не може змінитися протягом життя одного-двох поколінь.

2. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини. Тому її часто визначають як „душу нації” – те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.

3. Ментальність нації проявляється в домінуючих життєвих настроях, в характерних особливостях світосприйняття, в системі моральних вимог, норм, принципів і цінностей виховання.

4. Ментальність – спільний „психологічний інструмент” представників конкретної культури, за допомогою якого відбувається упорядкування різноманітних уявлень, їх перетворення в певний тип світогляду.

Найбільш важливим елементом менталітету нації є національний характер. Національний характер – це сукупність усталених, характерних для даної національної спільності особливостей сприйняття навколишнього середовища та форм реакції на нього. Він проявляється в сукупності настановлень та стереотипів поведінки, які репрезентують ціннісне ставлення до світу в культурі, традиціях, звичаях даного народу. І.Лисяк-Рудницький вважав, що національний характер не є чимось абсолютно оригінальним і унікальним, проте є скоріше індивідуальною комбінацією рис, які широко розповсюджені в світі і є спільними для багатьох народів. Звідси – недопустимість т.зв. стереотипізації, за якою психологічні риси нації виводяться з індивідуальних характерів її окремих членів, що неминуче веде до хибного уявлення про національні спільноти в цілому.

Національний характер – складовий елемент і, одночасно, основа психологічного складу нації в цілому, і національної психології як такої. Складна сукупність емоційних (національний характер) і раціональних (національна свідомість) елементів – це і є менталітет нації. В розвинутих формах соціальності (народ, власне нація) національний характер залишає за собою більш скромну функцію – функцію емоційної підтримки поведінки представників національної групи.

В структурі національного характеру можна назвати декілька елементів:

1. Національний темперамент;

2. Національні емоції;

3. Національні почуття.

Особливе місце в структурі національного характеру належить національним стереотипам і автостереотипам. Національні стереотипи – відносно усталена сукупність уявлень про характерні риси інших національностей, а також певне емоційне ставлення до них. Поряд з національними автостереотипами (уявленнями про характерні риси власного етносу), етнічні стереотипи є важливими складовими масової та індивідуальної національної свідомості. Схематично і яскраво фіксуючи типові психологічні, моральні, антропологічні та інші особливості представників інших етносів, вони виконують важливу функцію, спрощуючи сприйняття дійсності і допомагаючи орієнтуватися у ситуації міжнаціонального спілкування.

Поняття і явище національних стереотипів тісно пов’язано з поняттям і явищем „сигнального успадкування”. Сигнальне успадкування – це передача поведінкових навиків нащадкам шляхом навчання через умовний рефлекс наслідування. Це – механізм, за допомогою якого формуються неповторні комплекси поведінкових навичок. Сигнальне успадкування лежить в основі традиції. Умовні рефлекси передаються від старших до молодших, завдяки чому стереотипи поведінки є формою адаптації до природного, соціального і політичного оточення.

Національна свідомість – це сукупність соціальних, політичних, економічних, релігійних та інших поглядів, які характеризують зміст, рівень та особливості духовного розвитку національної групи.

Національна свідомість більш раціональна порівняно з національним характером, хоча остаточно раціоналізується лише в теоретичних своїх формах. Вона включає в себе відношення групи до різних цінностей суспільства, відображає процес її історичного розвитку, колишні досягнення та нові завдання. Як і будь яка інша форма суспільно-політичної свідомості, національна свідомість представляє собою єдність двох основних складових: буденної і теоретичної свідомості.

Буденна національна свідомість – тісно пов’язана з національним характером і представляє собою побутову, повсякденну національно-етнічну психологію. В структурі буденної національної свідомості можна виділити три своєрідних елемента:

1. Повсякденні потреби, інтереси, цінності;

2. Стереотипні уявлення – елементарні форми та зразки поведінки;

3. Емоційні елементи.

Теоретична національна свідомість – це ідеологія нації, результат систематизації та узагальнення буденних уявлень, настроїв, потреб і вольових устремлінь групи.

Ядром національної свідомості виступає національна самосвідомість. Це – стрижнева система оціночних суджень і раціонально-ціннісних уявлень, необхідних для відповідного самовизначення людини в духовному і соціально-політичному житті.

На відміну від національної свідомості, національна самосвідомість є більш індивідуалізованим поняттям, що виражає, перш за все, ступень засвоєння тих або інших компонентів загальнонаціональної свідомості індивідами – членами національної спільноти.

3

Український народ в процесі його розвитку супроводжували, з одного боку процеси поглиблення національної єдності, а з іншого, - формування відмінностей в психіці, культурі, політичному та економічному способах життя за регіональною ознакою. М.С.Грушевський зазначав, що якщо б Галичина і Велика Україна не піклувалися б про взаємне зближення, а йшли власним шляхом, то за 20-30 років вони б створили дві різні національності на єдиній етнічній основі, як серби та хорвати. Дійсно, жителі Наддніпрянщини – це переважно люди східноєвропейської культури і свідомості, адже 10-12 поколінь українців цього регіону співіснували з росіянами в складі Російської імперії. Сучасне ж покоління зрілих галичан (40-50 років), життя дідів і навіть юність батьків яких пройшли в складі Австро – Угорщини і Польщі, хоча і проживали в СРСР, але за своїм світоглядом належали до центральноєвропейської культурної традиції.

Аналіз етнопсихологічних особливостей українців дозволяє виявити і спільні риси їхньої ментальності. Так, за думкою українського культуролога і філософа Д.Чижевського, для української ментальності характерно „крейсування між різними берегами духу: між порядком життя і мислення і анархією життя і мислення”. Головний акцент у виявленні українського національного психотипу робиться більшістю дослідників на „межевості” самої України. На межі двох світів (степ та ліс) народжуються екстремальні ситуації – життя перебуває під постійною загрозою, є проблематичним. Ця постійна загроза вела українців до вироблення двох типів реакцій: авантюрного і прихованого існування. В українців основним архетипом стає „особливе місце”, „наш край”, в якому можна відчувати єдність власної цілісності („ми-козаки”), а в цілому – власну індивідуальність (неповторне „Я”).

За професором А.Кульчицьким, певні „конфігурації” українського національного психотипу обумовили такі фактори:

1. Географічний – існування в степу породжувало любов до безкінечності, абсолюту.

2. Історичний – вже згадувана пограничність, межевість ситуації та її результати – авантюрний і прихований типи реакцій і моделі поведінки.

3. Соціопсихологічний – селянська структура української нації породила схильність до творіння малих форм соціальності на основі компліментарності, а не на політичних ідеях. Цим спільнотам властиві рефлексивні настанови, спрямовані на самопізнання і на більш адекватне пізнання найближчого оточення.

4. Культур морфологічний – пов’язаний з периферійним положенням України по відношенню до Західної Європи. Три великі хвилі „європейського духу” – римський католицизм з ідеєю порядку життя і мислення, Ренесанс з ідеєю індивідуалізму, і Просвітництво з культом науки – докотилися до України значно послабленими, зі зміненою спрямованістю. Індивідуалізм з апологією експансії людини у зовнішній світ став у українців настановленням на інтенсифікацію внутрішнього життя. Сцієнтизм, який трактував знання як силу для підкорення навколишнього середовища, трансформувався у вчення про знання, що формує людину. Нарешті, можна констатувати відхилення українських настановлень сприйняття світу від предметності до рефлексії.

Тривале перебування України в складі спочатку Російської імперії, а потім і СРСР, призвело до того, що на традиційні психоповедінкові архетипи було накладено „євразійську” матрицю світосприйняття з абсолютною домінантою тотальної покірності по вертикалі, що йде від імперського центру.

В сучасній Україні на рівні національної свідомості діють два різноспрямованих авто стереотипу:

1. Гіпертрофовано-негативний, більш відомий як „комплекс меншовартості (малоросійства)” – визнання частиною населення власної вторинності, залежності від „старшого брата”.

2. Гіпертрофовано-позитивний – провіденційна віра у „велике майбутнє” українського народу на той лише підставі, що він вже настраждався і тепер заслуговує на нагороду від „Бога” чи „Історії”.

Семінарське заняття 9

Психологія масових політичних настроїв. Стихійні форми поведінки в політиці.

План:

1. Масові настрої і політична наука.

2. Політична психологія масових настроїв.

3. Загальні механізми стихійної поведінки.

4. Основні суб’єкти стихійної поведінки.

1

Політичне життя суспільства можна вивчати як мінімум з двох методологічно різних точок зору. Перша, що робить наголос на аналізі політичних інститутів, ставить в основу розгляд статичних політичних структур і інститутів влади. Друга точка зору, що спирається на аналіз процесуальний, бачить центр вивчення в динаміці політичних процесів, звичайно, обумовлених спонтанною активністю широких мас суспільства, детермінованої такими факторами, як власна політична психологія і, насамперед, власні політичні настрої мас. Перша позиція найбільш адекватна при вивченні стабільних соціально – політичних систем. Друга – при дослідженні швидко мінливих ситуацій із розмитим впливом інститутів влади. Ситуації другого роду звичайно визначаються поняттям «перехідного» політичного процесу. Правомірним є застосування такого поняття і стосовно сучасної України.

Масові настрої є тісно пов’язаними з такими поняттями політичної науки, як: «політична свідомість», «політична культура», «політичне поводження». Так, масові настрої виступають як стрижень, «ядро», що організує «поле» масової свідомості. Настрої є своєрідним провісником такого важливого компоненту політичної свідомості, як суспільна думка. Вони є однією з перших реакцій політичної свідомості, її первинним оцінним, а іноді і безпосередньо діючим компонентом.

Можна констатувати наявність трьох видів зв’язків між політичною культурою і масовими політичними настроями:

1. Політична культура, як більш широке явище, ніж політична свідомість, включає останню разом із настроями, що виступають як основа актуальної політичної свідомості.

2. Настрої входять у політичну культуру як не завжди усвідомлювані компоненти колишніх, зруйнованих або витиснутих варіантів політичної свідомості – у виді соціально – політичної пам’яті суспільства, як нашарування колишніх політичних систем, як елементи традицій.

3. Масові настрої входять у політичну культуру як можлива основа майбутніх ідеологічних побудов, як прообраз майбутньої політичної свідомості і, можливо, майбутнього варіанту політичної системи.

Найбільш тісно масові політичні настрої зв’язані саме з політичною поведінкою – вони виступають одним з істотних механізмів, що визначає її.

Таким чином, роль масових настроїв полягає в тому, що це один зі стрижневих механізмів політичних процесів, вплив яких простежується наскрізним шляхом: від зовнішніх умов, крізь їхню внутрішню оцінку, крізь політичну свідомість і політичну культуру – на політичну поведінку. У цілому ж, всі основні компоненти політичної системи так чи інакше пов’язані з масовими настроями. Держава – оскільки вона змушена рахуватися з такими настроями і містити в собі визначені інститути впливу на них. Політичні партії – оскільки вони формуються на основі і для вираження тих або інших досить масових настроїв. Ті ж причини зв’язують настрої з громадськими організаціями. Однак, особливе значення настрої мають для такого важливого компонента політичної системи, яким є масові суспільно – політичні рухи. Виникнення і розвиток таких рухів необхідно пов'язувати з недостатньо усвідомленими, стихійними факторами.

2

У політико-психологічному вимірі масові політичні настрої – це однорідна для досить великої кількості людей складна сигнальна реакція, що відбиває задоволення або незадоволення загальними соціально – політичними умовами життя, я також суб’єктивну оцінку можливості реалізації соціально – політичних домагань.

Виникнення масових політичних настроїв пов’язане із взаємодією двох факторів: 1) об’єктивного, предметного (реальна дійсність), і 2) суб’єктивного (різні уявлення людей про реальну дійсність, різні її оцінки у світлі інтересів і потреб).

Розвиток масових політичних настроїв, як правило, носить циркулярний характер, що нагадує своєрідне «емоційне кружляння»: ті самі настрої, що мають загальну основу (звичайно, саме незадоволені соціально – політичні домагання) відтворюються за визначеним циклом знову і знову. Цикл розвитку масових настроїв, зазвичай, включає п'ять основних етапів: від зародження настроїв – через їхнє нагромадження і кристалізацію – до максимального підйому, що виявляється в політичних діях – потім до спаду настроїв, а в останньому випадку, протягом часу – до нового підйому. Суб’єктом політичних настроїв є маса як сукупність людей, згуртованих загальними переживаннями.

Зароджуюча в окремих групах і стратах, настрої надзвичайно швидко поширюються і самі формують масу як свого суб’єкта. Так, наприклад, у ході революцій «робоча маса» може швидко перетворитися на масу – «більшість всіх експлуатованих». Особливо яскраво це виявляється в ході радикальних політичних змін, політичних криз. У більш спокійних ситуаціях, коли в межах політичної системи функціонують різноманітні не надто виражені настрої, їхній суб’єкт представлений відносно локально. У найбільш конкретному вираженні – у виді юрби.

До основних функцій масових політичних настроїв необхідно віднести:

1. Функцію суб’єктивного забезпечення динаміки політичних процесів. Дана функція здійснюється через політико-психологічну підготовку, формування і мотиваційне забезпечення політичних дій досить великих людських спільнот.

2. Функцію формування суб’єкта потенційних політичних дій.

3. Функцію ініціювання і регуляції політичної поведінки за допомогою відповідних варіантів настроїв (наприклад, що ведуть до модифікації політичної системи).

4. Функцію стратегічної політико-психологічної оцінки (формується довгострокове відношення до політичної реальності, спосіб її осмислення).

У загальному виді, під масовим політичним рухом розуміється поява і широке функціонування таких політичних сил, що намагаються змінити існуючі умови життя в суспільстві або закріпити їх шляхом впливу на політичні інститути або ж шляхом широкої боротьби за владу. Рух – це завжди якесь спільне прагнення людей до реалізації загальної мети. Основою для появи такого масового прагнення є наявність визначених масових політичних настроїв. Ліворадикальні рухи вбачають перспективи виходу в досягненні нових, ще більш високих домагань, яким підкоряють свою поведінку, спрямовуючи її на заперечення минулого і руйнування існуючого порядку заради якогось бажаного майбутнього. Для того, щоб подібні настрої стали масовими, звичайно необхідно, по – перше, щоб розрив домагань і реальності був очевидний, а по – друге, не залишав надій на швидке поліпшення ситуації. Масові настрої такого роду, звичайно, спрямовані в майбутнє, обґрунтовуючи необхідність радикальних дій новими домаганнями або новими можливостями реалізації потреб («…хто був ніким, той стане всім»).

Масові настрої, що лежать в основі реформістських рухів, формують суб’єкт політичного поводження особливого роду – суб’єкт відносної політичної стабільності. За своєю політико-психологічною суттю - це еволюційні рухи: дії, залучених до них мас спрямовані звичайно на поступове удосконалювання соціально – політичної системи при збереженні її в цілому, стабільному стані. Особливостями настроїв, що лежать в основі реформістських рухів, є, по – перше, помірковано – негативна оцінка реальної ситуації, а по – друге, настільки ж помірна позитивна оцінка можливих у майбутньому змін. Останнє визначається конкретними очікуваннями не принципово нових, а лише великих можливостей реалізації поступово зростаючих домагань у рамках існуючої політичної системи.

В основі праворадикальных рухів звичайно лежать настрої крайнього невдоволення реальною ситуацією і позитивною оцінкою такої потенційної ситуації, що пов’язана з реставрацією старих, традиційних і апробованих домагань і випробуваних можливостей їхнього досягнення. Це критичні стосовно сьогодення, але оптимістичні у відношенні минулого і перспектив його повернення настрої.

Виступаючи як механізм ініціювання і регуляції політичної поведінки, настрої, опановуючи масами, можуть вести до змін у стрижневій ланці політичної системи – в інститутах і функціях влади і політичного керування. На практиці це звичайно викликає зміни в державному устрої, пов’язані з формою правління, зі зміною влади, зі значними політичними реформами або навіть зміною політичного ладу (Чилі, Іран, СРСР).

3

Стихійна політична поведінка значних мас людей – це неорганізована, але аналогічна реакція великої кількості людей на виклики, що поступають від політичного середовища.

До найбільш загальних механізмів політичної поведінки необхідно віднести:

1. «Циркулярну реакцію» - та або інша емоція, підхоплюючись іншими людьми, звичайно повертається до вас як би по колу. Так вона може циркулювати визначений час, і це – перший етап формування емоційної спільності. Процес циркуляції може перериватися, і тоді емоція поступово зникне. Однак, при включенні в спільність нових людей вона буде щораз, як би відтворюватися заново. Це відбувається в тих випадках, коли емоція і її привід досить актуальні і значимі для людей. Тим самим забезпечується другий етап:

2. «Емоційне кружляння» - спільності, що стихійно склалися, та або інша емоція як би ходить по колу, безупинно підтримуючи і підсилюючи сама себе. Це етап емоційної самопідтримки такої спільності.

3. „Поява нового загального об’єкта уваги, на якому фокусуються емоційні імпульси, почуття й уяви людей. Якщо спочатку загальний об’єкт інтересу складав збудливу подію, що викликала емоційну реакцію й утримувала біля себе людей, то на даному етапі новим об’єктом стає образ, створюваний у процесі «емоційного кружляння» і спілкування членів спільності. Цей образ – подукт спільної творчості, він усіма розділяється і дає загальну орієнтацію, виступаючи як об’єкт – збудник спільної поведінки. Виникнення такого, як правило, уявлюваного, віртуального об’єкта стає фактором, що згуртовує спільність у єдине ціле.

4. Активізація членів спільностіІ через додаткове стимулювання, шляхом порушення імпульсів, що відповідають загальному уявному об’єктові. Таке стимулювання, звичайно, здійснюється на основі прямого вселяння. Здійснює його лідер спільності. Тим самим, він безпосередньо спонукує членів спільності до конкретних, потрібних йому дій. Або, за відсутності такого лідера, цілеспрямованого спонукання не відбувається, і спільність сама, стихійно знаходить для себе об'єкт власних безпосередніх дій.

4

До основних суб’єктів стихійних форм поведінки в політиці можна віднести:

• Юрбу;

• «Зібрану публіку»;

• «Незібрану публіку».

Юрба – це контактна, зовні неорганізована спільність, що відрізняється високим ступенем конформізму складових її індивідів, що діють вкрай емоційно й одностайно. Характерними рисами будь-якої юрби є:

1. Стійкий психологічний зв’язок, що поєднує людей.

2. Деіндивідуалізація, внаслідок якої в людей зростає схильність до наслідування.

Особливу силу юрбі додає наявність конкретних опонентів. За словами Б. Поршнєва, юрбу часом робить спільністю тільки те, що вона «проти» «них».

У політико-психологічній літературі виділяють чотири основних типи юрби:

А). Випадкова юрба. Основною емоцією тут, найчастіше, є цікавість.

Б). Експресивна юрба. Сукупність людей, що спільно виражають радість або горе, гнів або протест.

В). Конвенційна юрба. Керується якимись правилами у своєму поводженні. Звичайно, така юрба збирається з приводу події, оголошеного заздалегідь –політичного мітингу. Але така юрба залишається «конвенційною» лише до визначеного моменту.

Г). Діюча юрба. Отут виділяється ряд підтипів – агресивна юрба, панічна юрба, заколотна, революційна тощо.

Політична поведінка юрби, у принципі, цілком піддається контролю і керуванню. Однак, це ефективно до визначеного ступеня. Головна суть подібних методів керування юрбою – у зворотній трансформації видів і різновидів юрби, у їхній редукції до нижніх рівнів.

«Зібрана публіка» - це скупчення людей, яких обєднує певне переживання або зацікавлених тим самим предметом. Ця загальна зацікавленість і поляризація настанов навколо того самого предмету або події – основа її відокремлення. Наступною рисою є готовність до реагування деяким спільним чином. Це подібність настанов, орієнтацій і готовність до дії – основа існування публіки. Зібрана публіка дуже швидко може трансформуватися в юрбу.

«Незібраною публікою» є, наприклад, читачі тих самих газет. У російському варіанті можна говорити про «аудиторію НТВ». З зовнішньої т.з., незібрана публіка – це усього лише «поляризована маса», тобто велике число людей, мислення й інтереси яких орієнтовані ідентичними стимулами в одному напрямку, і які поводяться подібним образом. Ця подібність може виявлятися не тільки в побутових, але й у більш соціально важливих питаннях – в ідеології і політиці. Усякі види «поляризованих мас», являють собою базу для вироблення подібних поглядів, готовності до некритичного сприйняття визначеної інформації.

Семінарське заняття 10

Психологія політичного насильства.

План:

1. Політичне насильство: умови виникнення й основні види.

2. Радикалізм і екстремізм у політичному процесі.

3. Психологічні основи війни на рубежі XX – XXI ст.

4. Тероризм: психологія політичної деструктивності.

1.

У сучасній науці існує величезна кількість теорій, що намагаються дати відповідь на питання про природу насильства взагалі і політичного насильства зокрема. Спектр пояснювальних моделей, пропонованих цими теоріями, надзвичайно широкий – від переконаності в біологічно детермінованому характері агресивності людини, до повної абсолютизації факторів соціального навчання і виховання в її виникненні. Швидше за все, варто дотримуватись якоїсь середньої лінії в поясненні джерел і причин виникнення феномена людської агресії. Агресивність людини, без усякого сумніву, має у своїй основі біологічні характеристики і є однією з проявів інстинкту самозбереження. У той же самий час, не можна не враховувати і те, що найважливішими стимуляторами агресивного поводження людини і колективу є ті або інші стереотипи сприйняття навколишньої дійсності, а більш конкретно – інших колективів і індивідів, що не належать до «своєї» групи. Подібні стереотипи носять, поза всяким сумнівом, соціальний характер, а їхнє тривале тимчасове існування пояснюється винятково факторами передачі культурної інформації в процесі соціалізації індивіда (іншими словами - соціальним навчанням).

З наукового погляду, соціальне насильство – це інструмент і механізм, який виконує функцію перерозподілу матеріальних і не матеріальних ресурсів і тим самим дозволяє вибудовувати власне соціальні структури, особливе місце серед яких згодом зайняла держава. Історично розвивалися й удосконалювалися не тільки знаряддя праці, але й арсенал засобів і форм насильства, його специфічна організація і пов’язані з ним відносини. Держава сконцентрувала у своїх руках армію, поліцію, податкові служби, прибрала монополію на насильство, освятивши власну діяльність як єдино припустиму і можливу. Об’єктивно виникли й одержали прискорений розвиток нефізичні форми насильства, без яких немислима сучасна цивілізація: податкова і фіскальна політика, різні регулятивні функції держави тощо.

Насильство, як спосіб примусу властиве будь-якому суспільству. Насильство в політиці використовувалося завжди і навряд чи колись від нього вдасться цілком відмовитися. До умов, за яких насильство стає частиною офіційної політичної ідеології і практики, необхідно віднести наступні:

1. Світоглядні, що затверджують “збоченну” природу людини, яка важко підкоряється раціональним доводам.

2. Специфічний погляд на сутність історичного процесу, у якому останній репрезентується як хаотичний, такий, що потребує врегулювання силовими засобами.

3. Домінування месіанських ідей у масовій свідомості.

4. Ідеократичний характер правлячого режиму тощо.

Серед основних видів політичного насильства необхідно назвати такі:

1. Колективне структуроване насильство. Основними суб’єктами тут є армія, поліція, міліція. Насильство в даному випадку легітимує держава. Усім соціальним інститутам такого роду властивий феномен зниження почуття індивідуальної відповідальності і деіндивідуалізація.

2. Колективне неструктуроване насильство. Це повстання, бунти і тому подібні масові дії. Почуття індивідуальної відповідальності в учасників даного типу дій набагато вище, ніж у тих, хто втягнутий у насильство структуроване.

3. Індивідуальне структуроване насильство. Прикладом можуть бути відносини між васалом і сюзереном. Ці відносини припускають особисту лояльність і право сюзерена на насильство стосовно васала. Участь у подібному роді насильства дозволяє не почувати відповідальності за наслідки своїх дій. Суспільство, регулюючи індивідуальне структуроване насильство, максимально чітко визначає, що стосовно кого й у яких випадках можливо, а що - ні.

4. Індивідуальне не структуроване насильство. Це найбільше особистісно детерміноване з усіх розглянутих вище. Прикладом може бути індивідуальний терор або окремі спалахи індивідуальної агресії, мотивованої тими або іншими політичними подіями.

2

Поняття «Радикалізм» (від лат. Radix – корінь) можна представити як психологічний механізм якісного перетворення політичних процесів, що припускає рішучі і безкомпромісні дії для досягнення цілей. Це соціокультурний феномен, обумовлений особливостями історичного, релігійного розвитку країни, що виявляється в ціннісних орієнтаціях, стійких формах політичного поводження суб’єктів, націлених на опозиційність, тотальний, швидкий темп змін, примат силових методів у реалізації політичних цілей.

Радикалізм виконує наступні функції в політичному процесі:

1. Сигнально-інформаційна функція про ступінь неблагополуччя суспільно – політичного середовища.

2. Функція розрядження соціальної напруги шляхом виходу невдоволення, що нагромадилося.

3. Функція тиску на політичні інститути, підготовку, прийняття і проведення політичних рішень.

4. Функція корегування політичного курсу.

5.Функція стимулювання корінних політичних змін, інновацій.

Політичний екстремізм можна визначити як прихильність в ідеях і політиці крайнім поглядам і діям. Численним різновидам екстремізму властиві загальні риси:

А) Насильство або його погроза (звичайно збройна).

Б) Одномірність, однобокість у сприйнятті суспільних проблем, пошуки шляхів, їхнього рішення, фанатизм, одержимість у прагненні нав'язати свої принципи, погляди опонентам.

В) Бездумне, беззаперечне виконання всіх наказів, інструкцій.

Г) Опора на почуття, інстинкти, забобони, а не на розум.

Д) Нездатність до толерантності, компромісів, або ігнорування них.

3

На рубежі XX – XXI ст. найбільше чітко проявилися ті серйозні зміни в характері ведення воєнних дій, що визрівали протягом декількох попередніх сторіч. Мова йде, насамперед, про те, що війна тепер носить характер не простого збройного протистояння, а має яскраво виражений психологічний характер. Війна початку XXI століття носить не тільки яскраво виражений технологічний характер з активним застосуванням засобів масової поразки й електронних технологій – тепер це війна інформаційна, війна технологій гуманітарних.

У широкому змісті слова, психологічна війна – це цілеспрямоване і планомірне використання ворогуючими сторонами психологічних засобів для прямого або непрямого впливу на на поведінку супротивника з метою змусити його діяти в бажаних напрямках. Психологічна війна як реальний політико-психологічний процес спрямована на підрив масової соціальної бази політичних опонентів, на руйнування впевненості в правоті й здійсненності ідей супротивника, на послаблення психологічної стійкості мас, що знаходяться під впливом опонентів. Кінцевою метою психологічної війни є звернення масової свідомості і масових настроїв від задоволеності і готовності підтримувати супротивників, до невдоволення і деструктивних дій у їхньому відношенні.

Практично, психологічна війна означає переніс реальних бойових дій у сферу повсякденної свідомості. У ній звертаються до емоцій і інстинктів, забобонів і упереджень. Сюди ж відносяться різноманітні соціально – ідеологічні міфологічні конструкції (від міфів про «російського ведмедя» до схожих штампів про «ісламську загрозу»). Психологічна війна, як неодмінний компонент усякої війни, виявляється у виді т. зв. «спецпропаганди», розрахованої на війська і мирне населення реального супротивника. Приклади подібних вдалих операцій, дотепер є нечисленними. Сучасним прикладом може вважатися війна США проти Афганістану. Вже за 24 години після подій 11 вересня 2001 року в США приступили до створення структури, що одержала назва «ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР КОАЛІЦІЇ». Центр веде каталогізацію того, що іменується «неправдою Талібана». Робиться це за такою формою, наприклад: «Заява: Талібан звинувачує США в нанесенні ударів по мирному населенню». Факт: “Талібан у дійсності розміщає свої важливі військові об'єкти біля цивільних зон і використовує безневинних афганців у якості живих захисних щитів». При цьому, психологічна війна в період Афганської кампанії спрямована на введення потрібних типів знань у масову свідомість. Так, наприклад, факт уводиться відразу ж з інтерпретацією. Найпростішим видом інтерпретації є вибір того або іншого вербального позначення, наприклад, не війна, а «анти терористична операція», що відразу задає справедливість цієї воєнної дії, а також її обмежений характер.

Найбільш розповсюдженими прийомами психологічної війни є:

1. Прийоми психологічного тиску. Це багаторазове повторення помилкової тези, посилання на авторитети в сполученні з різними спекуляціями (починаючи від перекручування цитат і кінчаючи посиланнями на неіснуючі джерела); гра цифрами і фактами для створення видимості об'єктивності і точності; тенденційний підбор ілюстративного матеріалу з упором на ефект «дії, що драматизує».

2.Прийоми прихованого проникнення у свідомість об’єкту впливу. Це реклама свого (красивого і безтурботного) способу життя, поширення бажаних (звичайно, власних) політичних цінностей і стандартів своєї маскультури через музику, моду, розважальні телепрограми і кінофільми. Сюди ж відноситься масоване поширення слухів і пліток як альтернативи офіційній пропаганді політичного опонента. Ще одна складова частина – конструювання і впровадження в масову свідомість політичних анекдотів, твір псевдофольклорних («народних») приказок і прислів’їв.

3. Прийоми, засновані на схованому порушенні і перекручуванні законів логіки. Сюди відносяться підміна тези, помилкова аналогія, висновок без достатньої підстави, підміна причини наслідком і т.п. Психологічна війна такого роду найбільш ефективна стосовно малоосвічених шарів суспільства, схильних приймати на віру спекулятивні конструкції.

4

Поняття «терору» (terror – жах) ввів Арістотель для позначення особливого типу жаху, що опановував глядачів трагедії в грецькому театрі. Це був жах перед небуттям, представленим у ролі болю, хаосу, руйнування. Доктрина перетворення страху в знаряддя влади належить якобінцям і докладно викладена у творах Марата. Марат також сформулював найважливішу тезу: для завоювання або утримання влади шляхом залякування суспільства необхідно створити обстановку масової істерії. Головною метою терору є не вбивство конкретних особистостей, а саме вплив на почуття широкого кола людей.

Сучасні американські політологи говорять про виникнення особої «субкультури тероризму», що стала невід’ємним атрибутом «західної цивілізації». Своєрідність нашої епохи виявляється в тому, що саме в період НТР, що зміцнює, здавалося б, раціоналістичні початки життєдіяльності суспільства, як реакція на дегуманізуючі аспекти технічного прогресу, зростає прагнення до вивільнення природних інстинктів людини від їхніх норм, що організовують і вимог цивілізації. Це може не тільки поширюватися на сферу життєвих відносин, але й приймати форму політичних почуттів і переживань, виражатися в руйнівних акціях.

Терористичними актами є лише ідеологічно мотивовані дії, що переслідують політичну мету. Орієнтація на політичні замахи як основну форму опозиційного протиборства відрізняє тероризм від масових виступів, типу народних повстань, а також від воєн, з їхніми відкритими боями, військових з’єднань, в ім’я захоплення територій або придушення супротивника. Тактика замахів розділяє опозиційний тероризм і державний терор, що спирається на репресивну діяльність. Відповідно до прийнятого в американській політології, поняттям тероризм є погроза або використання насильства в політичних цілях окремими особами або групами…, коли такі дії спрямовані на те, щоб уплинути на більше число людей, чим безпосередні жертви. Таким чином, тероризм – засіб психологічного впливу.

Характерні риси тероризму:

1. Припускає використання насильницьких, у першу чергу, збройних дій.

2. Тероризм за своєю суттю груповий феномен.

3. Тероризм виростає з міжгрупових контактів (завжди є група – ворог).

4. Тероризм завжди оперує демонстративною, знаковою погрозою.

5. Носить міжнародний характер.

Ідеологеми – виправдання тероризму,що найбільш часто зустрічаються:

1. Наш тероризм вимушений.

2. Об’єкт терору непримиренний і шкідливий.

3. Законні методи боротьби неефективні.

4. Ціль виправдує засоби.

Ціль терористів – створення невротичного страху, коли людина або впадає в апатію, або робить дії, згубні для неї. Деморалізовані і залякані люди роблять усе самі, жадають від влади або хоча б схвалюють дії, що цим людям зовсім невигідні. Іноді, це дії, що вигідні терористам. Лякання створює в суспільстві відчуття всемогутності терористів, беззахисності кожної людини і безсилля влади перед ними. Реальними прикладами можуть бути різні реакції на події 11 вересня 2001 р. у США. ПРИКЛАД 1: Екс – президент США Б. Клінтон, виступаючи перед студентами Джорджтаунского університету, заявив, що терор існував у самих США протягом сторіч, і зараз нація просто розплачується за рабство, переселення й убивства величезної кількості корінних американців. «Ця країна із самого початку йшла шляхом насильства над корінними народами…І от тепер ми розплачуємося за це…»... ПРИКЛАД 2: Після терактів самим популярним автором на планеті став Нострадамус. На думку психологів, люди звертаються до пророцтв Нострадамуса, що, нібито, мали відносини до терактів у Нью-Йорку (про двох братів, повалених Хаосом) для того, щоб заспокоїтися і набути впевненості в майбутньому. Переконавши себе в тому, що катастрофічні події були передвіщені в минулому, людина підсвідомо знаходить почуття психологічного комфорту, знайшовши в абсурдних і загрозливих речах якусь логіку. ПРИКЛАД 3: Відомий західний інтелектуал Едвард Саїд у своїй статті в газеті «Observer», що вийшла 16 вересня, справедливо помітив, що: «…бомбардування беззахисних цивільних осіб за допомогою F – 16 і гелікоптерів мають ту ж структуру і наслідки, що і звичайні…терористичні акти». Таким чином, тероризм 11 вересня включив механізми породження хаосу, що активно почали функціонувати як на рівні свідомості політиків та інтелектуалів, так і на рівні масової свідомості.

У силу зазначених причин, тероризм прямо залежить від інструментарію мас – медіа. Оскільки терористи не можуть безпосередньо розмістити інформацію про себе в мас – медіа, вони і зайняті створенням подій такого типу, від висвітлення яких не можуть відмовитися ЗМІ. Справді, мас - медіа давно вже стали знаряддям у руках терористів – винахід телебачення значно спростив завдання створення масової атмосфери страху завдяки ефектові особистої присутності, що виникає у телеглядача, який спостерігає за черговою терористичною драмою. При цьому, уселяючи почуття жаху в одних, телебачення фактично штовхає на злочин інших, насамперед, людей з хитливою психікою. Так, наприклад, типовий репортаж про терористичний інцидент досягає в США аудиторії приблизно в 40 млн. чол. Якщо припустити, що серед них виявиться хоча б 0,00001% людей із хворобливою, хитливою психікою, для яких ця передача може стати стимулом для здійснення аналогічних дій, то ми одержимо, напевно, принаймні, чотирьох чоловік – реальних кандидатів в учасники наступного терористичного «шоу». Безумовно, замовчування терактів може дати зворотній ефект – привести до різкої ескалації страху і насильства до того рівня, коли ігнорувати його все рівно стане неможливо. Панічні слухи викликають часом реакцію більш тривожну, ніж реальні масштаби зробленого злочину. Однак, варто бачити різницю між об’єктивним висвітленням терористичної акції, і її фактичною рекламою.

Тероризм – це своєрідна символічна війна, він завжди оперує символічною погрозою. Схема теракту на символічному рівні найчастіше така: НАПРЯМОК УДАРУ – атакується символічний об’єкт. ЦІЛЬ – психологічний тиск на аудиторію, що набагато більше за масштабом, ніж число безпосередніх жертв. ПРИКЛАД – захоплення лікарні в Будьонівську; атака на Всесвітній Торгівельний Центр у Нью-Йорку. Теракт у Нью-Йорку змусив перервати всі інші інформаційні повідомлення, створивши єдину структуру для масового реагування. На психологічному рівні схема цього теракту була така: НАПРЯМОК УДАРУ – масова свідомість. ІНСТРУМЕНТАРІЙ – породження великого числа вторинних комунікацій, пов’язаних з обговоренням самого теракту.

Нью-йоркський теракт продемонстрував ще одну площину тероризму – його зв’язок з мас – культурою. Спочатку тероризм став сюжетом багатьох кіновитворів, потім він сам використовував це. Тепер радники Буша – молодшого зустрічаються з голлівудськими режисерами і продюсерами, а фахівці ЦРУ вивчають фільми про терористів, щоб знайти нові типи погроз і новий інструментарій.

Основні шляхи боротьби з тероризмом:

1. Ліквідація або хоча б нейтралізація тих соціальних факторів, що активізують тероризм.

2. Формування в суспільстві об’єктивних і точних уявлень про реальні можливості тероризму, уявлень, що виключають панічні або примиренські відносини.

3. Принципова непоступливість шантажу терористів, незаперечна переконуюча демонстрація неефективності обраної ними тактики, підведення терористів до свідомості безглуздості.

4. Створення морального й етичного кодексу журналістів, що висвітлюють терористичні акти.

5. Прийняття державою спеціальних заходів, щоб полегшити прихильникам терористичного насильства відмову від нього і повернення в русло нормального життя.

Семінарське заняття 11

Психологічні проблеми міжнародних відносин.

План:

1. Характерні риси сучасних міжнародних відносин: психологічний аспект.

2. Основні напрямки політико-психологічних досліджень міжнародних відносин.

3. Психологічний фактор у зовнішній політиці держав.

4. Прикладне застосування політико-психологічних досліджень у сфері міжнародних відносин.

1

Говорячи про характерні риси сучасних міжнародних відносин, слід, насамперед, відзначити, що концепція неминучого і непереборного, безперервно триваючого «центрального конфлікту» між двома супердержавами епохи холодної війни (СРСР і США) наклала незгладимий відбиток на тип мислення переважної більшості сучасних політичних діячів країн світу, визначила їхні погляди на економіку, політику, ідеологію, військову стратегію їхніх держав і держав – союзників. «Центральний конфлікт» став на довгі роки віссю системи міжнародних відносин, а «залякування» - розглядалося як одна з ведучих форм зовнішньополітичного впливу поряд із тиском, переконанням, пропагандою і торгом. В умовах сучасного багатополярного світу, а якщо бути точним – однополярного, відмова від старих стереотипів міжнародних відносин, зобов’язаних своєю появою феноменові холодної війни, відбувається повільно, у той самий час як динаміка сучасних міжнародних відносин вимагає якісно іншої психологічної підоснови зовнішньополітичної діяльності держав і окремих політиків. У цих умовах, як ніколи раніше, зростає значення тієї ролі, яку можуть виконувати політичні психологи, застосовуючи свої знання і навички в сфері нормалізації й оптимізації психологічного клімату міжнародних відносин.

Прикладом збереження старих психологічних стереотипів в області міжнародних відносин можуть служити слова А. Шлезінгера – одного із «стовпів» американської зовнішньополітичної доктрини 1980- х рр.: «Моральна чистота – це область святих, а політики повинні бути, насамперед, діючі». Справедливості заради, слід зазначити, що подібну точку зору розділяє значна частина політиків, для яких політика як така є звичайною технікою досягнення успіху. Проте, історія другої половини XX ст. свідчить про небезпеку подібної позиції. Не випадково тому, помітною рисою сучасної моделі міжнародних відносин стає формування загальновизнаних фундаментальних цінностей і відповідних норм поведінки, що утворять «кодекс існування», який не вичерпується тільки нормами міжнародного права. Ці норми доповнюються і зміцнюються моральними нормами й оцінками, у першу чергу в тих сферах м.в. у яких гармонійне існування народів перебуває під загрозою ядерної війни. А також зубожіння в країнах «третього світу».

Процес «моралізації» політики прискорюється, таким чином, через два незаперечні факти: 1). Розв'язання ядерної війни ставить під загрозу подальше існування людства; 2). Підтримка миру усе більше переплітається зі зростаючою бідністю в економічно відсталих країнах. Бідність породжує локальні конфлікти серед країн, а також вивільняє почуття ненависті бідних до багатих, що знаходить свій прояв у феномені тероризму.

Сучасна фаза міжнародних відносин характеризується ростом значення світової суспільної думки (а, отже, і психологічного сприйняття світовим співтовариством політичних процесів і реакції на них). При реакції на події міжнародної політики, наслідки яких негативні для світового співтовариства, переважає моральний осуд. Засуджується також однобічна користь, яку черпають розвиті держави зі співробітництва з країнами «третього світу». Це порушує право даних країн на відшкодування збитку, що вони несуть, наприклад, у зв'язку з т.зв. «витоком мозків» у високорозвинені країни Заходу.

У цілому ж, зростаюча конфліктність і ускладнення структури міжнародних відносин, вихід на зовнішньополітичну арену нових гравців і зниження адаптивної ролі старих стереотипів політичної свідомості – усе це значно підвищує роль психологічних факторів у міжнародному політичному процесі, а, отже, і політичних психологів як таких.

2

Психологія зовнішньої політики держав і міжнародних відносин досліджує ті психологічні компоненти зовнішньої політики, що формуються націями на рівні зовнішньополітичної свідомості, яка відбиває як політичні відносини усередині даного суспільства, з приводу об'єктів зовнішньої політики, так і зовнішньополітичний процес у даній державі, міжнародні політичні відносини в цілому. Психологічні компоненти зовнішньої політики виявляються в зовнішньополітичних діях учасників міжнародних відносин – від націй до конкретних індивідів. Це впливає, у свою чергу, на політичні відносини усередині суспільства й у міжнародні політичні відносини. Одним із важливих постійних об'єктів досліджень є процес прийняття зовнішньополітичних рішень державами в міжнародних кризових ситуаціях.

Традиція вивчення психологічного фактора в міжнародних відносинах є найбільш тривалою в американській, англійській і канадській політології і політичній психології, де більшість досліджень мають практичні виходи в зовнішню політику даних держав. В американській політичній психології, особливо в сучасних дослідженнях сфери зовнішньополітичних рішень, домінують кілька підходів:

1) ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ. Тут основна увага приділяється особистісним особливостям політичних діячів, насамперед – президентам США, розглядається динаміка їхніх потреб і мотивів. Показовою в цьому відношенні є робота Маргарет Херманн «Оцінка особистості на відстані: профіль Рональда Рейгана». На основі контент – аналізу висловлень Р. Рейгана, створений психологічний профіль його особистості: «Має гіпертрофований націоналізм, сильну потребу у владі, високу здатність концентруватися на поставленій задачі. Слабка потреба в схваленні з боку інших людей і держав, сильне прагнення до влади і низька самооцінка складають синдром «творця імперій». Р. Рейгану властива сильна схильність до стереотипізації і спрощення, некритичному сприйняттю будь-якої інформації, що суперечить його системі переконань. Розділяючи світ на сили «зла» і сили «добра» і ототожнюючи себе з останніми, Р. Рейган дає вихід деяким своїм подавленим до часу емоціям: люті і злості. Твердість мислення Р. Рейгана має прямий зв'язок з відомим спрощенням реальності. У результаті суто виборчого відношення до інформації, сприйняття тільки того, що «уписується» у його власні погляди, у Р. Рейгана формується «тунельне бачення світу».

2) Ще один напрямок досліджень особистості президентів і інших політичних лідерів формується в роботах учених, що виявляють інтерес до пошуку «типових» ознак, властивих для політичних лідерів різних рівнів. Прикладом може служити дослідження С. Уолкера «Мотиваційні основи системи політичних переконань: нове звернення до аналізу концепції операціонального коду». У своїй моделі він прагне зв’язати воєдино ведучі мотиви особистості політичного лідера: потребу у влади, потребу в досягненні мети і потребу в схваленні з визначеними типами системи зовнішньополітичних переконань і політичним поводженням лідера в умовах міжнародної кризи. На цій основі С. Уолкер виділяє політиків двох типів:

1). «ТИП А». Сильна потреба в схваленні як ведучий мотив діяльності, низька потреба у владі і досягненні характеризують систему переконань типу «А». Політик з такою системою переконань вважає, що конфлікт у міжнародних відносинах – явище тимчасове, його джерелом є людська природа. Гарні знання і спілкування, поліпшили б умови для миру. Конфліктів можна уникнути.

2). «ТИП Б». Високі потреби у владі і досягненні, низька потреба в схваленні. Такі політичні лідери в кризі будуть застосовувати тактику «залякування». Їхні домінуючі переконання: основним джерелом конфлікту є агресивні держави. Умовами миру є «залякування», реформа або усунення агресивних держав. Роль конфліктів, при деяких обставинах, досить функціональна. У «ТИП Б» вписуються багато президентів США.

3). Дослідження впливу «малих груп» у практиці прийняття зовнішньополітичних рішень. Під «малими групами» тут розуміються спеціальні «мозкові трести» при президентах США – Рада національної безпеки, група по врегулюванню міжнародних кризових ситуацій тощо. Показовою в цьому відношенні є робота І. Джейніса «Жертви групового мислення». Автор проаналізував чотири явних провали США в зовнішній політиці: Перл – Харбор у грудні 1941 р.; рішення адміністрації Г. Трумена про вступ американської армії в Північну Корею; рішення адміністрації Дж. Кеннеді про висадження в затоці Кочинос (Куба) і рішення адміністрації Л. Джонсона про ескалацію війни у В’єтнаму. Кожне з цих рішень було прийняте в результаті серії дискусій у «малих групах». На думку американського психолога, існує більш ніж випадкова імовірність, що однією з причин помилкового рішення була саме сильна тенденція до згоди, що являє собою мотивацію, яка дає початок усім симптомам групового мислення. Групове мислення, у свою чергу, характеризується погіршенням інтелектуальної діяльності, якості перевірки фактів щодо реальних подій, суджень, що є результатом внутрігрупової згуртованості, «сверхоптимізмом», недоліком пильності і шаблоновим мисленням відносно «слабості» і «аморальності» їхніх супротивників.

3

Кожен суб’єкт міжнародних відносин при здійсненні своєї зовнішньополітичної діяльності є не тільки носієм визначених образів, настанов, стереотипів, але й виступає як джерело тих самих феноменів політичного життя для своїх контрагентів на міжнародній арені. Будучи учасником міжнародних відносин він стає одночасно і суб’єктом і об’єктом сприйняття. ПРИКЛАД: Франція, беручи участь у висадженні військ у Лівану, не тільки опинилася під впливом образів і стереотипів ліванської ситуації, але й сама стала джерелом такого роду образів і стереотипів для корінного населення.

Настанова суб’єкта міжнародніх відносин на об’єкт означає, насамперед, образ цього об’єкта у формі якогось знання, вже зафіксованого свідомістю, емоційне ставлення до цього об’єкта на основі наявного образу і, як результат, – готовність до дії у відношенні до об’єкта. У свою чергу, образ виступає у формі зафіксованого знання, тобто як відбита суб’єктом міжнародних відносин картина існуючої реальності, і створює значення об’єкта для суб’єкта, як би «вбудовує» цей об’єкт у ціннісну систему. Тут відбувається порівняння об’єкта з вже наявними у суб’єкта міжнародних відносин еталонами. Так, наприклад, при зіткненні з новими зовнішньополітичними подіями, глава держави співставляє образ цієї події з цілою системою норм і цінностей, що устоялися у нього протягом життя. Він шукає місце, яке ця подія могла б зайняти. Він визначає значення цієї події для себе. Образ – значення, що створює особистісний зміст зовнішньополітичної події, забезпечує можливість вибору дій у відношенні об’єкта.

Поряд з образами в психологічній сфері суб’єкта міжнародних відносин діють стереотипи – спрощені уявлення про об’єкт, що мають яскраве емоційне забарвлення, які прямо не випливають із власного досвіду. Стереотип впливає на сприйняття і розуміння явищ навколишньої дійсності. Він є також неправильним узагальненням. Стереотипи визначають ставлення людини до деякої групи об’єктів. Так, у 1941 р. для американців, особливо західного узбережжя, на повну силу працював стереотип: «Усі японці – вороги». Саме «усі». Механізм дії цього стереотипу був надзвичайно простий. Поняття «японець» втрачало індивідуальне забарвлення. Потрапивши в категорію «японець як тип», конкретний японець ототожнювався у свідомості з категорією «усі японці», а, отже – «ворог», що і спонукало до відповідного поводження у відношенні нього.

Система переконань у значній мірі контролює зовнішньополітичну поведінку. Можна сказати, що вона виконує функцію «здорового глузду», змушує співвідносити практичну користь кожного вчинку, його цінність з емоційним задоволенням. Помилкові сприйняття виникають у ході чинності закону асиміляції і контрасту, відповідно до якого суб’єкт міжнародних відносин інформацію, що підкріплює наявний образ, розглядає як більш вірну, а ту, що відрізняється від його «еталону» розгляжає як суперечну і, отже, відкидає її.

Стосовно до зовнішньополітичних форм сприйняття, доцільно говорити про три страти в будь-якому суспільстві. Це, відповідно, керівництво країни, інтелектуальна еліта, і маси. Такий розподіл можливий на підставі двох критеріїв – рівня доступу до інформації і здатності активно впливати на утворення форм сприйняття (тих або інших моделей міжнародного політичного процесу у свідомості людей). Механізм утворення зовнішньополітичних форм сприйняття має три основних складових:

1. Досвід соціуму (керівництва, інтелектуальної еліти, мас у тій або іншій пропорції).

2. Ситуація в соціумі.

3. Ситуація за рубежем.

Досвід і ситуація, пройшовши через сито бажань і можливостей інтелектуальної еліти, доходить до керівництва. Керівництво, у якого утворяться форми сприйняття, знову – таки, через інтелектуальну еліту доносить їх, з одного боку, до мас, з іншого боку – до зовнішнього світу. Слід думати, що у формуванні того або іншого образу зовнішньополітичного процесу, вольовий початок, як правило, слабкіше стихійного. ПРИКЛАДИ – невдала спроба Мао Цзэдуна поміняти місцями образи США і СРСР у Китаї в 70 – рр. – нові образи ненадовго пережили самого Мао; спроба Сталіна потіснити сприйняття Німеччини як «ворога №1» у 1939 р. після підписання пакту «Ріббентроппа – Молотова».

Вплив форм сприйняття настільки величезний, що вони часом заслоняють дійсність, існують всупереч логіці історичного розвитку, визначаючи, при цьому, зовнішню політику країни. Отже, образ реальності в міжнародних відносинах треба ставити нарівні із самою реальністю.

4

Уже згадане вище ускладнення структури міжнародного політичного процесу за рахунок появи в ньому нових учасників і центрів впливу, неминуче відбилося на підвищенні конфліктності міжнародних відносин і, відповідно, на ефективності традиційних методів раціоналізації конфліктних ситуацій. Безумовно, традиційні методи посередництва в двох - і багатосторонніх переговорах, методи міжнародного впливу на конфліктуючі сторони продовжують зберігати свє важливе значення, але мають потребу в доповненні новими підходами. І тут особливо зростає роль політичних психологів, яких усе частіше залучають для участі в складних процесах медіації. Специфіка психологічного підходу до процесів міжнародних переговорів досить, складна, але в ній можна виділити ряд ключових моментів:

1. Наголос на взаємодії сторін. Будь-який конфлікт – це завжди результат конкурентної взаємодії, принаймні, двох сторін. Кожне з рішень конфліктуючих сторін розглядається як продукт рішення групи з урахуванням згаданого уже вище феномена групового мислення і головного його результату – зсуву границі ризику до неприпустимо високих меж. Одним із діючих прийомів нормалізації відносин у цих випадках є постановка перед конфліктуючими сторонами якихось «над завдань», що змогли б замінити або «переступити» існуючі границі конфлікту. Прикладом може бути протистояння двох ядерних держав, що загрожує не тільки програшем однієї з них, але й реальною загибеллю всього людства (рамки двостороннього конфлікту – перейдені).

2. Акцент на уявлюваному, а не на реально існуючому конфлікті: почуття, переконання і припущення, які учасники привносять із собою в конфлікт, значать набагато більше, ніж об'єктивна міра розходжень між ними. Упередження можуть змінити звичайні оцінки і конфлікту, і опонента, і самого себе. У даному випадку спостерігається ціла сукупність психологічних феноменів, що ускладнюють досягнення консенсусу: А). Феномен «вибіркового сприйняття» - вибіркова увага до одних компонентів конфліктної ситуації на шкоду іншим; Б). Стереотипні перекручування – спрощення сприйняття дійсності до простих опозицій: «гарне – погане», «чорне – біле», «з нами – проти нас» і т.п. Сюди ж можна віднести т.зв. «перекручування, що приписують,» - «Диявол за них, Бог за нас» і «пророкування, що самовиконуються,». У цих випадках досить часто політичні психологи прибігають до методу «імітаційних ігор». Імітуючи в ігровій формі розвиток того або іншого конфлікту, з’являється можливість передбачити варіанти розвитку реального процесу, а також розкрити його внутрішні, психологічні механізми. Якщо в грі беруть участь представники сторін – учасниць конфлікту, то це дозволяє уточнити особливості сприйняття і розуміння ними спірного питання. У свій час була дуже успішною дискусія такого роду між журналістами Сомалі, Ефіопії і Замбії з приводу територіальних претензій цих країн одна до одної (1969). У результаті досягнутого взаєморозуміння нормалізувався тон преси усередині цих країн, заспокоїлася суспільна думка, що і сприяло врегулюванню ситуації.

Якщо ж у грі беруть участь особи, що можуть безпосередньо впливати на ситуацію, то це ставить дослідження на грань прямого впливу психологів на політику. Так, на п. 1970-х рр. у Лондоні (Лондонський центр дослідження конфліктів) була проведена серія зустрічей представників керівництва грецької і турецької громад на Кіпрі в зв’язку з загостренням положення на острові. Група психологів розробила «правила гри» і умови зустрічей, а також утримувала учасників від взаємних образ, допомагала повніше і точніше сприймати ситуацію і позиції один одного. Тим самим, реально була підготовлена платформа для висновку угоди про врегулювання справ на острові.

3. Упор на взаємини. Тільки постійні контакти конкуруючих сторін дозволяють зжити національні й інші стереотипи в сприйнятті один одного.

Ми вже говорили про те, наскільки велика роль політичних психологів у веденні так званої «психологічної війни». Зараз уже не секрет, що дані розвідки про наміри супротивника рідко говорять самі по собі, а скоріше вимагають інтерпретації. Правильній інтерпретації перешкоджає психологічна і міжособистісна динаміка індивідуальної і групової поведінки. Поліпшення якості попередження криз вимагає не тільки більшої і кращої інформації, але також і поліпшення якості використання й оцінки цієї інформації. Тому вже з 1969 р. Конгрес США, насамперед сенатська комісія з інформаційних справ, установив робочі контакти з політичними психологами. Серед найбільших центрів політичної психології, що займаються спецпроектами в області зовнішньої політики, можна назвати Центр стратегічних і міжнародних досліджень Джорджтаунського університету і Гарвардську групу політичних психологів.

Література:

1. Андреев А.Л. Политическая психология. – М.: Весь Мир, 2002. – 240 с.

2. Головатий М.Ф. Політична психологія. – К.: МАУП, 2001. – 136 с.

3. Корнєв М.Н., Слюсаревський М.М. Про історію політичної психології, її предмет та завдання на сучасному етапі суспільного розвитку //Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави. – К., 1995. – С.40-42.

4. Московичи С. Век толп: Исторический трактат по психологии масс /Пер. с фр. Т.П. Емельяновой – М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. – 477 с.

5. Ольшанский Д.В. Основы политической психологии. – Екатеринбург: Деловая книга, 2001. – 496 с.

6. Ольшанский Д.В. Массовые настроения в политике. – М.: Наука,1995. – 365 с.

7. Очерки современной политической психологии Запада. – М.: Наука, 1989. – 200 с.

8. Политическая психология лидерства. – Самара: Издательский дом «БАХРАХ», 1999. – Т. 1-2.

9. Почепцов Г.Г. Психологические войны /Отв. ред. С.Л. Удовик. – М.: Рефл-Бук; К.: Ваклер, 2000. – 460 с.

10. Хамаза Э. Проблемы избранности и национально-религиозной терпимости в социальной психологии и психологии религии //Вестник МГУ. – Сер. 7 Философия. – 2001. - №3.