107. Кейнсіанська традиція в економічній науці. Суть «кейнсіанської революції».

Економічна криза 1929-1933 рр. показала, що в умовах монополізації економіки ринковий механізм неспроможний самостійно, без державного втручання, забезпечити систему стійкої рівноваги економіки. Неокласична економічна теорія, що обґрунтовувала автоматичний характер дії механізму ринкової економіки, як з'ясувалося, була нездатна вирішити економічні проблеми реального життя. Виникла необхідність нового підходу до пояснення суті економічних процесів, зокрема в умовах кризової та депресивної економіки, розробки нової концепції економічної політики держави. Це завдання виконала економічна теорія Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946) - видатного англійського вченого-економіста, політичного і громадського діяча.

Ф.А. Хайєк критикував ідеї Дж.М. Кейнса як такі, що підривають віру в ефективність ринкової економіки.

Головна праця Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936) завершила формування основних положень його економічного вчення. У 1937 р. він опублікував статтю "Загальна теорія зайнятості", в якій дав стислий узагальнений виклад своєї теорії, пояснив положення, які викликали найбільшу дискусію, акцентував увагу на основних теоретико-методологічних засадах власного наукового підходу.

Кейнсіанська революція. Економічне вчення Дж.М. Кейнса здійснило революційний переворот в економічній науці, зокрема: o спростовано цілий ряд аксіом, що тривалий час панували в класичній теорії1, яка, на думку вченого, розглядає економічну ситуацію, що є лише окремим випадком можливих станів рівноваги, і не пояснює існуюче економічне суспільство;

• розширено предмет економічної теорії дослідженнями на макроекономічному рівні;

• вдосконалено методи економічного дослідження;

• визнано відсутність механізму автоматичного регулювання ринкової економіки, її нездатність забезпечити повну зайнятість, а також справедливий розподіл багатства і доходів, "необхідність створення централізованого контролю щодо питань, які в основному передані приватній ініціативі". Рекомендації вченого впродовж другої половини 1930-х років були теоретичним підґрунтям економічної політики більшості урядів розвинутих країн.

Праця Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" завершила формування макроекономіки як самостійної складової економічної теорії. За вченим утвердився статус одного з лідерів економічної науки.

108. Неолібералізм: характеристика «правого крила» (Мізес, Хайєк), «лівого крила» (в. Ойкен).

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечити умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки  і сприяє її розвитку.

Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років ХХ ст. Причиною його краху стала економічна криза 29-33 рр.

Неолібералізм базувався на основних рисах класичного лібералізму, а саме: 1) Відстоювання ідей природного порядку і природних прав; 2) Підтримка політики вільної торгівлі; 3) Заперечення будь-якого розширення державного регулювання; Розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.

Іделогічно неолібералізм іноді поділяють на «праве крило», «ліве крило

1. Праве крило – здебільшого відносять крайніх лібералів, що заперечують будь-яке втручання держави в економіку (Л. Мізес, Ф. Хайек). Мізес – праці: «Трактат з економічної теорії», «Теорія та історія», «Лібералізм в класичній традиції» – він значне місце відводить науці про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Він доводив, що існує лише один принциповий вибір – між капіталізмом і соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством. Хайек – очолює «Лондонську школу» неолібералізму. Ключова ідея – концепція «спонтанного порядку», який виникає не в результаті якогось плану, а стихійно, у процесі повсякденного розвитку «традиційних і моральних практик». За його логікою, ринкова економіка, «природна» в своїй основі, виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. 2. Ліве крило – представлене прибічниками «конкурентного порядку», тобто «ордолібералами», які припускали можливість певного державного втручання (В. Ойкне, Л. Ерхард). Утворилася «фрайбурзька школа». На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати «конкурентний порядок». А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. «Ордолібералізм» являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарюючий і соціальний «порядок», що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі.