3.4.1. Клініко-педагогічна класифікація порушень мовлення

Оскільки мовленнєві дефекти тривалий час були предметом вивчення дисциплін медико-біологічного циклу, природно, що й перші класифікації вад мовлен­ії я мали клініко-етіопатогенетичпий напрям. Однією з низнаних і поширених у практиці є клініко-педагогіч- ііп класифікація мовленнєвих порушень, засновника­ми якої вважаються М.Є. Хватцев,О.Ф. Pay, О.В. Прав­ді па, С.С. Ляпідєвський, Б.М. Гриншпун та ін. За цією класифікацією розрізняють різні форми (види) мовлен­нєвої патології, колша з яких має власну симптоматику та динаміку виявів. Увага акцентується на тих пору­шеннях, що є об'єктом логопедичного впливу, та спи­рається на медичні дані, клінічні характеристики, які пояснюють причини розладів мовлення. Ця класифіка­ція заснована не на одному критерії, а на сукупності і їс и волого-лінгвістичних та клінічних критеріїв (клініч- пнм критеріям відводиться роль уточшовальних). Та­кни багатоаспектний підхід перешкоджає одноаспект- II ОСТ і уявлень про мовленнєве порушення, оскільки спрямований на розуміння порушення в цілому.

Важливо зазначити, що в клініко-педагогічній кла­сифікації провідна роль належить психолого-лінвістич- пим критеріям. Використовуючи їх, процес мовлен­нєвого порушення характеризується термінами і по­няттями, зрозумілими для логопеда, і спрямований на ті явища, що мають стати об'єктом логопедичного впливу.

Усі види порушень, які розглядаються у клініко-пе­дагогічній класифікації, на основі психолого-лінгвіс- тичпих критеріїв (порушення форми мовлення — усно­го чи писемного; порушення виду мовленнєвої діяль­ності для кожної з форм: для усного — говоріння або слухання, для писемного — письма або читання; пору­шення ланки породження або сприймання мовлення; порушення операцій, за допомогою яких здійснюється оформлення висловлювання на етапі формування або сприймання мовлення; порушення засобів оформлення висловлювання) поділяються на дві великі групи за­лежно від порушеного виду мовлення — усного чи пи­семного.

Порушення усного мовлення, як правило, поділя­ють на два типи:

а) порушення вимовного аспекту мовлення або по­рушення фонаційного (зовнішнього) оформлення ви­словлювання (порушення голосоутворення, темпо-рит- мічної, інтонаційно-мелодичної, звуковимовної органі­зації мовлення);

б) порушення структурно-семантичного (внутріш­нього) оформлення висловлювання, що в логопедії на­зивається системними або поліморфними порушення­ми мовлення.

Такі порушення є ізольовані і комбіновані, залежно від чого їх поділяють на ті чи інші види мовленнєвих порушень.

Афонія (від лат. а — заперечувальна частка, грец. phone — звук, голос), дисфонія — брак або порушення фонації внаслідок патологічних змін голосового апара­ту. Синонімічними є терміни: голосові, фонаційні, фо- наторні, вокальні порушення. Характеризується від­сутністю фонації (афонія) або частковою втратою висо­ти, сили та тембру голосу (дисфонія). Причиною афонії (дисфонії) є брак або обмеженість змикання голосових складок у зв'язку із органічними або функціональними розладами апарату голосоутворювання центральної або периферичної локалізації. Трапляється як ізольоване порушення, так і поєднане з іншими вадами мовлення, наприклад, коли входить у структуру дефекту при афа- .111, дизартрії, ринолалії, заїканні.

Ринофонія (від грец. rhinos — ніс) — фонаційне по­рушення, що характеризується носовим тембром голо­су (гугнявістю). Стоїть дещо окремо від інших голосо- іпїх порушень, оскільки патофізіологічний механізм полягає в неправильній функції м'якого піднебіння органічного або функціонального походження.

Іірадилалія (від грец. bradys — повільний, lalia — мовлення) — патологічно уповільнений темп мовлен­ії II. Властива уповільнена реалізація артикуляторної мовленнєвої програми у зв'язку із патологічним підси­ленням гальмівних процесів, що починають домінува­ти над процесами збудження. Термін "брадилалія" має ■гані синоніми: брадифразія, брадіартрія, брадилогія. Мовленнєва симптоматика брадилалії різноманітна: уновільненість темпу експерсивного та імпресивного мовлення, загальмованість процесів читання і письма, монотонність голосу, інтер- та інтравербальне гальму­вання (подовження пауз мін« словами) та уповільне- пігть, розтягнута вимова звуків і подовження пауз між ;псуками слова.

Г ахілалія (від грец. tachus — швидкий, lalia — мов- мешія) ■— патологічно прискорений темп мовлення. Си­нонімом до цього поняття є термін "тахіфразія". Цент­ральною ланкою в патогенезі тахілалії є порушення гемпу зовнішнього і внутрішнього мовлення унаслідок пат<»логічної переваги процесів збудження. Мовленнє­ва симптоматика характеризується ненормально швид­ким темпом мовлення (20—30 звуків за секунду замість 10 12) без значних порушень фонетики та синтаксису, при цьому порушується плавність мовлення, ритм і ме­лодії к.о-інтонаційна виразність. Під час прискореного темпу мовлення стає швидким, стрімким, напористим, зумовлюючи при цьому аграматизми. Інколи ці явища набувають самостійного значення і виражаються таки­ми термінами, як батаризм (парафазія) та полтерн (спо­тикання). Спостерігаються подібні розлади внутріш­нього мовлення, письма, читання. При тахілалії пору­шуються операції структури мовлення загалом.

Брадилалія і тахілалія об'єднуються загальною на­звою — порушення темпу мовлення, наслідком якого є порушення плавності мовленнєвого процесу, ритму і мелодико-інтонаційної виразності.

Заїкання (логоневроз) є одним із найскладніших і довготривалих мовленнєвих порушень, що характери­зується розладом темпу, ритму і плавності експресив­ного мовлення з переважним ураженням комунікатив­ної функції, зумовлене судомними скороченнями у м'язах артикуляції, фонації й дихання. Заїкання — це складне психофізіологічне порушення.

На думку B.C. Кочергіної, етіологія заїкання полі­морфна, для неї властиві фактори, що сприяють виник­ненню вади і що цю ваду зумовлюють. До перших нале­жать посттравматичні й постіпфекційні мозкові дис­функції, до других — гострі шокові або субшокові психічні травми (переляк, розлучення з батьками, змі­на звичних життєвих стереотипів, інші ситуації, внаслі­док яких виникають травми, різка зміна вимог до мов­лення дитити, двомовність тощо). Часто заїкання вини­кає у зв'язку з іншим мовленнєвим порушенням орга­нічного характеру, на зразок алалії, дизартрії. Велике значення в патогенезі заїкання має тип вищої нервової діяльності, тип реагування.

Традиційно в логопедії користуються клінічною кла­сифікацією заїкання з поділом на невротичну та невро- зоподібну форми.

Найчастіше заїкання виникає у віці 2—4 років, у сензитивний період мовленнєвого розвитку і період ак­тивного користування мовленням.

Дислалія — порушення не тільки фонетичного, а й ішмовного аспектів мовлення, тобто це порушення зву­ковимови за умови нормального слуху та збереженої і нервації мовленнєвого апарату. Рядоположними є по­няття: недорікуватість (застаріле), дефекти звуковимо- іш, фонетичні дефекти, недоліки вимови фонем.

Для дислалії характерні неправильна, ненормована вимова звуків; заміна (субституція) звуків або їх плу­тання. Дефект може бути зумовлений декількома при­чинами, зокрема: несформованістю артикуляторної ба­зи (незасвоєна вся сукупність артикуляційних позицій, потрібних для вимови звуків рідної мови); неправиль­ною сформованістю артикуляційних позицій, унаслі­док чого дитина вимовляє ненормовані звуки; анато­мічними дефектами артикуляційного апарату. ГІри анатомічних дефектах (периферично або центрально зумовлених) порушення мають органічний характер, а за умови їх браку — функціональний.

У психолінгвістичному аспекті порушення звукови- мови розглядаються або як наслідок несформованості операцій розрізнення й упізнавання фонем (порушення фонематичного слуху, фонематичного уявлення і фоне­матичного сприймання), або як результат несформова­ності операцій відбору та реалізації (дефекти продуку­вання), або як наслідок порушення умов реалізації звуків.

Залежно від локалізації порушення і причин, що зумовили дефект звуковимови, розрізняють дві основні форми дислалії: функціональна та механічна (іноді — органічна). За браку органічних порушень у будові ар­тикуляційного апарату говорять про функціональну дислалію. При відхиленнях у будові периферичного мовного апарату (губів, щелеп, язика, піднебіння) йде­ться про механічну (органічну) дислалію.

Функціональні дислалії виникають у дитячому віці у процесі засвоєння системи звуковимови, а механічні можуть з'являтися в будь-якому віці внаслідок уродже­них або набутих пошкоджень периферичного мовного апарату. При функціональних дислаліях порушується відтворення одного або декількох звуків, при механіч­них зазвичай — вимова групи звуків. Але в низці випад­ків трапляються комбіновані варіанти функціональних і механічних дефектів.

Формування вимовного аспекту мовлення — це над­звичайно складний процес, в якому дитина навчається сприймати звернене до неї мовлення і керувати своїми мовними органами з метою його відтворення. Звуки мовлення, як особливо складні утворення, з'являються у дитини протягом перших років життя. У цьому про­цесі беруть участь складні мозкові системи і периферія (мовний апарат), якими керує центральна нервова си­стема. Шкідливі фактори, що послаблюють її, негатив­но впливають на становлення звуковимови.

На думку М.І. Жинкіна, за умови нормального мов­леннєвого розвитку дитина не відразу оволодіває нор­мативною вимовою. Тривалий шлях оволодіння дити­ною звуковимовною системою зумовлений складністю такого феномену, як звуки мовлення, які дитина має навчитися і сприймати, і відтворювати. Генерація мов­лення, тобто розрізнення і. розпізнавання фонем, насам­перед, відбувається за допомогою фонематичного слуху і фонематичного сприймання (часто ці поняття вико­ристовують як тотожні). Має також значення і фо­нетичний слух, що дає змогу розмежовувати склади. Оскільки фонеми реалізуються у вимовних варіантах — звуках, важливо, щоб ці звуки вимовлялися норма­тивно, у загальноприйнятих, звичних реалізаціях.

, Незвична для певної мови вимова оцінюється фоне-

і ¹

тичним слухом як неправильна. За допомогою фонема­тичного і фонетичного слуху (також і мовленнєвого) здійснюється не тільки сприймання й оцінювання чу­жого мовлення, але і забезпечується контроль за влас- м им мовленням. Нормально сформований мовленнєвий слух є важливим показником нормативної вимови.

Механічна дислалія — це порушення звуковимови, зумовлене анатомічними дефектами периферичного мовного апарату (органів артикуляції). Найчастіше трапляються дефекти, спричинені: 1) аномаліями зубо- іцелепної системи (діастеми між передніми зубами); :!) браком різців або їх аномаліями; 3) дефектами при­кусу; 4) своєрідною структурою твердого піднебіння (зависоке — готичне, пласке); 5) патологічними зміна­ми язика (макроглосія, мікроглосія, надто коротка 11 і д'язикова вуздечка); 6) аномаліями губів.

Ці вади мовлення досить самостійні. Однак можливі і такі порушення, за яких одночасно залученими є де­кілька ланок складного механізму фонаційного оформ­лення мовлення. До них належать дизартрія та рино- лилія.

Значно складнішою групою порушень звуковимови, порівняно з дислалією, є дизартрія. Дизартрія (від грец. dis — порушення ознаки або функції, arthroo — членування, розмежування) — це мовленнєве порушен- і пі, зумовлене органічним ураженням центральної нер­вової системи (її рухової системи), що характеризується розладами артикуляції, фонації й дихання.

І Іорушення голосоутворення й артикуляції при ди­зартрії виявляються по-різному і залежать від характе­ру й тяжкості ураження нервової системи. У легких ви­падках спостерігаються окремі порушення звуковимо­ви, "змазане мовлення" (йдеться про мінімальні прояви дизартрії, що називаються "стертою" дизартрією); у тижчих — порушення звуковимови, темпу, виразності, модуляції, заміни та пропуски звуків, загалом вимова стає незрозумілою.

Характерним для дітей з дизартрією є тотальне по­рушення звуковимови (вимова голосних і приголосних, ритміко-інтонаційне і мелодійне забарвлення мовлен­ня) унаслідок обмеження рухливості артикуляційних м'язів.

При тяжких ураженнях центральної нервової си­стеми мовлення унеможливлюється у зв'язку з повним паралічем мовнорухових м'язів. Такі порушення нази­ваються анартрія.

Найчастіше дизартрія спостерігається при дитячо­му церебральному паралічі (ДЦП); деякі автори вважа­ють її другим первинним дефектом центрального ха­рактеру (Г.В. Гуровець, О.М. Вінарська, О.М. Мастю- кова), що свідчить про надзвичайну складність такого порушення мовлення.

Залежно від локалізації ураження нервової системи розрізняють декілька форм дизартричних розладів: бульбарну, псевдобульбарну, коркову, підкоркову (змі­шану, екстрапірамідну), мозочкову. Кожна з цих форм має клініко-психологічні, нейролінгвістичні характе­ристики і потребує диференційованого не тільки корек- ційно-логопедичного втручання, але і спільної система­тичної роботи багатьох спеціалістів цього напряму.

Риполалія — порушення тембру голосу та звукови- мови, зумовлене анатомо-фізіологічними дефектами мовного апарату.

Гугнявість як фонетичний феномен має різну при­роду і це потрібно розуміти, аби ліпше усвідомити ме­ханізми, що лежать в основі такого самостійного мов­леннєвого порушення як ринолалія.

Причиною гугнявості може бути як надмірне, так і недостатнє резонування носової порожнини у процесі мовлення.

Перший варіант спричинений анатомічним дефек­том твердого та м'якого піднебінь, що утворює сполу­чення між ротовою та носовою порожнинами й зумов- .м ює недостатнє зімкнення м'якого піднебіння із зад­ньою стінкою глотки, внаслідок чого голосовидихува- 11 ий струмінь повітря майже повністю проходить через ніс.

Другий варіант гугнявості зумовлюється органіч­ними змінами в носовій і/або носоглотковій ділянці або функціональними порушеннями піднебінно-глот­кового змикання, що ускладнюють процес носового ди­хання.

Залежно від характеру порушення функції під­небінно-глоткового зімкнення виокремлюють різні форми ринолалії.

У логопедичній літературі традиційно вирізняють три форми ринолалії: закриту, відкриту та змішану і за етіологічними показниками кожна з них може бути органічно і функціонально зумовленою.

Порушення структурно-семантичного (внутрішньо­го) оформлення висловлювання

До групи структурно-семантичних порушень нале­жать алалія й афазія. Слід обов'язково розрізняти ди­тячу афазію й афазію дорослих як такі, що мають від­мін ності у механізмах дефекту і стійкості порушення.

Алалія (від грец. а — заперечення, Іаііа — мовлен­ня) — брак або стійке недорозвинення мовлення внаслі­док органічного ураження мовленнєвих зон кори го­ловного мозку у внутрішньоутробному або ранньому періоді розвитку дитини (умовно — до трьох років). Термін "алалія" з'явився досить давно і часто ототож­нювався з поняттями: слухонімота, дитяча афазія, вроджена афазія, дисфазія, затримка мовленнєвого розвитку, лалопатія тощо.

Алалія полягає в недорозвиненні, порушенні або за- гальмованості мовленнєвих систем кори великих пів­куль головного мозку (в основному центру моторного мовлення, розташованого в задній частині нижньої лоб­ної звивини лівої півкулі — зона Брока, та центру сприй­мання мовлення, розміщеного в задньому відділі верх­ньої скроневої звивини лівої півкулі — зона Верніке). Алалія — це не просто тимчасова функціональна за­тримка мовленнєвого розвитку. її складність полягає у тому, що весь процес становлення мовлення здійсню­ється в умовах патологічного стану центральної нер­вової системи.

Алалія є одним з найскладніших мовленнєвих де­фектів, за якого порушеними виявляються операції відбирання і програмування на всіх етапах виникнення і сприймання мовленнєвого висловлювання, внаслідок чого мовленнєва діяльність глобально несформована, тобто майже відсутня. ГІри алалії мають місце мовлен­нєві й немовленнєві симптоми, між якими виникають складні опосередковані взаємозв'язки. У логопедії у симптоматиці при алалії перевага надається мовленнє­вим порушенням. Не розвивається система мовних за­собів (фонетичних, граматичних, лексичних), порушу­ється мотиваційпо-спонукальний рівень формування мовлення. ГІри цьому спостерігаються грубі семантичні дефекти. Серед немовленнєвих розладів при алалії розрізняють моторні, сенсорні, психопатологічні симп­томи. Порушеним виявляється процес управління мов­леннєвими рухами або процес сприймання і розуміння зверненого мовлення.

У сучасній логопедії алалію поділяють на дві фор­ми: моторну (експресивну) та сенсорну; здійснюють­ся логокорекційні програми щодо подолання цієї вади мовлення із врахуванням механізмів дефекту та всього симптомокомплексу виявів кожної з них.

Афазія — повна або часткова втрата мовлення вна­слідок локального ураження головного мозку різної етіо­логії: судинної, травматичної, пухлинної. Афазії судин­ного генєзу, як правило, виникають у дорослих. У ре­зультаті розриву аневризм судин головного мозку, тром- боемболій, черепно-мозкових травм, афазії часто спо­стерігаються у підлітків та молодих людей. Якщо дити­на втрачає вже набуте мовлення (після трьох років) у зв'язку із черепно-мозковими травмами, нейроінфек- п,іями, пухлинами мозку, йдеться про дитячу афазію. На Л.С. Цвєтковою, в дитячому віці (до 5—7 років) по­рушення мовлення при ураженнях мозку на зразок афазій мають в основному стертий характер і більшою мірою стосуються слухомовленнєвої пам'яті.

Афазія — один з найтяжчих наслідків мозкових уражень, коли системно порушуються всі види мовлен­нєвої діяльності. В основі будь-якої форми афазії ле- жить та чи інша первинно ушкоджена нейрофізіологіч­на та нейропсихологічна передумова (наприклад, пору­шення динамічного або конструктивного праксису, фо­нематичного слуху, апраксії артикуляційного апарату тощо), яка спричинює специфічне системне порушення розуміння мовлення, мовотворення, письма, читання, рахунку. При афазії специфічно системно порушується реалізація різних рівнів, аспектів, видів мовленнєвої діяльності (усне мовлення, мовленнєва пам'ять, фоне­матичний слух, розуміння мовлення, писемне мовлен­ня, читання, лічба тощо).

Величезний внесок у розуміння мовленнєвої діяль­ності при афазії зробили нейрофізіологія, нейропсихо­логія, нейролінгвістика. Актуальною і мало вивченою залишається проблема особливостей психічного розвит­ку дітей і підлітків, хворих на дитячу афазію.