7.3. Засоби лікування хворих

У деяких давньоруських літописах наводиться опис різних хвороб, зустрічаються описи епідемій. Які ж засоби застосовувалися на Русі для їх лікування?

У першу чергу давньоруські лікарі зверталися до невичерпного арсеналу народної медицини. На Русі стали створюватися травники і лечебник. Не випадково в Києво-Печерському патерику зазначалося, що «лічець пріготовляет' зелія на потребная лікування, на кійдже недуга».

Лікарі X-XI ст. застосовували лікарські засоби медицини східних слов'ян. Так, наприклад, в «Шестодневе» «описувалося застосування аконіту, болиголова, притирання металевої ртуті, отримання опію з головок маку; вказувалося на цілюще значення «теплиць»(мінеральних вод).

Лікарські засоби готувалося у формі порошків, відварів, мазей, нерідко призначалися ванни з настоями з різних трав. У XII в. онукою Володимира Мономаха Євпраксією (в заміжжі Зоєю Комнена) був написаний лечебник «Алімма» (мазі). Рукопис складалася з п'яти частин, в яких описувалися численні хвороби і ліки, за допомогою яких рекомендувалося проводити лікування. Для цієї мети призначалося заквашене тісто, печена цибуля, цибуля з медом і т.д.

Іноді дію лікарської рослини пояснювалося, виходячи з лікування «протилежного протилежним»: надлишок холодного лікували гарячим, надлишок вологого – сухим.

Для обробки ран користувалися вином, березової водою, розчинами звичайної солі.

З ліків тваринного походження на Русі застосовували «боброву струмінь» і кобиляче молоко (степові слов'яни), «кабарожья струмінь» (Східна Русь).

З мінеральних продуктів в лікувальну практику ввійшли різні мінерали і камені. Тирса з міді призначали всередину, порошок золота застосовувався для припудрювання при захворюваннях шкіри голови. Відомі були оцет, селітра, поташ, скипидар, мідний купорос.

Одночасно з незапам'ятних часів на Русі для зміцнення здоров'я призначали мінеральні води. Цілюще властивості «кислої води» (нарзану) використовуються до цих пір. Вже в найдавніших слов’янських переказах і билинах є відомості про казкову Індію. Одним з найпопулярніших творів на Русі в XII-XIV ст. була повість «Олександрія», в якій розповідається про похід Олександра Македонського в Індію. Багато уваги приділено опису різних хвороб та методів їх лікування. Відзначено, що в Індії є цілющі мінеральні джерела, купання в яких виліковує людей і тварин; вода з цих джерел вирує від бульбашок повітря, коли її наливають в посудину. Іноді з землі вибиваються потоки гарячої води. Ці теплі джерела також цілющі. Захворювання воїнів Олександра під час індійського походу автор пояснює великою кількістю боліт в рівнинних і приморських областях Індії, де водиться багато комах.

Медичними сюжетами насичено і інший відомий літературний твір Стародавньої Русі – «Житіє і життя Валаама пустельника і Иоасафа-царевича індійського». У ньому згадуються лікарі Індії, що знають філософію і астрологію, які вміють поставити діагноз по «жілобіенію» (так називали пульс на Русі), вилікувати найважчі хвороби і рани. Часто зустрічаються описи лікарських засобів. Майже всі вони готувалися з рослин.

Численні відомості про лікарські рослини Індії є і в «Християнської топографії Козьми Индікоплова» – популярній пам'ятці давньоруської писемності XIII-XIV ст., перекладеній з грецької. Цей твір містить цікаві географічні відомості про далекі країни, перш за все – Індію. Слово «Індікоплов» означає «плаватель до Індії». Таке прізвисько отримав купець Козьма-єгиптянин, що жив в Олександрії в VI ст. і здійснив на арабському кораблі подорож до Індії. Козьма повідомляє про лікарські трави Індії, про цінні східні ліки тваринного походження, найбільш відомими з яких були індійський мускус і боброва струмінь. Бобри водилися і на Русі, проте вважалося, що ліки, отримані з «заморських тварин», були сильнішими.

Тверський купець Афанасій Нікітін у своїх подорожніх нотатках про Індію «Ходіння за три моря» (друга половина XV ст.). Згадує безліч прянощів і лікарських рослин – шафран, імбир, корицю, гвоздику та інші, а також берил – прилад, який призначений для збільшення зображення для хворих очей. Берилом на Русі називали окуляри. Це назва прийшла з Європи. З берилу, прозорого мінералу, шліфували лінзи для збільшувального скла для окулярів, зорових трубок і оптичних приладів. Відомі лікарські рослини з Індії привертали увагу російських купців. «Лечебник» містять безліч вказівок про те, як відрізнити хороші прянощі і лікарські трави від поганих і не купити собачі кістки замість слонових бивнів, які високо цінувалися як лікарський засіб.

Слід згадати і про забуті рецепти лікування за допомогою пахощів, що привозилися здебільшого з Індії – мирри, ладану, кількох видій індійського алое і пахучих магнолій. Вживалися вони не тільки для різних обкурювання. «Тяжко хворого не вилікує і ліжко Тисова», – вчить прислів'я зі збірки «Бджола», виданої на Русі в XIV ст. Мова йде про ароматичну тису – дерево з сімейства індійських кипарисів. Аромат його вважався лікувальним, і воно часто використовувалося для виготовлення ліжок.

На закінчення згадаємо про численні коштовні і напівкоштовні індійські камені, які застосувалися в медицині. Порошок з граната хірурги застосовували для обробки гнійних ран і при лікуванні сибірської виразки. Агат, званий на Русі «ахатіс», служив матеріалом для перевезення і зберігання ліків і пахощів. З нього робили аптекарські ступки та лікарські скриньки. Порошок з нього вважався одним з кращих лікувальних засобів для лікування ран та виразок від укусів, в тому числі змії, скорпіона і «укушення людського». Для виготовлення лікувальних мазей порошок, отриманий з мінералів, часто змішували з медом. Описаний в лікарських порадниках і різновид агата – онікс, який завдяки шаруватій будові був «подібний є ніготь перстовному». З нього виготовляли інструменти для кровопускань, платівки застосовували для лікування очних хвороб: існувало повір'я, що цей камінь може «воітті в око людини без будь-якої Болеста».

7.4. Добродія-Євпраксія Мстиславівна – перша жінка-лікар, жінка-науковець в історії Русі-України

Синкретичність світогляду давньоруської людини проявлялася в ранній період історії Київській Русі в тому, що певні навички, вміння та знання лікування були відомі майже кожному представнику селища, роду, медицина не була виділена в окремий фах. Не дивлячись на рід зайнятості, у селах, містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них така діяльність приносила не основний, а додатковий заробіток. У ранніх збірниках законів («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Підвищення соціально-економічного розвитку, рівня знання про світ та людину, збільшення чисельності населення міст (за часів найбільшого розквіту населення стародавнього Києва сягало 100 тисяч) сприяло спеціалізації значної кількості людей на лікуванні хворих, формуванню певної верстви населення, для яких лікувальна справа стала основною професією. Виникає попит на медичну допомогу. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші – на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо. При окремих княжих дворах і у великих містах поруч із лікарями-ремісниками – вихідцями з місцевого населення, практикували й лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Ці лікарі не тільки знайомили наших лікарів з лікувальними методами своїх країн і в свою чергу запозичали наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Однією з особливостей лікувальної справи на Русі було те, що не тільки доглядом за хворими, але й безпосередньо лікуванням могли займатися жінки. Хоча у європейських мандрівників, монахів, хроністів цей факт викликав підозру в тому, що жінка-лікувальниця могла мати відношення до чаклунства і знахарства.

Першим визначним лікарем-жінкою і першим вченим-медиком в історії Русі-України була дочка київського великого князя Мстислава Володимировича та онука Володимира Мономаха, праправнучка Ярослава Мудрого Добродія-Євпраксія-Зоя (1108-1172) ²³.

Вона зайняла видатне місце у світовій медичній науці, чим далеко перевершила всі відомі жіночі постаті свого часу²⁴.

Княгиня Добродія-Ірина Мстиславівна народилася у 1108 р. дев'ятою дитиною у сім'ї майбутнього великого князя київського Мстислава Володимировича і шведської принцеси Христини, дочки короля Інге І Старого. Євпраксія виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедичну освіту. За деякими даними першим ім'ям князівни було Ірина, хоча в літописах її інколи називали просто – Мстиславна. Всі її імена (Добродія, Євпраксія, Зоя) надано їй пізніше. До речі, з грецької її ім'я Євпраксія перекладається як та, що добре діє (Добродія).

Ще з дитячих років Євпраксія цікавилася народною медициною і від своїх виховательок докладно познайомилась із різними цілющими рослинами, що були широко розповсюджені від давніх часів. У ранньому віці вона вивчала народну медицину, збирала цілющі трави, готувала настої та лікувала ними хворих. Княжна була доброю і чуйною. З однаковим старанням та успіхом Євпраксія Мстиславівна лікувала і знатних людей, і простих селян з навколишніх сіл, і хворих з усього Києва. За це народ полюбив Мстиславну і прозвав її почесним іменем Добродія.

Сталося так, що за звичаями того часу 15-літня княжна була посватана за візантійського царевича, очевидно – у відповідь на мирну угоду між Руссю і Візантією. Так Євпраксія потрапила до Царграду (Константинополя), де в 1122 р. вона вийшла заміж за царевича Олексія (Alexios Komnenos), який був старшим сином імператора Іоанна II Комніна та племінником візантійського імператора Олексія I Комніна. Після приїзду до Візантії Ірина-Добродія іменувалася Євпраксією, а після одруження отримала ім'я Зоя. Добре володіючи грецькою мовою, вона проводила час в товаристві дочки імператора Ганни Комніни, відомої візантійської письменниці. У 1129 р. Добродія-Євпраксія-Зоя народила дочку, очевидно це була Марія – дочка Олексія, про що згадується в літописах.

Приїзд до Візантії дав можливість Євпраксії далі розширювати та удосконалювати свої знання в галузі медицини та продовжувати медичну освіту. У Візантійській імперії медична наука була дуже розвинена, вже були написані численні праці з медицини, закладені перші лікарні при монастирях і запроваджена систематична наука медицини в школах.

На підставі власної лікарської практики й аналізу досліджень тогочасних медиків Євпраксія в 30-х роках ХІІ ст. написала науковий трактат грецькою мовою «Алімма» (Мазі), який став досить популярним у середньовіччі. Це була перша відома авторська медична праця, написана представницею Київської Русі. В даний час примірник «Алімма» зберігається у флорентійській бібліотеці Лоренцо Медичі.

Науковий трактат «Мазі»²⁵, незважаючи на свою скромну назву, є своєрідною енциклопедією медичних знань ХІІ ст., яка ґрунтувалась не лише на сучасній та старій медичній літературі, а й на власному досвіді і глибокому критичному аналізі. Текст трактату дійшов до нас в неповному вигляді. Він складається з 29 розділів та структурно поділений на п'ять частин.

У першій частині розглядаються загальні правила особистої гігієни і питання догляду за дитиною, лікування дитячих недуг, містяться дані про темпераменти людини – сангвінічний, холеричний, флегматичний і меланхолічний.

У другій – описується гігієна шлюбних стосунків, періоду вагітності і періоду статевого дозрівання.

У третій частині, присвяченій гігієні харчування, характеризуються «холодні» і «теплі» властивості продуктів (до «холодних» продуктів віднесено масло мирта, до «теплих» – мед, вино, м'ясо тощо). Тут же викладені основні принципи і рецепти дієтичного харчування.

Четверта частина трактату – про зовнішні хвороби – містить рекомендації щодо застосування мазей при лікуванні захворювань шкіри, а також зубного болю в розділі «про хвороби рота і як зуби білими зробити».

П'ята частина присвячена лікувальному масажу, у тому числі його застосуванню при серцевих і шлункових хворобах. Посилання на прийоми і підходи лікування вказують на знайомство автора тексту з працями Ібн-Сіни і Гіппократа.

У лікарському пораднику багато рецептів з народної медицини рідної Русі. Окремими розділами виділено користь чистого повітря і руху для здоров'я, догляд за новонародженими, правильне харчування і лікування хвороб, значення руху і спокою, описано сон і пробудження, вплив на людину пір року і різних кліматичних умов.

В основу трактату Євпраксії Мстиславівни покладено дані тогочасних наукових рукописів і власні спостереження. Багато сторінок лікарського порадника присвячено дотриманню чистоти, без якої «не бути здоров'ю», описана користь руської лазні, що «дуже оберігає здоров'я і укріплює тіло». У трактаті немає рекомендацій, пов'язаних з поширеними в медичній практиці ХІІ ст. марновірствами і забобонами.

Рукопис засвідчує широкі знання автора у різних розділах медицини та гігієни, ясність і простоту викладених своїми словами думок, раціональність порад, вдумливий аналіз попередніх медичних трактатів і вдале порівняння з власними дослідженнями.

Трактат зберіг багато практичних порад, без перебільшення, актуальних і в сучасному житті.

Невелике число скептично налаштованих учених заперечує приналежність трактату перу староруської княжни. Вони вважають, що текст трактату «Алімма» був написаний невідомою лікаркою лише на замовлення імператриці Зої Костянтинівни, дружини Романа III Аргіра (1028-1034 рр.), що жила за століття до Добродії-Зої.

Перебуваючи в Константинополі, Євпраксія, незважаючи на свій титул, ще з більшим старанням займалася лікуванням. Зоя-Євпраксія вивчила грецьку мову та із захопленням читала книги Гіппократа, Галена і Асклепіада. Її найкращими друзями і найбажанішими людьми при дворі були візантійські учені, медики. Видатні грецькі медичні світила того часу рахувалися з думкою Євпраксії-Добродії, радилися з нею та використовували в практиці її трактат.

Чоловік Євпраксії царевич Олексій Комнін незабаром помер, і вдова покинула королівський двір, але залишилася жити в Константинополі.

Про подальшу долю руської князівни з літописів нічого певного сказати не можна. Відомо тільки, що померла Євпраксія-Зоя в 1172 році.

Отож наша землячка Зоя-Євпраксія — перша у світі відома жінка-лікар та жінка-науковець. Більше того, її перу належить перша велика збірка про лікування травами — перша відома в Київській Русі медична праця. Не треба забувати, що великі і цінні наукові трактати з медицини Арнольда, Салічето, Ланфранка, Везалія, Паре з'явились на декілька століть пізніше.

Відповідь на питання 8.

Київська Русь виникла на рубежі VIII-IX ст. і досить швидко зайняла провідні позиції в старому світі. Тогочасні арабські та візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори розповідали про Русь як могутню державу, що посідала важливе місце в системі європейських політичних і економічних відносин.

Аль-Масуді називав русів «великим народом». Славнозвісна «Пісня про Роланда» засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Нікіта Хоніат повідомляв, що «християнніший» руський народ врятував Візантію від навали половців.

Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало й зміцнювалося власне усвідомлення безпосередньої причетності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича великий князь зображався як візантійський імператор. За словами відомого церковно-політичного діяча Русі першої половини XI ст. Іларіона, Володимир і його попередники «не в худъ бо и невъдомъ земли владычъствоваша, нъ въ Руськъ, яже ведома и слышима всъми четырьми концами земли».

Київська Русь відігравала особливу роль в історії Східної Європи. К. Маркс вважав цю роль аналогічною тій, що її відігравала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Русь справила великий вплив на сусідні неслов’янські народи. ЇЇ досягнення в галузі суспільного, економічного й культурного розвитку ставали надбанням Литви, естів, латишів, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових народів південноруських степів. Частина цих народів етнічно й політично консолідувалася у складі Русі.

За часів Київської Русі продовжує розвиватися гуманістична традиція наших пращурів, яка виявляється і в високій культурі української народної релігії²⁶, і у феномені Київського християнства²⁷, і в філософській думці Давньої Русі²⁸, і в лікарській справі на всіх рівнях існування слов’яно-руського суспільства.

Гуманізм наших пращурів пов’язаний з усвідомленням цінності Життя як дару та сутності Бога-Отця, що втілюється в людині. В зв’язку з цим і з формуванням феодалізму та приходом християнства вітчизняна світоглядна традиція з її вітально-гуманістичним вектором тільки посилюється. Домінанта значущості людини і людства в навколишньому світі закріплюється ще і в світлі своєрідного завдання людини: не тільки зберегти, але й створити умови для розвитку життя в усіх існуючих формах та взаємозв’язках.

Любов до Життя та прагнення створити сприятливі для його розквіту умови спонукали людину працювати в різних сферах суспільного життя і над самою собою. Як наслідок високий рівень культури господарювання, соціально-політичного, духовно-інтелектуального життя створювали відповідне поле для розвитку лікарської справи в Давній Русі. Об’єктом якої теж є людина, а найважливішою цінністю – Життя.

1 Історія Української РСР у 8-и томах, 10-ти книгах. Т.1: Первіснообщинний лад. Виникнення і розвиток феодалізму (з найдавніших часів до середини XVII ст..). Кн. 1: Первіснообщинний лад і зародження класового суспільства. Київська Русь (до другої половини XIII ст.); відповід. ред.. І. І. Артеменко. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 235

2 Мапа з сайту http://izbornyk.org.ua/litop/map_viii_ix.htm

3 Історія Української РСР. - Т. 1. - С. 268.

4 Історія Української РСР. - Т. 1. - С. 255-256.

5 Феод (також - фьеф, лен. лат. feudum, від древненемец. fe - «вірність» і od - «володіння») - землі (рідше - фіксований дохід або право на здобуття доходу), подаровані сеньйором васалові в спадкове володіння, користування і розпорядження на умовах несення васалом військової, адміністративної або придворної служби на користь сеньйора. Цей вигляд земельного тримання практикувався за часів Середньовіччя в Європі. Синонімом феода є термін льон (від древненемец. lehn - «дар»). Спочатку термін «лен» означав те ж, що і бенефіцій, тобто умовне подарування на термін. З XII ст. лен стає спадковим подаруванням великого феодала дрібнішому, тобто приймає риси феода. В ході ленних подарувань остаточно склалася ієрархічна система феодального землеволодіння в Західній Європі. Ленник - особа, яка знаходиться в ленній залежності від сюзерена, той, хто утримує спадковий лен у Великому Князівстві Литовському і Речі Посполитій; власник феода в Західній Європі. Васал, який залежний від сеньйора. При передачі сеньйором васалові права володіння феодом сеньйор не втрачав аналогічного права володіти цим же феодом. В результаті один і той же феод одночасно знаходився у власності два і більш за осіб. Феод міг також бути яким-небудь правом - на збір дорожнього, мостового, поромного мита або право власності на майно, що попало на землю феодала («Що з воза впало, то пропало», або речі, викинуті на берег після корабельної аварії).

6 Дворянин і колекціонер Микола Могилянський 1821 року загубив у Маріїнському парку в Києві золоту монету часів князя Володимира Великого. Завжди тримав її при собі. Мав звичку діставати з кишені й роздивлятися. Під час прогулянки парком реліквія випала з тремтячих рук старого. Старанно її шукав, але не знайшов. Залишилися тільки малюнки та сургучевий зліпок. Монета була діаметром до 24 мм і важила 4 г.

1816-го Могилянський придбав цю монету у київського фармацевта Ґеорґа Бунґе. А той купив її в листопаді 1796 року в солдата, якому монету подарувала мати як оберіг. Вояк міг бути родом із Чернігівщини, Київщини чи Полтавщини, звідки набирали бійців. За тих часів подібні монети коштували 75–400 руб. Хоча був випадок, коли селянам-пастухам, що знайшли древній скарб, дали по 5 руб. за монету. До прикладу, 1 фунт (400 г) хліба коштував 6 коп., м’яса — 15. Добрі чоботи можна було придбати за 10 руб.

У Київській Русі в обігу спочатку були золоті та срібні злитки — гривні. Перші монети викарбував Володимир Великий - золотники і срібники. На монетах були зображення князя, тризуба й ще напис: «Володимир, а се його злато». 96 золотників становили гривню.

Тепер нумізматам відомі 11 золотих і 330 срібних монет Київської Русі. Вони зберігаються в музеях Великої Британії, Німеччини, Норвегії, Швеції. По одному золотнику мають Національний історичний музей України й Одеський археологічний. А монета Могилянського, може, й досі валяється у столичному Маріїнському парку. Джерело: <a href="http://gazeta.ua/post/338912">Gazeta.ua</a>

Середньовічні монети Київської Русі-України // Одеський музей нумізматики. – [Tktrnhjyybq htccehc]/ - Режим доступу: http://www.museum.com.ua/expo/kiev_ukr.html

7 Зображення монет. Середньовічні монети Київської Русі-України // Одеський музей нумізматики. – [Tktrnhjyybq htccehc]/ - Режим доступу: http://www.museum.com.ua/expo/kiev_ukr.html

8 Зображення монет. Середньовічні монети Київської Русі-України // Одеський музей нумізматики. – [Tktrnhjyybq htccehc]/ - Режим доступу: http://www.museum.com.ua/expo/kiev_ukr.html

9 Зображення монет. Середньовічні монети Київської Русі-України // Одеський музей нумізматики. – [Tktrnhjyybq htccehc]/ - Режим доступу: http://www.museum.com.ua/expo/kiev_ukr.html

10 Зображення монет. Середньовічні монети Київської Русі-України // Одеський музей нумізматики. – [Tktrnhjyybq htccehc]/ - Режим доступу: http://www.museum.com.ua/expo/kiev_ukr.html

11 Мапа з сайту http://izbornyk.org.ua/litop/map_862_912.htm

12 Мапа з сайту http://izbornyk.org.ua/litop/map_912_972.htm

13 Мапа з сайту http://izbornyk.org.ua/litop/map_980_1054.htm

14 Мапа з сайту http://izbornyk.org.ua/litop/map_1054_1132.htm

15 Див. мапу «Руська земля (вузьке значення слова)» на сайті http://izbornyk.org.ua/litop/rus_zemla.htm