2.“Генеалогія” як поняття

Передусім генеалогія (термін, запозичений, Фуко швидше у Ніцше) у Фуко означає руйнацію звичної для нас концепції історії гегелівсько-марксистського типу. Остання передбачає розуміння історії неперервну лінію розвитку, яка наповнюється різним змістом:

-еволюція істини та держави (Гегель)

-справедливість і свобода (Прудон)

-розвиток економіки (Маркс)

3.Відмінність генеалогії від історизму

По-перше, антиісторизм:

А) дискретність

Відмінність генеалогії у тому, що, по-перше, вона ґрунтується на дискретності, (розривів). В цей період для Фуко залишається актуальним теза з його „Археології знання”: „Колись археологія – дисципліна, яка вивчала німі пам’ятники, смутні сліди, об’єкти поза рядом і речі, загублені в минулому, тяжіла до історії, набуваючи свого смислу в обґрунтуванні історичного дискурсу; нині ж, навпаки, історія все більше схиляється до археології, до свого роду інтроспективного опису пам’ятників”. Була своєрідна телеологія розуму, прогрес свідомості. Тепер дослідження Фуко інше – він досліджує не дискурсивні закономірності, а динаміку ((закономірності)) дискурсів. Яких?

Б) периферійність

по-друге – дослідженні дискурсів тих її носіїв, які опинились на узбіччі, периферії „лінійної” історії ((це загальна позиція ПМ деконструкції опозицій)).

Тут доречно може виникнути питання – звідки у Фуко (як і в інших ПМ) така пристрасть до перервностей та розривів в історії?

Як здогадка сучасних аналітиків, у тому, що це розчарування в лівих ідеях їх прихильників з відомих причин 60-70-х рр.. ХХ століття. „Східний” соціалізм виглядав із Франції „іншим”, а зясовувалося, що „інше” є „тим самим”. Варто згадати позиції У.Ростоу та Р.Арона (конвергенція). Не випадково Фуко критично ставиться до діалектики як „примирення” протилежностей (чи навпаки). Однако ж діалектика – концепція безперервності, а тому виникає потреба в „іншому” діалектики, розриву з нею.

Отже, перша особливість генеалогічного підходу до історії – розрив з уявленням про неперервність її розвитку, до того ж на основі діалектики та бінарності як визначальних принципів раціоналістичного дискурсу.

Тому наслідком антиісторизму є анти раціоналізм:

По-друге, антираціоналізм - відмова від універсалістських претензій розуму.

Наслідки раціоналізму

Фуко говорить про дві лінії в філософії в повоєнний час, який завершився кризою статуса і ролі знання в 60-і роки:

1. філософія досвіду, смислу і суб’єкта (Башляр у фізиці, Кангілем);

2. філософія знання, раціональності і поняття (Сартр, Мерло-Понті)

(Йдеться про розмежування і опозицію назви статті – досвід і наука)

Витоки ще в просвітництві. На думку Фуко, Канта недооцінили, коли він надрукував „Що таке просвітництво?”. Проблема в тому, що є просвітництво як досвід, а не як його визначає німецька класика, яка конституювала себе як форму історичної і політичної думки в суспільстві, стала визначати суть епохи, детермінувати

Можна виділити два головних напрямки, по яких Фуко веде критику розуму:

А) просвітництво

Критика епохи Просвітництва. Така критика велась давно – і правими і лівими, хоч і з різних позицій ((приміром марксизм через призму практики, неогегельянський проект, або волюнтаристський справа))

У Фуко лише частково збігається з ними, насправді ж у нього підхід оригінальний.

Він розглядає Просвітництво як епоху, яка наклала дисципліну на знання – відбувається сортування знань, при цьому:

- одні знання піддаються класифікації, ієрархізації і включаються чітко в систему наук, які тоді формуються ((класифікація наук у Гегеля));

- інші дискваліфіковані і викинуті за межі наук – або з причини свого локального характеру, чи недостатньої науковості ((ідоли Бекона?)). Саме на цих знаннях зосереджується Фуко.

Б) філософсько-правовий розум

Друга причина критики розуму – „філософсько-юридичний розум”.

Він використовується для обґрунтування державної влади (теорія колективного договору, суверенітету і т.д.) і служить опорою для владних повноважень. Центральна влада презентує величність розуму і від його імені підпорядковує центру локальні структури (універсалізує периферію).

Фуко якраз зацікавлений природою цих локальних структур.

(Св.: Перша причина – контроль влади в сфері базисних структур, другий – в надбудовних).

Рухаючись в цьому напрямку Фуко робить два відкриття, які важко переоцінити в політичній філософії. Він відкриває дві форми суспільної влади – дисциплінарну владу і біовладу:

1.Дисциплінарна влада. Складає основу, фундамент влади, верхні поверхи якої займає центральна державна влада. Тут державне насильство над громадянами має скритий характер, під оболонкою права, закону. Зате нижні рівні (поверхи) регулюються не законами, а силою, яка діє не від імені закону, а ґрунтується на правилах внутрішнього розпорядку (тюрми, армія, школа). Це і є дисциплінарна (дисциплінуюча) влада, яка урівнює, розділяє, контролює, реєструє індивідів, задіяних у владі ((Звичайно, що Фуко цікавить нижній рівень)).

2. Біовлада. Діє на протилежному рівні, бере під свій контроль все населення і забезпечує йому соціальну безпеку. При цьому вона опирається на „норми” (не закон і не правила розпорядку).

Як висновок, протилежною стороною державного розуму (права і закону) виявляється сила, яка діє засобами дисциплінарних примусів та норм.

По-третє, смерть суб’єкта

Третя особливість генеалогії Фуко – поняття суб’єкта, яке своєрідним чином витлумачується ним.

А) заперечення суб’єкта як індивіда

Вперше до проблеми суб’єкта Фуко звернувся у своєму виступі на Французькому філософському товаристві в лютому 1969 року, коли наголосив на тезі, що не автор творить текст, а текст формує автора як свою функцію ((Ця ідея уже формувалася, Юнг, але в іншому контексті)).

Ми звикли думати інакше – автор (суб’єкт) творить тексти (дискурси). Фуко критикував (різко) таку позицію. Так в роботі „Воля до знань” відкидає поширену думку про процедуру „признання” як діяльність суб’єкта (тобто є певний суб’єкт зі своїми внутрішніми переживаннями, які розкриваються в творчості „признається”, як це на сповіді, чи судочинстві, аналогічно в літературній сфері).

Б) утвердження суб’єкта колективного

У Фуко інша позиція. Вона не зводиться до заперечення суб’єкта як творчого індивіді, а до заперечення його як метафізичної данності.

Суб’єкт представляє складніше утворення – він формується середовищем дискурсів, в якому знаходиться, а точніше двома факторами, як зазначає в лекціях „Потрібно захищати суспільство” – конституйованою політичною владою та власним супротивом суб’єкта їй.

Для цього вводить поняття „війни рас”. Расами він називає колективні суб’єкти, соціальні групи, які використовують суб’єкта в боротьбі за владу. ((на власному прикладі, Фуко активний громадський діяч)). В Англії – це групи середнього класу, у Франції аристократія, яка об’єднувалася проти королівської влади.

В) реляціонізм

Цей механізм Фуко розкриває через поняття „реляціоністський характер влади” - де є влада, там є фактор супротиву їй. Оскільки ж сьогоднішній характер влади тотальний, то аналогічний і супротив їй.

Відповідно сьогоднішнє суспільство – театр різновпливів численних різнонаправлених воль.

Реляціонізм влади проявляється ще й в тому, що влада не локалізується в одному місці, а лише там, де є супротив.

Оригінальним у його вченні тут те, що сьогоднішній індивід є одночасно і носієм влади і її супротивником, і, відповідно, владні відношення по суті формуються знизу – у взаємовідношеннях індивіда і групи в рамках соціальних інститутів.

Висновок

Генеалогія влади М.Фуко, яка ґрунтується на таких генеалогічних принципах як дискретність історії, універсальних претензій розуму та своєрідне розуміння ролі суб’єкта в історії, застосовуючи ПМ-ський засіб реконструкції бінарних опозицій має своїм завданням формування сучасного динамічного гуманістичного суспільства на засадах свободної особистості.

Якщо коротко узагальнювати, то историчне значення Фуко у тому, що він закликав до супротиву владі мовних структур.

11