Місце Наддніпрянської України в системі міжнародних відносин у першій половині хiх ст.
Відсутність власної державності спричинило те, що Наддніпрянщина стала об’єктом у політичних комбінаціях інших держав
Українські землі протягом першої половини XІХ ст. неодноразово привертали увагу тих європейських політиків, які розробляли плани ослаблення Російської імперії через відокремлення підпорядкованих нею територій
Українцям доводилося брати участь у здійсненні амбітних планів російських можновладців
Висуваючи плани стосовно майбутньої зміни державної приналежності Наддніпрянщини, європейські політики не передбачали можливості залучення самих українців до вирішення своєї
долі, що було однією з причин їх невдач
Російсько-турецька війна 1806 – 1812 рр. Російсько-турецька війна 1828 – 1829 рр.
Україна у франко-російській війні 1812-1813 рр.
У своїх планах Наполеон значну увагу приділяв Україні, яку планував перетворити в осередок антиросійського руху. Наполеон збирався українськими землями розплачуватися з своїми союзниками за їх участь у загарбницьких походах:
польським магнатам на чолі з Понятовським він обіцяв повернути Правобережну Україну,
австрійському імператорові — віддати Волинь і залишити Галичину,
турецький султан, якщо він вестиме війну з Росією, — мав дістати Крим і Причорномор'я.
Після перемоги Наполеона над Росією, Україні належало вийти зі складу Російської імперії й стати (формально) незалежною державою, названою на честь французького імператора Наполеонідою. Територія новоствореної держави мала охоплювати головним чином територію Лівобережної України та Крим. На чолі Наполеоніди мав стояти, відповідно до старих українських традицій, гетьман, яким, однак, мав стати не українець, а хтось із найближчого оточення Наполеона. При цьому Наполеоніда мала стати децентралізованою країною (Чернігівщина та Полтавщина стали б окремими князівствами).
Вторгнення наполеонівської армії в Росію, що почалося в червні 1812 p., викликало неоднозначну реакцію української еліти. Верхівка суспільства розкололася на два табори: «автономістів» і «консерваторів».
До першого табору (автономістів) належала радикально мисляча частина української громадськості – дворяни В. Лукашевич та Мочульський (Мочуговський) з Полтавщини, Чайковський на Волині, Марлецький з Поділля, поет В. Капніст. Вбачаючи і Наполеоні визволителя від російської тиранії, вони висловлювали неприховану радість і сподівання, що з приходом французької армії в Україні гуде запроваджено «Кодекс Наполеона» і країна стане автономною, а за сприятливих умов – і незалежною державою.
Консервативно-патріотичний табір становила більшість українського дворянства, колишня козацька старшина – С. Кочубей, письменник І. Котляревський, поет І. Кованько. Вони вважали російського царя захисником громадського ладу та спокою. Налякані ідеями Французької революції, скасування Наполеоном кріпацтва у Польщі, вони взяли активну участь в організації опору завойовникам. Були сформовані козацькі кавалерійські полки, які воювали на боці російської армії, до лав якої увійшло 75 тис. ополченців. На українське ополчення витрачено 9 млн. крб, 13,5 пудів срібла та кілька кілонрамів золота.
