Законодавство про корупційні злочини з середини хіх до початку хх століття;

Наука кримінального права порівняно молода. Фактично повноцінні розробки в даній області знань з'явилися не більше 200 років назад.

Історичний огляд слід розпочати з ХІХ століття, адже саме в цей час на території України починають діяти правові джерела, які вже досить детально починають регулювати кримінально-правові відносини у сфері службових злочинів.

З початку ХІХ століття українські землі в своїй більшості знаходилися у складі Російської імперії. В 1845 році приймають великий кодифікований акт – Уложення про покарання кримінальні і виправні (далі уложення про покарання). Саме цей громіздкий та казуїстичний закон визначав коло злочинної поведінки і встановлював покарання за неї. Уложення зберегло свою силу до революції 1917 року, хоча в 1866 р. і 1885 р. підлягало суттєвій зміні та редагуванню. Але ці зміни мало стосувалися злочинів по службі.

Розділ п’ятий Уложення про покарання (ст. 358 – 533 в редакції 1845 р.; ст. 329 – 505 в редакції 1866 р. і 1885 р.) носив назву «Про злочини і проступки по службі державній і громадській» і складався з одинадцяти глав, деякі в свою чергу ділилися на відділи¹.

Всі злочини з даного розділу можна було умовно розділити на загальні злочини по службі (глави 1 – 10) і спеціальні (глава 11). Загальні охоплювали злочини самих різних службових осіб у різних сферах, а спеціальні вже називали конкретні посади (поліцейські, судді, слідчі, нотаріуси, казначеї і т. д.). Багато норм не носили кримінального характеру і були дисциплінарними проступками (наприклад - нез’явлення в посаду без законних причин).

Загального визначення суб’єктів злочину по службі Уложення про покарання не містило, називаючи їх по-різному: чиновник, посадова особа, особа, яка перебуває на службі державній чи громадській і т. д. В спеціальних складах, як уже згадувалося, вказувалися окремі службовці.

Як і зарубіжні колеги, вітчизняні науковці загальним родовим об’єктом злочинів на службі вважали службовий борг. Поняття боргу складається із сукупності різних обов’язків по службі. Така позиція, як буде детальніше проаналізовано, мала свої плюси. Але класовий підхід в історико-правових дослідженнях, який фактично зводив свою задачу до відшукання в юридичних пам’ятках минулого підстав, часто надуманих, для критики, не дав їй розвитися, вона піддалася нищівній критиці та фактично витіснилася. Це було характерно для деяких робіт, де висвітлювалася історія даного інституту (наприклад, роботі Б. С. Утевського²).

Окрім об’єкта особливістю посадових злочинів визнавалось те, що вони скоювалися особами, які займали особливе положення і використовували при цьому свої службові повноваження.

В усіх редакціях Уложення про покарання велику увагу було приділено хабарництву, яке регулювалося досить детально. В основу його регламентації було покладено ідеї, які до сих пір не втрачають своєї актуальності. Відповідно до статті 401 Уложення про покарання чиновник чи інша особа, що знаходилася на службі, яка по справі чи дії, що стосується обов’язків її по службі, прийме, хоча і без всякого в будь-чому порушення цих обов’язків, подарунок, що полягає в грошах , речах чи в чомусь іншому, підлягає кримінальній відповідальності. Так поведінка носила назву «мздоімство». Наступна стаття передбачала відповідальність за прийняття в дар грошей, речей чи чогось іншого для вчинення чи допущення чогось невідповідного обов’язкам служби. Це вважалося «ліхоімством» («лихварство»).

Предмет хабара в законі визначається по-різному: подарунок, що полягав у грошах, речах чи чомусь іншому; всякий прибуток чи інша вигода і т.д. При цьому вітчизняні юристи були єдино душні в розумінні хабарництва як корисного злочину. Вважалося, що предметом хабара може бути подарунок, що має очевидну матеріальну цінність.

Кримінальне законодавство того часу не надавало ніякого значення вартості предмета хабара як обставині, що здатна впливати на тяжкість відповідальності. Більш того, в законі прямо вказувалося, що відповідальність настає скільки б малозначною не була сума грошей чи ціна речей отриманих посадовою особою. В юридичній літературі вказується, що дар дається звичайно по власному почину дарувальника і неможна ставити в вину службовцю ту чи іншу випадкову вартість предмета хабара. Також відмічалося, що тяжко сказати, яке діяння є більш небезпечне: крупне мздоімство, що падає на осіб більш-менш заможних, чи мілке хабарництво, яке бере мзду з найбіднішого люду.

Всі три редакції Уложення про покарання передбачали можливість отримання хабара посадовою особою через інших осіб, в тому числі жінку, дітей, рідних, знайомих. Злочин визнавався закінченим, коли гроші чи речі були ще не передані, а лише обіцяні службовій особі, по виявленому нею бажанню. Передбачалися деякі завуальовані способи отримання хабара під приводом програшу, боргу і т. д.³

Дореволюційне законодавство передбачало відповідальність і за дачу хабара («ліходательство»). Відповідальність диференціювалася від ряду обставин. В якості критеріїв, які визначали суспільну небезпеку даного злочину виступали характер дій посадової особи, за які давався хабар ( протиправна дія чи законна), враховувалося чи мало місце вимагання хабара чи хабар давався по власному почину, а також наполегливість, проявлена хабародавцем в схилені служників влади до прийняття хабара. Найбільш м’які заходи застосовувалися до особи, яка давала хабар після вимагання – лише сувора догана в присутності суду⁴.

Серед особливостей механізму кримінально-правового впливу на корупцію на різних етапах його розвитку слід виділити наступні характеристики його елементів. Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. передбачало диференціацію відповідальності за хабарництво шляхом виділення «мздоімства» (прийняття винагороди за діяльність без порушення обов’язків по службі) та «лихоімство» (прийняття винагороди за діяльність із порушенням обов’язків по службі).

В Кримінальному Уложенні 1903 року склади злочинних діянь по службі були викладені в главі 37 (остання), яка складалася з 52 статей (ст.ст.636 – 687). В даному акті вже було дане єдине визначення суб’єкта злочинних діянь по службі. Ним визнавалась будь-яка особа, котра несе обов’язки чи виконує тимчасові доручення по службі державній чи громадській, в якості посадової особи, чи поліцейського або іншого стража чи служителя чи особи сільського або міщанського управління.

Окрім перевищення влади, серед загальних видів злочинів на службі Кримінальне Уложення 1903 року передбачало і умисне перешкоджання виконанню обов’язків іншим службовцям, різні види бездіяльності влади і підлога. Характерно, що передбачена відповідальність не лише за умисне перевищення і бездіяльність влади, але й за скоєння цих дій по необережності. Відповідальність підсилювалася в залежності від тяжкості спричиненої службовцем шкоди, а також при наявності корисного мотиву.

Детально Кримінальне Уложення розглядало питання відповідальності за хабарництво і корисні службові зловживання⁵.

Так, ст.656 Уложення 1903 року передбачала три види отримання хабара: 1) просте мздоімство; 2) кваліфіковане мздоімство; 3) ліхоімство. Їх поняття були такими ж як і в Уложенні про покарання 1845 року.

Даний акт встановлював відповідальність за різні види вимагання хабара, яке тлумачилося досить широко, фактично як будь-яка вимога хабара. Також передбачалася відповідальність за допомогу хабарнику, що могла виражатися в передачі хабара, прийнятті його під своїм іменем і т. д. Окрема норма встановлювала відповідальність службовця винного в присвоєнні предмета хабара, даного йому для передачі іншому службовцю (зараз це розглядається як «уявне» посередництво в хабарництві), а також прийняття його з ціллю присвоєння під виглядом іншого службовця⁶.

Таким чином, в даній частині Уложення 1903 було дуже схоже з законодавством минулих років.

Характерною особливістю кримінальної відповідальності за службові злочини в дореволюційній Росії і Україні була система так званої адміністративної гарантії. Суть її полягала в тому, що для порушення кримінального переслідування проти посадової особи необхідна була згода начальства, яке до того ж вирішувало питання про передачу обвинуваченого суду чи припинення кримінальної справи. Дана гарантія була закріплена в Зводі законів 1832 року, а потім в Уставі кримінального судочинства 1864 року. Аргументувалося це тим, що начальник чиновника, якого звинувачують у службовому злочині, добре знаючий його особу, може визнати такі обвинувачення безпідставними і тим самим попередити наклеп, випадки якого були розповсюджені в той час⁷.

Революція 1917 року привела до злому старого устрою і відміни дореволюційного законодавства. Але це не означало, що ідеї дореволюційних юристів загинули. Вони використовувалися новою владою у видозміненому вигляді. Деякі обговорюються і наш час, як це буде показано в інших параграфах і розділі. До створення СРСР на території України продовжувало діяти Уложення 1903 року⁸.