Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Питання 1.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
83 Кб
Скачать
☆

Концепція корупційних злочинів з 1960 року до кінця 80-х – початку 90-х років.

Кримінальний кодекс УРСР, був прийнятий 1960 року і вступив у дію з 1961 року. Глава 7 Особливої частини КК носила вже назву «Посадові злочини» (з назви було виключено вказівку на службові злочини ) і включала всього 7 статей, які описували наступні склади злочинів: зловживання владою чи службовим положенням, перевищення влади чи службових повноважень, службова недбалість, отримання хабара, дача хабара, посадовий підлог, провокація хабара. Дещо пізніше дану главу було доповнено таким складом злочину як посередництво у хабарництві.

Від 1962 року до 2001 року такі склади як зловживання владою чи службовим положенням, перевищення влади чи службових повноважень, посадова недбалість і посадовий підлог не підлягали будь-яким змінам. Не вносилися зміни і в опис ознак основного складу злочину одержання хабара, але кваліфікуючі ознаки змінювалися.

Велике значення для розуміння змісту Кримінального закону і для практики його застосування мали керівні роз’яснення Пленуму Верховного суду СРСР. За період дії КК 1960 року було прийнято чотири постанови про судову практику по справах про хабарництво: №9 від 31 липня 1962 року, №6 від 30 липня 1970 року, № 16 від 23 вересня 1977 року і №3 від 30 березня 1990 року. Характерним є те, що з плином часу підхід ПВС СРСР до рішення деяких питань змінювався. Особливо це видно на прикладі посередництва у хабарництві, як це буде показано далі.

Важливу роль в розуміння норм КК 1960 року зіграла постанова ПВС СРСР від 30 березня 1990 року №4 «Про судову практику по справах про зловживання владою чи службовим положенням, перевищення влади чи службових повноважень, недбалість і посадовий підлог». В ній вперше було дане офіційне тлумачення таких понять як організаційно-розпорядні та адміністративно-господарські обов’язки, що складають зміст повноважень посадової особи, суттєва шкода, корисна чи інша зацікавленість і ряду інших понять. Багато з цих роз’яснень зберігають свою силу і сьогодні13.

Розвиток ідей в області корупційних злочинів з кінця 80-х – початку 90-х років до 2001 року

З прийняттям Конституції в 1996р. почав діяти Конституційний суд України, який міг тлумачити положення закону. Але звернення про офіційне тлумачення ст.164 КК 1960р. було подане лише в 2003 році. Метою звернення було з’ясувати питання, чи можна вважати керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій приватної чи колективної власності суб’єктами службових злочинів у період часу до внесення до ст.164 КК 1960р. відповідно до Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України та Кодексу України про адміністративні правопорушення» від 28 січня 1994 року, який змінив термінологію ст.164 КК 1960р. (замість «державних чи громадських підприємств, установ, організацій» «підприємства, установи, організації незалежно від форм власності») і зняв проблему в тлумаченні. Розглянувши звернення, Конституційний суд вирішив, що в той період поняттям «службова особа» охоплювалися і службові особи підприємств, установ, організацій приватної та колективної форми власності. Проти такого тлумачення виступив з окремою думкою лише суддя Вознюк В.Д.14

Вказану проблему законодавці більшості нових незалежних держав вирішили простим способом, розширивши поняття посадової особи на осіб, які виконують організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності (крім України так вчинили, наприклад, в Білорусі, Молдові, Естонії та інших державах). В Росії даний підхід визнали принципово неправильним і пішли по шляху розмежування злочинів осіб, що знаходяться на державній службі та злочинів осіб, які виконують управлінські функції в різних громадських організаціях і комерційних структурах, та помістили їх в різних главах і розділах.

Паралельно з розробкою проектів КК України та інших радянських республік ішла робота над створенням Модельного кримінального кодексу для держав-учасниць СНД, який був схвалений Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасниць СНД 17 лютого 1996 року15. Модельний КК запропонував відмовитися від поняття «посадова особа» і пропонував поняття «публічний службовець». Даний акт вніс пропозицію передбачити можливість звільнення судом від покарання не тільки хабародавців, а й хабароодержувачів, посередників у хабарництві та інших співучасників дачі і одержання хабара при умові їх явки з повинною. Також рекомендувалося в силу малозначності не вважати злочином отримання публічним службовцем матеріальних цінностей в якості подарунка при відсутності попередньої домовленості за вже здійснені дії по службі без порушення службових обов’язків даної особи, якщо вартість подарунка була меншою за один мінімальний розмір оплати праці і переслідувати даний проступок в дисциплінарному порядку.

КК 2001 року про корупційні злочини

Новий КК України був прийнятий 1 квітня 2001 року і вступив у дію 1 вересня 2001 року. Він не прийняв вище вказаних рекомендацій Модельного КК, також не був залишений склад посередництва у хабарництві.

Даний документ відкрив новий період у розвитку українського кримінального права, мав свої плюси і мінуси, які будуть проаналізовані в подальшому.

Від 1962 року до 2001 року такі склади як зловживання владою чи службовим положенням, перевищення влади чи службових повноважень, посадова недбалість і посадовий підлог не підлягали будь-яким змінам.

Дослідження історії розвитку кримінального законодавства дозволяє виявити тенденцію, яка відповідає сучасним кримінологічним та правовим уявленням про природу підкупу, як основного і найбільш небезпечного різновиду корупції і двостороннього злочину. Означена тенденція виражається у послідовному розвитку та диференціації правової регламентації підстав кримінальної відповідальності за давання незаконної винагороди (раніше давання (дача) хабара). Така трансформація кримінального законодавства узгоджується з розумінням діяльності коруптера як не менш важливого чинника здійснення підкупу.

Генезис закону про кримінальну відповідальність у цьому розрізі умовно можна розділити на декілька етапів, у межах кожного із яких кримінально-правова модель заборони підкупу у публічній сфері службової діяльності була відносно стабільною.

На першому етапі (до кінця XV століття) підкуп, як і корупція взагалі, були або повністю легальною (інститут «кормління»), або напівлегальною діяльністю (практики «посулу», «поминок» та «почесті»).

Другий етап (від кінця XV – початку XVI століття до початку XVIII століття) характеризується поступовим віднесенням підкупу-продажності до злочинних діянь. При цьому набагато більша увага приділялася криміналізації саме незаконного збагачення управлінців, що виражалося і у більш суворих санкціях для корупціонерів, і у більш глибокій диференціації їх кримінальної відповідальності.

На третьому етапі (від початку XVIII століття до 1845 року) відбулася значна пеналізація (аж до можливості застосування смертної кари за підкуп) і вперше була введена кримінальна відповідальність за давання хабара.

Початок четвертого етапу варто пов’язувати із прийняттям Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року. Зазначений акт не тільки провів гуманізацію кримінальної відповідальності за підкуп, а й містив безпрецедентну про своїй диференціації систему норм, які забороняли не тільки одержання, а й на надання винагороди.

Здобутки дореволюційної правової думки були перекреслені прийняттям у 1918 році Декрету «Про хабарництво», який поклав початок п’ятого етапу і містив всього шість коротких пунктів, які замінили напрацьований віками нормативний масив заборони підкупу. Із цього часу диференціація кримінальної відповідальності за давання хабара практично була відсутня, проте характерною особливістю Декрету 1918 року було те, що вперше у історії кримінального законодавства санкції за одержання та давання хабара стали однаковими за суворістю.

З прийняттям КК УРСР 1960 року можна вести мову про початок шостого етапу розвитку законодавства щодо підкупу, який характеризувався зміною підходу щодо однакової караності одержання та давання хабара. Виділивши давання хабара у окрему статтю законодавець не диференціював відповідальність за це діяння. По суті, така модель збереглася аж до 2011 року.

Закон України від 07.04.2011 року, яким не формально як 11.06.2009 року, а реально були змінені норми КК України 2001 року щодо регламентації відповідальності за підкуп, реалізував вже давно соціально обумовлену диференціацію кримінальної відповідальності за підкуп по суб’єктам одержання винагороди, а також по кваліфікуючим ознакам давання незаконної винагороди, чим відкрив сьомий (сучасний) етап генезису кримінально-правового регулювання корупційних відносин.

Звичайно, виділення етапів у розвитку правової протидії корупції можна здійснити за іншими критеріями ніж зроблено вище, проте наведена періодизація покликана показати паралельність суспільно-політичних уявлень про природу підкупу і стану кримінального законодавства, а також виокремити тенденцію, за якою поступово законодавство приходить до моделі заборони підкупу, що характеризується близькістю та рівністю одержання та давання винагороди, як діянь окремих суб’єктів, але одного злочину.

Реформування антикорупційного законодавства та його впровадження в практику правозастосування (з 11.06.2009 року по сьогодні)

Модель протидії корупції засобами кримінального права за порівняно короткий період часу (з 11.09.2009 року по 13.05.2014 року) багаторазово зазнавала, на перший погляд, кардинальних змін, що не сприяє виробленню єдиного підходу до інтерпретації та застосування КК України. За означений період в Україні було прийнято 27 законів, які коригували масив антикорупційних норм, із яких 14 законів вносили зміни у КК України. Осмислення ж зазначених новел з боку науковців та практичних працівників на сьогодні фактично знаходиться на початковому етапі, що прямо справляє негативний вплив на процес протидії корупції в Україні.

Така динаміка законодавства, а особливо кримінального, є вкрай негативним явищем. Тут слід погодитися, що при корисності та неминучості поточної правотворчості, направленість зусиль держави на удосконалення кримінального законодавства не повинна суміщатися із установкою на безперервність правотворчого процесу. Повторюваність прийняття чергових законів про зміни і доповнення КК, навіть коли кожен з них окремо продиктований необхідністю вирішення якої-небудь соціально напруженої ситуації, в цілому має негативні наслідки, так як руйнується створена при кодифікації система законодавства, впроваджується в свідомість звичаєвість динамічно розвиваючогося, а не стабільного законодавства, кодифікований кримінальний закон, недосконалість якого підтверджується при обґрунтуванні внесених змін, втрачає свою авторитетність [2, с.17].

Удосконалення кримінально-правового механізму протидії корупції в Азейбарджані, як і в Україні, характеризується значною кількістю прийнятих змін до КК Азейбарджану. Так, 10 Законів потребувалося, щоб провести модернізацію глави 33 цього кодексу, яка містить всього 11 статей (маються на увазі Закони Азербайджанскої Республіки № 48-IIQ від 26.12.2000 р., № 172-IIQD від 02.07.2001 р., № 646-IIQD від 04.05.2004 р., № 781-IIQD від 26.10.2004 р., № 92-IIIQD від 07.04.2006 р., № 251-IIIQD від 27.02.2007 р., № 428-IIIQD від 09.10.2007 р., № 607-IIIQD від 16.05.2008 р., № 617-IIIQD від 02.06.2008 р., № 183-IVQD від 24.06.2011 р.). Крім того, окремим Законом (№314-IVQD від 07.03.2012 р.) були введені заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, що у тому числі стосувалося встановлення їх відповідальності за корупційні діяння. Разом із тим, позитивним є те, що КК Азейбарджану, на відміну від КК України, у частині протидії корупційним злочинам зберігає стабільність вже більше двох років, що дозволяє виявити можливі проблеми у практиці правозастосування.

Трансформація КК України у частині регламентації кримінальної відповідальності за злочини у сфері службової діяльності фактично відбулася з 01.07.2011 року16, адже пакет антикорупційних законів від 11.06.2009 року у цьому сенсі не можна враховувати, оскільки вони діяли лише п’ять днів. При цьому єдиними принципово новими рисами такої трансформації було те, що:

1) було диференційовано підстави кримінальної відповідальності за загальні корупційні злочини (лише у межах складів злочинів з розділу XVII Особливої частини КК України) на дві групи: корупційні злочини у публічній сфері управління та корупційні злочини у приватній сфері управління. Зазначене дозволило враховувати різний ступінь суспільної небезпеки таких груп діянь при застосуванні заходів кримінально-правового впливу;

2) виділено у системі корупційних злочинів окрему групу за ознаками спеціального суб’єкта – корупційні злочини осіб, які надають публічні послуги, що стало винаходом українського законодавця і несподіванкою для науки кримінального права, оскільки виокремлення такого суб’єкта відбулося вперше в Україні та до того не обговорювалося у науці кримінального права.

У подальшому сутнісні зміни введеного з 01.07.2011 року механізму кримінально-правової протидії корупційним злочинам почали запроваджуватися лише з 2013 року і їх на сьогодні нараховується не так багато як це може здатися із значної кількості законодавчих корекцій КК України у сфері протидії корупції. Реально нові кримінально-правові інструментами протидії корупції фактично можна звести лише до наступного (без оцінки доцільності таких змін, їх соціальної обумовленості та якості з точки зору законодавчої техніки):

1) викладення у новій редакції ст. 354 КК України17, чим сконструйовано склад цього злочину по типу норм про підкуп і розширено поле антикорупційної дії КК України за рахунок збільшення кола спеціальних суб’єктів пасивного підкупу, і подальше розростання дії цієї норми на приватний сектор у зв’язку із змінами18, за якими суб’єктами цього злочину на сьогодні є особи, які працюють на користь будь-якої юридичної особи, та працівники такої юридичної особи, які не є службовими особами;

2) запровадження19 та введення у дію з 27.04.2014 року інституту відповідальності юридичних осіб у тому числі за вчинення корупційних злочинів, а також подальше значне розширення підстав застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру за рахунок передбачення у п.2 ч.1 ст.96-3 КК України у якості такої підстави – незабезпечення виконання покладених на уповноважену особу юридичної особи законом або установчими документами обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції, що призвело до вчинення визначеного корупційного злочину20, що у сумі з нормами розділу X Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року вже сьогодні надає правоохоронній системі значні правові інструменти для впливу на великий приватний бізнес за допомогою ресурсів кримінальної юстиції та формує новий напрямок юриспруденції – антикорупційна безпека господарської діяльності;

3) наближення (але не необхідна для ефективної дії відповідність) норми про незаконне збагачення до моделі ст.20 Конвенції ООН проти корупції у зв’язку із змінами, внесеними 14.10.2014 року21 та 12.02.2015 року22.

Інші зміни Кримінального закону у частині протидії корупційним злочинам, виходячи із їхнього рівня та можливості вплинути на реальну ситуацію у цій сфері охорони правовідносин від злочинних посягань, не мають того масштабу, щоб вести мову про те, що вони суттєво трансформували механізм кримінально-правового впливу на корупційні злочини.

Повертаючись до означених вище змін КК України щодо протидії корупції, то звертає на себе увагу, що вони обумовлюються різними чинниками – реалізація державної антикорупційної політики, приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, імплементація до національного законодавства положень Конвенції ООН проти корупції, виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, виконання рекомендацій Групи держав проти корупції (GRECO), гуманізація відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності, удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації тощо, а тому не об’єднані однією ідеологічною лінією і, у зв’язку із останнім, фактично є безсистемними. Інколи правотворчу активність в Україні щодо покращення антикорупційного законодавства навіть тяжко пояснити. Наприклад, статті 368, 368-2 та 369-2 КК України змінювалися в один день двічі різними законами – Законами № 221-VII від 18.04.2013 року та № 222-VII від 18.04.2013 року, а ст. 369 КК України діяла у редакції Закону № 221-VII від 18.04.2013 року із змінами, внесеними цього ж дня згідно із Законом № 222-VII від 18.04.2013 року і в подальшому була викладена в новій редакції Законом № 1261-VII від 13.05.2014 року. Очевидно, що в такій ситуації значною мірою ускладнюється кримінально-правова оцінка злочинів із ознаками корупції, а також і саме сприйняття положень Кримінального закону суб’єктами корупційних злочинів. Описані вище зміни у законодавстві України (у тому числі і у КК України) були здійснені незважаючи на негативні висновки Головного науково-експертного та Головного юридичного управлінь Апарату Верховної Ради України, проведені без їх наукового обґрунтування та всупереч науковим рекомендаціям, що не тільки порушило кодифіковану систему діючого Кримінального закону, а й зробило КК України занадто заплутаним і тяжким для сприйняття. За такого стану Карний закон не може у повній мірі виконувати завдання із запобігання злочинам (ч.1 ст.1 КК України) і є переважно каральним інструментом. На недопущення цієї проблеми вказував ще у 1764 році Чезаре Беккаріа, сформулювавши відоме правило: «Хочете попередити злочин? Зробіть так, щоб закони були ясними, простими…» [3, с. 151].

Звичайно, необхідно погодитися, що основним у протидії корупції на сучасному етапі є не якість законів, а політична воля їх реалізовувати, що в повній мірі відповідало б принципу невідворотності кримінальної відповідальності. Разом із тим, видається, що низька якість КК України у частині встановлення інструментів протидії корупції, його суперечливість і несинхронізованість із регулятивним нормативним масивом та нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення створює ситуацію, за якої навіть при наявності волі протидіяти корупції така протидія буде позбавлена належної «зброї». Вдало підкреслив викладену тезу О.К. Марін, який відзначив, що складно уявити собі вправного майстра (а це у нашій державі ще під великим питанням) (мається на увазі правозастосовець) який може виправити несправність зіпсутим інструментом (мається на увазі КК України)23.

Дослідження історії розвитку кримінального законодавства дозволяє виявити тенденцію, яка відповідає сучасним кримінологічним та правовим уявленням про природу підкупу, як основного і найбільш небезпечного різновиду корупції і двостороннього злочину. Означена тенденція виражається у послідовному розвитку та диференціації правової регламентації підстав кримінальної відповідальності за давання незаконної винагороди (раніше давання (дача) хабара). Така трансформація кримінального законодавства узгоджується з розумінням діяльності коруптера як не менш важливого чинника здійснення підкупу.

Генезис закону про кримінальну відповідальність у цьому розрізі умовно можна розділити на декілька етапів, у межах кожного із яких кримінально-правова модель заборони підкупу у публічній сфері службової діяльності була відносно стабільною.

На першому етапі (до кінця XV століття) підкуп, як і корупція взагалі, були або повністю легальною (інститут «кормління»), або напівлегальною діяльністю (практики «посулу», «поминок» та «почесті»).

Другий етап (від кінця XV – початку XVI століття до початку XVIII століття) характеризується поступовим віднесенням підкупу-продажності до злочинних діянь. При цьому набагато більша увага приділялася криміналізації саме незаконного збагачення управлінців, що виражалося і у більш суворих санкціях для корупціонерів, і у більш глибокій диференціації їх кримінальної відповідальності.

На третьому етапі (від початку XVIII століття до 1845 року) відбулася значна пеналізація (аж до можливості застосування смертної кари за підкуп) і вперше була введена кримінальна відповідальність за давання хабара.

Початок четвертого етапу варто пов’язувати із прийняттям Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року. Зазначений акт не тільки провів гуманізацію кримінальної відповідальності за підкуп, а й містив безпрецедентну про своїй диференціації систему норм, які забороняли не тільки одержання, а й на надання винагороди.

Здобутки дореволюційної правової думки були перекреслені прийняттям у 1918 році Декрету «Про хабарництво», який поклав початок п’ятого етапу і містив всього шість коротких пунктів, які замінили напрацьований віками нормативний масив заборони підкупу. Із цього часу диференціація кримінальної відповідальності за давання хабара практично була відсутня, проте характерною особливістю Декрету 1918 року було те, що вперше у історії кримінального законодавства санкції за одержання та давання хабара стали однаковими за суворістю.

З прийняттям КК УРСР 1960 року можна вести мову про початок шостого етапу розвитку законодавства щодо підкупу, який характеризувався зміною підходу щодо однакової караності одержання та давання хабара. Виділивши давання хабара у окрему статтю законодавець не диференціював відповідальність за це діяння. По суті, така модель збереглася аж до 2011 року.

Закон України від 07.04.2011 року, яким не формально як 11.06.2009 року, а реально були змінені норми КК України 2001 року щодо регламентації відповідальності за підкуп, реалізував вже давно соціально обумовлену диференціацію кримінальної відповідальності за підкуп по суб’єктам одержання винагороди, а також по кваліфікуючим ознакам давання незаконної винагороди, чим відкрив сьомий (сучасний) етап генезису кримінально-правового регулювання корупційних відносин.

Звичайно, виділення етапів у розвитку правової протидії корупції можна здійснити за іншими критеріями ніж зроблено вище, проте наведена періодизація покликана показати паралельність суспільно-політичних уявлень про природу підкупу і стану кримінального законодавства, а також виокремити тенденцію, за якою поступово законодавство приходить до моделі заборони підкупу, що характеризується близькістю та рівністю одержання та давання винагороди, як діянь окремих суб’єктів, але одного злочину.