3.2Позовна давність у праві зарубіжних країн

Позовна давність у міжнародній торгівлі.

Одним із законних інструментів і, одночасно, гарантією захисту прав та інтересів сторони в зобов’язанні, є механізми судового захисту та арбітражу. Однак ці механізми мають свої особливості і аспекти, знати які важливо для ефективного захисту своїх інтересів. Так, важливим аспектом є позовна давність, тобто термін, протягом якого особі гарантується судовий захист порушених прав.

У міжнародній купівлі-продажу це питання набуває особливого значення через можливість застосування норм права різних держав, при цьому основна складність полягає в тому, що в законодавстві різних країн часто не збігаються ні тривалість строків позовної давності, ні порядок їх обчислення, переривання, відновлення, тощо. Тому якщо в міжнародному договорі купівлі-продажу сторона визнає застосування право іноземної держави, особливу увагу слід приділити уточненню зазначених аспектів, так як вони можуть істотно вплинути на загальну диспозицію сторін.

Дещо простіше питання позовної давності вирішується між контрагентами, які є резидентами держав, що ратифікували Конвенцію про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974 рік). В такому випадку, якщо сторони домовляться застосовувати до існуючих правовідносин право будь-який зі своїх країн або право іншої країни – підписанта Конвенції, термін позовної давності становитиме 4 роки.[57,c243].

Однак, враховуючи всі плюси даної Конвенції для учасників правовідносин, вона іноді обмежує сторони в порівнянні з нормами національного законодавства. Так, право багатьох країн, в тому числі і України, передбачає договірні терміни позовної давності та порядок їх збільшення в порівнянні зі стандартними. Конвенція ж фактично вводить заборону на договірне збільшення строку позовної давності, по меншій мірі в момент підписання договору. Так, згідно з пунктом 2 статті 22 Конвенції, заява боржника про подовження терміну позовної давності, має силу лише в тому випадку, якщо вона зроблена виключно протягом строку позовної давності. Таке обмеження в Конвенції виключає можливі спроби подовження строку позовної давності шляхом заяви, зробленої під час укладення договору і в будь-який інший час до моменту виникнення вимоги або порушення договору.

Це своєрідний захисний механізм від зловживань, адже без такого обмеження сторона, що має сильнішу позицію на переговорах, може нав’язати іншій стороні таке подовження терміну під час укладання договору; крім того, застереження про подовження строку позовної давності може стати частиною типового договору, якій інша сторона може не приділити достатньої уваги. Подібно до цього, заява боржника, зроблена після закінчення терміну, встановленого цією Конвенцією, не матиме сили, оскільки вона не була зроблена протягом терміну позовної давності.[57,c250].

Також хочеться звернути увагу, що хоча стаття 24 Конвенції й передбачає застосування наслідків пропущення строків позовної давності виключно за заявою зацікавленої сторони (зазвичай це відповідач), позивачу не варто сподіватися на таку поведінку або неуважність відповідача. Відповідно до зазначеної статті Конвенції закінчення строку позовної давності береться до уваги при розгляді спору лише за заявою сторони, що бере участь в процесі. При наявності такої заяви, відповідно до приписів статті 25 Конвенції, право вимоги не підлягає визнанню та примусовому здійсненню, якщо розгляд спору розпочато після закінчення терміну позовної давності.

Так, не варто забувати, що Конвенцією встановлені також правила про переривання або подовження терміну позовної давності, його зміну та порядок обчислення, а також вводиться загальне обмеження терміну позовної давності з урахуванням переривань і поновлень (10 років – стаття 23 Конвенції).

Враховуючи викладене від зацікавленої сторони потрібно приділяти значну увагу всім аспектам, що стосуються термінів позовної давності, щоб не отримати відмову в захисті судом. Зацікавленій стороні необхідно чітко контролювати терміни позовної давності щоб залишалося достатньо часу для подачі позовів до судів або арбітраж або вживати дії з подовження термінів позовної давності. Наприклад, стаття 19 Конвенції передбачає, що, якщо кредитор до закінчення строку позовної давності вчинить у державі, де боржник має своє комерційне підприємство, будь-яку дію, що не передбачена в статтях 13 – 16 Конвенції, але відповідно до права цієї держави тягне до поновлення строку позовної давності, то розпочинається новий чотирирічний строк позовної давності, що обчислюється з дня, передбаченого правом такої держави. Тому зацікавлена особа повинна знати про національні закони країни боржника, які певні дії, нехай навіть вони і не пов’язані з порушенням провадження у суді або арбітражі, можуть спричинити поновлення строку позовної давності. Так, в деяких юрисдикціях лист або навіть усна вимога може виявитися достатніми. В інших юрисдикціях такі ж дії кредитора не поновлять перебігу строку позовної давності і кредитору доведеться порушувати провадження з розгляду спору про переривання цього терміну. При цьому варто мати на увазі, що стаття 19 Конвенції застосовується лише в тих випадках, коли дія, вчинена кредитором (при відсутності цієї Конвенції), “спричинила поновлення” місцевого терміну позовної давності за законом держави боржника. Якщо місцева норма передбачає лише додатковий більш короткий термін після здійснення такої дії, а не викликає “поновлення” первісного терміну позовної давності, то така місцева норма не може бути підставою для застосування статті 19 Конвенції. Слід зазначити, що наслідок поновлення строку позовної відрізняється від наслідків порушення провадження (статті 13 – 16 Конвенції): після порушення провадження строк позовної давності “переривається” з урахуванням застережень, передбачених в статтях 17 і 18 Конвенції.[53,c251].

Якщо розглядати питання у практичній площині то, наприклад, за правом України, проведення контрагентами звірки стану взаєморозрахунків на певну дату і оформлення такої звірки у вигляді окремого письмового документа призводить до поновлення строків позовної давності. Такий акт звірки взаєморозрахунків досить легко підписується українськими підприємствами, тому, при належній тактовності і наполегливості, зацікавлена особа може неодноразово, з урахуванням застереження стаття 23 Конвенції, відновлювати терміни позовної давності, підписуючи такий акт звірки взаєморозрахунків, наприклад, щорічно.[37, ст23]

Позовна давність в законодавсті інших країн.

Створення позовної давності було обумовлено в першу чергу потребами ринкової економіки. При розвиненою товарно-грошовій системі господарства виникає необхідність усунути нестійкість, яку може викликати тривале нездійснення правомочними особами своїх суб'єктивних прав. У цьому зацікавлені самі учасники господарського обороту. Державні органи зацікавлені в підвищенні дисципліни виконання своїх зобов'язань учасниками господарського обороту, а також у створенні кращих умов для вирішення правових питань.[48,c43].

У Франції та Німеччині позовна давність регулюється нормами цивільних і торгових кодексів, а також нормами спеціальних законодавчих актів з купівлі-продажу, підряду, найму та ін; в Швейцарії - нормами цивільного кодексу і Зобов'язального закону; в Англії - введено єдиний Закон про давності; в США - однакової нормою тогового кодексу, доповнений законами штатів. Тенденція до уніфікації строків позовної давності знаходить своє вираження у введенні спеціальних норм в ряд міжнародних конвенцій (Женевські конвенції за векселями і чеками тощо) і розробці спеціальної «Конвенції про позовної давності» у міжнародній купівлі-продажу товарів, укладеної в Нью-Йорку в 1974

Строки позовної давності не слід змішувати з так званими преклюзівний (пресекательнимі) термінами - час для виконання певного акта (повідомлення іншої сторони або вчинення іншої дії, що відрізняється від збудження позовного провадження), необхідного в інтересах збереження даною особою свого права або захисту своїх інтересів. Коли з терміном, визначеним законом, зв'язуються які-або права, особливо щодо встановлення або зміни іншого права, справу йде завжди про преклюзів-ном терміні. Якщо при закінченні давності саме право продовжує існувати, хоча воно не може бути захищене в примусовому порядку, то після закінчення преклюзівний терміну відповідне право вже не існує. Преклюзівний термін тече проти всіх осіб, і на нього має права посилатися будь-яка сторона в процесі. Цей термін не може, як правило бути збільшений або перерваний.[48,c186].

Джерела цивільного й торгового права в країнах континентальної правової системи (на прикладі Франції та Німеччини).

У доктрині країн континентальної цивільно-правової сім’ї виділяють обов’язкові (нормативні) джерела та необов’язкові (ненормативні). До обов’язкових відносять: конституцію, міжнародні угоди, кодекси та галузеві закони, підзаконні акти, звичаї, торгові звичаї, загальні принципи права, приватно-правові угоди. До необов’язкових джерел відносять: судовий прецедент Німецький цивільний кодекс, судову практику, доктрину, закони зарубіжних країн, рішення зарубіжних судів.

Цивільне право цих країн кодифіковане, як правило, у вигляді кодексів (цивільні, або цивільні й торгові), уложень і т.п., які є основою галузі. Провідну роль серед джерел відіграють закони, у тому числі кодекси. Адміністративні (підзаконні) акти чи так звані акти делегованого законодавства офіційно підкорені закону й відіграють важливу роль, особливо в праві Німечинни. Суди офіційно не займаються правотворчістю і не створюють загальних норм. Судове рішення у конкретній справі є обов’язковим лише для даної справи, тобто судова практика не є обов’язковим джерелом права, однак її роль поступово зростає.[45,c173].

Звичай є джерелом цивільного й торгового права цих країн; не виключається його застосування і всупереч закону; хоча за загальним правилом звичай — це норма, що доповнює закон. Поступово застосування звичаїв звужується, вони витісняються законом.

Джерела цивільного й торгового права Німеччини

У Німечинні цивільне право кодифіковане; система приватного пра­ва дуалістична. Основним джерелом є Німецьке цивільне уложення, яке в сучасній літературі також називають Німецьким цивільним кодексом. Німецький Цивільний Кодекс був прийнятий у 1896 р. та вступив в дію з 1 січня 1900 р. Первісна кількість параграфів становила 2385[43,c91].

Кодекс складається з 5 книг і ввідного закону, який містить вказівки про співвідношення Німецький Цивільний Кодекс з іншими нормами права, його дію в часі, норми міжнародного приватного права. Книга перша «Загальна частина» розглядає правовий статус осіб, правовий режим речей, тварин, угоди, строки, позовну давність, здійснення прав, самозахист та самодопомогу, забезпечення інтересів.

Книга друга «Зобов’язальне право» регулює зміст зобов’язань, договірні зобов’язання, припинення зобов’язань, уступку вимоги, переведення боргу, множинність осіб у зобов’язанні, окремі види зобов’язань (у т.ч. договірні та недоговірні). Розглядається 20 видів договорів: купівля-продаж, міна, дарування, найм, оренда, безоплатне користування (позичка), позика, трудовий договір, підряд, маклерський договір, доручення, схов, залишення речей у готелі, договір простого товариства, ігри та парі, довічна рента, порука, мирова угода, договір про прийняття на себе зобов’язань, про визнання існуючого боргу; а також односторонні зобов’я­зання, дії задля чужих інтересів без доручення, безпідставне збагачення та недозволені дії (делікт).

Книга третя «Речове право» містить норми про володіння, загальні приписи про права на земельні ділянки, про власність, спадкове право забудови, сервітути, привілейоване право купівлі, речові обтяження, іпотеку, поземельний борг, ренту, заставу на рухомі речі та права.

Четверта книга «Сімейне право» присвячена врегулюванню родинних відносин, цивільного шлюбу та опіки. А книга п’ята «Спадкове право» докладно регламентує порядок спадкування, правовий статус спадкоємця, правила щодо заповітів, договору про спадкування, обов’язкової частки в спадщині, підстав позбав­лення права на спадщину, відмови від спадщини, порядку видачі свідоцтва про право на спадщину, купівлю спадщини.[43,c142]

НЦК закріплює принципи формальної рівності перед законом, свободи приватної власності, недоторканності приватної власності, свободи договору та містить ряд обмежень щодо мілкої і середньої земельної власності в інтересах великих промислових і транспортних підприємств.

Як акт законодавства Німецького Цивільного Кодексу характеризується приписами загального характеру (регулює лише основні питання й не містить казуїстичних деталей). Специфічною рисою Німецького Цивільного Кодексу є наявність великої кількості невизначених критеріїв: «добра совість», «довіра», «на віру» та ін. Через це деякі параграфи називають «каучуковими» — їх зміст настільки еластичний, що судді можуть тлумачити й застосовувати їх зовсім по-різному, часом у протилежному значенні. Кодекс відрізняється науково-логічною, обґрунтованою, суворою, чіткою системою. Поряд з цим, параграфи є дуже громіздкими, а самі формулювання норм — надзвичай­но складними, їх зміст доступний тільки фахівцям у галузі цивільного права й практично не зрозумілий пересічним громадянам.[48,c 198].

Німецький Цивільний Кодекс, звичайно, не набув такого поширення, як Кодекс Наполеона, однак також мав значний вплив на законодавство ряду країн: Японії, Таїланду (рецепція німецького права); Австрії, Швейцарії, Скандинавських країн; Бразилії, Перу, Аргентини та ін.

Ще одним важливим законодавчим актом є Німецьке торгове уложення або як його ще називають Німецький торговий (комерційний) кодекс (далі — Німецький Торговий Кодекс). Німецький Торговий Кодекс був прийнятий у 1897 р., уведений в дію з 1 січня 1900 р.; первісно містив 905 параграфів. Німецький Торговий Кодекс складається з 5 книг. Перша книга «Торговий стан (торгові діячі)» регламентує правила щодо комерсантів, торгових реєстрів, торгової фірми, прокури й довіреності на ведення справ, торгових службовців й учасників торгових справ (підприємництва), торгових представників і маклерів. Друга книга «Торгові товариства та негласне товариство» містить норми про повні, командит­ні та негласні товариства. Третя книга «Торгові книги» відведена приписам для всіх комерсантів, додатковим приписам про товариства, які є об’єднаннями капіталів ( акціонерні, командитні на акціях, з обмеженою відповідальністю), про зареєстровані кооперативи, про кредитні інститути. Четверта книга «Торгові угоди» регулює загальні вимоги щодо угод та окремі види торгових договорів (купівля-продаж, комісійні угоди, експедиційні, складські, перевезення, у т.ч. залізничні). Остання книга — п’ята — має назву «Заморська торгівля».[43,c235].

У доповнення до Німецький Торговий Кодекс було прийнято Акціонерний закон (1965 р.) та закони: про товариства з обмеженою відповідальністю (ост. ред. 1980р.), про виробничі та господарські кооперативи (1889 р.), про біржі (1908 р.), про банки (1961 р.), про цінні папери (1937 р.), про страхові договори (1908 р.), про мирові угоди (1935 р.), про недобросовісну конкуренцію (1909 р.), про заборону обмеження конкуренції (1957 р.), про автомобільні перевезення (1952 р.), Статут залізниць (1938 р.) та ін.

У Німечинні діють також окремі цивільні закони: про житлову влас­ність 1951 р., про отримання кредитів (захист споживача в кредитних угодах) 1990 р., про регулювання права загальних умов угод (захист господарсько недосвідчених партнерів від зловживань свободою договору) 1976 р., про відмову від угод «на порозі будинку» та аналогічних угод 1986 р., про відповідальність за недоброякісні продукти 1989 р. та ін.

Судова практика формально не є джерелом права в Німеччині. Її роль обумовлюється загальністю формувань правових норм, що дає великий простір для розсуду і творчості судді. Завдяки так званим «каучуковим» нормам суди створили низку інститутів, що були невідомі раніше німецькому праву. А в 1973 році Конституційний Суд Німечинни виніс рішення про право судів змінювати закон. Це обґрунтовувалося положеннями ст. 20 Основного закону Німечинни про те, що правосуддя пов’язане із законом і правом, а останнє — це не просто сукупність писаних правил, а певні ідеї та загальні принципи, які знаходяться поза межами тексту нормативних актів.[53,c116].

Звичай є джерелом цивільного права Німечинни нарівні із законом. Умова існування звичаю — це застосування його судами чи адміністративними органами. При цьому суддя не зобов’язаний знати звичай, а його наявність має довести сторона, яка на нього посилається. Звичай застосовується як доповнення до норм закону, незалежно від закону (містить невідомі закону правила) або всупереч йому (диспозитивних його норм).

Джерела цивільного й торгового права Франції

Франція має кодифіковане приватне право з дуалістичною системою: діють Цивільний і Торговий кодекси. Основним джерелом є Французький цивільний кодекс (1804), який ще називають «Кодексом Наполеона» Його розробили відомі на той час французькі юристи (Порталіс, Тронше, Маллєвіль та ін.), що спиралися на римське право, дореволюційну судову практику та опрацювали їх відповідно до потреб нового суспільства. Кодекс Наполеона мав для своєї епохи революційне значення, він відіграв надзвичайну роль у розробці та ствердженні багатьох принципів нового цивільного права, слугував взірцем для реформ права власності в багатьох державах; суттєво вплинув на цивільне право всього світу. Цей кодекс і досі діє в багатьох країнах і вважається досконалим виразом юридичних відносин товарного виробництва.[57,c279].

Французький цивільний кодекс відрізняється логічністю викладення, стислістю юридич­них формулювань і дефініцій, визначеністю та чіткістю тлумачень основних понять та інститутів.     

При цьому кодекс обмежується формулюванням загальних принципів без казуїстичних деталей, завдяки чому його норми можуть застосовуватися до багатьох життєвих ситуацій.

Французький цивільний кодекс побудовано за інституціональною системою. Його структура відобразила схему побудови інституцій римського права: особи, речі, спадкування, зобов’я­зання. Кодекс складається зі Вступного титула і 3-х книг: 1-ша — Про особи; 2-га — Про майно та різноманітні видозміни власності; 3-тя — Про різні способи набуття права власності. Первісно він нараховував 2881 статтю.

Перша книга «Про особи» регулює правовий статус фізичних осіб і сімейні відносини. У ній уперше закріпилися в цивільно-правових нормах такі ідеї, як рівність і свобода. Згідно зі ст.8 Французький цивільний кодекс «будь-який француз користується цивільним правом», а ст.7 підкреслює, що здійснення цивільних прав не залежить від «якостей громадянина». Отже, законодавець послідовно запровад­жував принцип рівності осіб у приватно-правовій сфері.

У Кодексі Наполеона на момент його прийняття було відсутнє поняття юридичної особи, будь-який громадянин на той час виступав у цивільному обороті, як правило, самостійно. Відступом від прогресивних ідей було відновлення у Французький цивільний кодекс «цивільної смерті» як санкції за кримінально карані діяння (засуджений втрачав право власності на майно так, начебто він помер природнім шляхом.), а також встановлення певних обмежень цивільних прав жінок. У сімейних правовідносинах формально вже проголошувалася рівність чоловіка та жінки в особистих і майнових правах, була послаблена батьківська влада над дітьми, однак чоловік посідав панівне становище в сім’ї, мав право ініціювати розірвання шлюбу за певних обставин визначати місце проживання для сім’ї, дружина зобов’язана була слідувати за ним і була обмежена в майнових правах і правах щодо дітей. [45,c259].

Норми другої книги Французький цивільний кодекс «Про майно та різноманітні видозміни власності» регламентують речове право. Центральним інститутом є право власності, основними принципами якого проголошено свободу приватної власності, що є священною і недотор­каною, та рівний захист усіх власників. Французький цивільний кодекс використав римсько-правове тлумачення поняття власності як абстрактного та абсолютного права. Чільне місце серед об’єктів приватної власності в кодексі посідає нерухомість.

У третій книзі «Про різні способи набуття права власності» закріплено норми спадкового та зобов’язального права. У ній зазначено, що право власності на майно набувається та передається в разі спадкування, дарування, унаслідок заповіту або зобов’я­зань. На момент прийняття кодекс розширив свободу заповітів і дарувань, передбачивши при цьому резервування майна на користь законних дітей. [45,c263].

Зобов’язання та зокрема договірні відносини Французький цивільний кодекс регулює на основі принципів свободи й добровільності договору, рівності сторін у договорі та їхньої взаємної згоди, непорушності договору, невтручання держави в договірні відносини та ін.

Французький цивільний кодекс одержав широке розповсюдження у світі, його значення порівнюють з рецепцією римського приватного права. Майже всі цивільні кодифікації, що здійснювалися в XIX ст. відчули вплив на них Французький цивільний кодекс. Він відіграв значну роль у процесі формування цивільного права Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Іспанії, Італії, Греції, інших європейських держав, а також на інших континентах: у Латинській Америці — Домініканської Республіки, Болівії, Гондурасу, Коста-Ріки, Гватемали, Нікарагуа, Панами; меншою мірою — Чілі, Колумбії, Сальвадору, Уругваю, Еквадору та ін. ФЦК було покладено в основу цивільних кодексів штату Луїзіана (США), провінції Квебек (Канада) та ще деяких країн Північної Америки. В Азії та Африці Французький цивільний кодекс природно впливав на розвиток цивільного права в колишніх колоніях Франції, Бельгії, Голландії, а також в Єгипті, Ефіопії.[48,c319].

Важливим джерелом став Французький торговий кодекс — основний кодифікований акт у сфері торгового (комерційного) права Франції, що був прийнятий у 1807 р. Він доповнив Французький торговий кодекс положеннями про юридичні дії комерсантів. Цей кодекс закріпив у французькому праві дуалізм приватного права, тобто поділ його на цивільне та торгове. Він уміщував 648 статей і складався з 4-х книг: 1-ша — Загальні положення про торгівлю; 2-га — Про морську торгівлю; 3-тя — Про неспроможність і судове регулювання, санацію, банкрутство й інші правопорушення, пов’язані з неспроможністю; 4-та — Про торгову юрисдикцію (правила процесу).

Перша книга «Загальні положення про торгівлю «містить де­в’ять розділів: про комерсантів, про звітність комерсантів, про товариства (нині не чинний), про торгові реєстри (нині не чинний), про товарні біржі, брокерів і куртьє, про заставу та комісіонерів, про доведення торгових угод, про перевідні та прості векселі, про позовну (погашувальну) давність.

Друга книга «Про морську торгівлю» спочатку містила 13 розділів, з яких на сьогодні зберігся тільки один «Про строки позовної давності».

Третя книга «Про неспроможність і судове регулювання, санацію, банкрутство й інші правопорушення, пов’язані з неспроможністю», на сьогодні повністю втратила чинність.

Четверта книга «Про торгову юрисдикцію» спочатку містила 4 розділи: про організацію торгових судів (1), про підвідомчість справ торговим судам (2), про форму судочинства в торгових судах (3), про форми судочинства в королівських (апеляційних) судах (4), з яких на сьогодні всі, окрім другого, втратили чинність. [45,c300].

Французькому торговому кодексу видавався як доповнення до Французький Цивільний Кодекс, загальні положення якого застосовуються і до торгових угод; він містив і містить спеціальні правила, за відсутності яких застосовуються норми Французький Цивільний Кодекс. Французькому торговому кодексу не мав такого поширення як Кодекс Наполеона, однак вплинув на законодавство окремих країн: Бельгії, Голандії, Греції, Іспанії, Португалії.

Нині певна архаїчність деяких норм кодексів зумовлює їх застарівання, хоча слід зазначити, що до обох кодексів вносилися суттєві зміни й доповнення. Щодо Французький Цивільний Кодекс, то найбільш інтенсивно його зміст переглядався в період після другої світової війни. У нинішній його редакції кількість змін, що внесено за останні 40 років, у 8 разів перевищує їх число за перші 140 років існування Французький Цивільний Кодекс. Зміст Французькому торговому кодексу постійно перероблявся й вдосконалювався вже з початку свого існування, оскільки містив чимало недоліків і прогалин. На теперішній час він нараховує не більше 180статей, тобто близько 20% від його первісного складу.[46,c26].

На відміну від Цивільного кодексу, який все ж залишається найважливішим актом приватного права Франції й продовжує впливати на новітні кодифікації цивільного права інших країн, Французький торговий кодекс поступово втратив своє значення та вже не відіграє провідної ролі серед інших нормативних правових актів торгового права, оскільки більшість правових інститутів були виведені за його межі й регулюються спеціальними законами. Отже, французьке торгове право фактично виявилося в некодифікованому стані[48,c66].

У сфері цивільних і торгових правовідносин у Франції діють спеціальні закони: про торгові звичаї (1866 р.), про строкові біржові угоди (1885 р.), про купівлю-продаж і заклад майнових комплексів комерційного підприємства (1909 р.), про торгові товариства (1966 р. — містить 500 статей), про судове оздоровлення та судову ліквідацію підприємств (1985 р.), про асоціації (1901 р.), про відновлення підприємств та ліквідацію їхнього майна в примусовому порядку (1985 р.), про статус кораблів та інших морських суден (1967 р.), про літературну й художню власність (1957, 1985 рр.), про інтелектуальну власність (1992 р.) та ін., а також Декрети: про торгових представників (1958 р.) про торгові товариства (1967 р.); Декрет про реєстри торгівлі та товариств (1984 р.), про судове врегулювання, ліквідацію майна, особистої неспроможності та банкрутства (1967 р.) та ін.

Акти делегованого законодавства (декрети і т.п.) є джерелами цивільного й торгового права Франції, часом вони вносять зміни до законів та кодексів.

Звичай також є джерелом цивільного й торгового права та застосовується аналогічно до германської цивільно-правової підсистеми: в доповнення до норм закону, незалежно від закону або всупереч його диспозитивним нормам.

Судова практика офіційно не є джерелом цивільного й торгового права Франції. Французький Цивільний Кодекс містить заборону для суддів виносити рішення у справах у вигляді загальних розпоряджень. Водночас, суддя не має права відмовити у вирішенні спору, посилаючись на відсутність, незрозумілість чи недостатність закону. Отже, у процесі вирішення конкретної справи суддя буде посилатися на норми закону, які регулюють подібні відносини, або тлумачити неконкретні формулювання закону на власний розсуд, або створю­вати нові правила (норми).

Позовна давність Англії і США

У країнах англійської та американської систем права положення про позовної давності не застосовуються в відношені щодо вимог про виконання в натурі, розірвання договору через повідомлення неправдивих фактів і деяких інших заснованих на праві справедливості вимог, для яких законом не встановлені строки позовної давності (окремі відносини з договору купівлі-продажу, фрахтування і т. д.). Пред'явлення позовів по таких правоутворенням не обмежується строком. Суди Англії й США керуються доктриною * (laches - недбальство, нерозпорядливість), згідно якої суд, виходячи з оцінки конкретних обставин, може відмовити в позові з мотивів не обгрунтованої затримки в пред'явленні позовних вимог відповідачу, розглядаючи її як відмова від вимог або дія, неносящої істотної шкоди боржнику.[46,c99].

В Англії діють різні строки давності залежно від підстави виникнення позову. Для позовів з простих (неформальних) договорів та ІЕ правопорушень встановлена позовна давність в 6 років, а для позовів з договорів «з печаткою» - 12 років. Діє і ряд інших строку давності за окремими видами позовів.

Норми про давності носять імперативний характер, і сторони не можуть в договірному порядку виключити дію давності, подовжити її термін чи іншими способами зморені її умови для боржника, оскільки інакше в багатьох випадках кредитор при встановленні зобов'язання міг би примусити до цього свого контрагента. У разі включення в договір таких умов вони вважаються недійсними.[53,c214].

Разом з тим у цивільному праві, Англії та США допускається встановлення сторонами скорочених строків давності норми про позовну давність. Вони розглядаються як пов'язані переважно чи не до регулювання виконання самого зобов'язання, а до захисту права шляхом пред'явлення позову при невиконанні зобов'язання іншою стороною. З цієї концепції випливають два важливих юридичних наслідки:

норми про давність підлягають застосуванню тільки з ініціативи боржника, який може відмовитися від цього засоби захисту; -

суд не вправі порушити питання про закінчення терміну давності і застосувати норми про давність за своєю власною ініціативою (ex officio). У такій пасивності суду проявляється принцип змагальності цивільного процесу, згідно з яким користування матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту є виключно справою самих тих, хто осуджує сторін.

Для боржника виключається можливість вимагати застосування норм про позовну давність до зобов'язань, виконаним ним у період, коли цей термін уже минув. Після закінчення терміну давності кредитор не може захищати своє суб'єктивне право в позовному порядку, але саме воно не погашається, а продовжує існувати. Тому платіж або задоволення в іншому вигляді вимоги кредитора не є дією боржника, позбавленим підстави, а являє собою сплату боргу. Такий боржник, здійснивши що становить зміст зобов'язання дію, вважається таким, що відмовився від наявного засоби захисту, що виключає для нього надалі вимога про реституцію, тобто зворотне витребування виконаного як неправильно сплаченого і т. д.[53,c344].

Позовна давність розглядається в праві країн континентальної Європи як інститут матеріального права, а в країнах англійської та американської правових систем - як інститут процесуального права. І це різне розуміння давності породжує також важливі юридичні наслідки. У праві країн континентальної Європи арбітраж або суд зобов'язані застосовувати норми про позовну давність, які містяться в право, що підлягає застосуванню до регулювання відносин між сторонами в силу умов договору або колізійної норми. У країнах англійської та американського права арбітраж або суд, розглядаючи позовну давність як сферу процесуально-правових відносин, застосовують до її регулювання у всіх випадках норми свого національного права. Це обумовлено тим, що, відповідно до загальноприйнятої доктрині міжнародного приватного права, щодо питань процесуального порядку завжди підлягає застосуванню законодавство тієї країни, в якій розглядається спір (lex fori). Процесуально-правова кваліфікація позовної давності виключає, таким чином, застосування в арбітражі або суді країн англійської та американської систем права норм про позовної давності іноземних держав, якщо навіть до відносин сторін за договором підлягає застосуванню іноземне право.[57,c162]

У різних штатах США загальні строки позовної давності коливаються від чотирьох до десяти років.

В англійському праві за вимогами про порушення договору купівлі-продажу встановлено загальні строки позовної давності у шість років, а в праві США - чотири роки.

Рекомендацію з уніфікації положень про позовну давність у міжнародному торговельному обороті містить Конвенція про позовну давність 1974 Однак вона носить рекомендаційний характер і не підлягає застосуванню, якщо сторони їх виключили. Конвенцією встановлюється єдиний строк позовної давності в чотири роки. Даний термін є загальним для всіх видів вимог з купівлі-продажу і підлягає застосуванню до взаємних вимог покупця і продавця, незалежно від того, пов'язані вони з порушенням, припиненням або недійсністю договору. У конвенції містяться також положення про застосування строків давності лише з ініціативи сторін, договірному зміні цього терміну і його перерві.[45,c177].

По всім правовим системам початок перебігу строків позовної давності визначається моментом виникнення права на позов, тобто моментом, з якого зобов'язання може бути пред'явлено до примусового виконання. Якщо зобов'язання боржника з договору передбачає вчинення позитивної дії з встановленим строком виконання, протягом терміну давності починається з даного моменту. Якщо договір включає якесь відкладальну умову, термін давності починається з моменту його настання. Наприклад, за умови про оплату боргу за першою вимогою кредитора давність тече з часу повідомлення боржника про необхідність виконання зобов'язання. У разі прийняття боржником зобов'язання, що складається в утриманні від дії, перебіг давності починається, навпаки, з моменту вчинення такої дії. При виникненні зобов'язань із заподіяння шкоди протягом строків позовної давності починається, як правило, з моменту, коли потерпіла особа дізналася або повинна була дізнатися про заподіяння йому шкоди. Разом з тим при порушенні абсолютних прав, зокрема права власності, перебіг давності починається з моменту правопорушення.[45,c189].

У зарубіжній практиці дію інституту давності юридично зв'язується з припущенням про недбалість кредитора у своєчасному пред'явленні боржнику своїх вимог. Цим обгрунтовується встановлення у всіх правових системах правил про призупинення та перерві перебігу позовної давності за обставин, коли непред'явлення позову обумовлюється іншими факторами. 

 Призупинення виходить із правила, що в давний термін не повинно зараховуватися час, протягом якого особа, що володіє правами, виявляється не в змозі пред'явити позов або щонайменше від нього не можна очікувати пред'явлення позову. До обставин, що обумовлює призупинення давності, закон чи суди відносять, зокрема, наступ непереборної сили, військові дії, відсутність у недієздатної особи законного представника та деякі інші випадки. Оцінка цих фактичних обставин належить суду або арбітражу. Відповідно до правил про призупинення позовної давності час, протягом якого діють зазначені обставини, не зараховується в даний термін, але після того, як вони відпали, що почалося перебіг давності продовжується, тобто враховується і минуле до призупинення час. [48,c76].

Перерва позовної давності пов'язаний з настанням обставин, що порушують перебіг строку давності, при яких раніше минулий час стає марним. Воно не враховується, і після усунення цих перешкод може початися тільки нова течія давності. 

Відомі два види підстав для перерви, пов'язані з дією кредитора чи боржника.

По-перше, пред'явлення кредитором позову або вчинення ним дій, прирівняних до пред'явлення позову. До таких дій відноситься накладення арешту на майно боржника, заява вимог через судового виконавця або конкурсному управлінню і т. д.

По-друге, визнання боржником у письмовій або усній формі (в англо-американській системі права в письмовій формі) свого зобов'язання. Воно може бути результатом одностороннього або двостороннього акта, що підтверджує зобов'язання або містить обіцянку боржника про його виконання, або такої поведінки боржника, з якого можна зробити висновок, що він знає про своє зобов'язання і визнає права кредитора (наприклад, часткова сплата боргу або відсотків і т. д.). Кредитор може перервати протягом строку давності стільки разів, скільки вважає за потрібне.[48,c97]. 

Позовна давність у законодавстві Російської Федерації:

Чинне цивільне законодавство під позовною давністю розуміє термін для захисту права за позовом особи, право якої порушено (ст. 195 Цивільний Кодекс Російської Федерації). При цьому строки позовної давності та порядок їх обчислення не можуть бути змінені угодою сторін (ст. 198 Цивільний Кодекс). Це ж відноситься і до підстав зупинення та перерви перебігу позовної давності, які встановлені нормами Цивільний Кодекс Російської Федерації й іншими федеральними законами. Застосування цих норм обов'язкове для судових органів[70, ст195].

Вважаємо, що позовна давність в об'єктивному сенсі - цивільно-правовий інститут, тобто система норм законодавства, що регулюють відносини, пов'язані із захистом цивільних прав (терміни, виникнення і т.д.), тоді як позовна давність в суб'єктивному значенні - це право особи, чиї інтереси порушені, скористатися терміном для захисту порушених цивільних прав.

Інститут позовної давності у цивільному праві має мета дисциплінувати учасників обороту, стимулювати їх до здійснення належних їм прав та виконання обов'язків. Відомо, що невизначеність у цивільно-правових відносинах в цілому суперечить їх сутності. Дійсно, підстава давності полягає в тому, що суспільство потребує міцному порядку і всяка невизначеність відносин, здатна коливати придбані права, порушує проти себе протест^. Тому норми даного інституту носять імперативний характер

З 1 січня 1995 р., тобто з дня введення частини першої, по 26 липня 2005 р., тобто по день вступу в силу Федерального закону "Про внесення зміни до статті 181 частини першої Цивільного кодексу Російської Федерації" ^, термін позовної давності за нікчемним операцій становив 10 років, що було цілком виправдано, особливо стосовно до приватизаційних угодах, укладених до прийняття відповідних законодавчих актів , тобто щодо приватизації підприємств на початку 90-х рр.. ХХ ст. [57,c311].