Становлення авторського права у сша[ред. • ред. Код]

Авторське право в Сполучених Штатах Америки базувалося значною мірою на первинних положеннях англійського Статуту Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий у 1790 році, передбачав термін охорони книжок, географічних карт і морських карт протягом 14 років з дати першої публікації, який міг бути продовжений за життя автора і за умови дотримання суворих вимог реєстрації і депонування. Ці особливості зберігалися в праві Сполучених Штатів до 1976 року, коли було прийнято чинний нині закон, що встановив термін охорони протягом життя автора і додатково 50 років (нині — 70 років) після його смерті, тим самим привівши його у відповідність із законами практично всіх країн, де діє авторське право. Однак Закон 1976 року (до приєднання США до Бернської конвенції) зберігав вимоги реєстрації та депонування, джерелом походження яких був Статут Анни 1709 року.[5]

Авторське право в Російській імперії[ред. • ред. Код]

У Російській імперії авторське право, яке діяло і на території нинішньої України, з'явилося у XIX ст. Книговидавничу справу до кінця XVIII ст. вважали державною монополією. За відсутності конкуренції між видавцями не було об'єктивних передумов для зародження авторського права. Автори одержували кошти для існування з інших джерел. Так, «віршування для Ломоносова було іноді розвагою, але переважно посадовою вправою» (О. С Пушкін).

Авторське право Російської імперії було тісно пов'язане з цензурним законодавством. У 1816 р. Міністерство народної освіти видало розпорядження, яке вимагало, щоб при поданні рукописів на цензуру до них додавали докази прав видавця на їх друк. Вперше захист авторських прав у Російській імперії було юридично оформлено в 1828 р. шляхом доповнення Цензурного статуту розділом «Про авторів і видавців книжок», яка надавала авторам виключні права на власні твори протягом життя автора і його спадкоємцям протягом 25 років після смерті автора. В подальшому цей термін був збільшений до 35 років. Цей закон став фактично першим нормативним актом щодо авторських прав в Росії.[6]

У 1830 р. було затверджене нове Положення про права авторів, перекладачів і видавців, згідно з яким охороні підлягали статті в журналах, приватні листи, хрестоматії та який надав можливість продовжувати строк охорони творів на 35 років після смерті автора. У 1845 і 1896 роках було визнано право на музичну та художню власність. У 1875 р. строк захисту авторського права після смерті автора був збільшений до 50 років. У 1877 р. норми авторського права були перенесені з Цензурного статуту до Законів цивільних (т. X, ч. 1 Зводу законів Російської імперії).

20 березня 1911 р. було прийнято Положення про авторське право, ст. 33 якого вперше закріпила право авторів на переклад їхніх творів. Законодавець відмовився від конструкції «літературна та художня власність», замінивши її поняттям «виключні права».

Авторське право в срср[ред. • ред. Код]

1925 року в СРСР було ухвалено «Основи авторського права» й затверджені ЦВК і РНК СРСР, доповнені 16 травня 1928 року. Документ визнав за авторами виключне право на їхні твори, яке за законом 1925 року було чинним протягом 25 років від моменту першого видання або публічного виконання твору, а в 1928 році перетворилося щодо більшості творів на довічне право автора. Основи передбачали перехід авторських прав до спадкоємців на 15 років після смерті автора. Твори використовували на основі договорів з авторами, умови яких досить детально регулював закон. Разом із тим не вважали порушенням авторського права переклад твору іншою мовою, використання чужого твору для створення нового, суттєво відмінного від першого, публічне виконання чужих опублікованих творів без дозволу автора, але з виплатою винагороди тощо.

В СРСР авторське право визнавалось за громадянами СРСР незалежно від того, де створено чи вперше опубліковано твір, а за іноземцями — при умові, якщо твір вперше опубліковано в СРСР або коли він є в СРСР у вигляді рукопису, картини тощо. Авторське право визнавалось також за юридичними особами. СРСР та УРСР не приєдналися до міжнародних договорів про поширення авторського права за межі країни, в якій видано твір, і не приєдналися до так званого «Бернського союзу» для захисту авторського права. У СРСР авторське право за загальним правилом тривало протягом життя автора і переходило до його спадкоємців на 15 років. В УРСР для спадкоємців М. П. Старицького, І. К. Тобілевича, М. Л. Кропивницького, М. М. Коцюбинського, М. В. Лисенка та деяких інших діячів української культури строки авторського права були продовжені, оскільки вони не могли використати свої права за дореволюційних часів. Автор мав право випускати твір під своїм ім'ям, під псевдонімом чи анонімно, право визначати готовність твору до видання, а також вимагати, щоб у твір ніхто не вносив змін без його згоди. Авторові надавалось право розпоряджатися твором, укладати договори про використання його та одержувати авторську винагороду (гонорар). Радянське авторське право дозволяло перекладати літературні твори без погодження з автором. Якщо твір видавався чи виконувався на сцені російською мовою у перекладі з української, автор оригіналу мав право на гонорар. Передавати по радіо опубліковані літературні та музичні твори можна було без згоди автора і без виплати гонорару, а виконувати їх на сцені можна й без згоди автора, але з виплатою йому певного відсотка від надходжень за продаж квитків.

8 грудня 1961 року були затверджені Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, четвертий розділ яких присвячений авторському праву. Чинні до того норми авторського права були суттєво переглянуті з погляду подальшого розширення прав авторів, зміцнення їхніх позицій щодо організацій, які використовують їхні твори, скорочення переліку винятків в авторському праві.

У зв'язку із приєднанням СРСР у 1973 році до Всесвітньої конвенції про авторське право (1952) вперше було закріплено право автора на переклад твору, до 25 років збільшено строк дії авторського права після смерті автора, розширено коло суб'єктів авторського права.

31 травня 1991 року були прийняті нові Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік, які заборонили вільне оприлюднення творів у кінострічках, радіо- і телепрограмах, публічне виконання опублікованих творів без згоди автора, а також розширили коло творів, що підлягають охороні, продовжили строк дії авторського права до 50 років після смерті автора, вперше запровадили охорону суміжних прав. Через розпад СРСР Основи не набули чинності на території України.