1.3. Характеристика глобальної стадії розвитку світової економіки

На рубежі 1970—1980-х р. проблеми енергетичного забезпечення світового розвитку набули широкого розголосу, а діагностика їхнього реального стану була покладена на Римський клуб — неурядову міжнародну організацію, діяльність якої характеризувалася практичним підходом до глобальних проблем збоку групи інтелектуалів.

Римський клуб поставив за мету свого дослідження — «вивести людство з ускладнення», що було спричинене безупинним економічним зростанням на фоні виснаження природних ресурсів. Перша його доповідь «Межі зростання» мала «алармістський» характер. Як змінні глобальні моделі використовувались розвиток промисловості і сільського господарства, народонаселення й обмеження у вигляді ступеня забруднення навколишнього середовища і непоновлення природних ресурсів. Розрахунки різних варіантів економічного зростання здійснювались на період до 2100 р. з ретроспективним відліком від відмітки 1900 р. Один з варіантів передбачав, що глобальний розвиток відповідатиме тенденціям, які склалися під час розробки моделі. Результатом став прогноз невпинного просування людства до глобальної кризи, головною причиною якої стала нерозв’язувана суперечність між виробничо-господарською діяльністю і обмеженими природними ресурсами.

Модель продемонструвала ймовірну пастку, яку утворює безупинне економічне зростання. Зростає потреба в природних ресурсах, їх переробка погіршує стан середовища, людство втрачає можливості для регенерації. В свою чергу, зниження обсягів виробництва і площ сільськогосподарських угідь прирікає зростаюче населення планети на винищення, а інтенсифікація аграрного сектору призводить до екологічної катастрофи. Тому доповідачі «Меж зростання» сформулювали завдання різкого скорочення душового споживання природних ресурсів і висунули кредо: «Не сліпа опозиція прогресу, а опозиція сліпому прогресу». В наступних доповідях Римському клубу вирок індустріальному суспільству набував нових рис «динамічної взаємодії між людською популяцією і запасами світових ресурсів». У подальших доповідях з’явилися рекомендації про необхідність зміни свідомості людей. Так, у доповіді угорського політика Є. Ласло «Цілі для людства» лунав заклик до усвідомлення урядами того, що їх цілі не можуть бути реалізовані традиційними шляхами, а в їх арсеналі мають бути інші стратегії, що гарантують більш значні шанси на успіх.

Рекомендації Римського клубу поклали початок прискореній структурній трансформації індустріальних економік провідних західних країн на постіндустріальні. Така перебудова була спрямованою, в першу чергу, на зниження матеріаломісткості виробництва, хоча і не в такій мірі, щоб говорити про повну ресурсну самодостатність навіть США.

У період 1970-х—1980-х рр. країни Третього Світу (Південь) також виступили з проектом нового економічного порядку, який передбачав деякий перерозподіл ресурсів і фінансових потоків на користь країн периферії. Але постіндустріальна Північ, де неоліберали займали панівні позиції, спромоглася відстояти неоліберальну модель глобалізму. Таким чином, навіть наведені у спрощеному вигляді деякі факти і думки дозволяють стверджувати, що витоки теоретизування з приводу глобальних трансформацій слід шукати в ресурсній кризі 1970-х років.

Сам термін «глобалізація» став помітним в науковій і політичній мові на рубежі 70—80-х р. XX ст. Вважається, що першим його використав у 1981 р. американський соціолог Дж. Маклін, закликав ши «порушити питання щодо історичного процесу посилення глобалізації соціальних відносин і дати йому тлумачення». [135, с. 47]. З цього випливає, що, керуючись наступністю історії людства, глобалізація повинна являти собою деяке абсолютно нове явище, знаменувати собою деякий «розрив поступовості», що, власне, і дає підстави для періодизації історичного процесу. Початок цього розриву можна визначити саме кінцем 1970-х років, часом потужної ресурсної кризи, що охопила тоді індустріальний світ.

Якщо Дж. Маклін, зважаючи на його професійне спрямування, тільки окреслив контури процесу, професор Гарвардської школи бізнесу Теодор Левітт наповнив глобалізацію реальним практичним змістом.

У статті «Глобалізація ринків», що була опублікована у 1983 р. в журналі «Гарвард Бізнес Рев’ю», він визначив глобалізацію як світову конвергенцію ринків завдяки існуванню нової форми підприємств, які були названі «глобальними фірмами». Глобалізація і технології, за його думкою, стали двома головними факторами, котрі визначали напрямок розвитку міжнародних відносин. У власній монографії «The Marketing Imagination» Т. Левітт називає технології «потужною силою, яка змушує увесь світ рухатися до одноманітності», результатом чого стає нова комерційна реальність, виникають глобальні ринки для глобально стандартизованих продуктів, гігантські за розмірами і масштабами [6, с. 55]. Таким чином до наочних джерел всіх чи частини тих процесів, які в сукупності і утворюють тканину явища глобалізації, західні й вітчизняні вчені відносять:

• стабільні і довготривалі негативні наслідки світової господарської діяльності, які досягли масштабів, що провокують непрогнозовану мутацію всієї біосфери Земної кулі, частиною якої є і людина. Якщо в XIX ст. населення Земної кулі зростало в 1,3 рази кожні півсторіччя, то в першій половині XX ст. воно зросло у 1,5 рази, у другій — в 2,4 рази, а на першу половину XXI ст. ООН прогнозує зростання у 1,6 рази (табл. 1.1). Ще швидше зростали потреби населення, споживання у різних країнах. Стає дедалі більш очевидним, що земельні, водні, мінеральні, енергетичні, лісні ресурси є вкрай обмеженими для того, щоб задовольняти потреби маси населення, що значно зросла, а її діяльність завдає незворотної шкоди біосфері. Одним з найбільш песимістичних прогнозів є прогноз М. М. Голанського, який передбачає падіння верхньої межі виробництва ВВП на душу населення у світовій економіці в 2035 р. у порівнянні з 2000 р. на 25 %, а з 2015 р. — абсолютне скорочення обсягу світового ВВП, що пояснюється, за його думкою, випрацюванням ресурсів біосфери, втратою нею властивості до самовідтворення. [58, с. 17—18]. Така катастрофічна перспектива є реальною, якщо людство не буде здатне здійснити самообмеження демографічного зростання, наука не зможе відкрити нових природозберігаючих технологій і енергетичних джерел, а уряди країн не матеріалізують за допомогою кластеру базисних інновацій ці відкриття в структурі екологічно орієнтованого постіндустріального технологічного способу виробництва, що реалізує ідеї В. І. Вернадського про ноосферу;

Таблиця 1.1

Приріст населення світу [57, с. 30]

Показник		Рік
	1950						2000			2050 (прогноз)
		Світ	Азія	Європа	Світ	Азія		Європа	Світ		Азія		Європа
Населення, млн осіб		2500	1400	590	6170	3470		730	9800		5700		700
Річний приріст населення, %		1,78	1,9	0,96	1,49	1,55		0,08	0,54		0,44		– 0,2
Середня щільність населення на 1 км2, осіб		19	44	24	45	118		32	72		181		29

• розвиток комунікацій, інфраструктур і відносин, які призводять до такого ступеня соціального взаємозв’язку і взаємозалежності світу, коли досить численні ще ознаки конкретних суспільств і сучасної людини перестають бути ізольованими проб лемами, стаючи загальною проблемою всього людства. Індустріальна цивілізація характеризувалася бурхливим зростанням і планетарним розповсюдженням технічних систем і технологічних процесів, що трансформували всі сфери життя суспільства. На сьогодні утворюється світовий технічний і інформаційний простір, який буде пронизаний мережею транспортних і телекомунікаційних потоків. Проте він є неоднорідним: технологічний розрив між країнами багатократно зріс у порівнянні з початком індустріальної ери. Глобалізація техносфери породжує і таке дедалі більш помітне явище, як технологічний і інформаційний неоколоніалізм, який реалізується ТНК, котрі, користуючись власним монопольним статусом у певній галузі, стримують технологічне зростання країн світової периферії;

• поява перших суб’єктів світової економіки і політики (транс національних корпорацій, держав, міжурядових організацій — «суб’єктів глобальних відносин»), узгодження інтересів, властивостей і можливостей яких є необхідною умовою їх існування і дозволяє діяти глобально в одній чи деяких сферах життєдіяльності;

• соціокультурні трансформації. З одного боку, все більш виразних рис набуває характер глобального наукового прогресу, який не визнає національних кордонів і заохочує обмін науковими ідеями, формує загальні контури системи безперервної освіти, розвитку міжнародного обміну культурними цінностями; за допомогою глобальних інформаційних мереж сприяє розповсюдженню масової антикультури, позбавленої національного забарвлення; розмиває поперед ні моральні устої і родинні зв’язки; відроджує вплив світових релігій. Одночасно спостерігаються протилежні тенденції диференціації, відродження і обособлення національних культур, різноманітності педагогічних шкіл і індивідуалізації процесу освіти, поява нових релігійних сект і течій, посилення самобутності родини і особистості. Проте перші тенденції, особливо в умовах широкого розповсюдження телекомунікацій і Інтернету, поступово стають провідними, породжуючи нову хвилю уніфікації і стандартизації в духовній сфері.

Подальшого розвитку поняття «глобалізація» одержало в працях відомого японського дослідника і спеціаліста в галузі управління Кенічі Омае. В книзі «Влада Тріади», опублікованій у 1985 р., він називає Тріадою уявний трикутник, утворений США, Японією і Західною Європою із географічними зонами, які прилягаються до нього, що являє собою глобальний ринок з 600 млн. споживачів, який поглинає більше ¾ світової технологічної продукції. Кеніче Омае зазначає, що для виживання в умовах нової форми жорсткої конкурентної боротьби, що точиться в країнах Тріади, багатонаціональні корпорації повинні володіти глобальним баченням і діяти в глобальних масштабах.

З середини 1980-х років термін «глобалізація» стали використовувати для опису бурхливого процесу перетину капіталів і інтеграції фінансових і біржових ринків унаслідок реалізації принципів політики дерегулювання. Таким чином наприкінці 1980-х років поняття «глобалізація» віддзеркалювало переважно тенденції розвитку економічної і фінансової сфери. Такий підхід спирався на низку об’єктивних показників. Наприклад, дані про рівень відкритості світової торгівлі у ретроспективному розрізі (табл. 1.2) являли собою достатньо виразну тенденцію, щоб пов’язати глобальні зрушення саме з розвитком торговельних відносин та зростанням ВВП на початку XXI століття (табл. 1.3).

Таблиця 1.2

Відкритість світової торгівлі з післявоєнних часів (у відсотках від ВВП) [293, с. 31]

	1950-59	1960-69	1970-79	1980-89	1990-2000
Промислово розвинуті країни	23,3	24,6	32	36,8	48,1
Північна Америка	11,2	11,7	17,8	21,9	33,7
Західна Європа	37,2	38,9	48,7	56,9	64,7
Японія	21,8	19,5	22,9	23,9	27,8
Країни, що розвиваються	—	28	34,4	38,4	43,0
Африка	—	48,2	55,1	54,4	50,6
Азія
Країни Південно-Східної Азії	—	47	69,5	87,2	89,7
Інші		17,2	19,6	24	32
Близькій Схід	—	41,5	60,4	46,9	35,6
Західна півкуля	26,3	23,9	24,9	27,9	30,5

Таблиця 1.3

Темпи зростання світової торгівлі та світового ВВП (у відсотках, порівняно з попереднім роком) (джерело: Global Economic Prospects 2004. Washington D. C.: The World Bank — 2004)

Показник	Рік
		2001		2002		2003		2004
Світова торгівля (обсяг)	–0,5		2,9		7,0		8,0
Світовий ВВП, %	1,1		1,7		2,5		3,1
Групи країн
Високорозвинуті країни	0,7		1,5		2,1		2,7
Країни—члени ОЕСР	0,8		1,4		2,1		2,6
США	0,3		2,3		2,6		3,1
Японія	–0,3		0,0		0,8		1,3
Країни зони євро	1,5		0,8		1,8		2,6
Країни, що не входять до ОЕСР	–0,7		2,3		3,7		5,3
Країни, що розвиваються	2,9		2,8		3,9		4,7
Азіатсько-Тихоокеанський регіон	5,5		6,3		6,1		6,4
Європа та Центральна Азія	2,3		3,6		3,4		3,6
Країни з перехідним характером економіки	4,6		3,5		3,3		3,5
Латинська Америка без Аргентини	0,4		–1,1		1,8		3,7
Близький Схід та Північна Африка	3,2		2,5		3,5		3,7
Країни—експортери нафти	2,4		2,4		3,7		3,6
Південна Азія	4,4		4,6		5,4		5,8

Таким чином, цей початковий етап теоретизування завершується наступним визначенням глобалізації, що в агрегованій формі представлений А. І. Уткіним: «Глобалізація є процесом злиття національних економік до єдиної, загальносвітової системи, яка ґрунтується на вільному переміщенні капіталу, інформаційній відкритості світу, на технологічній революції, лібералізації руху товарів і капіталу, на основі комунікаційного зближення, результатах планетарної наукової революції, міжнаціональних соціальних рухів тощо» [240, с. 65].

Обговорення політичних аспектів глобалізації набуло популярності в дослідженнях західних вчених ще в 60—70-ті р. XX ст. Тоді глобалізація розглядалася як зближення країн та регіонів і затвердження універсальних (а фактично, хоча це відкрито і не визнавалося — західних) стандартів в усіх галузях суспільного життя. Вона зрештою повинна була спричинити утворення «світового уряду», ідея якого в ті роки активно дискутувалася, а сьогодні вважається просто наївною.

Апогеєм такого розуміння глобалізації стала стаття Ф. Фукуями про «кінець історії». Проте насправді кінець «холодної війни» зруйнував ілюзію «кінця історії» — конфлікти і кризи одразу ж стали нормою. Тоді постала нова концепція С. Хатінгтона про «зіткнення цивілізацій».

Отже, в останній декаді XX століття політичні процеси, екологічні загрози, зростання економічної взаємозалежності призвели до розширеного тлумачення в наукових і політичних колах структури феномену «глобалізація», визначивши принциповими її елементами не тільки економічні, а і політичні, історичні, географічні та культурні складові.

Відомий гарвардський вчений Стенлі Хоффман взагалі вважає, що на сьогодні в світі відбувається «зіткнення глобалізацій», оскільки глобалізація проявляється у трьох формах, кожна з яких характеризується власним проблемним потенціалом. Перша — це економічна глобалізація, що є результатом нещодавньої революції в технологічно-інформаційному секторі, торговельній та інвестиційній галузях. Її головними рушіями є корпоративний бізнес, а також державні й міжнародні структури. Результати економічної глобалізації спричинили нерівність між державами і викликали стурбованість світової спільноти з приводу вирішення проблем глобальної конкурентоспроможності.

Культурна глобалізація власні витоки визначає в закономірних процесах технологічної революції і наслідках економічної глобалізації, які разом призводять до активізації процесу переміщення культурних товарів. Головною її дилемою на сьогодні є вибір між уніформізацією і різноманітністю.

Політична глобалізація характеризується переважанням на міжнародній арені США та їх політичних інститутів, а також широким спектром міжнародних і регіональних організацій з мережею представницьких зв’язків.

Переваги глобалізації є незаперечними, вважає Хоффман. До них він відносить її необоротність і неминучість. Разом з тим її досяжність залишається лімітованою, оскільки вона автоматично виключає з власного історичного контексту значну кількість бідних країн через їхній нерівномірний розвиток і соціальні умови. Ключовим недоліком глобалізації, за словами Хоффмана, є те, що громадянське суспільство перебуває в ембріональному стані, а приваблива ідея покращення умов життя людей через руйнування бар’єрів є сумнівною [315, с. 106].

Досліджуючи різноманітні аспекти феномену глобалізації, Ульріх Бек у книзі «Що таке глобалізація» справедливо зазначає: «Глобалізація певно була найбільш широко використовуваним — і в тому числі невірним шляхом — ключовим словом у дискусіях в останні роки і стане ним у майбутньому. Проте вона також є одним із слів, що найбільш рідко має визначення і найбільш часто невірно інтерпретується, будучи в той самий час найбільш політично ефективним поняттям» [6, с. 53].

За думкою У. Бека [14, с. 36—38], необхідно розрізняти ряд вимірів глобалізації, при цьому будь-який їх перелік повинен включати комунікативні технології, екологію, економіку, організацію діяльності, культуру і громадянське суспільство. Автор вважає, що «глобалізація означає, що кордони стають помітно менш істотними для повсякденної поведінки в різних вимірах економіки, інформації, екології, технології, міжкультурних конфліктів. Гроші, технології, товари, інформація перетинають кордони так, наче вони не існують».

З точки зору економістів, глобалізація визначається як «виникнення глобалізованої економіки, в якій національні економіки розділяються, а потім знов поєднуються в системі угод і процесів безпосередньо на міжнародному рівні». В цій глобалізованій економіці кордони національних економік більше не є істотними, і вона підпорядковується власній логіці, яка відрізняється від логіки економічних відносин між незалежними національними об’єктами.

Політики вважають, що глобалізацію можливо розглядати як підйом у власній могутності нового «поліцентричного» світу, як антитези існуючому світові, де панує держава, пов’язана з ним тісними узами. Цей новий світ ґрунтується на недержавних чи транснаціональних зв’язках.

І, нарешті, з погляду географії, глобалізацію можна проаналізувати як процес формування на міжнародному рівні такого простору, який являє собою результат процесу розповсюдження, обміну комунікаційних технологій між різними частинами світового співтовариства.

Серед багатьох факторів впливу глобалізації на міжнародну політику автор виділяє три найбільш важливі. Перший стосується інститутів. Більшість держав неохоче сприймає вимоги глобалізації, які можуть спричинити послаблення їхніх суверенітетів. Тому влада ООН також є лімітованою і чисто теоретичною. Чим більше держави відчувають на собі загрози глобалізації чи інших зовнішніх втручань на манер «гуманітарної інтервенції» і боротьби з тероризмом, тим більше останні тримаються за те, що залишилося, саме тому рух до світової держави виглядає нереальним.

По-друге, глобалізація не суперечить національній природі громадянства.

По-третє, глобалізація, знижуючи бар’єри, може сприяти розширенню конфліктів і тероризму.

Цей етап теоретизування може бути представлений визначеннями. Г. Г. Дилигенським і Н. М. Рімашевською, які вважають, що глобалізація є процесом взаємодії держав, народів, етносів, соціальних спільнот в єдиній системі відносин на планетарному рівні. [70, с. 116]. А М. В. Ільїн пропонує дещо модернізовану версію попереднього визначення: глобалізація є процесом становлення єдиного світу — цілісного за власними загальними контурами і за внутрішньою взаємопов’язаністю власних взаємопроникаючих компонентів [87, с. 57]. Отже, підсумовуючи певний етап розвитку наукової думки і поглядів на глобалізацію, можна констатувати, що це поняття у будь-яких теоретичних конструкціях передбачає:

по-перше, підняття «приватних», національних економічних проблем на глобальний рівень бачення, який вимагає для вирішення цих проблем врахування світових господарських інтересів і мобілізації світових ресурсів;

по-друге, вплив того, що відбувається в однієї частині світової економіки на інші її частини не обов’язково пов’язані між собою;

по-третє, необхідність координації в загальносвітових масштабах національних економічних і фінансових політик шляхом створення спільного світового правопорядку як умови стабільного світового економічного розвитку.

Відповідно до цього у найзагальнішому вигляді глобалізація характеризувалася:

• наявністю розвинутих і структурно сумісних ринків;

• підтриманням таких темпів техніко-економічного розвитку, які не були характерними для більшості країн з традиційними, навіть індустріальними економіками;

• неминучим відставанням тих, хто не спроможний знайти власну нішу в новій структурі світового господарства;

• наявністю деяких нових можливостей кризового регулювання, сутність якого полягає в тому, щоб чергова економічна криза не зрівняла позиції національних економік різних країн напередодні наступного підйому.

Більшість фахівців визнає, що глобалізація віддзеркалює досягнутий світовою спільнотою критичний рівень економічної взаємозалежності на основі: економічної інтеграції і зростаючого переміщення по світу капіталу, товарів, робочої сили; технологічної інтеграції, яка підштовхується світовим науково-технічним прогресом; сучасної інформаційно-комунікаційної революції, пов’язаної зі створенням швидкісних транспортних засобів та ультрасучасних засобів зв’язку, розповсюдженням у світі персональних комп’ютерів і мережі Інтернет.

За межами цього критичного рівня жодна з держав не може вже самостійно і при тому успішно вирішувати завдання власного соціально-економічного розвитку.

Таким чином, на сьогодні, як у теоретичному, так і практичному аспектах дослідження проблем глобалізації на перше місце вийшли процеси інтеграції — спочатку на цивілізаційному, а потім на глобальному рівнях. У цьому зв’язку слід виділити два знакових явища. Перше — розвиток західноєвропейського цивілізаційного співтовариства на міждержавному рівні зі створенням не тільки спільного ринку, єдиної валюти, спільних митних кордонів, але й з передачею низки функцій, які раніше належали національним державам, на наддержавний рівень, формуванням Європарламенту і спільної правової бази, Єврокомісії як органу виконавчої влади, деяких спіль них судових органів. За суттю справи Західна Європа реалізує пілотний проект міждержавного партнерства і зближення рівнів соціально-економічного розвитку, який у перспективі може слугувати еталоном не тільки для інших багатодержавних цивілізацій, а і для всієї глобальної спільноти локальних цивілізацій. Іншим знаковим явищем останніх десятиліть стало формування моделі глобалізації, яку Н. Н. Моїсеєв назвав «світом ТНК» і яка формує засади негативного сценарію глобалізації у XXI столітті. На базі осмислення цієї реальної тенденції можна зробити висновок, що сучасний західний світ перейшов на шлях самодостатнього не тільки постіндустріального, але і постекономічного суспільства, коли до минулого відходять приватна власність і ринок, мотиви діяльності набувають нематеріального змісту, до влади приходить прошарок інтелектуалів. Інші країни і цивілізації, що вичерпали потенціал наздогоняючого розвитку, є назавжди приреченими залишатися на індустріальній стадії розвитку. Нерозвинуті країни стають предметом агресії ідеології атлантизму, що використовує засади неоколоніалізму. В книзі Е. Г. Кочетова, де наводиться найбільш повний і цікавий аналіз сучасної глобалізації, сучасне суспільство характеризується як завершальна стадія постіндустіралізму: «Сучасний світ занурюється до постіндустріальної моделі, в її вищу техногенну фазу… на горизонті вимальовується суворе, незворотне питання: як довго світ (геоекономічний простір) буде знаходитися у межах техногенної фази постіндустріалізму — фази шаленого ресурсопоглинання, техногенного вимотування людства» — перш ніж сформуються, наберуть сили ядра нової, неекономічної цивілізаційної парадигми розвитку [122, с. 10].

Наприкінці XX ст., як стверджує той же вчений, розгорнулася глобальна криза постіндустріалізму: «постіндустріальна модель вступила до свого завершального етапу, коли згасають її творчі сили, відбувається самовідтворення моделі в межах відпрацьованих механізмів, у темпі, що прискорюється перемелюються інтелектуальні, виробничі, природні й інші ресурси. Змінюється психологія людини, її мислення деформується, набирає одностороннього характеру» [122, с. 198—199].

Таким чином, зазначає Е. Г. Кочетов, на зміну постіндустріальному приходить неекономічне суспільство. «Неоекономіка виступає: 1) наступним за постіндустріальним етапом цивілізаційного розвитку, 2) цивілізаційною моделлю глобальної системи, що є опосередкованою новим набором цінностей, 3) гармонійним симбіозом техногенних і позасистемних факторів (етнонаціональних, культурологічних, морально-етичних тощо), що є покликаним для відтворення нової якості життя» [122, с. 202].

У цьому сенсі доречно навести визначення Н. К. Косолаповим, глобалізації як чистої форми сучасного (постіндустріального) неоколоніалізму, що претендує на проходження класичних фаз: самоствердження, панування, занепад, розпад [119, с. 70].

Таке визначення цілком відповідає домінуючим ідеологічним платформам сучасного глобалізму і не передбачає альтернатив.

Проте, на нашу думку, не можна відкидати і позитивістські сценарії розвитку світового простору. По-перше, постіндустріальне суспільство ще володіє певним ресурсом саморозвитку. А, по-друге, як зазначає Ю. В. Яковець, «більш обґрунтованим уявляється визначення сутності постіндустріальної світової цивілізації, що переживає становлення (фази зрілості вона досягне, за нашими прогнозами, лише в середині XXI століття, і далеко не в усіх країнах і цивілізаціях), як гуманістично-ноосферного суспільства, де пальма першості віддається людині, її творчому потенціалу, гармонізації коеволюції суспільства і природи. На цих засадах і буде подоланим техногенний характер пізньоіндустріального суспільства…» [265, с. 17—18].

Враховуючи все вище сказане, слід зазначити, що дати вичерпне визначення глобалізації неможливо внаслідок кількох причин. По-перше, як можна зрозуміти, це явище ще не набуло завершених форм, постійно еволюціонізує, змінює акценти, набуваючи нової рельєфності і рівня складності. По-друге, визначення реальної глибини, параметрів, векторів розвитку глобалізації, що формують дефінітивні підходи, залишається проблематичним, адже досить часто гасло глобалізації має політичний підтекст, що зазвичай або нівелює наслідки самого явища, або роздмухує їх до непомірних масштабів.

На наш погляд, глобалізація є об’єктивним історично детермінованим процесом, який певною мірою віддзеркалює пріоритети атлантистської версії глобалізму і який пов’язаний зі становленням цілісної світової економічної системи.