Структура інвестиційних доходів сша

(складена на основі платіжного балансу США за 2000 р., у млн дол.)

Отримано США від решти країн світу	2000 р.	Сплачено США решті країн світу	2000 р.	Сальдо
За зарубіжними активами, всього	350525	За зарубіжними зобов’язаннями, всього	–360146	–9621
З них за прямими інвестиціями	149240	З них за прямими інвестиціями	–68009	81231
Інші приватні прибутки	197440	Інші приватні виплати	–184465	12975
Прибутки уряду	3845	Виплати уряду	–107672	–103827

Джерело: US Department of Commerce, Bureau of Economic Analysis. 2002. US International Transactions (Table 1)

Настільки помітне структурне розходження в платіжному балансі пояснити легко. Зарубіжні активи, що перебувають у їхній власності, США неухильно розміщують в реальних цінностях, що мають вираз у формі, головним чином основного, тобто технологічного чи інфраструктурного і товарного капіталу. І настіль­ки ж рішуче переводять американські активи іноземних власників у фіктивний грошовий капітал (акції, облігації тощо). Сплати за такими авуарами наводнюють решту країн світу доларовою масою, що знецінюється.

Як результат, спрацьовує встановлена схема американської експлуатації всієї планети: з всесвітнього господарства відволікаються повноцінні ресурси, а взамін нагнітається доларова інфляція.

Головний противник «доларизації» ЄС поки що не в змозі рішуче змінити розстановку сил, і опинився за інвестиційними стат­тями у становищі нетто-кредитора. Причому достатньо легко помітити наявність істотного розбросу показників всередині ЄС. Він є характерним для ситуації значного внутрішнього водорозподілу між досягненнями формальної інтеграції і відставанням реальної. В Німеччині і Франції втрати є значно меншими, між тим євро-зона має солідне від’ємне сальдо розміром 278,7 млрд дол., а по ЄС в цілому сума понесених втрат зростає до 377,7 млрд дол. [1, с. 28].

Після розміщення доларової маси, що перебуває у власності решти країн світу, на американському ринку цінних паперів, залучені кошти підпадають під вплив поточної кон’юнктури, що характеризується значним підвищенням курсової вартості цінних паперів. Статистика оборотів американського ринку цінних паперів свідчить, що за період 1980—2000 рр. його обсяг був роздутим у 28 разів, тобто темп зростання склав 140 % у середньому на рік [1, с. 28].

За розрахунками Н. Абдулгамідова і С. Губанова, якщо біндекс Доу-Джонса відповідав показникам відтворення, його розмір у 2000 р. був би на рівні 7000, що на 40 % нижче фактич­ного рівня кон’юнктури. Кількісний аналіз за даними міжгалузевих балансів США вказує на зростання наприкінці 1990-х років значних макроекономічних диспропорцій. Так, динаміка потенціалу внутрішнього накопичення (приріст на 21,2 % за 15 років) різко розходиться з динамікою грошових інвестицій (зростання на 155,3 %). Авансований капітал зріс у мірі, що виключає можливість його окупності за умовами відтворення у 1997 р. Цикл його кругообороту зріс до 15,2 року (проти 8,9 — в 1982 р.) [1, с. 29].

Отже, процеси ринкової капіталізації відбувалися під впливом не внутрішнього відтворення, а диктувалися глобальними інтересами американського імперіалізму. Саме приріст товарного дефіциту платіжного балансу США генерував приріст обсягів внутрішніх «пасивів» (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

БАЛАНС АМЕРИКАНСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ (в млрд дол.)

	1990	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Сальдо товарооб­міну за платіжними балансами США (приріст чистого товарно­го кредиту, отри­маного США від решти країн сві­ту)	–111,0	–76,9	–96,9	–132,5	–165,8	–174,2	–191,0	–198,1	–246,7	–345,4	–452,4
Нетто-приріст обсягів американських цінних паперів, отриманих рештою світу («папір на об­мін товарів»)	18,7	58,1	73,2	111,1	140,4	231,9	370,2	388	277,8	350,16	456,34

Р озраховано за: OECD. National Accounts (Annex table №47. Trade balances. 1984—2002), Statistical Abstract of the United States. 2001. (Table №830), United States. Department of the Treasury. Treasury Bulletin (various issues)

Розрахований Н. Абдулгамідовим і С. Губановим коефіцієнт кореляції (–87,9 %) вказує на значну зворотну залежність потоків, що досліджуються, причому за умов зміщення з річним лагом ступінь залежності зростає. Відповідно до нього товарний кредит, що одержується США від решти країн світу, на 87,9 % свого розміру підпадає під «сек’юритизацію» [1, с. 29].

Спочатку доларова виручка залучається в американські цінні папери, потім біржовий шквал знецінює їх на мільярди і триль­йони доларів. До моменту біржової паніки власники забудуть про реально витрачений на них товарний кредит. За видимістю еквівалентності приховується справжня нееквівалентність, причому у відносинах США як з розвинутими країнами, так і з країнами, що розвиваються.

Абсолютні цифри свідчать: цінні папери в обсязі 2,5 трлн дол. збалансували розмір чистого товарного кредиту розміром 2,2 трлн (88,4 % обсягу емітованих паперів). Доларова маса «паперів» є трохи більшою, оскільки відсоткові платежі «рефінансуються», а також враховують рівень інфляції [1, с. 30].

За розрахунками Н. Абдулгамідова і С. Губанова, середня за 1990—2000 рр. ставка «рефінансування» не перевищувала 1,7 % річних. За такою ставкою повний баланс (з врахуванням річного лага) «паперів» і товарів досягається у 1990—2000 рр. Експерти і аналітики, ґрунтуючись на факті зниження результуючої поточних котирувань цінних паперів на фондових біржах США в берез­ні 2000 р., дійшли висновку про початок «кризи світової економіки». Насправді така динаміка свідчила лише про позначення стартової точки істотно іншого за макроекономічною і геополітичною сутністю процесу [1, с. 30].

У той момент для американського капіталу почався час переходу до чергової фази циклу глобальної експлуатації, що розглядається. За допомогою вибіркового регулювання, корегування відсоткових ставок, валютних крос-курсів, прибутковості та ліквідності вдалося радикально змістити центр ваги накопичених боргових зобов’язань перед рештою країн світу в цінні папери недержавного сектору США. В наступні півтора роки, в проміжку між травнем 2000 р. і жовтнем 2002 р. американський біржовий ринок «схуднув» на 5 трлн. дол., скинувши попутно як непотрібні не менше 50 % вартості активів, що були розміщені зарубіжними власниками доларової маси [1, с. 30].

Результати є діаметрально протилежними обіцяним — майже всі країни світу підраховують «неочікувані» збитки, США ж зай­маються розподілом доходів, що утворилися за рахунок полегшеного боргового тягаря. Решті ж розвинутих країн обвал американських фондових бірж гарантував зростання бюджетних дефіцитів. Країни, які перебувають у колоніальній залежності, одночасно з будь-яким монетарним потрясінням, що пов’язаний з коливанням курсів цінних паперів і валютних курсів, відчувають безпосередню трансляцію руйнівного імпульсу на бюджетну сферу.

Оскільки глобальна полярність наслідків біржових крахів для США і решти країн світу раніше не досліджувалась, доцільно хоча б поверхово проаналізувати ключові її умови і залежності. Поч­немо з найбільш важливих особливостей монетарної ситуації,що склалася в США напередодні березня 2000 р. З урахуванням рефінансованих, в американських цінних паперах — корпоративних і урядових — сконцентрувалися кошти решти країн світу в обсязі більш як 2,7 трлн дол. Вони були розподілені на користь приватних активів, притому їх частка зросла в 3,5 раза і склала 80 % напередодні 2000 р. [1, с. 31]. Структура боргових зобов’язань, що була вигідною для США, склалася не одразу. Формування сприятливого для американського капіталу співвідношення тривало кілька років, що були витрачені на необхідні приготування. До 1996 р. іноземні авуари включали до свого складу переважно державні боргові папери — короткотермінові і з тривалими термінами погашення. Протягом відносно короткого — трьохрічного періоду — у 1997—1999 рр., відношення іноземних власників до чистих купівель американських цінних паперів значним чином, майже в 4 рази, змінилося на користь придбання приватних активів. Напередодні біржового краху монетарна відповідальність перед рештою країн світу була покладена більшою мірою на американські корпорації, аніж на уряд.

Саме американський уряд посилено підштовхував рух іноземних інвестицій до сектору недержавних боргових зобов’язань. Тим самим він заздалегідь готував ґрунт для зменшення власної відповідальності за знецінення доларової маси, що була розміщена в акціях і облігаціях корпорацій. Як механізм підвищення привабливості корпоративної емісії використовувалися монетарні умови, відповідно до яких прибутковість на ринку державних облігацій невпинно скорочувалася, а на ринку акцій, навпаки, — підвищувалася.

Вигідність біржових крахів для економіки США стала беззаперечним фактом. По-перше, відбулося суттєве оздоровлення державних фінансів США, яке знайшло наочний кон’юнктурний вираз, пов’язаний у першу чергу з реструктуризацією урядових боргів. По-друге, відбулося суттєве скорочення абсолютного розміру урядового боргу. За 1997—2002 рр. він сумарно знизився на 420,23 млрд дол. Рік біржового обвалу став найефективнішим для бюджету США, забезпечивши понад 68 % досягнутої економії [1, с. 32].

Оцінка позитивного ефекту, що забезпечується глобальною монетарною експлуатацією, дозволяє дійти таких висновків. У 1997—2000 рр. відбувся істотний приріст економії витрат, що були пов’язаними з обслуговуванням урядової частки зовнішнього боргу США. Водночас обсяг товарного кредиту стрімко зріс. Вивільнені внаслідок знецінення зарубіжних активів ресурси дали США змогу намітити політику зниження федерального боргу. В бюджеті адміністрації США на 2002 р. головним стратегічним завданням було визначено реальне зниження відсоткових платежів. Бюджетний дефіцит змінився бюджетною економією, кошти від якої витрачалися на погашення боргу і відповідно на скорочення витрат за відсотками. Частка чистих відсоткових платежів (сплачених за вилученням відсоткових) зросла у 1991 р. до пікової позначки –3,3 % ВВП (проти 1,4 % у 1970 р.), що було викликано переважно зростанням бюджетного дефіциту. У 1997 р. в абсолютному вираженні сума становила 334 млрд дол. До 2006 р. планована економія бюджету дозволить звести витрати до розміру 127,2 млрд дол. [1, с. 33].

Якщо у 1996 р. у видатках бюджету на відсоткові платежі припадало 15,4 %, то в 2006 р. за прогнозом рівень має знизитися до 5,5 % [1, с. 34].

Більше того, в період 2008—2011 рр. планується таке перевищення економії бюджету над сплатами з обслуговування урядового боргу, що надлишок становитиме до 1,3 трлн дол. [1, с. 34].

До кінця 2000 р. федеральний борг досяг у цілому розміру 5,6 трлн дол. (проти 4 трлн наприкінці 1992 р.). Причиною чистого приросту в обсязі 1,6 трлн дол. став дефіцит не стільки бюджету, скільки платіжного балансу, причому по товарній його частині. Вказується, що основний приріст боргу відбувся за період до 1999 р. У монетарній частині це є вірним. Проте це — не зов­сім об’єктивний факт. Різке від’ємне товарне сальдо з’явилося з 1998 р. після валютної кризи в багатьох країнах світу. Інша справа в тому, що потік ресурсних надходжень (до 40 %) одержується для США безкоштовно, оскільки постачальники самі перебувають у борговій залежності від американського капіталу. Безкоштовний товарний імпорт, що компенсується відсотковими прибутками, також сприяє зниженню федерального боргу США. Таким чином стрімке біржове падіння перетворилося на полегшення тягаря для американського бюджету і допомогло йому забезпечити вагомі фінансові надбання. Навпаки, решта країн світу зазнала значних втрат [1, с. 34].

Унаслідок монетарної залежності від «імперіалізму долара» розвинуті країни мають значні втрати (табл. 2.5). Сумарні втрати за період 1993—2002 рр. коливаються для кожної з них у діапазоні від 9,1 до 53,6 % ВВП, між тим як для США втрати є найменшими — 4,4 % ВВП. Відносно краще становище демонструють Канада (9,1 % ВВП), Німеччина (12,5 %), а найгірше — Японія, Італія, Франція (відповідно 53,6, 45,8 і 33,55 % ВВП). Причому США вдалося істотно покращити стан власних державних фінансів, починаючи тільки з 1998 р., що був позначений валютними потрясіннями. Накопичені до 1998 р. втрати (12,2 % ВВП) вдалося суттєво скоротити до кінця періоду до 4,3 %, причому пік монетарної віддачі припав, як свідчать дані таблиці,на 2000 р., на той період, коли економія досягла 2,5 % ВВП.Відповідно до логіки американської геополітики, спільно з США успіхи були розділені серед основних партнерів — Канади і Великобританії (відповідно 1,8 і 4 % ВВП). У невигідному становищі опинилися Японія, Франція та Італія, а відносна захищеність фінансів Німеччини не змогла захистити євро-зону, яка в цілому продемонструвала дефіцит по державних фінансах (за даними за 2000 р. — 0,4 % ВВП) [1, с. 35].

Таблиця 2.5

Акумулбоване сальдо державного бюджету розвинутих країн, 1993 – 2002 рр. (% до ВВП)

	1993—1997 рр.	1998—2002 рр.	1993—2002 рр.
США	–12,2	7,9	–4,3
Канада	–15,1	6	–9,1
Німеччина	–8,9	–3,9	–12,8
Великобританія	–26,3	6,6	–19,7
Зона євро, в цілому	–21,2	–7,1	–28,3
Франція	–21,6	–13,1	–34,7
Італія	–35,8	–10	–45,8
Японія	–18	–35,6	–53,6

Розраховано за: World economic outlook. October 2003. P. 208—248 (Table 15)

Між іншим, така сама асиметрія на користь «імперіалізму долара» склалася і підтримується в глобальній кредитній системі. Політика США в цій сфері є аналогічною і полягає в тому, щоб перекласти вагу відповідальності за «погані» запозичення і борги на інші країни. Таких, як свідчать дані на початок 2001 р., більше всього було у Франції (63 %) і Німеччини (88 %). Ними перевантажена і банківська система Японії. І навпаки, найменше їх було у США — лише 10 % у сумарному обсязі виданих кредитів [1, с. 35].

Між тим, саме в конкурентній боротьбі проти експансії американського капіталу Німеччина і Франція змушені були активно кредитувати європейські корпорації, які відчували гостру нестачу ліквідних коштів через дефіцит грошового капіталу, що відволікався на американські фондові біржі. Позики, що були видані країнам, що розвиваються (Туреччині, Аргентині та іншим), хоча і були забезпеченими прямими чи непрямими державними гарантіями, проте все одно належали до проблемних.

Відносини з приводу «поганих» кредитів ускладнюють зовніш­ньоекономічні зв’язки між ЄС та її боржниками, а отже — є перспективними для реалізації стратегії глобального американського імперіалізму. Самі США намагаються не втягуватися в процес кредитування країн, що розвиваються, їх відносно малі кредити концентруються в розвинутих державах, надійно забезпечені заставами, повноцінною власністю, державними гарантіями тощо. До більш ризикованих позик залучається капітал країн-конкурентів. Як наслідок, за власними кредитними операціями Німеччина і Франція вступають у потенційно напружені чи навіть конфліктні ситуації з країнами, що розвиваються. За США в подібній ситуації залишається стійка позиція посередника й арбітра.

Отже, поряд з мережею ТНК і світовою електронною інфраструктурою комунікацій у числі фундаментальних опор гегемонії глобального американського імперіалізму бере участь також і система міжнародного кредитування.

Таким чином можна стверджувати, що пірамідальний механізм монетарної «іммобілізації» і наступної періодичної «стерилізації» доларової маси, що накопичується іноземними власниками, є органічною і обов’язковою ланкою в дієвій глобальній системі «імперіалізму долара».

Визнаючи принциповий і найважливіший контекст схеми доларової експлуатації, що є ядром конструкції однополярного сценарію розвитку, запропонованого США, слід також назвати й інші переваги, що гарантуються ним. Тезово вони включають: більш ефективний розподіл економічних ресурсів країни, втілення нововведень, передачу технологій і залучення науково-технічних ресурсів з-за кордону, зниження витрат виробництва шляхом переведення підприємств за кордон у країни з дешевою робочою силою. Конкретизуючи вказані переваги, можна відмітити низку позитивних наслідків глобалізації саме для американської економіки.

По-перше, дешевий імпорт з третіх країн стримує інфляцію і таким чином сприяє зростанню прибутків і підвищенню споживчого попиту і, як насідок, зростанню економіки. По-друге, відкритість американської економіки, її динамічний розвиток сприяє притоку капіталів і кваліфікованої робочої сили, що в свою чергу позначається на динаміці ставки позичкового відсотка. По-третє, зростання експорту американських товарів спричинює утворення додаткових робочих місць. По-четверте, вивіз капіталу за кордон, особливо прямих інвестицій, утворює більш сприятливі умови для функціонування американських компаній на світових ринках.

Поряд з цим процеси глобалізації породжують чимало неоднозначних соціально-економічних наслідків і проблем для американської економіки. Виявилося, що існують принаймні три сфери соціально-економічного життя країни, де наслідки глобалізації є негативними. По-перше, це наслідки для зайнятості, особливо у тих галузях економіки, де міжнародна конкуренція є достатньо потужною чи де вивезення виробництва за кордон має стихійний характер. До цього прилучається питання про забезпечення міжнародних стандартів у сфері праці як на американських підприємствах за кордоном, так і на тих американських підприємствах всередині країни, де використовується іноземна (часто нелегальна) робоча сила. По-друге, реальною є загроза неочікуваних масштабних змін у потоках капіталу, що може помітно дестабілізувати світові ринки, в тому числі економіку США. По-третє, для США глобалізація проявилася у зростаючому торговельному дефіциті, що має не тільки позитивні наслідки у вигляді дешевого імпорту, а й сприяє зростанню дефіциту платіжного балансу та викликає зростання зовнішнього боргу.

Подібні проблеми вирішуються США за допомогою заходів щодо лібералізації світової торгівлі, особливо в тих напрямах, де це відповідає її інтересам, де конкурентні позиції країни є особливо сильними. Це стосується торгівлі послугами, перш за все, в галузі телекомунікацій, інформаційних технологій, фінансів. Для цього США активно використовують СОТ і інші міжнародні організації. Так, спираючись на правила СОТ, узгоджені з американським законодавством, США у 22 випадках досягли перегляду умов постачання з інших країн, мотивуючи це «несправедливими умовами торгівлі», демпінговими цінами тощо [75, с. 5].

Експерти Європейської Комісії (ЄК) також неодноразово зазначали, що США поширюють деякі суто внутрішні закони на інші країни, таким чином захищаючи власні торговельні чи політичні інтереси, хоча це є порушенням базових принципів міжнародної торгівлі (табл. 2.6).

Таблиця 2.6

Деякі обмеження міжнародної торгівлі, що існують у США

Основні обмеження				Зміст
Екстериторіальність і однобічність політики				Відповідно до прийнятого адміністрацією США в серпні 1996 р. законом про санкції проти Ірану та Лівії є передбачуваними заходи впливу на іноземні компанії, що інвестували більше 20 млн дол. у розвиток нафтогазового сектору вищеназваних країн. Хоча американська адміністрація часто звертається до СОТ за підтримкою, в тому числі використовує її систему розв’язання суперечок, вона продовжує вжи­вати однобічні заходи в сфері зовнішньої торгівлі (наприклад, санкції проти окремих країн чи компаній), що ґрунтуються на оцінці ситуації, яка була зроблена урядом США і не узгоджується з міжнарод­ними правилами, а іноді суперечить їм
Тарифні бар’єри				Незважаючи на зниження чи усунення більшості митних бар’єрів у ході реалізації угоди, що була досягнута в результаті завершення «Уругвайського раунду» переговорів у межах ГАТТ, у США все ще зберігається значна кількість митних податей на ввезення різноманітних товарів, включаючи продукти харчування, текстиль, одяг, вироби з кожі, ювелірні прикраси, вироби з кераміки, скла, залізничні вагони. Так, США відхилили пропозицію ЄС, що було висунута в ході «Уругвайського раунду» переговорів, скасувати митні тарифи на вироби з кераміки і скла, хоча для Мексики, яка є одним з головних конкурентів країн ЄС на американському ринку, через деякий час згідно з угодами, укладеними в межах НАФТА, митна подать на дані вироби була скасована. Відповідно до рішень, що були досягнуті в межах «Уругвайського раунду», США здійснять середньозважене скорочення податей на текстиль і одяг на 12 % (набере чинності протягом 10 років після прий­няття рішення), на взуття — на 5,2 %. Це означає, що митні податі на значну кількість товарних груп, які є важливими статтями експорту ЄС, збережуться. До їх кількості належать, наприклад, тканини і одяг з вовни, мита на які в 2002 р. досягли 27,6 % (плюс спеціальна ставка 97 ц. за кг стосовно окремих тканин і в 32,5 % на деякі види одягу).
Тарифні бар’єри	На деякі види взуття митна подать на поточний час досягає 48 %. Була ініційована також подать у розмірі 25 % на автомобілі, які призначені для транспортування вантажів вагою більше 5 т., але менше 20 т. Щодо деяких сільськогосподарських товарів, що експортуються з країн ЄС, США використовують митні квоти
Нетарифні бар’єри	Експортери з країн ЄС, як зазначається у доповіді, стикаються і з іншими митними перешкодами. Наприклад, США вимагають надання додаткових рахунків-фактури на деякі товари, що ввозяться з ЄС до США, в чому немає необхідності, тому що всі документи і інформація про дані товари є досяжними для США в процесі їх проходження через митний кордон (відповідно до Кіотської конвенції). Ці формальності, як наголошують експерти ЄС, створюють додаткові труднощі і призводять до зростання витрат, що позна­чається на діяльності малих європейських компаній-експортерів на американському ринку. Ще однією проблемою для європейських експортерів є невизнання США ЄС у статусі митного союзу і відмова прий­мати сертифікати про походження, які видаються ЄС. Це означає, що фірми з країн ЄС повинні готувати додаткові супроводжувальні документи і проходити відповідні процедури. Зі значними трудно­щами стикаються європейські компанії, що експортують на американський ринок текстиль, одяг і взуття (від них вимагається детальна і поширена інформація про товари), рибу, а саме тунець (товар повинен пройти додаткову сертифікацію), алкогольні напої (заборонено поширення, розлив і роздрібний продаж власної продукції, вимагається подвійне маркування). В США існують податки на деякі послуги (формально безкоштовні), які, як передбачається, покривають вартість їх надання. Так, відповідно до законів, прийнятих у 1985 і 1986 рр., США започаткували введення комісійних зборів на прибуття в країну товарів, суден, вантажівок, залізничних составів, приватних човнів і літаків тощо. Найбільш значною була і подать «Merchandise Processing Fee» (скасована у 2003 р.), якою обкладаються всі товари, що імпортувалися до США, крім продукції виробленої в найменш розвинутих країнах
Заборона на імпорт	Ґрунтуючись на необхідності захисту національної безпеки, адміністрація США нерідко накладає заборону на імпорт деяких товарів з метою послаблення іноземної конкуренції на американському ринку і підтримки місцевих виробників
Стандарти та інші технічні вимоги		Серйозною проблемою для фірм, що планують здійснення експорту в США, є діюча складна система технічного регулювання, яка стосується захисту спо­живачів і охорони навколишнього середовища. Нерідко влада різних штатів і муніципальна влада вимагають абсолютно різні сертифікати безпеки на товари. Однією з проблем для європейських компаній-екс­портерів є вимога додаткового маркування і опису товарів. До того ж нерідко потрібно надати і докладну інформацію про країну походження компонентів того чи іншого товару (наприклад, автомобілів)
Санітарний і фітосанітарний контроль		США демонструють достатньо жорсткі санітарні і фітосанітарні вимоги, а також розбіжності національних стандартів зі стандартами ЄС. Так, незважаючи на те, що набула чинності угода «EU-US Veterinary Equiva­lence Agreement», виробники м’яса і іншої продукції тваринництва з країн ЄС стикаються з чисельними бар’є­рами під час ввезення власних товарів до США, перш за все, з необґрунтованими обмеженнями, пов’язаними з контролем за хворобами домашньої худоби
Державні закупівлі		У США й досі діє закон «Купуй американське» (Buy America Act»), відповідно до якого американські федеральні установи повинні закупати тільки ті товари, в яких принаймні 50 % вартості вироблено в США. Загальна сума контрактів, реалізованих в США, склала 35 млрд дол. у 2005 р. Серед перешкод для імпорту товарів і послуг, що ґрунтуються на необхідності захисту національної безпеки, є такі, як відсутність мож­ливості у представників іноземних компаній брати участь в торгах чи інших заходах, на яких є можливість одержати право участі в контракті; необхідність дотримання вимог контролю за експортом технологій, відповідно до яких іноземні фірми не мають права вивозити власну технічну документацію за межі США доти поки американська філія не одержить ліценцію на експорт цих даних. Окрім прямих обмежень імпорту, що пов’язані з державними закупівлями, існують і непрямі бар’єри. Так, в деяких штатах США діють закони вибіркових закупівель, згідно з якими до участі в контрактах не допускаються іноземні компанії, що мають ділові стосунки з фірмами з деяких третіх країн. Федеральний уряд США підтримує участь американського малого бізнесу в контрактах на державні закупівлі. На малі і середні компанії припадає приблизно 30 % загаль­ного обсягу федеральних витрат на державні закупівлі.
Державні закупівлі			У 1999 р. Адміністрація малого бізнесу США почала реалізацію програми «HUBZone», згідно з якої переваж­не право на участь у контрактах на державні закупівлі мають малі компанії, що розташовані в «ділових зонах, що історично недостатньо використовуються». Основна мета програми — забезпечити таким фірмам 1 % загального обсягу державних закупівель
Обмеження експорту			Відповідно до діючої в США складної системи контролю за експортом товарів подвійного призначення, що була введена відповідно до «Export Administration Act» та «US Export Administration Regulation», компанії-експортери повинні дотримуватися норми діючого в США контролю за реекспортом, включаючи заборону на реекспорт з причини охорони національної безпеки
Субсидії і державна підтримка			США демонструють значні обсяги прямої та непрямої державної підтримки низки галузей американської промисловості за допомогою прямих субсидій, протекціоністських законів та податкової політики. Відповідно до механізму «Foreign Sales Corporations» передбачається надання американським компаніям, які діють за кордоном, експортних субсидій, що суперечить вимогам СОТ. Не відповідає міжнародним нормам права і прийнятий Конгресом США у 2002 р. «Farm Act», в межах якого істотно зростають держав­ні субсидії американським фермерам

Таким чином, джерелом світової економічної нестабільності на сьогодні виступає глибокий антагонізм, що утворився внаслідок планетарної експансії інтересів американського капіталу, який намагається експлуатувати увесь світ і вибудовує відповідну власній цілі систему управління глобальними процесами.

Отже, і розвинуті країни, що не входять до англосаксонської еліти, і країни, що розвиваються, опинилися в непримиренній суперечності з гегемоністською політикою США, яка неухильно генерує напруженість, що є надмірною і непосильною для конструкцій, побудованих з метою забезпечення глобального «американського» лідерства.

Експерти ООН у своїх доповідях «World Economy» практично довели загрозу світової залежності від США, що перетворилися на «генератор зростання». Ця залежність є наслідком зростання частки США у світовій торгівлі. Частка США в світовому імпорті зросла з 14,8 % у 1995 р. до 18,5 % у 2000 р. В зв’язку з цим зрозуміло, чому коливання від 15 % зростання американського імпор­ту в 2000 р. до його падіння на 3 % в 2001 р. стало «одним знайважливіших факторів уповільнення зростання світової економіки» [138, с. 5]. Однополюсний світ як сценарій в довготерміновій перспективі насправді є ілюзорним, відірваним від реалій світового розвитку. ЄС, Китай, Індія де-факто позначили як мінімум ще два полюси сучасної економічної системи: європейський та китайський. І не випадково глобалізація американської гегемонії час від часу не спрацьовує саме на європейському і китайському напрямах. Вона ще буде намагатися реалізовувати агресивну, наступальну стратегію, що передбачає використання обхідних маневрів у бік чутливих для інтересів ЄС та КНР нафтоносних регіонів Азії та Африки, але вже тепер зрозуміло, що чим рішуче США будуть обстоювати власні інтереси за межами власного кон­тиненту, тим більшої шкоди вони завдадуть самим собі. Одна справа — розділ сфер впливу спільно з розвинутими країнами піс­ля розпаду СРСР, а зовсім інша — перерозподіл світу всупереч інтересам розвинутих країн. Адже, драматизм ситуації, що переживає нині людство, полягає зовсім не в конфлікті світів, релігій чи цивілізацій. Насправді наочною є криза глобалізації, що реалізується у вигляді геополітичної стратегії, відповідно до якої решта країн світу повинна повністю підпасти під вплив американського капіталу і працювати на нього.

Однополюсна глобалізація несе безпрецедентні виклики. Раніш вважалося, що глобалізація поєднує світ. Тепер на практиці відкривається протилежне, оскільки однополюсна глобалізація роз’єднує світ, більш того, протидіє інтеграції. Раніш вважалося, що глобалізація несе людству прогрес, на сьогодні вона проявляє власний реакційний характер і протистоїть прогресу.