1.2. Освітня функція

Пріоритет у вивченні порівняльного правознавства, безперечно, належить західній науці. Проте викладання порівняльного правознавства й іноземного права в західних, зокрема західноєвропейських, університетах не є провідною дисципліною. Вважається, що зарубіжне право й порівняльне правознавство є доповненням, цікавим з точки зору загальної правової культури та ко­рисним для спеціалістів з міжнародних відносин, хоча більшості юристів вони не потрібні, оскільки для них головним є знання права своєї країни.

Знайомство з учбовими програмами й посібниками американських, французьких, англійських та деяких інших західноєвропейських інститутів, факультетів і кафедр порівняльного права свідчить, що в різних країнах ця галузь знань відрізняється з точки зору як змісту, так і організаційної структури тих навчальних закладів, де вони викладаються, залежно від різниці в розумінні завдань та мети порівняльного правознавства. Так, у Франції й Німеччині порівняльне правознавство має теоретико-філософський характер, у США — вирішує завдання прагматичного, емпіричного характеру. В більшості інших країн порівняльне правознавство сприймається як вступ до французького, німецького та англійського права. Найчіткіше порівняльне правознавство як самостійна навчальна дисципліна відмежовується у Франції, де воно зведене в учбовий курс порівняльного правознавства, побудований на відомій праці Р. Давіда «Основні правові системи сучасності».

І останнє зауваження щодо освітньої функції, на яке звернув увагу К. Осакве .Річ у тім, що у Франції й Німеччині ця навчальна дисципліна має більш правильну назву, а саме: «порівняння права», а не «порівняльне право». Оскільки ж ці країни вважаються батьківщиною порівняльного правознавства, можливо, їхній варіант назви більш глибоко розкриває природу цієї дисципліни, хоча він і не набув загальноправового й світового визнання.

1.3. Практична функція

Порівняльне правознавство — це відносно са­мостійний напрям юридичних знань і досліджень, метою якого є вивчення зарубіжних правових систем та інститутів, зорієнтоване на розвиток національного права й вирішення його науково-прикладних завдань.

Кардинальна політична й правова реформа в сучасній Україні, розвиток її міжнародних відносин зумовлюють важливе значення вивчення зарубіжного й світового досвіду з метою оптимального та широкомасштабного оновлення законодавства.

Саме тому порівняльне правознавство — це незамінний інструмент вдосконалення національного права, незалежно від того, про яку галузь йдеться. Адже в усі часи законодавці в своїй діяльності так чи інакше використовували юридичний досвід інших країн.

Компаративісти світу вважають, що досвід, накопичений іншими народами, — це невичерпне джерело, корисне при здійсненні будь-яких значних реформ національного законодавства. Але, на жаль, автори багатьох праць такого спрямування, як правило, обмежуються загальними деклараціями, без будь-яких спроб узагальнити наявний емпіричний матеріал, тобто практику самої законодавчої діяльності з урахуванням як позитивного, так і негативного зарубіжного досвіду.

Особливо цінним є те, що, створюючи новий правовий акт, національний законодавець звертається до вже існуючої норми зарубіжного права, тобто до такої, яка вже має певний досвід практичного застосування.

В компаративістській літературі висвітлюються різні конкретні форми й способи використання порівняльного правознавства законодавцем. Зазначається, що практично всю законопроектну роботу здійснює безпосередньо сам законодавець, а точніше — парламентські комітети (комісії), урядові служби, міністерства. Однак практика показує, що масштаби використання порівняльно-правових даних зростають тоді, коли до законопроектної роботи залучається юридична наука в особі наукових установ, університетів, окремих вчених. Таке залучення може відбуватися в різних формах: шляхом отримання відповідних наукових довідок, висновків та експертиз; шляхом включення вчених до відповідних робочих комісій; шляхом використання порівняльно-правових досліджень, висновки та рекомендації яких мали 6 зацікавити законодавця тощо.

Австралійський юрист Л. Сертома, в свою чергу, спробував класифікувати труднощі, з якими зустрічається законодавець при використанні порівняльно-правових даних. Він поділив їх на чотири групи:

1) формальні — труднощі збору й пошуку відповідних матеріалів та мовні труднощі;

2) психологічні — сталі установки;

3) прагматичні — труднощі в одержанні готових прикладних висновків і моделей;

4) освітні — незадовільна підготовка й кваліфікація осіб, які беруть участь у законодавчому процесі.

Крім того, до цієї класифікації німецький компаративіст У. Дробниг додав фактор часу, наприклад, у ситуації, коли законопроект потрібен швидко, а на серйозне ознайомлення із зарубіжним досвідом немає часу.

Природно, що об'єктом порівняльного аналізу в процесі законотворчої діяльності може бути й право своєї держави, особливо у випадку історико-порівняльного аналізу нормативних рішень певної проблеми, які неодноразово змінювалися, або у випадку аналізу федеративної структури законодавства для вдосконалення законодавства суб'єктів федерації.

Нарешті, порівняльне правознавство відіграє важливу роль у процесі міжнародної уніфікації та гармонізації права, що швейцарський юрист К.Х.Еберт вважає головною метою порівняльного правознавства. На його думку, подальше існування людства потребує не тільки політичної та економічної інтеграції світового співтовариства, а й правової. Це вже відчувається в процесах, що охоплюються такими поняттями, як «людський вимір», «європейський правовий простір» тощо.