4. Правові системи країн Далекого Сходу

До критеріїв, на основі яких можна визначити, до якої правової сім'ї слід віднести ту чи іншу правову систему, належить сприйняття права як виключно важливого засобу регулювання суспільних відносин. У цьому аспекті країни Далекого Сходу принципово відрізняються від інших правових сімей.

У зазначеному регіоні розташовано багато країн, в кожній з яких створилася своя цивілізація.

Цивілізації країн Далекого Сходу знаходились під взаємним впливом, але за всю історію їх розвитку завдяки обмеженості контактів вони не створили культурну єдність, як це сталося в Західній Європі.

Китайська та індійська цивілізації особливо суттєво вплинули на інші далекосхідні цивілізації, зокрема, в контексті формування далекосхідної концепції права.

Китайське слово «фа» приблизно відповідає європейському поняттю «право», але в стародавні часи використовувалося слово «ксін», що мало таке саме значення що і «фа». В сучасній мові ці два слова мають різні значення: «фа» охоплює ширше поняття, ніж «ксін», яке зараз має вузький зміст і перекладається як «покарання». Варто звернути увагу на синонімічність слів «фа» та «ксін». Вона вказує, що китайці під кримінальним правом розуміють усі інші галузі права. За їх уявленнями, соціальний спокій не досягається приведенням в гармонію суб'єктивних прав кожного члена суспільства. Китайці вважають, що суспільство не будується на зусиллях індивідів, кожен з яких захищає свої власні інтереси. Воно існує з самого початку без втручання індивідів, що його складають, і що су­спільство завжди знаходиться у спокої, якщо один з них не порушує цей спокій.

Таким чином, конфлікт між членами суспільства свідчить, що в тілі суспільства починається хвороба, яку потрібно лікувати. Звідси витікає значення кримінального права як найбільш ефективного в цьому відношенні засобу.

Навіть для легістів «фа» є не тільки покаранням, а й нагородою. Ідея суб'єктивного права рівною мірою невідома цим прихильникам позитивного права, які виступають за рівність індивідів перед законом. Така позиція взагалі характерна для азіатського мислення. Досить велика увага, яку легісти надають покаранню й нагороді, спрямована на забезпечення доброго правління.

Природно, що конфуціанці — прихильники традицій на противагу праву — створили вчення, згідно з яким покарання призводить до скасування права.

Загальне уявлення про світ, на основі якого базуються всі різноманітні приватні поняття китайців, спонукає їх зневажати право. В їхньому уявленні мирне життя в суспільстві гарантоване не правом, а етикою. На їх переконання, немає сенсу чекати появи соціального зла, навіть якщо право взмозі його усунути; кожен має поводитися так, щоб не порушувати природний порядок і дотримуватися традицій, які спрямовані на недопущення такого зла. Саме останні мають першочергове значення, тоді як звертатися до права слід якомога рідше.

Однак з різних причин як легісти, так і даоісти виступають проти використання традицій для охорони й збереження суспільного порядку. До того ж даоісти висловлюються й проти права, й проти традицій, а легісти сприймають право як так зване неминуче зло.

Згідно з китайською концепцією соціального спокою, конфлікти між індивідами виникають тому, що вони не дотримуються дао. Тому вирішення конфліктів не зво­диться до з'ясування, хто з них діяв не за законом. Головне — примусити індивідів зрозуміти, що від них вима­гається в тих чи інших обставинах. І кожна сторона має не намагатися довести свою правоту, а думати над тим, чи відповідає її позиція дао. Питання не в тому, щоб вирішити, чиї аргументи кращі, а в тому, щоб обидві сто­рони зрозуміли, в чому полягає їх борг у справі поруше­ного ними спокою.

Отже, зрозуміло, що далекосхідна концепція права в цілому має виховний характер. Навіть легісти сприймали позитивне право як засіб навчання людей, щоб вони змогли дотримуватися принципу бездіяльності.

Лише наприкінці XIX ст. у правовій системі відбулися деякі зміни. Починаючи приблизно з 1850 року Китай підписав численні «нерівні договори» з Англією, Францією, Німеччиною, Росією та Японією, які відкрили китайські порти й торгові центри, надали іноземцям право екстериторіальності й окремої юрисдикції та закріпили поступку або оренду значних тери­торій на околицях Китайської імперії. В 1899 році так звані великі держави уклали угоду з Китаєм, за якою територію держави було поділено між ними на сфери інтересів, а від Китаю, щоб він не став жертвою імперіалістичних амбіцій, вимагалися докорінні внутрішні реформи.

В 1911 році династія Маньчжурів відреклася від престолу, після чого було терміново складено Конституцію, яка проголосила китайську державу республікою. Відносна стабільність настала в 1926-1928 роках, коли партії гоміндан та її армії вдалося звільнити Китай та принести в країну мир на декілька років.

Цей період було використано для швидкої кодифікації всього приватного права. За прикладом Японії кодекси було складено головним чином на основі германського та швейцарського права. Однак у передмістях великих міст згадані кодекси залишилися лише фарсом.

Сучасна правова система Китаю — КНР розвивається в руслі загальної концепції побудови в країні соціалізму з «китайською специфікою».

Її створення з урахуванням рівня розвитку китайського суспільства та використанням традиційного нормативного регулювання, що відповідає правосвідомості народу, відображує сутність курсу китайської держави на надання правовій системі країни національної форми.

Роки соціалістичного розвитку Китаю пройшли під знаком практичних іспитів різних моделей суспільства. Відомі три етапи розвитку китайського права. Перший (1949-1956 роки) етап — становлення соціалістичного китайського права, коли прийняті термінові конституції визначили правові основи держави. Разом з тим у Китаї 50-х років цілісна правова система ще була відсутня, а на її формування серйозно впливали політична й правова культура суспільства та військово-командні методи керівництва країною.

Другий етап (1957-1976 роки) — період «культурної революції», що характеризувався розвитком правового нігілізму, приниженням ролі законодавства в регулю­ванні суспільних відносин.

Типовою на той час була відмова від дотримання законності, що фактично призвело до порушення правових основ держави.

На третьому етапі (з кінця 70-х років) відбувається бурхливий розвиток законодавчої діяльності, що починався із прийняття Конституції КНР 1982 року, яка майже повністю повернулася до першої Конституції КНР (1954 рік). Активно здійснюється господарська реформа, відбувається відродження багатоукладної економіки, активізація цивільного обороту, підвищення самостійності підприємств, широке залучення й застосування іноземного капіталу, що створило сприятливі умови для прийняття багатьох (більш ніж 50) нормативних актів.

Були прийняті загальні основи цивільного права, цивільно-процесуальний кодекс, закон про підприємства, створені на основі капіталу іноземних фірм, закон про гос­подарський договір, закон про міжнародні господарські договори, пакет законів про спільні підприємства тощо.

Специфіка китайського кримінального законодавства полягає в запереченні принципу презумпції невинуватості, у відсутності чіткої відповіді щодо підстав звільнення від кримінальної відповідальності, в продовженні показових масових судових процесів тощо. Існування позасудових форм розгляду справ пов'язане не тільки зі збереженням традицій, а й з гострим браком юридичних кадрів. Саме останнім пояснюється й необов'язковість участі народних засідателів у розгляді справ народними судами першої інстанції.

Сучасне право КНР відображується, по-перше, через систему традиційних уявлень про гідну поведінку, що вкорінилася в уявленні народу й підтримується моральною відповідальністю перед суспільством, і по-друге, через систему загальнообов'язкових формально визначених норм, що підтримуються силою державного примусу.