- •1. Законності (належного додержання законних процедур):
- •4.Структура політичної системи:
- •5.Основні моделі політичних систем:
- •6.Функції політичної системи:
- •1)Індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):
- •2)Колективні суб'єкти (юридичні особи):
- •3) Підзаконними нормативно - правовими актами:
- •IV. За сферою регулювання:
- •2. За рівнем узагальнення:
- •1. За повнотою викладення норм права:
- •IV. Законність як вимога державного управління суспільством.
- •VI. Законність як режим соціально-політичного життя держави. Характеризується як вимога точного і неухильного виконання законів і заснованих на них нормативних актів всіма суб'єктами права.
- •II. За ступенем визначеності змісту гіпотези поділяють на:
- •II. За характером вміщених прав і обов'язків диспозиції класифікують на:
- •III. За характером вміщених прав і обов'язків диспозиції класифікують на:
- •IV. За наявністю зв'язку з іншими елементами норми можуть бути:
- •II. За ступенем визначеності:
- •III. За сферою застосування розрізняють конституційно-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові, дисциплінарні, кримінальні санкції.
- •1) За суб'єктами (носіями) правосвідомості:
- •2) За характером відображення правової дійсності:
- •2. Підзаконна правотворчість:
- •2. Проектна стадія
- •4. Засвідчувальна стадія
- •5. Інформаційна стадія
2. Проектна стадія
- ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;
- розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.
Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і уряду.
Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.
До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином, законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об'єднання;
- попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, резензування науково-дослідними інститутами та ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується;
— обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення.
Цей етап правотворення становить початкову стадію правотворчості;
3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива колегіальному правотворчому органу — офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації (див. § «Поняття підзаконного нормативно-правового акта»);
Цей етап правотворення характеризується активністю: вступає в дію суб'єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».
4. Засвідчувальна стадія
— підписання нормативно-правового документа;
— надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України;
5. Інформаційна стадія
— офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців.
Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, є заключною стадією правотворчості.
ПИТАННЯ 81 «ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ : ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД»
Правове регулювання - це здійснення за допомогою правових норм та інших юридичних засобів впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування, розвитку та захисту.
Розрізняють такі види правового регулювання:
за способом об'єднання загальних дозволів та заборон - загальнодозвільне та спеціально дозвільне (тобто дозволено все, що прямо не заборонено законом або, що прямо регламентовано законом);
за територіальним принципом - централізоване (коли суб'єкт - вищий або центральний державний орган) та нецентралізоване (коли суб'єкт- регіональний, місцевий чи інший територіальний орган);
за суспільними відносинами, на які поширюється правове регулювання - загальне (регулювання кількісно невизначеного обсягу суспільних відносин), індивідуальне (регулювання конкретної життєвої ситуації).
Стадії правового регулювання загалом поділяють на обов'язкові та факультативні. До обов'язкових відносять:
1) моделювання суспільних відносин через загальне регламентування юридичних прав та обов'язків їх учасників;
2) виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків у суб'єктів права, виникнення правовідносин;
3) реалізація цих суб'єктивних прав та обов'язків.
Поділ системи права на галузі ґрунтується на певних критеріях. Такими критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання.
Предмет правового регулювання - сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання "що?"). Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права.
Предмет правового регулювання є умовне виділення певного відокремленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність) суспільних відносин, у таку нормативну спільність, як галузь права.
Приміром, предметом екологічного права є відособлена група суспільних відносин у раціональному використанні природних ресурсів й охороні навколишнього середовища. Предмет аграрного права складають суспільні відносини у сфері організації і діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Предмет земельного права - суспільні відносини у сфері раціонального використання і охорони земель. Предмет адміністративного права - управлінські відносини. Предмет трудового права - трудові відносини і т.д. Кожна галузь права має свою, відносно відокремлену, сферу регулювання.
Відмежування предмета правового регулювання однієї галузі від іншої здійснюється на основі виявлення якісної однорідності складових його елементів:
- суб'єктів,
- об'єктів,
- змісту,
- динамічних чинників.
Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як визначальний критерій системи права. Він - головна, об'єктивна підстава для розподілу правових норм за галузями права. Його доповнює метод правового регулювання.
Метод правового регулювання - сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання "як?"). Він несе основне навантаження в динаміці, "роботі" права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи.
Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впливу на суспільні відносини. Метод правового регулювання є багато в чому орієнтованим на способи правового регулювання: дозволяння, зобов'язування, заборони.
Загальними є два методи правового регулювання:
імперативний (владно-авторитарний, директивний) - суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод "вертикалі"). Він припускає заборони, обоє 'язки, покарання.
диспозитивний - автономний, побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, їхній неспів-підлеглості між собою (метод "горизонталі"). Він припускає дозволяння.
Так, метод владних приписів (зобов'язування) є властивим, як правило, адміністративному праву метод рівності сторін і вільного волевиявлення (дозволяння) — цивільному праву, метод
справедливої винагороди І заохочення - трудовому праву, метод заборони (заборона недозволених дій) - кримінальному праву, метод дозволяння - підприємницькому праву і т.д.
За допомогою методу правового регулювання можна легше орієнтуватися, до якої галузі права належать ті чи інші поняття й терміни. Термін "договір", скажімо, вживається в різних галузях права - конституційному, міжнародному, трудовому, цивільному. Трудовий договір підпадає під дію методу регулювання трудового права — методу супідрядності і тяжіє до зобов'язувань, а договір як підстава виникнення зобов'язань - під дію методу цивільного права - методу автономії і припускає дозволяння.
ПИТАННЯ 82 «ПРИНЦИП РОЗПОДІЛУ ВЛАД І СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ»
Принцип розподілу влад – це модель побудови державного апарату, у відповідністю з якою влада в державі повина бути розподілена між законодавчими, виконавчими та судовими органами, при цьому кожна з влад по відношенню до інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом.
Розподіл влади передбачає не лише «взаємостримування» законодавчої, виконавчої і судової гілок влади , але і їх збалансування.
Сформований Конституцією України механізм стримувань і противаг містить характерні ознаки президентсько-парламентської (змішаної) республіки, що передбачає переважання жорсткої моделі розподілу влади. На практиці така модель розподілу влади, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів законодавчої та виконавчої влади. Особливістю практичної реалізації ідеї жорсткого розподілу влад із чіткою системою стримувань і противаг є доповнення у вигляді структури взаємодій та взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Тобто розподіл влад - це не застиглий стан відокремлених структур, а працюючий, дієвий механізм, який досягає певного рівня єдності у складному процесі погодження і спеціальних правових процедур (передбачених, у тому числі, і на випадок конфлікту, і екстремальних станів у суспільстві).
У цьому зв'язку нагадаємо запропонований ще Ж.-Ж. Руссо принцип трактування цих влад лише як особливих проявів єдиної державної влади, заснованої на суверенітеті народу, тобто тут "розподіл влад" набуває специфічного, функціонально-організаційного харктеру. А Монтеск'є говорив не стільки про змістовний поділ самої влади, скільки про: І) політичний поділ праці щодо керівництва державою; 2) розподіл владних повноважень між різними соціальними верствами. Державна влада як здатність держави приймати обов'язкові рішення та домагатись їх виконання - явище цілісне, що інтегрує в собі прояви політичної волі народу як єдиного джерела (суверена) влади в державі.6
У такому розумінні "розподіл влад" є звичайним діловим поділом праці в державному механізмі з метою спрощення виконання державних функцій та ефективного контролю. Розподіляється не сама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за функціональною та інстутиційною ознаками. Перша означає виділення основних функціональних видів державної діяльності - законотворення, виконавчо-розпорядча діяльність і правосуддя. Друга втілює організаційний устрій держави як сукупності різних державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), наділених державно-владними повноваженнями (компетенцією).
Тобто державна влада за своєю суттю єдина, а принцип "розподілу влади" є лише теоретичною доктриною, на основі якої здійснюється функціонування державного механізму. Як зазначав М.Драгоманов, поділ влад - це насправді не що інше, як розподіл праці між органами державної влади.7 Але при цьому обов'язкова одна умова: влада не може зосереджуватися в руках однієї особи або органу, інакше стануть неможливими взаємоконтроль, стримування, противага і, як наслідок, -розподіл влади і правова держава.
Державна влада здійснюється через органи влади, державно-владні повноваження яких розподілені таким чином, що вони є самостійними у реалізації своєї компетенції у встановлених конституційних межах. Тому закономірним є виділення в Конституції не окремих гілок влади, а їх конкретних суб'єктів - державних органів та їх систем. Верховна Рада (законодавча гілка влади) приймає закони і контролює їх додержання; Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації (виконавча гілка влади) організовують (у широкому розумінні цього слова) виконання законів, у тому числі й шляхом видання підзаконних актів; діюча в країні система судових органів на чолі з Верховним Судом (судова гілка влади) здійснює правосуддя; Конституційний Суд - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.
При цьому слід врахувати, що класичний поділ на три гілки влади не охоплює всіх існуючих видів державних органів. Наприклад, прокуратура, яку неможливо віднести до якогось конкретного виду влади, чи глава держави, який займає особливе місце в системі державної влади. Причому обсяг повноважень Президента прямо залежить від існуючої в державі форми правління: у президентських республіках він значно більший ніж у парламентських. Можна сказати, шо постать Президента в системі державної влади України носить певний інтегруючий (об'єднуючий) характер щодо гілок влади через свій правовий статус - він не входить ні до однієї з них. На цьому наголошують і автори Коментаря до Конституції України, підготовленого Інститутом законодавства Верховної Ради: "статус Президента України, як він визначений в цій статті Конституції (ст.102), дає підставу вважати його втіленням (уособленням) держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що зумовлене колом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства". Наприклад, така інтегруюча функція президента щодо гілок влади закріплена у російській Конституції: президент "забезпечує узгодження функціонування і взаємодію органів державної влади" (ст. 80).
Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними і громадськими справами.
В основу побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори. Саме вони визначають особливості внутрішньої структури, характер, завдання, форми та методи діяльності апарату. При цьому необхідно зазначити, що апарат держави є не простим об'єднанням різноманітних структур, а упорядкованою, єдиною, чітко організованою системою.
Категорія «державний апарат» має самостійне значення і визначається як окреме юридичне поняття. При цьому повинно враховуватися і те, що, будучи структурним елементом механізму держави у широкому значенні даного поняття, апарат держави характеризують ті ж ознаки, що і механізм. Однак, ототожнюючи категорії «механізм» і «апарат» в рамках вузького розуміння механізму держави та зважаючи на самостійне значення категорії «апарат держави», можемо визначити наступні особливі його ознаки:
— це система створених державою структур, що мають форму органу держави;
— наявність виключно владних повноважень, які визначають функціональне призначення органу;
— наявність чиновників, що реалізують повноваження від імені держави на професійній основі;
— наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень (компетенції);
— зв'язаність з державою, оскільки всі рішення відображають її волю та приймаються від її імені;
— фінансування з бюджету;
— забезпечення реалізації державних функцій і завдань з управління суспільством;
— система органів, розподілених за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;
— система органів, наділених матеріально-технічними та організаційними засобами, що забезпечують реалізацію повноважень.
Таким чином, наведені ознаки категорії «апарат держави» надають можливість відокремити її від таких категорій, як: Політична система суспільства Механізм держави Орган держави
Комплекс різноманітних державних і недержавних структур, що реалізують політичну владу та забезпечують політичні інтереси Сукупність різноманітних державних структур, що забезпечують економічні, соціальні, політичні та правоохоронні функції Колектив службовців, чиновників, який є структурним елементом апарату держави
Апарат держави є структурованою категорією. Структура апарату являє собою його внутрішню будову, порядок взаємодії та співвідношення складових елементів апарату. Основними серед них є: система органів державної влади; система органів державного управління; система судових органів. Кожна з цих систем — носій відповідної державної влади.
Необхідно зазначити, що у юридичній літературі до органів державного апарату відносять також систему органів прокуратури, главу держави, збройні сили, міліцію, дипломатичні представництва за кордоном, правоохоронні органи, установчу владу та контрольну владу. На нашу думку, ці елементи суттєво розширюють поняття апарату держави і не забезпечують можливості відокремлення категорій «апарат» та «механізм держави».
Основним призначенням органів законодавчої влади є законодавча діяльність. У демократичних державах вони займають центральне місце у апараті держави. Представницькі органи поділяють на вищі та місцеві. До вищих належать парламенти, однією з функцій яких є прийняття законів. Однак у деяких випадках парламент передає частину повноважень іншим структурам. Виникаюча при цьому система актів іменується делегованим законодавством.
Обсяг повноважень парламенту залежить від належності держави до певного виду за формою правління. У парламентських країнах вищий законодавчий орган перебуває під значним впливом уряду. Іноді уряд наділяється законодавчою ініціативою і значно впливає на всі напрями діяльності парламенту.
У президентських республіках парламент у формально-юридичному значенні є більш незалежним. Законодавча ініціатива належить депутатам, парламент не може бути розпущений президентом, хоча виконавча влада має багато шляхів впливу на парламент. Наприклад, відповідно до Конституції США президент володіє правом вето на акти, що приймаються Конгресом, є ініціатором скликання спеціальних сесій Конгресу. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ст. 75 Конституції). Вона працює сесійно та реалізує повноваження стосовно внесення змін і доповнень до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму, прийняття законів, затвердження Державного бюджету України, надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України; призначення Голови Рахункової палати; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо (ст. 85 Конституції). На конституційному рівні встановлено коло питань, які визначаються виключно законами України та встановлюються виключно законами України (ст. 92).
Місцеві органи влади забезпечують здійснення влади на місцях. Необхідно зазначити, що у федеративних державах законодавчі органи можуть мати трьохрівневу структуру — загальнофедеральні, суб'єктів федерації та місцеві.
Виконавчо-розпорядчу діяльність здійснюють органи виконавчої влади. Систему органів виконавчої влади, наприклад, в Україні створюють Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства і державні комітети та місцеві державні адміністрації. Для здійснення повноважень з конкретизації законодавчих положень та прийняття підзаконних актів ці органи наділяються оперативною самостійністю. Призначення і роль органів управління визначаються конституційними та звичайними законами. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ст. 113). Він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, вживає заходів до забезпечення прав і свобод людини та громадянина, розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку України, здійснює заходи до забезпечення обороноздатності і національної безпеки, організує та координує роботу міністерств й інших органів виконавчої влади (ст. 116).
Органи управління складають систему підпорядкованих структур. Залежно від територіальної дії розрізняють центральні органи управління, діяльність яких поширюється на територію держави, та місцеві органи, діяльність котрих обмежується межами однієї чи декількох адміністративно-територіальних одиниць.
За обсягом повноважень органи виконавчої влади поділяють на загальні, що забезпечують керівництво суспільством (уряд); відомчі (галузеві), які здійснюють керівництво окремими галузями державного управління (міністерства, відомства, державні агенства); місцеві (виконавчі комітети місцевих органів влади, муніципалітети) та локальні, що забезпечують управління певними колективами працівників (адміністрація підприємств, установ та організацій).
Особливе місце у структурі державного апарату належить системі судових органів. Основним їх призначенням є здійснення правосуддя. Назва та структура судових органів у різних країнах неоднакова, проте схожими є завдання та принципи організації цих органів. Діяльність елементів судової системи більшості країн засновується на принципах незалежності суддів, самостійності у вирішенні передбачених законодавче питань, гласності судочинства. Відповідно до Конституції судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди. Згідно із законами діють апеляційні і місцеві суди (ст. 125 Конституції).
Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного судочинства (ст. 1) Закону «Про судоустрій України».
Важливе значення для функціонування апарату держави має посада Президента. В Україні він є главою держави і виступає від її імені (ст. 102). Він — гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.
ПИТАННЯ 83 «НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ АКТ ЯК ОСНОВНА ФОРМА ПРАВА»
Форма права - це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість.
Розрізняють такі форми права:
1) правовий звичай - санкціоноване державою звичаєве правило, що має загальнообов’язковий характер та гарантоване його примусовою силою;
2) релігійно-правові норми - санкціоновані державою церковні канони та інші норми, яким надається загальнообов’язковий характер;
3) правовий прецедент – судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому надається обов’язкове значення при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ;
4) нормативно-правовий акт - письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено правила поведінки загального характеру, що забезпечується державою;
5) нормативний договір - правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечується державою;
6) міжнародно-правові акти - норми міжнародного співтовариства, які з санкції держави поширюються на її території.
Нормативно-правовий акт — офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених суб'єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий акт становить рішення правотворчого органу, спрямоване на встановлення, зміну або скасування дії норм права.
Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб існування і вираження норм права.
Ознаки нормативно-правового акта:
1) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави (правотворчими органами) або народом (через референдум);
2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;
3) приймається з дотриманням певної процедури;
4) має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити:
а) вид акта (закон, указ, постанова);
б) найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд, місцевий орган влади);
в) заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються без заголовка);
г) дата ухвалення акта; ґ) номер акта;
д) дані про посадову особу, яка підписала акт[1];
5) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов'язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка (в Україні закони публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос України» та «Юридичний вісник України»; постанови Кабінету Міністрів — у збірниках постанов уряду України та газеті «Урядовий кур'єр»; закони і підзаконні акти — у часописі «Офіційний вісник України»).
Структура нормативно-правового акта залежить від його специфіки і виду, припускає поділ нормативного матеріалу на підрозділи.
Основні структурні елементи нормативно-правового акта:
1. Преамбула — вступна частина, безстатейне (таке, що не містить норм права) загальне введення, у якому дається обгрунтування закону, визначаються цілі, завдання й іноді формулюються вихідні світоглядні положення. Зараз преамбули в законах зустрічаються рідко.
2. Пункти, статті — містять вихідні одиниці нормативно-правового акта — нормативні розпорядження. Через нормативне розпорядження стаття співвідноситься з нормами права.
Статті можуть поділятися на частини, а пункти — на абзаци і підпункти. І статтю, і частини, із яких вона складається, прийнято позначати скорочено початковими буквами: статтю — «ст.», а частини (абзаци) статей — «ч.». Статті в законах нумеруються, нерідко нумеруються і частини (абзаци) статей, тоді вони, як правило, звуться пунктами.
3. Глави — є у великих за обсягом нормативно-правових актах.
4. Розділи — об'єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових актах. Можлива й інша ситуація, коли статті, пункти об'єднуються в розділи, а розділи — у глави.
5. Частини — найбільші підрозділи закону, містяться, як правило, у кодексах. Так, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс поділяються на дві частини: Загальну і Особливу.
Розташування норм права в статтях нормативно-правового акта:
1) зазвичай правова норма міститься в одній статті, чим полегшується її ухвалення;
2) у ряді випадків для вираження складної норми права потрібні декілька статей;
3) іноді в одній статті містяться декілька норм права.
У чому полягає відмінність між нормативним актом та іншими правовими актами (зокрема, актом тлумачення норм права і актом застосування норм права) ?
По-перше, нормативно-правовий акт містить у собі правові норми, встановлює нові права і обов'язки, яких раніше не було, або змінює (скасовує) їх. Інші юридичні акти не встановлюють нових норм права. Акт тлумачення норм права, наприклад, лише пояснює чинні норми.
По-друге, нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, тоді як індивідуальний акт (акт застосування норм права) має індивідуальну спрямованість. Він стосується конкретної особи або вирішення конкретної юридичної справи (наприклад, пошкодження насаджень заборонене — адресовано до всіх, а Указ Президента призначити «такого-то» головою обласної адміністрації — це правовий, а не нормативно-правовий акт, тому що норм права в ньому немає, тобто немає прав і обов'язків, відтак, — це акт застосування норм права).
ПИТАННЯ 84 «СТАДІЇ ПРОЦЕСУ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ»
Правове регулювання — це процес, що триває в часі, який є досить складним і довготривалим.
Процес правового регулювання охоплює кілька стадій або етапів.
Першим з них є правова регламентація суспільних відносин — це стадія, на якій відбувається розробка юридичних норм, здійснюється загальне неіндивідуалізоване регулювання суспільних відносин.
Перший етап правового регулювання тісно пов’язаний із правотворчістю — діяльністю, спрямованою на створення правових норм, яка починається з виявлення потреби у правовому регулюванні і закінчується прийняттям і введенням у дію правових розпоряджень. В сучасній юридичній науці сформувалась думка, згідно з якою правотворчість — це процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття нормативних актів уповноваженими суб’єктами в межах відповідних процедур. Нормативні рішення мають носити істинно правовий характер, прийматись з урахуванням усього спектра умов життєдіяльності суспільства та реальних суспільних потреб.
Другим етапом виступає конкретизація прав і обов’язків у випадках, коли настає ситуація, передбачена нормою права (певний юридичний факт), у результаті якої суб’єкти вступають у правовідносини і у них виникають взаємопов’язані суб’єктивні права й юридичні обо-в’язки. Проте не завжди для виникнення правових відносин достатньо самих юридичних фактів. Як відомо, деякі відносини можуть розпочатись лише за участі спеціально уповноважених органів, що приймають індивідуальне рішення, на основі якого суб’єкти наділяються правами та обов’язками. Такі правозастосовчі рішення самі виступають у ролі юридичних фактів, які в окремих випадках мають вирішальне значення.
Третій етап правового регулювання є кінцевою стадією процесу правового регулювання, який завершується фактичною реалізацією, впровадженням у життя прав і обов’язків суб’єктами правових відносин у формі використання, дотримання і виконання. Реалізація права є результатом правового регулювання і постає як завершальний підсумок специфічного правового впливу, що здійснюється як суто правовими засобами, так і внаслідок виховного, інформаційного, ідеологічного та іншого впливу права на поведінку суб’єктів. На цій основі встановлюється режим законності і правопорядку.
С. Бобровник елементи механізму правового регулювання поділяє на основні та факультативні і пов'язує їх із стадіями механізму правового регулювання.
Розмежування обов'язкових та факультативних елементів механізму правового регулювання дає можливість за допомогою норми права контролювати модель обов'язкової, дозволеної поведінки різних суб'єктів правовідносин. Обов'язкова стадія передбачає необхідність врегулювання певних суспільних відносин, які, насамперед, моделюються, виникають та реалізуються в певних суб'єктивних правах та юридичних обов'язках. Факультативна стадія включає необхідність офіційного тлумачення норми права в процесі її застосування.
В. Нерсесянц виділяє статичну та динамічну стадії правового регулювання. Статична має місце у тому разі, коли норма права існує у абстрактно-загальній формі, не застосовується до певної поведінки суб'єкта у певних умовах. Динамічна стадія знаходить прояв за умови, що норма права набуває конкретизованої форми та застосовується до конкретної поведінки конкретної особи.
Динамічна та статична стадії мають певний механізм правового регулювання, що відображається в логічній побудові норми права, яка впливає на конкретні суспільні відносини та врегульовує певний їх тип.
Поділ на стадії досить умовний та відображає вплив права на суспільні відносини на різних рівнях його реалізації.
ПИТАННЯ 85 «ВИМОГИ ДО ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ В УМОВАХ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ»
Апарат держави — частина механізму держави, юридичне оформлена система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.
Апарат держави (у вузькому розумінні) — власне управлінський апарат або апарат виконавчої влади, який складається з чиновників і очолюється вищими виконавчими органами.
Апарат держави (у широкому розумінні) — поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, міліцію (поліцію), дипломатичні представництва за кордоном та ін.
Їх функції:
організаційно-регламентуюча — розробка наукових рекомендацій, підготовка проектів документів, організація виборів та ін.;
організаційно-господарська — бухгалтерський облік, статистика, постачання та ін.;
організаційно-ідеологічна — роз'яснення нормативних актів, формування громадської думки та ін.
Правові форми діяльності державного апарату мають юридичний характер: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, контрольно-наглядова, установча.
Для державного апарату потрібні спеціально підготовлені кадри чиновників-управлінців, які мають необхідну кваліфікацію і професіоналізм. Прошарок людей, зайнятих на роботі в апараті держави, визначають як бюрократію (бюрократ — грец. столоначальник). Даний термін вживають і для негативної характеристики таких проявів у діяльності державного апарату, як формалізм, тяганина, кар'єризм, прагнення до особистої вигоди, корумпованість, байдужість до людей та їх потреб.
Щоб перебороти негативні явища, використовуються демократичні методи і стиль роботи, ціла система спеціально розроблених реально діючих заходів і механізмів, покликаних приборкати, стримати бюрократизацію. Ефективні такі заходи, як заміщення посадових осіб за конкурсом, переведення управлінського апарату на роботу за контрактом, позбавлення державних службовців права брати участь у комерційній діяльності, але одночасно встановлення для них високого рівня заробітної плати (соціально-правова захищеність), яка забезпечує зацікавленість у чесній службі. Управлінський апарат має бути інструментом органів влади, обраних і контрольованих народом.
Для підвищення ефективності і якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основі його організації і діяльності була система принципів.
Принципи організації і діяльності державного апарату — відправні засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і функціонування державних органів.
Основні принципи організації і діяльності державного апарату,
1) пріоритет прав і свобод людини;
2) єдність і поділ влади;
3) верховенство права — виражається, наприклад, у праві оскарження в суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх незаконними діями;
4) законність;
5) ієрархічність — підлеглість по вертикалі;
6) організаційно-правова зв'язаність діяльності державних органів і посадових осіб;
7) поєднання виборності і призначуваності;
8) демократизм методів і стилю роботи;
9) змінюваність;
10) поєднання колегіальності та єдиноначальності;
11) гласність і урахування громадської думки;
12) професійна компетентність;
13) економічність, програмування, науковість;
14) право рівного доступу до державної служби.
Принцип поділу влади складається із системи вимог:
1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;
2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття;
3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;
4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза-конституційним шляхом.
Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади. З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип поділу влади не можна реалізувати повністю.
Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації.
Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.
Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:
1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;
2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки.
Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий регулятор у процесі реформування державної влади України.
Існують два основні види демократії: пряма і представницька. При прямій демократії всі громадяни, без посередництва обраних або призначених представників, можуть брати участь у винесенні загальногромадянських рішень. Зрозуміло, що така система може мати місце тільки при відносно обмеженій кількості людей, коли всі вони можуть зібратися в одному місці і шляхом голосування або консенсусу прийняти якесь рішення. Нині найбільш поширеною формою демократії є демократія представницька. Громадяни обирають своїх представників, уповноважуючи їх виносити політичні рішення, приймати закони та вирішувати інші загальносуспільні справи.
Розглядаючи демократію, необхідно підкреслити ще одну її важливу ознаку. Це влада більшості і забезпечення прав меншості. У всіх демократичних системах громадяни вільно виносять рішення за принципом більшості. Але влада більшості ще не є демократія. Ніхто не назве справедливою систему, в якій 51 відсоток населення може гнобити решту — 49 — в ім'я поглядів більшості. В демократичному суспільстві влада більшості мусить включати гарантії особистих прав людини, які, у свою чергу, захищають права меншостей — етнічних, релігійних чи політичних. Права меншості не залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голосами більшості. Права меншості захищаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права всіх громадян.
У демократичному суспільстві діють тисячі неурядових організацій, місцевих і всенаціональних. Багато з них відіграють посередницьку роль між окремими громадянами і складними суспільними та державними інститутами, невід'ємною частиною яких вони є, даючи окремим громадянам можливість користуватися своїми невід'ємними правами та виконувати обов'язки як громадяни демократії. У тоталітарних суспільствах всі такі організації існували б під контролем, за дозволом, під наглядом і з підзвітністю державі. В демократичному суспільстві державна влада чітко визначена і суворо обмежена законом. Тому громадські організації вільні від державного контролю; навпаки, багато з них намагається впливати на рішення уряду і вимагати від уряду підзвітності за його рішення.
ПИТАННЯ 86 «ВИДИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ»
Нормативно-правові акти займають особливе місце у системі правових актів. Їх необхідно відрізняти від актів застосування й тлумачення права.
За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.
Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.
Ознаки закону:
1) приймається органом законодавчої влади — парламентом, уповноваженою громадською організацією або на референдумі;
2) порядок його підготовки й видання визначаються конституцією країни та регламентом парламенту;
3) володіє вищою юридичною силою, відповідно всі підзаконні акти повинні відповідати йому і ні в чому не суперечити;
4) регулює найбільш важливі, ключові, суспільні відносини: основи суспільного і державного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, форма держави, повноваження органів державної влади тощо.
Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України.
Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:
за їх юридичною силою:
1) Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності);
2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);
3) звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»);
за суб'єктами законотворчості: закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськими організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо); спільними (державних органів та інших соціальних структур); народом України, прийняті на референдумі;
за предметом правового регулювання: конституційні (Закон України «Про вибори народних депутатів»), адміністративні (Кодекс України про адміністративні правопорушення), цивільні (Цивільний кодекс України), кримінальні (Кримінальний кодекс України), екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;
за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні — їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;
за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про культуру);
за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).
Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.
Незважаючи на те, що в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль. Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативно-правових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеженому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і законами України, право підзаконної правотворчості має Верховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144).
Виділяють наступні види підзаконних актів, розташовані за ієрархією:
1) Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України підзаконного характеру, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України. Акти Президента скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, і тільки тоді набувають юридичної сили. Це — принцип контрасигнатури, відповідно до якого Прем'єр-міністр чи міністр беруть на себе юридичну відповідальність за виконання даного акта. Президент, будучи главою держави, видає акти, які займають наступне після законів місце. Важлива роль приділяється указам, багато у чому завдяки їм глава держави реалізує повноваження та елементи свого правового статусу. У сучасний період сфера правового регулювання, охоплена указами, дуже широка. Як правило, вони видаються у випадку прогалин у праві. Розпорядження — це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Звичайно, вони приймаються з поточних чи процедурних питань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях. Наприклад, Указ Президента України «Про Збройні Сили України», Розпорядження Президента України «Про призначення Л. Каденюка помічником Президента України з питань авіації та космонавтики».
2) Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Усі акти Уряду України обов'язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Уряду є те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на виконання законів України, а також указів Президента України. Змістом постанов уряду є норми права, що встановлюють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, освіти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження уряду, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Головою Уряду України і підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі нафтопродуктами» або постанова Кабінету міністрів України «Про підвищення заробітної плати працівників культури та архівів», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції державної політики у сфері постачання газу та нафти в Україну», «Про заходи щодо завершення будівництва недобудованих житлових будинків».
3) Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних агентств (комітетів) — це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.
Накази — розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.
Інструкції — встановлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.
Положення, статути — закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації.
Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компетенції даної виконавчої структури. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкретного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, акти Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації тощо.
4) Рішення і постанови органів місцевого самоврядування — приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
5) Локальні нормативно-правові акти — це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність.
У деяких правових системах залишається діяти одне з найдавніших джерел права — правова доктрина як сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення.
ПИТАННЯ 87 «МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ»
Правове регулювання в суспільстві здійснюється за допомогою певних механізмів. О. Скакун вважає, що під механізмами правового регулювання слід розуміти різні елементи правової системи, які здійснюють регулятивний вплив на суспільство.
Це певна, взята у єдності, сукупність правових засобів, способів та форм, за допомогою яких нормативність права забезпечує впорядкування суспільних відносин, відповідає інтересам суб'єктів права, вирішує конфлікти, сприяє досягненню соціального компромісу в правовій сфері. Саме наведений підхід до механізму правового регулювання висловлюють С. Бобровник та Н. Оніщенко, пропонуючи відмовитись від розуміння даного механізму тільки як діяльності законодавця, котрий формує норму права, надає їй уповноважуючого, зобов'язуючого чи забороняючого характеру, та лише як виконання правового припису, підпорядкування забороні суб'єктами, яких цей припис стосується. При одностороньому підході до механізму правового регулювання нанівець зводиться мета та цілі правового регулювання, не враховуються різні фактори, які впливають на процес зазначеного регулювання.
Механізм правового регулювання характеризується певними особливостями:
— правове регулювання та його механізм є складовою соціального регулювання;
— є певною системою взаємодіючих між собою елементів, серед яких виділяють правові засоби (норми, суб'єктивні права та юридичні обов'язки тощо), способи (дозволи, заборони і зобов'язання) та форми (дотримання, виконання і використання);
— він забезпечує регулювання суспільних відносин, тобто є динамічною частиною правової системи;
— механізм правового регулювання має цілеспрямований та результативний характер.
За допомогою механізму правового регулювання обґрунтовується необхідність здійснення правового регулювання в суспільстві, впорядковуються явища правової дійсності, забезпечується їх єдність, взаємозв'язок та взаємодія, відбувається процес трансформації правових приписів щодо реальної поведінки суб'єктів права.
Розрізняють змістовну та формальну ознаки механізму правового регулювання.
Змістовна ознака механізму правового регулювання передбачає наявність цілей правового регулювання, досягнення яких дає можливість вести мову про ефективність правового регулювання.
Під цілями В. Карташов розуміє сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні потреби в умовах існування можливостей, оцінених за результатами минулого досвіду.
Цілі правового регулювання класифікують за певними критеріями: за значимістю (головні та другорядні), за часом (перспективні і найближчі), за результатами (кінцеві та безпосередні).
Цілі правового регулювання стосуються не тільки окремих суб'єктів, а й забезпечують закріплення та стимулювання розвитку суспільних відносин, створюють умови для виникнення нових суспільних відносин, запобігають виникненню суспільно шкідливих відносин.
Досягнення цілей правового регулювання здійснюється за допомогою певних засобів, що є шляхами юридичного впливу на поведінку суб'єктів. Сукупність даних засобів, які є різними за своєю природою та функціональним призначенням, і складає формальну ознаку механізму правового регулювання.
Ці правові засоби повинні відповідати певним вимогам:
— вони складають певну систему, але не є прив'язаними до однієї сфери суспільних відносин;
— вони покликані забезпечити соціальну свободу та активність поведінки суб'єктів (дозволи), чи, навпаки, покласти на осіб пасивний обов'язок утримуватись від вчинення тих дій, які перешкоджають інтересам особи (заборони), передбачати поведінку певного роду, бути гарантією використання суб'єктивних прав іншими суб'єктами (зобов'язання);
— ці засоби повинні містити позитивні стимули щодо здійснення суб'єктами своїх суб'єктивних прав та виконання покладених на них обов'язків;
— вони мають бути спрямовані на досягнення певного результату — забезпечення ефективності правового регулювання;
— вони пов'язані з суб'єктивними правами чи даної особи (дозволи), чи інших осіб (зобов'язання, заборони);
— ці засоби тісно взаємопов'язані не тільки один з одним, а і з такими різновидами правових норм, як уповноважуючі, зобов'язуючі та забороняючі, і визначають форми реалізації права (дотримання, виконання та використання).
Характеристика механізму правового регулювання дозволяє встановити його складові елементи, забезпечити їх єдність та взаємоузгодженість. Потреба у різних правових засобах обумовлюється неоднозначністю задоволення інтересів різних суб'єктів права. Слід зазначити, що ці засоби як певні інструменти правового впливу повинні бути різноманітними та взаємопов'язаними, являти собою певну систему і у своїй сукупності бути спрямовані на досягнення ефективності правового регулювання.
Сучасна юридична наука характеризується наявністю двох підходів до визначення елементів механізму правового регулювання.
Перший з них — широкий підхід, що характеризується наявністю сукупності елементів, які беруть участь у процесі впорядкування суспільних відносин, а саме:
— норма права, яка визначає моделі можливої та необхідної поведінки суб'єктів суспільних відносин;
— нормативно-правовий акт — юридичний документ, що надає правовій нормі формально-визначеного, офіційного та обов'язкового характеру;
— юридичні факти — конкретні життєві обставини, які спричиняють дію норми права;
— правовідносини — різновид суспільних відносин, що регламентуються правовою нормою та виконують функцію взаємодії правової норми з конкретним суб'єктом і функцію визначення конкретної поведінки для персоніфікованих суб'єктів;
— тлумачення — діяльність із визначення дійсного змісту норми права у разі її незрозумілості чи невідповідності вимогам юридичної техніки;
— реалізація права як можливість втілення правової норми шляхом дотримання, виконання, використання та застосування;
— законність як один з принципів реалізації правових приписів через дотримання вимог норми права суб'єктами права;
— правосвідомість як рівень усвідомлення суб'єктами права правових приписів;
— правова культура як різновид загальної культури, що складається з духовних та матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності;
— правомірна поведінка — усвідомлена діяльність суб'єктів, яка відповідає нормі права та соціально корисним цілям і знаходиться в установлених законодавством межах;
— протиправна поведінка — та, що протирічить правовим приписам;
— юридична відповідальність — це міра державного примусу (особистого, майнового чи організаційного характеру), яка застосовується до суб'єктів, котрі вчинили правопорушення, та пов'язана з покладенням на них нового додаткового обов'язку.
Другий підхід до елементної будови механізму правового регулювання є вузьким та включає лише елементи, які складають основу регулятивної функції права. Серед них виділяють: норми права, нормативно-правові акти, правовідносини, реалізацію права, законність. Кожен з елементів даної системи виконує специфічну функцію у задоволенні інтересів суб'єктів, в регулюванні суспільних відносин, у досягненні ефективності правового регулювання.
С. Бобровник елементи механізму правового регулювання поділяє на основні та факультативні і пов'язує їх із стадіями механізму правового регулювання.
Розмежування обов'язкових та факультативних елементів механізму правового регулювання дає можливість за допомогою норми права контролювати модель обов'язкової, дозволеної поведінки різних суб'єктів правовідносин.
ПИТАННЯ 88 « ОСНОВНІ НАПРЯМКИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВИ В Україні»
Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні організації, сукупність яких називається механізмом держави.
Механізм держави — це система всіх державних організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції. Соціальне призначення держави виконується її механізмом, який складається з органів держави, державних підприємств і державних установ, які, в цілому, називаються державними організаціями.
Частина державних організацій наділяється владними повноваженнями, тобто правом видавати загальнообов'язкові рішення і вимагати та контролювати процес їхнього виконання, що використовуються для здійснення управління у суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця частина механізму держави називається апаратом держави.
Державні підприємства і державні установи — це такі організації, які під керівництвом державних органів (апарату держави) практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов'язаної зі створенням матеріальних цінностей (державні підприємства — завод, фабрика, хлібопекарня), чи діяльності, пов'язаної зі створенням нематеріальних цінностей (державні установи — школи, театри, музеї, лікарні). Державні підприємства й установи, як складові частини системи державних організацій, тобто механізму держави, являють собою організовані державою трудові колективи робітників і службовців на чолі з призначеним державою і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від державного апарату, зміст діяльності державних підприємств полягає у створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Державні установи займаються невиробничою діяльністю і покликані задовольнити суспільні інтереси у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектування, освіти тощо.
Державні установи й організації відрізняються від державних органів тим, що вони не мають владних повноважень, тобто не є носіями державної влади. Вони відрізняються від державних органів також своєю, тільки їм притаманною, організаційною структурою, характером повноважень. Так, адміністрація підприємства чи установи здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності в рамках конкретного підприємства чи установи, у той час, коли владні повноваження державного органу поширюються на невизначене коло осіб. Пам'ятаючи відмінність між державними організаціями й установами та державними органами, необхідно мати на увазі, що їх не можна протиставляти одне одному, вони є складовими механізму держави, і власне державний апарат, тобто система державних органів, у процесі здійснення державного керівництва забезпечує практичну реалізацію функцій держави, завдяки діяльності підприємств і установ, якими він керує.
Напрямки вдосконалення функціонування механізму держави у сучасній державі.
Розуміння механізму держави, як системи всіх державних організацій, що здійснюють не тільки управління загальносуспільними справами, але й забезпечують життєдіяльність всього суспільства, показує не тільки характер держави, як політичної організації, але й її соціальну спрямованість. Такий підхід до визначення держави характерний для сучасного конституційного законодавства України. Так, у Конституційному договорі вказано у ст.1: “Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян”. Це дає змогу визначити межі впливу держави на суспільство не тільки у політичному, але й соціальному, економічному та інших аспектах. Ці межі можна визначити так: держава діє лише у тих сферах суспільного життя і у тих об'ємах, що не можуть бути вирішені і врегульовані громадянським суспільством самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності і розвитку.
Виходячи з цього, можна визначити ті напрямки розвитку і вдосконалення, які характерні для механізму сучасної демократичної держави:
1. Наявність ефективно функціонуючого недержавного виробничого та невиробничого секторів;
2. Скорочення державного апарату, вдосконалення його структури та підвищення ефективності роботи;
3. Високий рівень професійної майстерності та фахової підготовки державних службовців;
4. Наявність ефективних механізмів контролю за діяльністю державних органів, підприємств та установ;
5. Чітка законодавча регламентація компетенції державних органів.
ПИТАННЯ 89 «ДІЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ У ЧАСІ»
Дія нормативного акту в часі тісно пов'язане з поняттям юридичної чинності (законної чинності) нормативного акту. Цій дії властиві два основних моменти:
набрання актом чинності;
втрата актом чинності.
Нормативні акти набувають чинності:
а) або з моменту їхнього прийняття;
б) або з моменту їхнього оприлюднення (офіційного опублікування);
в) або з моменту настання строку, зазначеного в самому нормативному акті або в спеціальному акті про введення його в дію;
г) або після закінчення певного строку після оприлюднення (офіційного опублікування) нормативного акту (строк набрання чинності не зазначений у самому нормативному акті, але визначений для такого випадку законодавством).
д) або з моменту їхнього одержання адресатом (якщо акти відповідно до законодавства не публікуються, а розсилаються).
В Україні строки набрання чинності актами парламенту, глави держави, уряду визначають п.5 ст.94 Конституції України, Указ Президента України від 10 червня 1997р. №503/97 (зміни: Укази Президента України №1327 від 04.12.97р., №1235 від 10.11.98р. від 12.02.2007, від 12.03.2007 }).
Згідно ч.ІІІ ст.57 Конституції України, закони й інші нормативно-правові акти, які визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відомості населення в порядку, установленому законом, є недіючими.
Способи припинення дії (втрати чинності) нормативних актів:
закінчення терміну дії, на який був прийнятий даний акт;
скасування акту уповноваженим на те органом (пряма скасування);
фактична заміна даного акту іншим актом, прийнятим по тимі ж питанням (фактичне скасування).
За загальним правилом, нормативні акти в часі мають пряму дію, і не мають зворотньої, що переживає дії.
Пряма дія припускає застосування акту у зв'язку з юридичними фактами, що виникли після введення його в дію.
Зворотна дія (т.зв. «зворотна чинність закону») припускає застосування акту у зв'язку з юридичними фактами, що виникли до введення його в дію.
Згідно ч.1 ст.58 Конституції України закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони зм'якшують і скасовують відповідальність особи.
Зворотні, що переживають дії нормативного акту може бути обумовлено тільки законодавцем.
Дію нормативного акта у часі характеризують чотири показники:
момент набуття актом чинності, тобто початку його дії;
напрям темпоральної дії нормативного акта;
момент зупинення дії нормативного акта;
момент припинення (скасування) дії нормативного акта.
Отже, чинність закону (нормативного акта) у часі починається з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотримуватись його.
Відомо, що порядок і терміни набрання законами чинності встановлюються в кожній державі особливими актами. В Україні ці правила сформульовані насамперед у ч. 2 і 3 ст. 57 Конституції України, згідно з якими «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом.
Розглянемо порядок набуття чинності різними нормативними актами. Згідно з ч. 5 ст. 94 Конституції та Указом № 503 нормативні акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом,«але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.Нормативні акти Кабінету Міністрів України, що визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Решта з моменту їх прийняття, якщо пізніший термін не передбачений у самих актах.
Порядок набуття чинності нормативними актами міністерств і відомств встановлено в Указі Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади».
Згідно зі ст. 1 Указу з 1 січня 1993 року нормативні акти, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Такі нормативні акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший термін набрання чинності. Нормативний акт включається до Єдиного державного реєстру нормативних актів і публікується в «Офіційному віснику України».
Рішення органів місцевого самоврядування згідно з п. 5 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» набувають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо відповідною радою не встановлено пізніший термін введення цих рішень у дію.
Згідно зі ст. 41 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. У той же час акти, які стосуються прав та обов'язків громадян або мають загальний характер, набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію.
Другою найважливішою характеристикою дії закону в часі є напрям темпоральної дії, що визначається як дія закону стосовно фактів, які виникли вже після набуття ним чинності (нових фактів), а також тих, які виникли ще до цього (старих фактів) і тривають після набуття актом чинності.
Певний внесок у вирішення питань про напрями дії законів у часі зроблено Конституційним Судом України в рішенні у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99. У цьому рішенні зазначається, що перехід .від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Нормативні акти в правовій державі в основному діють лише «вперед» і не мають зворотної дії, тобто приводять до виникнення юридичних наслідків тільки у зв'язку з тими фактами, що виникли після набрання ними чинності. Традиційно відзначається, що, виходячи з практики, загальний принцип, який визначає напрям дії нормативних актів, може бути визначений як принцип негайної дії. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих відносин новими, старої норми новою нормою.
Що таке принцип негайної дії нормативного акта? За образним висловом С. Алексєєва, новий нормативний акт ніби розтинає триваючі відносини. Усі ті юридичні наслідки, які відповідно до фактів, що відбулися в минулому, вже настали, як правило, зберігають свою силу. Але й новий нормативний акт діє негайно; згідно з цим усі факти, що виникли після набрання чинності новим актом, підпадають під його дію.
Наведемо приклад негайної дії закону. Уявимо собі таку суто теоретичну ситуацію: за чинним Кодексом про шлюб та сім'ю майно, яке отримано у спадщину одним із подружжя під час перебування в шлюбі, вважається його приватною власністю. З 1 січня 2002 року набрав чинності новий Кодекс, що встановлює інше правило: майно, яке отримано у спадщину одним із подружжя під час перебування в шлюбі, вважається спільною власністю подружжя. Чоловік отримує спадщину 1 грудня 2001 року, а дружина — 1 березня 2002 року. Виникає питання: хто вважається власником майна, успадкованого 1 грудня 2001 року та 1 березня 2002 року. За умови, що в новому Кодексі встановлено, що він має негайну дію, майно, успадковане чоловіком, є його приватною власністю (оскільки факт отримання цієї спадщини виник до набрання чинності новим Кодексом), а майно, успадковане дружиною, є спільною власністю подружжя (оскільки другий факт отримання спадщини виник вже після набрання чинності новим Кодексом).
Переживаюча дія, старого акта — це явище, за своїм характером протилежне зворотній силі. Тут старий нормативний акт, скасований новим, якоюсь мірою продовжує діяти і після втрати ним юридичної сили. Він ніби «переживає» відведений йому термін. «Переживання» закону можливе тільки у триваючих відносинах. Воно застосовується, як правило, у разі, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили в правовідносини до видання нового нормативного акта.
Повернемось до прикладу про негайну дію закону і подивимось, як зміняться наші висновки, коли старий Кодекс буде мати переживаючу дію. Переживаюча дія означає, що за прямою вказівкою закону для тих шлюбів, що були укладені до 1 січня 2002 року, старий Кодекс продовжує регулювати майнові відносини, які виникають після набрання чинності новим Кодексом. А новий Кодекс регулюватиме лише ті відносини, що виникають у шлюбах, укладених після 1 січня 2002 року. У цьому разі як майно, успадковане чоловіком, так і майно, успадковане дружиною, буде їх приватною власністю, незважаючи на те, що факт отримання спадщини дружиною виник після втрати чинності старим Кодексом.
Зворотна сила закону полягає в тому, що новий закон поширюється на факти, які виникли ще при старому законі. Тому наслідки, що були законно зроблені при старому законі, визнаються неправильними і підлягають зміні відповідно до норм нового закону.
Знову повернемося до прикладу із спадщиною. Уявимо, що новий Кодекс має зворотну дію (тобто за прямою вказівкою закону новий Кодекс регулює майнові відносини і для шлюбів, укладених до набрання чинності новим Кодексом, і для шлюбів, укладених після 1 січня 2002 року). У цьому разі наші висновки будуть такими: як майно, успадковане чоловіком, так і майно, успадковане дружиною, будуть їх спільною власністю, бо не має значення, що факт отримання спадщини чоловіка виник до набрання чинності новим Кодексом. І наслідки, що були законно зроблені при старому Кодексі (визнання майна, успадкованого чоловіком, приватною власністю останнього), підлягають зміні відповідно до норм нового закону (майно визнається спільною власністю).
Для фізичних і юридичних осіб діють різні правила, які визначають можливість зворотної дії закону.Стосовно фізичних осіб закони не мають зворотної дії (саме тому наведений вище приклад із зворотною дією Кодексу є суто теоретичним). Разом з тим ст. 58 Конституції передбачає виняток для тих законів, що пом'якшують або скасовують відповідальність фізичної особи. У цьому разі вони мають зворотну силу. Оскільки закони, що пом’якшують і скасовують відповідальність, для фізичних осібзавждимають зворотну силу, то для застосування цього правила не потрібна спеціальна вказівка про це в тексті закону — воно діє автоматично.
Стосовно юридичних осіб закони за загальним правилом теж не мають зворотної сили. Але і тут як виняток зворотна сила все-таки є можливою. Щоправда, на відміну від фізичних осіб, правило про зворотну силу не діє автоматично в тих випадках, коли закон пом'якшує або скасовує відповідальність юридичної особи. Як указав Конституційний Суд України, надання зворотної ДІЇ в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачене шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
Третій параметр, яким визначається дія нормативного акта в часі, — момент припинення його дії. Припинення чинності закону означає і остаточну втрату ним юридичної сили. Проте, як відзначає С. Алексєєв, при оцінці правомірності фактів і ситуацій, що відбувалися в минулому, суду, іншому юрисдикційному органу необхідно керуватися законом, що діяв у той час, коли відбувалися відповідні події. А в ситуації з законом, що має переживаючу силу, скасованим законом слід керуватися і при оцінці сьогоднішніх подій.
Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії нормативних актів:
закінчення терміну, на який вони були прийняті (наприклад, закон про Державний бюджет України на відповідний рік втрачає силу в 0 годин 1 січня наступного року);
зміна обставин, на які вони були розраховані (наприклад, втратили свій сенс і тому припинили дію акти періоду Великої вітчизняної війни після її закінчення);
при скасуванні цього акта іншим актом (найпоширеніший випадок).
Остання підстава може бути класифікована на:
а) пряме скасування нормативного акта уповноваженим на те органом;
б) фактичну заміну нормативного акта іншим актом, що регулює ту ж групу суспільних відносин.
Останній момент, що підлягає з'ясуванню при розгляді питання про дію закону в часі, — це зупинення (призупинення) дії нормативного акта. Під ним звичайно розуміють тимчасове, неостаточне переривання його темпоральної дії, яке обумовлюється певними обставинами і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством. Призупинити дію нормативного акта може як орган, що прийняв його, так і інший орган, якщо подібні повноваження надано йому законом. Наприклад, згідно зі ст. 137 Конституції України «з мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного чСуду України щодо їх конституційності».
