3) Підзаконними нормативно - правовими актами:

- Постановами Верховної Ради України;

- Указами Президента України;

- Декретами та Постановами Кабінету Міністрів України;

- Наказами, нормативними листами, іншими актами міністерств, відомств, державних комітетів, інших центральних органів виконавчої влади із спеціальним статусом;

- рішеннями органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади;

- наказами, що видаються керівниками підприємств, установ і організацій (локальні нормативно-правові акти);

- колективними договорами, що укладаються між власником або уповноваженим ним органом і профспілковою організацією з метою регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів;

4) чинними міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України відповідно до ст. 9 Конституції України і які стали частиною національного законодавства.

Горизонтальна структура законодавства пов'язана з розподілом нормативно правових-актів держави за галузевою ознакою, тобто за предметом правового регулювання. Галузева (горизонтальна) об'єднує нормативно-правові акти з урахуванням їх відповідності певним галузям права.

Так, за галузевою ознакою розрізняють:

- конституційне законодавство;

- адміністративне законодавство;

- трудове законодавство;

- сімейне законодавство та інші.

При цьому, кожне галузеве законодавство має свою внутрішню структуру. Наприклад, нормативно-правові акти підприємницького права розподіляються на акти, що регулюють:

- загальні засади підприємницької діяльності;

- правове положення суб'єктів підприємництва;

- правовий режим майна суб'єктів підприємницької діяльності;

- договірні відносини у підприємництві;

- розрахункові відносини між суб'єктами підприємницької діяльності;

- правові форми державного регулювання підприємницької діяльності;

- правове забезпечення якості продукції, робіт, послуг;

- правові форми обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності;

- ціни та ціноутворення;

- зовнішньоекономічну діяльність та іноземне інвестування;

- біржову діяльність та ринок цінних паперів;

- захист майнових та немайнових прав суб'єктів підприємницької діяльності.

Система права держави надає змогу легко знайти будь-яку правову норму, а система законодавства - будь-який нормативно-правовий акт з метою їхньої реалізації.

ПИТАННЯ 51 «ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ: ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА»

Правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Терміни "особа", "людина", "громадянин" вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина - самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття "правовий статус особи" і "правове становище особи" є рівнозначними'.

Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.

1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов'язком держави.

2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.

3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи.

4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

Гарантії реалізації прав і обоє 'язків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, свобод, обов'язків вони залишаться "заявами про наміри". Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:

- правосуб'єктність;

- права;

- свободи;

- обов'язки;

- відповідальність (має вторинний характер - реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).

Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому - громадянське суспільство (народ)

Види правових статусів особи:

загальний

спеціальний

індивідуальний

Загальний

- статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності

Спеціальний

- статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер

Індивідуальний

- статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини

Виходить свого роду "мотрійка", яка складається із трьох видів статусів у одного суб'єкта права. Вони нашаровуються один на одного і на практиці нероздільні. В основі всіх статусів знаходиться статус людини (відповідно до міжнародних прав людини). Загальний правовий статус у всіх громадян - один, спеціальних статусів (різноманітних) - багато, індивідуальних -стільки, скільки осіб проживає в державі.

Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій.

Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосуб'єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою діяльністю і на створення акціонерного товариства - елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців. Тут виявляється специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення.

Види правових статусів особи за суб'єктами:

— статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

— статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

— статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництввх) та ін.

ПИТАННЯ 52 «ЗОВНІШНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ»

Зовнішні функції держави – це діяльність держави, що здійснюється за межами її території, у взаємовідносинах з іншими державами та міжнародними організаціями, в якій знаходить своє втілення зовнішня політика держави.

До основних зовнішніх функцій держави відносяться:

1. оборона держави- що полягає у захисті економічними, дипломатичними та воєними засобами її суверенітету і території;

2. зовнішньоекономічна –встановлення і здійснення торгово-економічних відносин з іноземними державами та їх обєднаннями;

3. підтримка міжнародного миру та світового правопорядку – запобігання виникненню міжнаціональних і міждержавних конфліктів та участь у їх врегулюванні; боротьба з міжнародним тероризмом;

4. дипломатична – встановлення і підтримання дипломатичних відносин з іноземними державами;

5. культурна (гуманітарна) – встановлення і розвиток культурних зв’язків з іншими державами; участь у збереженні памяток світової культури; підтримка розвитку національної культури співвітчизників, які проживають в інших країнах тощо;

6. інформаційна – участь у розвитку світового інформаційного простору з метою забезпечення вільного обміну інформацією між країнами, народами і окремими громадянами.

ПИТАННЯ 53 «СИСТЕМАТИЗАЦІЯ НОРМАТИВНИХ АКТІВ»

Систематизація — це впорядкування нормативно-правових актів з метою зручності в користуванні, внесення коректив в них і пристосування до змін, які відбулись в економічному і політичному житті суспільства, заміна старих, відживших нормативних актів новими, комп'ютеризація їх.

Систематизація законодавства почала проводитись давно. Історії відомі чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація, створення Зводу законів.

Консолідація — це поєднання, об'єднання нормативних актів різних епох і пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Так, в багатьох країнах Європи в XVI—XVII століттях відбулася рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії.

Інкорпорація — це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін в зміст норм права цих актів. Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно — по роках видання, по сферах правового регулювання, по галузях права тощо. Інкорпорація може бути за юридичною силою: офіційною (державною), неофіційною — кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію.

За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права). За критерієм об'єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, по суб'єктах (хто приймав ці акти).

Кодифікація — це така систематизація або впорядкування нормативних актів, яка пов'язана із переробкою їх змісту. Кодифікація в зв'язку із цим може бути тільки офіційною.

За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна; за формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо.

Звід законів — це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.

ПИТАННЯ 54 «ОСНОВНІ ПРАВА , СВОБОДИ, ЗАКОННІ ІНТЕРЕСИ ТА ЮРИДИЧНІ ОБОВ’ЯЗКИ ОСОБИ»

Права, свободи і обов'язки — це елементи правового статусу особи. Правовий статус особи виражає її соціальне становище, а також можливості для його розвитку.

Закон від імені держави і громадянського суспільства виділяє найбільш суттєві соціальні можливості особи і закріплює їх у вигляді прав, свобод і обов'язків громадянина певної держави. Всі інші особи по відношенню до цієї держави виступають в якості іноземних громадян і осіб без громадянства, правовий статус яких має свої особливості.

Зміст прав, свобод і обов'язків громадян повинен базуватися на єдності і поєднанні суспільних і особистих інтересів і визначатися реальними суспільними відносинами.

Права і свободи особи є матеріально обумовлені, юридично закріплені і гарантовані можливості індивіда мати і користуватись конкретними соціальними благами — соціально-економічними, духовними, політичними і особистими. Між правами і свободами особи немає особливих відмінностей. В будь-якому суспільстві юридичні права і свободи невід'ємні від юридичних обов'язків. В людському суспільстві «немає прав без обов'язків, як і немає обов'язків без прав», — писав К.Маркс. Якщо у одного суб'єкта є права, то в іншого виникають юридичні обов'язки. Права держави, на приклад, являються обов'язками для громадянина, а обов'язки держави є (виступають) правами громадянина. Між правами і обов'язками існує діалектичний взаємозв'язок, вони можуть мінятися місцями.

Суб 'єктивне право — це міра можливої і бажаної поведінки особи для задоволення своїх чи інших законних потреб і інтересів. Суб'єктивні права — це такі права, що належать кон кретній особі і об'єктивуються в діючому законодавстві, яке є підставою для реалізації суб'єктивних прав особи. Реалізація суб'єктивних прав особи залежить від волі самої особи та соціально-економічних і політичних умов існування людини.

Суб'єктивний юридичний обов'язок — це міра необхідної поведінки чи діяльності особи, яка закріплена в законодавстві і спрямована на задоволення потреб і інтересів інших суб'єктів суспільних відносин. Наприклад, обов'язок дотримуватись Конституції, правопорядку тощо. Юридичні обов'язки обумовлені об'єктивними закономірностями розвитку суспільства, виражають поєднання особистих і суспільних інтересів.

Поряд з юридичними правами і обов'язками існують законні інтереси.

Законними інтересами являються інтереси особи, які безпосередньо не охоплюються змістом встановлених законом прав і свобод, але підлягають захисту зі сторони держави. Законні інтереси являються необхідним додатковим елементом правового статусу громадян.

Правовий статус особи, громадянина формується на підставі його принципів. До основних принципів правово го статусу відносяться: повнота прав і свобод; єдність і рівність прав і обов'язків; поєднання суспільних і особистих інтересів; реальність, гарантованість прав і обов'язків, динамізм правового статусу іноземних громадян з статусом громадян України.

Сюди відносять такі суб'єктивні права: на життя; на недоторканність особи, житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення будь-коли в Україну; на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань; вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію усно, письмово та в інший спосіб на свій вибір; на свободу світогляду і віросповідання тощо.

Політичні права - можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

До цієї групи відносять такі права: брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування; обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах; надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб; утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (політичних партіях і громадських організаціях); збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування; вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування; мати громадянство.

Економічні права - можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять: право на приватну власність (індивідуальну і колективну); право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності; можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням; право на професійну підготовку і перепідготовку; право на справедливу оплату праці; право на страйк; право на відпочинок тощо.

Соціальні права - можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Це є: право на охорону здоров'я; право на житло; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.; право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).

Екологічні права - права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це право: на безпечне для життя і здоров'я довкілля; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди і т. ін.

Культурні права - можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства, це - право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності тощо.

Сімейні права - можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Це означає: право на невтручання в особисте й сімейне життя; на добровільне одруження, рівні права та обов'язки у шлюбі та сім'ї; право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства; право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом.

Основні права громадян нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками.

Основний обов'язок громадянина - встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки. Щоб людина могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, свої зусилля, піклуватися про державні та громадські справи.

Конституційні права, свободи та обов'язки, що їх несе громадянин перед державою, перед іншими громадянами, перед організаціями, в поєднанні з конституційними принципами й гарантіями становлять основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні.

Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя - це обов'язки сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий стан і доходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У царині культурної діяльності громадяни несуть обов'язки з охорони історичних пам'яток та інших культурних цінностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки.

До обов'язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцненню її могутності й авторитету; захищати Вітчизну, служити у Збройних Силах України; поважати національну гідність інших громадян. У царині особистої та індивідуальної свободи серед обов'язків громадян України - необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

Особисті гарантії - власні можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять:

- право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

- право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами;

- право знати свої права та обов'язки;

- право на правову допомогу;

- право не виконувати явно злочинні накази;

- право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

- право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта;

- право не нести відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом;

- право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина, крім обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст. 15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України, обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організацій (ст. 37) і т. д.

Найголовнішими економічними гарантіями слід уважати конституційні положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою (ст. 13); справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95); гарантування приватної власності (ст.41)і т. ін.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології та цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння "консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України" (ст. 11).

Юридичні гарантії - державно-правові засоби, які забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, елементами якого є: по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція України у ст. 21 визначила: "Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними", а в ст. 22 - що вони не можуть бути скасовані, а "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод"; по-друге, створення широкої системи охорони й захисту державою прав і свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації, органами місцевого самоврядування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель механізму реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

ПИТАННЯ 55 «ПОНЯТТЯ ФОРМИ ДЕРЖАВИ»

Поняття форми держави є однією з найважливіших характеристик державознавства. Форма держави є безпосереднім виразником її сутності і змісту. Якщо сутність держави дозволяє установити приналежність державної влади, відповісти на запитання хто її здійснює та в чиїх інтересах, то поняття форми держави відповідає на запитання як організована державна влада, якими органами представлена, який порядок утворення цих органів і порядок здійснення повноважень, якими методами при цьому здійснюється державна влада. Від того, як організована і як реалізується державна влада, залежать ефективність державного управління, стан законності та правопорядку. Ось чому проблема форми держави має дуже істотне практичне значення.

Форми держави так само, як її сутність і зміст, ніколи не залишалися і не залишаються раз і назавжди встановленими, незмінними. Під впливом економічних, політичних, ідеологічних й інших факторів вони змінювалися і розвивалися. За всю історію розвитку держави і права були висловлені десятки і сотні різних думок про форми держави. Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї проблеми. Ще в Давній Греції і Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, часом дуже суперечливі думки з цього приводу.

Один з найвидатніших мислителів античності Платон вважав, що ідеальною формою держави є законна влада небагатьох — аристократія. Крім того, ним розглядалася “законна монархія” — царська влада і “незаконна” — олігархія.

Платон створив цілісне вчення про динаміку державного життя і зміну його форм. Ідеальна держава і її аристократична форма, відповідно до цього вчення, не вічні. Держава може деградувати і змінювати свої форми. Аристократія, що призводить до появи приватної власності на землю і перетворенню вільних людей на рабів, може вироджуватися в так звану тимократію, панування найсильніших воїнів, може поступово перетворюватися на олігархію. Олігархія ж як  лад, заснований на майновому цензі і владі багатих, — на демократію. Нарешті, демократія може переродитися у свою протилежність — тиранію. Це — найгірша форма держави, при якій безроздільно панує сваволя, насильство, безправ’я широких мас населення. Глава держави — тиран, захоплює владу.

Це вчення про різноманітність форм держави розвивав Аристотель. Він визначав форму держави залежно від числа тих, що володарюють (один, кілька чи більшість), як монархію, аристократію або демократію. Ці форми держави вважалися ним “правильними”. Кожна з цих “правильних” форм могла легко спотворюватися і перетворюватися на відповідні “неправильні” форми — тиранію, олігархію чи охлократію. “Неправильні” форми використовувалися правителями лише в особистих цілях. Традиції давньогрецької думки в дослідженні форм держави розвивалися й у Давньому Римі Цицероном. Він виділяв, залежно від числа правителів, монархію, аристократію, демократію.

Вчення й окремі ідеї, що стосуються форм держави, розвивалися й у наступні сторіччя. Значна увага дослідженню форм держави приділяється в сучасній вітчизняній і зарубіжній науці. В сучасній науці під формою держави розуміють сукупність її основних характеристик, що розкривають організацію державної влади, її устрій і методи здійснення.

Форма держави розглядається у трьох аспектах. По-перше, це певний порядок утворення й організації вищих органів державної влади. По-друге, це спосіб територіального устрою держави, певний порядок відносин центральної, регіональної і місцевої влади. По-третє, це прийоми і методи здійснення державної (політичної) влади. Таким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів, а саме: форми державного правління, форми державного устрою і типу державного режиму.

ПИТАННЯ 56 «ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ»

Цілісна динамічна система соціальних норм є необхідною умовою життя суспільства і функціонування держави, об'єднань громадян та окремого індивіда.

Система соціальних норм відображає досягнутий ступінь економічного, соціально-політичного і духовного розвитку суспільства, історичні та національні особливості держави.

Так, Н. Тарасов зазначає, що існує два підходи стосовно розуміння терміна «норма». По-перше, норма — це природний стан деяких суб'єктів ( систем, відносин, процесів); по-друге, норма — правило поведінки, пов'язане із волею та свідомістю людини, що виникає у процесі культурного розвитку і соціальної організації суспільства.

Соціальні норми гарантують не лише певний порядок у суспільстві, а й забезпечують певний рівень свободи суб'єктів.

Дослідження соціальних норм пов'язано з аналізом суспільних відносин та діяльності індивідів. Під суспільними відносинами, вважають В. Селіванов та Н. Діденко, слід розглядати стійкі, типово необхідні нормативно-упорядковані соціальні зв'язки у вигляді соціальної дії, яка виявляє залежність та спільність людей, соціальних угруповань, в основі котрої лежать інтереси та потреби індивідів, взаємний обмін духовними і матеріальними цінностями.

Соціальна діяльність об'єктивно зумовлена потребами суспільства й має цілеспрямований характер. Взаємодія суб'єктів між собою та в процесі спілкування з природою, взаємозв'язки, які при цьому виникають, потребують унормування.

Соціальна норма — це правило загального характеру, що характеризує певну сферу життєдіяльності суспільства, встановлюється державою, суспільством, об'єднаннями громадян чи окремими суб'єктами з метою чіткого формулювання прав та обов'язків суб'єктів суспільних відносин.

У юридичній літературі виділяють такі ознаки соціальної норми:

— Вони є правилами поведінки, що визначають можливу та необхідну поведінку суб'єктів суспільних відносин.

— Вони мають загальний характер, тобто поширюються на невизначене коло осіб та невизначену кількість випадків.

— Встановлюються чітко визначеними суб'єктами.

— Регламентують певну сферу суспільних відносин.

— Мають особливе значення для суспільства, що визначає ступінь обов'язковості норм.

— Певним чином гарантуються та забезпечуються.

Соціальні регулятори, за допомогою яких здійснюється комплексний вплив на свідомість та поведінку суб'єктів, створюють цілісну систему.

У соціології соціальні норми за різними критеріями поділяються на елементарні та складні, інтенсивні і екстенсивні, прогресивні та регресивні, спонтанні і директивні, «живі» та «мертві», функціональні і не функціональні.

Багатоманітність суспільних відносин визначає різноманітність соціальних норм, які у юридичній літературі можуть бути класифіковані за різними критеріями.

Розрізняють такі критерії класифікації соціальних норм:

І. За способом виникнення:

1. Стихійні норми, що виникають неусвідомлено з природної потреби суспільства в упорядкуванні суспільних відносин.

2. Свідомі, які виникають свідомо з необхідності не лише впорядкування відносин, а й закріплення прав та обов'язків суб'єктів.

II. За суб'єктами прийняття та охорони:

1. Норми, які приймаються та гарантуються державою (правові, політичні).

2. Норми, що розробляються, приймаються та гарантуються громадськими об'єднаннями (корпоративні, релігійні).

3. Норми, що розробляються, приймаються та гарантуються суспільством (звичаї, традиції).

III. За способом закріплення:

1. Усні, які існують у свідомості суб'єктів та передаються з покоління у покоління.

2. Письмові, що мають документальну форму закріплення та певний ступінь обов'язковості.