2. Вихідні ознаки культури та їх характеристики. Співвідношення світової культури та національних культур.

Сьогодні, як правило, вже не ведуться сперечання щодо визначення культури; визнано, що залежно від ракурсу дослідження та площини розгляду в культурі на перший план можуть виходити її різні сторони та характеристики, а тому вважається за важливе не стільки намагатися її одного разу та назавжди визначити, скільки окреслити її суттєві ознаки. Отже, розглянемо суттєві ознаки культури, що їх сучасна культурологія виводить на перший план.Перш за все культура постає як те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність, або, як це інколи визначають, - як «друга природа», створена людиною. Наприклад, відомий німецький історик та методолог історії Е.Трьольч писав: «Абсолютно невідомо, коли виникла людина. І вона поза сумнівом була на протязі незчисленного часу просто природним, а не культурним єством… [Під природою] слід розуміти не лише фізичний світ, а закономірно даний та існуючий світ – на відміну від культури, що виникає на основі уявлень про належне та індивідуальних ціннісних утворень». За цією ознакою культураокреслюється як світ артефактів – штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі. Відповідно, за межами людської діяльності, накладання людського відбитку на буття ми вже не стикаємося із культурою. Як вже зазначалося, саме слово «культура» в своєму початковому значенні фіксує цей момент. Отже, якщо ми цікавимося культурою, наша увага повинна бути спрямованою на те, чого торкнулася рука людини, і навпаки − там, де ми знайдемо щось штучне, ми повинні припускати людську діяльність (або діяльність якихось інших істот, споріднених нам за способом буття). В одному із фантастичних оповідань Ст.Лема змальований випадок, коли на якійсь віддаленій планеті астронавти знайшли виготовлений із каменю профіль обличчя, схожого на людське. Ця маленька сенсація перестала турбувати дослідників тоді, коли експериментами було доведено, що це є результат дії природної ерозії на планетний ґрунт.Виділяючи цю першу ознаку, ми стикаємося із складною системою відношень між природним та штучним (тобто свідомо зміненим), природним та соціальним; ці відношення, як відомо, можуть бути більш-менш збалансованими, а можуть бути і досить конфліктними. В найкращому варіанті культуротворча діяльність повинна не протистояти природному, а виявляти, використовувати та демонструвати приховані властивості природного, хоча, напевне, проблема узгодження природного та культурного ніколи не буде вирішена остаточно доти, доки людина буде перебувати у її сучасному способі взаємин із світом, тобто у такому способі, коли вона може забезпечувати свою життєдіяльність шляхом зовнішнього втручання у довільну течію природних процесів.

Названа перша ознака культури є важливою, проте на ній не можна зупинитись. Справа у тому, що людське втручання в природу може бути випадковим та таким, що не вносить суттєвих змін у природні процеси; наприклад, людина спалює хмиз для того, щоби зігрітись, залишає сліди на піску та ін. Коли ж таке втручання носить цілеспрямований характер, то результати його також можуть бути досить різними: людина може прагнути задовольнити свої найперші життєві потреби і зовсім не думати про кінцеві або віддалені наслідки таких дій. Далі, втручання людини в природні процеси може спиратись на закономірності природи, а може до певної міри ними нехтувати. Нарешті, людина (і суспільство) може дбати про закріплення та збереження досвіду культуротворення в історичній естафеті поколінь, а може ставитись до цього не дуже уважно і, навіть, негативно. Ясно, що в усіх такого роду випадках ми маємо справу із відмінними культурами та культурними прагненнями. Тому в оцінці та осмисленні культури необхідно враховувати не лише те, що культура є зміненою природою, а й характер здійснених змін, їх спрямування та способи здійснення. Окрім того, наведена перша ознака культури є не дуже функціональною, оскільки вона орієнтує нас при вивченні культури звертатися до такого масиву явищ та процесів, які ми ніколи не зможемо не те, щоби вивчити, а й зафіксувати; адже те, до чого доторкнулась людина своїми діями, постає фактично безмежним. Отже, перша ознака культури є її вирізняльною необхідною ознакою, проте занадто широкою.

Дослідники культури давно дійшли висновку, що при вивченні культури зовсім не обов’язково фіксувати всі предмети людської діяльності; важливіше виявити та дослідити способи їх створення, оскільки технологія, методи творення культурних явищ постають відмичкою до їх кращого осмислення. До того ж, коли ми звертаємося саме до способів культуротворчої діяльності, ми отримуємо можливість оцінювати явища культури більш виправдано: так, наприклад, при наявності сучасних технологій лиття сталі запровадження в сімдесятих роках ХХ ст. у Китаї її виготовлення у примітивних домашніх плавильних пічках було, безумовно, явищем некультурним (в плані невідповідності сучасним способам культуротворення). Проте, найважливіше значення даної ознаки полягає в тому, що саме способи людської діяльності дозволяють опановувати процесами культуротворення, прилучати людей до культуротворчої діяльності, передавати естафету культурних здобутків від покоління до покоління, від людини до людини, від суспільства до суспільства. Поки ми маємо справу лише з продуктами культурної діяльності, але не володіємо способи їх продукування, найкращі досягнення культури перетворюються на німі музейні експонати, втрачаючи свою енергетику участи в реальних життєвих справах та прагненнях людини. Тому деякі культурологи вважають саме способи культуротворення вирішальною ознакою культури, своєрідною відмичкою до культури як до живого суспільно-історичного процесу. Ця друга ознака культури – способи культуротворчої людської діяльності – вводить нас у так званий технологічний аспект культури; при цьому слово технологія тут слід розуміти в найширшому плані – як поєднання в суспільній діяльності всіх основних та необхідних моментів продукування предметів культури. За цією ознакою ми можемо виявляти свідчення про розвиток культури, вести розмову про культури передові та відсталі, ефективні та неефективні, індустріальні та доіндустріальні, розвинені та примітивні. Ця ознака дозволяє враховувати також і те, яким саме чином люди включаються у культуротворчий процес, чи постають вони при цьому як активні діячі, чи як прості виконавці, чи, навіть, як агенти (або жертви) даного процесу. Ясно, що при цьому виявляються не лише характеристики технології, а й характеристики соціальної системи в аспекті її культурності. Коли в сучасному українському суспільстві намагаються, наприклад, віддати справу культури натхненню окремих ентузіастів своєї справи, то при цьому не варто очікувати її розквіту.Але і друга ознака культури не може завершити розгляд її суттєвих характеристик: справа у тому, що й найкращі технології можуть використовуватись не лише для виявлення внутрішніх можливостей людини, не лише для її збагачення та позитивного утвердження людини у людському способі буття, а й проти всього цього, − для руйнування як людини, так і культури. Тому до попередніх ознак культури додають ще одну, важливість якої не підлягає сумніву: культура, як сфера, де виявляються особливості та потенції людини як людини, постає сукупністю людських соціально-історичних та культурних цінностей. Тобто вона постає в окресленнях того, що для людини набуває буттєвої значущості, поза чим людина не може розглядати себе і свою життєдіяльність сповненими сенсів та змісту. Найголовнішим в цій ознаці є те, що явища культури вводять людину у світ, запліднений духовністю: на всіх творах культури, на всьому, що має до неї відношення, лежить відблиск духовного натхнення, прозрівання, боріння, прагнення. Ця іскра (якщо хочете – вірус) духовного занурює предмети, створені людиною, у особливий простір, в якому все тяжіє до сенсу, задуму, розкриття свого змісту і значення через зв’язок із усім універсумом людського буття, який, знову ж таки, утворюється свідомістю і через свідомість. Поза свідомістю не може відбутись перетворення природи у культуру, поза духовністю те, що надано людині чи-то в культурі, чи-то в природі, не може набути ціннісного змісту. Ясно, що ціннісний аспект культури є настільки важливим, що дехто із культурологів вважає, що тільки він дозволяє провести чітку межу між явищами культури та природи. Саме на основі даної ознаки в суспільстві розгортається боротьба між старим та новим, між консервативними та інноваційними тенденціями, між справжньою культурою та псевдокультурою (зараз для позначення останньої використовується термін «попса»), між культурою та антикультурою, гуманістичною культурою та культурою людиноненависницькою, і т. ін. В загальному плані ясно, що справжні культурні цінності орієнтують розвиток культури в бік збагачення людини та її проявів, але за конкретних умов суспільного життя інколи буває надзвичайно складно виявити, що саме реально відповідає таким цінностям. Досить часто в історії трапляється так, що культурні новації сприймаються з обуренням, з гнівом, оцінюються як руйнівні та негативні у відношенні до людського життєвого самоствердження, але минає час, і такі оцінки міняються на прямо протилежні. Так само складно оцінювати ті культурні явища, які супроводжувались певним приниженням людини або й людськими жертвами; наприклад, велика кількість архітектурних пам’яток імператорського Риму зводилась із використанням рабів, яким участь в такого роду діяннях часто вартувала життя; як ми повинні їх оцінювати? Коли мова заходить про цінності, то тут перед нами виникає шкала їх класифікацій не лише за спрямуванням (гуманістичні цінності – антигуманні цінності), а й за їх якістю або пріоритетом: не лише для окремих людей, а й для суспільств та навіть історичних епох дещо набуває характеристик перших та незаперечних цінностей, дещо цінується, проте в залежності від ситуації, дещо не дуже цінується або й зневажається. Наприклад, при оцінці мистецьких творів як правило деякі твори (та митці) розглядаються як безумовні досягнення культури, деякі – як важливі, а деякі відносно цінними. Ясно, що в певній культурі найперше для неї значення мають ті культурні надбання, цінність яких знаходиться поза сумнівом; вважається, що саме вони і утворюють ядро певної культури, а від них ціннісно-духовні відношення поширюються на весь регіон даної культури. Отже, наступна ознака культури може бути сформульована так: до культури у власному смислі слова або до справжніх здобутків культури відносять лише те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились із максимальним степенем повноти, досконалості та виразності. Тут вже йдеться не просто про цінності та способи діяльності, а про виведення і людської діяльності, і самої людини на певну, за даних обставин для неї – вищу, абсолютну межу своїх можливостей як інтелектуального, так і матеріально-діяльного планів. Якщо такі ознаки культури, як спосіб культуротворення та сукупність цінностей дозволяє здійснювати культурологічні порівняння, то за цією ознакою культура вже не підлягає ніяким порівнянням та оцінкам, в тому числі в плані прогресу чи регресу. Коли йдеться про максимальну повному виразу людських можливостей, то це значить, що доповнити чи зменшити таку повноту неможливо. Отже, якщо культурне явище фіксує максимально можливе на даний момент, за даних обставин, то тому всі такого роду досягнення стають вічними, неперевершеними (ба постають максимально можливими) та незрівнянними. Тому цю ознаку культури врешті можна вважати в певному аспекті вирішальною, оскільки в усьому створеному людьми ми, коли підходимо до нього з позиції культурного творення, шукаємо саме цього – повноти, неперевершеного, виразного, незамінного. В ракурсі цієї ознаки ми можемо зрозуміти, чому ніякі відновлення чи відбудови загублених чи знищених пам'яток культури ніколи не зможуть компенсувати справжніх культурних втрат; в кращому випадку вони можуть сприяти актуалізації культурно-історичної пам’яті, бути повчальними, проте – лише макетами чи муляжами дійсних культурних творів. При цьому також ми повинні проникнутись усвідомленням і того, чому творців культури треба шанувати і берегти тоді, коли вони живуть, а не тоді, коли померли. На основі даної ознаки вже чіткіше вимальовується сфера культурологічних досліджень: це є дослідження справжніх досягнень людини в галузі культурного творення, а також – актуальних процесів культурної діяльності і, нарешті, сукупності умов, що супроводжують реальне нарощування культурного потенціалу людства. Ця ознака дає нам можливість також зрозуміти, якою мірою може бути виправдане існування такої соціальної інституції, як міністерства культури; оскільки сфера культури все ж не є нескінченно безмежною, то процеси культури потребують спеціальних регулюючих дій. Абсолютна цінність неперевершених культурних творів не означає, що ми повинні шукати в усіх культурах чогось однотипного для того, щоби шляхом порівняння виділити саме те, що є неперевершеним. Йдеться перш за все про виразні внутрішні можливості і виявлення людини, виражені в предметах культури. Глиняні статуетки часів палеоліту або архаїчної Греції можуть здаватись нам зробленими примітивно, грубо, проте вони максимально виразно засвідчують творчі можливості та особливості самовиявлення людини тих часів. Так само обстоять справи і в підходах до різних співіснуючих в часі культур. Представникам певних культур може здаватись, що те, що продукує їх рідна культура є більш розвиненим та досконалим у порівнянні із виробами якоїсь іншої культури. Проте інша культура виражає інші властивості та виявлення людини, і якщо вона виражає їх, навіть дуже для нас незвичні, яскраво і виразно, досконало й неповторно, вона постає самоцінною та самодостатньою. За аналогією можна сказати, що й в індивідуальному розвитку людини її, скажімо, дитячі малюнки очевидно не йдуть у пряме «технологічне» порівняння із майстерністю дорослого митця, проте вони виражають дещо в духовному світі дитини адекватно і для даного віку досконало. Завершений, досконалий, так би мовити, «шедевральний» характер культурних явищ має неабияке значення для характеру прилучення людини до культури та до процесів культуротворення: щось невиразне і посереднє навряд чи здатне пробудити в людині творчу наснагу, запалити її бажанням творити, а надзвичайно яскраві, досконалі твори як раз і виконують таку спонукальну функцію, внаслідок чого людина не зовнішніми стимулами, а своїми власними сутнісними силами пробуджується до культурного життя та культурної діяльності. Створюючи шедеври культури, людина сама в яскравій формі дізнається про свої риси, характеристики, можливості. Таким чином, ми стикаємося із ситуацією, коли за суттєвими ознаками культури її явища та твори володіють властивостями, що дозволяють їх порівнювати, та водночас такими властивостями, які не підлягають порівнянню, оскільки досконало засвідчують певні неповторні виявлення людини. Отже, у взаємодії різних культур наявне те, що вводить їх у виміряні відношення і дещо, що у будь-яких відношеннях залишається самодостатнім та абсолютним. А це і є умовами повноцінних комунікацій. Отже, наступна дуже важлива ознака культури − це її комунікативність, або, у термінології деяких культурологів (наприклад, М.М.Бахтіна), − її діалогізм: жодна культура не може ні виникнути, ні розвиватись без наявності внутрішніх та зовнішніх зв'язків та діалогів. Внутрішній діалог передбачає, по-перше, взаємовпливи різних сфер культурного життя, по-друге, взаємодію митців, в який відбувається передача мистецького досвіду, по-третє, взаємодію між творцями культури та споживачами культурних цінностей, по-четверте, взаємодію культурної діяльності із іншими видами соціальної діяльності. Зовнішній діалог передбачає взаємини різних етнічних та національних культур: ні зрозуміти чужі культури, ні оцінити виправдано свою, ні зберегти автентичність культурної творчості неможливо поза такими діалогами. Отже, культура живе лише в мережах живих взаємодій між людьми, етносами, соціальними інститутами. Наступною ознакою культури, яку можна було би також називати вирішальною, є її принципова людиновимірність: все в культурі виходить від людини і звернене до неї, все просякнуте людським началом. Що би ні зображувала людина, що би не закладала у культурні шедеври, все це є виразом людських зацікавлень, людських навіть суто фізичних та фізіологічних характеристик (таких, наприклад, як слухові, зорові та інші людські відчуття). Весь універсум культури постає своєрідним людським соціально-історичним автопортретом або, за словами раннього К.Маркса, розгорнутою книгою її сутнісних сил. Г.Сковорода колись вважав, що між людиною як малим світом та космосом як великим світом знаходиться світ символів, яким він називав Біблію, проте слід віднести до такого світу культуру, яка постає символічним виразом того, що й наскільки засвоїла людина із глибинного потенціалу як природи, так і соціуму, і себе самої.Наступною ознакою культури, яка випливає із попередніх, можна вважати її соціальність: культура та культурна діяльність лише тоді має шанс утвердитись, зберегтися та впливати на реальні процеси життя, коли вона буде соціально інституалізована. Йдеться про те, що як культуротворча діяльність, так і право людини на спеціалізацію в галузі такої діяльності, а також спосіб існування предметів культури, коли вони оберігаються та в той же час постають доступними загалу, тобто публічними, − все це повинно бути визнане суспільством та узаконене. Інакше культура в кращому разі постане окремими актами з боку якихось диваків. Крім того, якщо культурним явищам не надається певного узаконеного соціального статусу, то вони можуть просто знищуватись, занепадати та руйнуватись. Так само повинні бути узаконені і способи встановлення стосунків членів суспільства із культурними явищами та надбаннями. В цьому пункті нашого розгляду відкривається доречність долучення до аналізу культури ще однієї її суттєвої ознаки: в культуру включаються також способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей. Ясно, що поза цим не може бути і мови про нормальний культурно-історичний процес; використання культури також повинно бути культурним. Але в цій галузі в сучасному суспільстві існує безліч проблем: з одного боку, все це – зберігання, використання, розподіл культурних цінностей – постає економічно досить обтяжливим, а, з іншого боку, не завжди можна надійно визначити, що саме із сучасного суспільного процесу варто виділяти в якості культурних досягнень, зберігати та належним чином використовувати. Врешті-решт, проблема збереження культурних цінностей була виділена ЮНЕСКО (гуманітарним відділом ООН) в якості однієї із глобальних проблем сучасної цивілізації. Ми виділили вісім найважливіших ознак культури, але в науці спостерігається прагнення спростити огляд цього явища. Як на приклад, пошлюся на один із варіантів такого спрощення: «В наш час можна окреслити три основні концепції трактування терміну «культура». Перша концепція тлумачить культуру як сукупність матеріальних та духовних цінностей… Друга концепція розглядає культуру як процес творчої діяльності людини і висуває у культурі на перший план роль творчої особистості… У третій концепції культура трактується… як «усе, вироблене людиною, а не надане природою», «як сукупність надбіологічних засобів та механізмів адаптації суспільної людини до навколишнього середовища» (З.Удальцова). Окрім того не лише вчені, а й прості люди досить часто розуміють під культурою людські звички, системи усталених норм впорядкованої людської поведінки, особливу організацію людського способу буття; передбачається, що все це виходить за межі простих пристосувальних реакцій на дійсність з метою збереження життя. За влучним висловом П.Брука, в даному випадку культура визначається як те, «завдяки чому ми, від’їхавши від своєї оселі на двісті миль, починаємо відчувати себе чужинцями». В даному випадку культура постає у вигляді структур або матриць людської поведінки, і цю характеристику культури можна вважати її дев'ятою ознакою. Саме ця характеристика культури повинна врешті засвідчити нам, наскільки культурні норми, цінності, стереотипи та надбання набули органічного втілення в людському способі життя. Проте саме в даному моменті криється одна із найбільших проблем та загадок культури: справа у тім, що будь-які стандартизовані взірці людської культурної поведінки виконуються в дійсності із певними елементами індивідуальної неповторності, а тому – із певними відхиленнями від матричної форми. Тривалий час, особливо у добу класичної культури, такого роду відхилення розглядали як свідчення чогось неправильного, навіть – ганебного. Проте згодом прийшло усвідомлення того, що ретельне дотримування культурних стандартів може бути формальним, бездушним, позбавленим реальної цінності, в той час як відхилення від стандартів може нести живі та виправдані прагнення і мати культурне значення. В наш час, можна сказати, характеру тривіальної істини набуло визнання того, що культурна поведінка являє собою складний процес встановлення правил та норм, а також відходу від них, їх порушення. Далеко не завжди можна виправдано судити про те, чим є такого роду порушення: бажанням поставити життя вище від культури, чи сваволею, що не здатна оцінити важливість культурних норм. Ця неясність і робить сучасний процес культурної поведінки живим, напруженим, суперечливим.

Оглядаючи суттєві ознаки культури, важливо звернути увагу на те домінантні форми, в яких в культурі представлені цінності та сенси; зрозумілим є те, що це не є поняття та формули, але не є також і нагромадження всього корисного для життя. У культурології давно зроблений висновок про те, що основними носіями змісту культури постають символи, ідеали, взірці та архетипові образи (як-от, наприклад, Дон Кіхот для іспанців, козак Мамай для українців). Якщо ми хотіли би у першому наближенні ознайомитись з певною культурою, нам треба було би ознайомитись з її найпершими символами, ідеалами, життєвими взірцями. При тому помічено, що для сторонньої людини вони, як правило, значать далеко не те ж саме, що для носія даної культури або культурної традиції. Саме тому культура потребує діалогу, міжкультурної комунікації. Отже, як бачимо, явище культури справді постає, з одного боку складним, а, з іншого боку, важливим для суспільства і людини; в ньому в концентрованому вигляді представлені своєрідні кристалізації людськості, через що культура виявляється як одна із важливіших сфер людського буття, що утворює його своєрідний кістяк в історичному часі та просторі як людства в цілому, так і окремих народів. Саме в культурі та через культуру виявляються, конституюються та набувають соціального закріплення сутнісні виявлення людини, завоювання людини в сфері виявлення та утвердження статусу людськості.

В культурних надбаннях людина представлена в своїх безпосередніх базових характеристиках, тобто в найперших якісних проявах, прагненнях та домаганнях. Тому за своєю сутністю культура постає явищем гуманістичним, освяченим повагою до людської творчої сутності, до її свободи та жадання самоствердження у формах вільного вибору. Через це культура, образно кажучи, прищеплює людині імунітет опору будь-яким формам утиску, насилля, штучного обмеження людини, лицемірства та рабської покори. Тому досить часто в історії, принаймні – в європейській історії, проявлялося те, що непокору певним тоталітарним режимам чинили перш за все люди творчі або ж ті, які були прилучені до культури та культуротворчості. В цьому плані можна вести розмову про певне протистояння соціально-політичних форм життя та культури, оскільки в культурі людина виявляє себе цілісно, неупереджено, творчо, а будь-який соціальний чи політичний устрій намагається втиснути людину в обмежені та інколи штучні щодо її сутності та можливостей умови. Саме тому політики та політичні діячі, особливо ті, що намагаються грати в так звані «нечисті політичні ігри», із великою підозрою ставляться до творців, митців, інтелігентів. Загадаймо, наприклад, що в марксистській ідеології інтелігенція ніколи не розглядалась в її прямій творчій функції, а подавалась лише як «прошарок» між основними класами та як прислужниця пануючих класів. В ходу навіть перебував вислів «гнила інтелігенція». Приблизно так само оцінювали інтелігенцію і фашисти. Проте неупереджена людина із життєвим досвідом чудово знає, що не політика і не маніпуляції із населенням економічної еліти суспільства, а саме культура робить людину людиною, і якщо людина зрікається свого людського статусу внаслідок тиску з боку політичних сил, то це засвідчує лише одне: те, що культурні чинники, оскільки вони є чинниками духовного плану, є значно складнішими і однозначно не насильницькими, не можуть діяти так однозначно і в такому масовому масштабі, як діють матеріальні та силові чинники.