1. Проблема онтологічного статусу свідомості; вихідні ознаки свідомості.

Одним з найбільш таємничих явищ, з якими стикається людина, є її духовний світ, сповнений надій, чуттів, емоцій, переживань, несподіваних осяянь та ін. Від епохи Нового часу весь цей особливий світ стали позначати терміном свідомість, тому питання про сутність свідомості, її виникнення та можливості століттями хвилювало кращих представників людства, надихало на пошук та творчі злети. Музика, поезія, усе мистецтво, наукові розвідки глибин сущого та інші напрями інтелектуальної діяльності в різних аспектах розкривають можливості людської свідомості, її незбагненність та непередбачуваність. Ми чудово усвідомлюємо складність та невичерпність проявів світу природи, космосу, проте людська свідомість здатна позмагатись із ними, оскільки у таємничий спосіб здатна прийняти в свій зміст все, що завгодно, навіть те, чого немає і не може бути, здатна подумки миттєво долати просторові й часові дистанції, відтворювати минуле, сміливо викреслювати дещо фантастичне й неможливе та ін. Людська свідомість сповнена певних глибоких та різнобарвних почуттів, передчуттів, внутрішніх напружень та осяянь, і все це не можна звести до чуттєво наявного та спостережуваного через відчуття. Без перебільшень, свідомість – це особливий універсум із своїм наповненням та своїми законами, які багато в чому залишаються для нас таємничими.Перші уявлення про свідомість виникли у прадавні часи, коли люди дійшли висновку, що процеси, які відбуваються в їхніх головах, відмінні від процесів природи (наприклад, образи сновидінь). Надзвичайні прояви внутрішніх духовних процесів приписували душі як своєрідній сутності, надприродного походження. Упродовж тисячоліть людство шукало відповідь на запитання, у чому полягає сутність свідомості, як і звідки вона виникає, від чого залежать її можливості і т. ін. У наш час свідомість людини та її прояви вивчають нейрофізіологія, медицина, психологія, кібернетика, інформатика, ціла низка когнітивних досліджень, культурологія, релігієзнавство та ін., але навряд чи ми можемо сказати, що таємниці свідомості прояснені. Чому ж свідомість проявляє себе як невловима та прихована у своїй сутності? Найперші складності розуміння та вивчення свідомості пов’язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості чуттєво, як зовнішній об’єкт, що перебуває перед нами, не можемо їх вимірювати, досліджувати за допомогою різноманітних приладів. Наприклад, відомий американський нейрофізіолог К.Прибрам писав, що при сучасному науковому дослідженні мозку людини не фіксується нічого, схожого із думкою, хоча мозок узагалі не можна досліджувати інакше, ніж виходячи із тези, що він є орган думки та свідомості. У зв’язку із неможливістю фізичної фіксації явищ свідомості інколи висувають радикальне твердження про те, що свідомості як особливої сутності взагалі не існує, що її можна звести або до функцій та процесів організму людини (біхевіоризм у психології, філософські течії натуралістичного спрямування), або до особливих систем регуляції життєвих дій людини (Г.Райл, радикальний конструктивізм та ін.). Лише у ХХ ст. була видана низка праць, які намагались довести, що насправді не існує нічого такого, що можна було би назвати явищами ментальними або свідомістю.

Свідомість не підлягає зовнішнім спостереженням та фіксаціям у своїй особливій сутності, проте вона наділена такою унікальною властивістю як рефлексія – здатністю не лише сприймати та засвоювати дещо ззовні, а й відбивати власні акти, спостерігати за собою з середини себе самої (у психології ця унікальна здатність називається інтроспекція). Отже, здавалося б ситуація із вивченням свідомості не безнадійна, проте і на шляху саморефлексії як способу спостереження свідомості за власними актами нас також очікують складності. Друга складність вивчення та осмислення свідомості пов’язана з тим, що у внутрішніх самоспостереженнях свідомість постає надзвичайно рухливою, нестійкою, такою, що миттєво зникає із того місця, де ми її щойно зафіксували. Свідомість завжди опиняється за межами того, що вона щойно схопила як власні прояви хоча б тому, що схоплення вже передбачає перебування за межами того, що схоплюється. Звідси випливає характеристика свідомості як того, що завжди та вперто не дорівнює собі: існує серйозна проблема тривалого зосередження свідомості на чомусь певному. Тому такі інтелектуальна процедури, як, наприклад, йогівська медитація вимагає тривалого навчання та тренувань, але й за таких умов не стає доступною для всіх. Досвід рефлексії сам постає доволі складним завданням, що підвладне не кожній людині.

Окрім того у внутрішніх самоспостереженнях свідомості нам аж ніяк не уникнути суттєвого елементу суб’єктивізму, прагнення щось виділити й посилити, а щось приховати або непомітно підмінити. Самозвіти свідомості у плані її належного осмислення та вивчення виявляються доволі ненадійними, ангажованими, модифікованими, суб’єктивно забарвленими.

Досить поширеним було (і залишається ще й у наш час) тлумачення свідомості як особливої форми відображення дійсності (марксизм). Якщо свідомість розглядають як відображення, то її позбавляють будь-якого онтологічного статусу, тобто при тому вважається, що вона не вносить у дійсність нічого такого, чого вже не було би поза нею; у кращому разі визнається здатність свідомості до нових комбінацій елементів дійсності. Свідомість як форму відображення дійсності наділяють здатністю відтворювати (інколи підкреслюють, що  активно, із випередженням процесів дійсності) та перекомбіновувати наявні форми буття. При тому здатністю відображення наділяють усі матеріальні процеси світу. Слід визнати, що для деяких наук (біологія, психологія) теорія відображення виявилась евристичною та результативною. Але в застосуванні до прояснення природи людської свідомості вона породжує багато серйозних запитань, наприклад, таких: 1) Якщо свідомість – це всього лише усвідомлене буття, тобто буття, перенесене у людську голову та перетворене в ній, то завдяки яким її властивостям постає можливим саме усвідомлення?

2) З якої особливої позиції свідомість може оцінювати, вимірювати дійсність, якщо вона є лише моментом відображення одних матеріальних процесів у інших?

3) Чому аргументи свідомості (її ідеї, принципи) можуть інколи бути сильнішими за чинники та обставини фізичної реальності?

4) Якими потребами відображення можна пояснити той факт, що за своїми інформаційними потужностями мозок людини потенційно здатний вмістити в себе всю інформацію, наявну у Всесвіті? 5) Звідки з’явилася здатність свідомості не відображати, не комбінувати, а мислити дійсність, тобто вводити у акти свідомості те, чого ніхто ніколи не бачив і в принципі побачити не зможе (наприклад, зміст поняття буття, субстанцію, ідеальне коло та ін.)? 6) Нарешті, якщо свідомість виникла внаслідок еволюції (як організмів, так і форм відображення), то що змусило еволюцію рухатись саме в напрямі до свідомості, а не, наприклад, до форм вірусів, що виживають значно краще за людину? Усі ці запитання неможливо обминути при філософському дослідженні свідомості. Отже, поставимо найперше запитання: за якими ознаками ми можемо впевнено стверджувати, що свідомість справді існує?Чи існують такі ознаки? – Якщо на це питання можна дати ствердну відповідь, тоді автоматично позитивно вирішиться і питання про онтологічний статус свідомості.

Найпершою ознакою, за якою ми можемо впевнено казати про свідомість є особливий, небіологічний тип людської поведінки. Навіть не дуже тривалий людський досвід засвідчує, що людина діє не лише під тиском життєвих потреб та вітальних стимулів, не лише в напрямі пошуку шляхів їх задоволення чи реалізації; вона тоді, коли власне діє як людина, діє не за схемою «стимул – реакція», а інколи (і досить часто) – усупереч біологічній доцільності та самозбереженню (наприклад, у випадках самопожертви, самогубства, присвячення свого життя науковому пошуку або соціальній справі та ін.). Стикаючи з певними фактами людської поведінки ми можемо спостерігати, що інколи людина взагалі не реагує на якийсь стимул, інколи реагує неадекватно, а то й прямо протилежно змісту стимулу, а інколи – що може бути дуже цікавим – реакція на певний стимул на початку життя з’являється у кінці життя. Для тварин майже завжди та однозначно спрацьовує схема «стимул – реакція», завдяки чому можлива риболовля, певні види мисливства, дресирування тварин та ін.

Важливою і доволі суттєвою ознакою свідомості є її універсальність, здатність включати в свій зміст буквально все, починаючи із атомів та віддалених галактик і закінчуючи мареннями хворобливої фантазії, як речі, справді потрібні для життя, так і примхливі вигадки уяви, втіленої в художні твори, міфи, вигадки, відверту неправду та навіть нісенітницю. Людські чуття, як відомо, мають обмеження, але ми не знаємо ніяких обмежень для свідомості. Більше того, вона продукує такі утворення, які виходять далеко за межі фізично наявного і можливого. Знову-таки, жодний організм не може бути наділений такою здібністю з однієї простої причини: він може реагувати лише на вітально важливі чинники, на те, що сприяє самозбереженню. Ми не знаємо жодної істоти, окрім людини, яка могла би присвятити своє життя чомусь, зовсім їй не потрібному, наприклад вивченню якоїсь комахи або пошукам решток давно зниклих тварин. Універсальність свідомості дозволяє нам впевнено стверджувати про те, що вона не прив’язана до обслуговування біо-фізіологічних потреб та функцій організму, що свідомість має космічний та трансцендентний вектор своїх спрямувань та виявлень. Досить часто свідомість пов’язують із забезпеченням цілеспрямованого характеру людської діяльності: це є здатність свідомості створювати образи майбутніх (потрібних) результатів дій людини і в подальшому спрямовувати її дії на те, чого в готовому вигляді не існує. Людська доцільна діяльність вирізняється саме тим, що при її здійсненні людина підпорядковує свої дії уявленню, ментальному проекту. Щоправда, доцільно діють всі живі організми, а розвинуті тварини також тримають в уявленні певні образи того, що вони, наприклад, шукають. Проте коли ми ведемо розмову про ту доцільність, що забезпечується участю людської свідомості, то слід звернути увагу на те, що йдеться не про неіснуюче тут і зараз, а й взагалі, тобто йдеться про творчі акти, про здатність людини прагнути чогось, чого немає. Найбільш вражаючим моментом при тому можна вважати й те, що інколи людина підпорядковує свої дій і навіть життя тому, чого й не може бути, коли, наприклад, вона керується ніколи не здійсненим ідеалом. Звідси випливає, що законом людської діяльності постає її зумовленість не тим, що діє на людину ззовні, а тим, що вироблене її свідомістю. Тому і при оцінці людської діяльності важливо враховувати не лише її результат, а й її наміри, мету. Під впливом таких ідеалів людина взагалі може ставити своїм життєвим завданням змінити себе, стати якоюсь іншою людиною; ясно, що у тваринному світі таке принципово неможливе, отже без опосередкування дій та намірів людини ментальними утвореннями, виробленими  свідомістю такі факти не можуть бути пояснені. Які би механізми еволюції чи адаптації організмів могли продукувати такі парадоксальні цілі? Про небіологічний тип людської поведінки свідчать як спрямованість, так і змістова наповненість людських дій: їх здійснюють на основі соціокультурних процесів із використанням штучних знарядь та засобів життєдіяльності, що їх людина створила сама. Всі ці засоби стають ніби новим, проте для людини – найважливішим середовищем її життєдіяльності, вони ніби подовжують та підсилюють її природні органи. Саме завдяки використанню таких засобів людина діє інакше, не за біологічною схемою: навіть їжу вона приймає та спить зовсім не так, як це роблять тварини. Скажімо, рух людини у цеху підприємства або у супермаркеті принципово відмінний від руху тварин у лісі або в тому ж супермаркеті, якщо би вони там випадково опинились. Людина, повторимо ще раз сказане ще у першій темі, генетичне не успадковує навичок використання речей культури, бо вони не є частиною її організму, тому має існувати певний людський засіб для входження у процес виготовлення та використання таких речей; ні створення культури, ні користування її результатами було б неможливе при відсутності людської свідомості. Крім того, спираючись на свої знання та розуміння, людина може визначати призначення таких речей, яких вона ніколи не бачила, і створювати такі, яких ще не було. З цим пов’язана предметність як ще одна важлива ознака свідомості: за допомогою розуму людина здатна бачити в дійсності те, чого в ній у наявному, фізично спостережуваному вигляді не існує.Наприклад, каменяр бачить у камені майбутній виріб, коваль у металі – майбутню річ. Коли ми тримаємо перед собою текст, то у фізичному плані ми бачимо світлу поверхню з позначками, але вбачаємо за цим щось принципово інше, певний зміст, що зовсім не співпадає з цими позначками. Муха, що повзає по картині живописця, не схвильована тим, що міститься за фарбами та полотном; це доступно лише людині, обдарованій свідомістю. Функціонування свідомості пов’язане з особливим предметним змістом реальності, який чуттєво нам не наданий, а постає лише через досвід людської діяльності, в тому числі – й інтелектуальної. Предметність – це ті визначення дійсності, що зумовлені досвідом людської перетворювальної та доцільної діяльності.

До змісту свідомості, наділеного парадоксальними рисами, слід віднести й здатність її продукувати ідеалізовані сутності або виміри дійсності, яких у дійсності немає і бути не може: в матеріальному світі неможливі не ідеально пряма лінія, ні абсолютний нуль температури, ні ідеальне кохання чи коханець та ін., проте без володіння такими утвореннями свідомість була би нездатна оцінювати явища дійсності, підходити до них із позиції їх якісних відмінностей та ін. Якби реальність відривалась людини тільки у чуттєвих формах, вона поставала би змінною та відносною, позбавленою певних та сталих визначень. Створюючи у свідомості ідеальні виміри дійсності, тобто виміри, що доводять її параметри до гранично можливих визначень, людина отримає дещо стале, навіть вічне, а тому може покладатись на такі визначеності, спиратись на них при оцінках дійсності та навіть при орієнтуванні в ній. Отже, свідомість вже внаслідок зазначених останніх її ознак володіє онтологічним статусом, тобто вона привносить у світ те, чого поза нею не існує і чого, знову-таки, побачити як фізичну наявність неможливо. Виникає запитання: а як людина може засвідчити наявність у її свідомості того, чого у фізичному плані не існує? Насамперед реальними діями, реальним творенням нових речей: коли майстер вчить учня, він досить часто не стільки розповідає йому «теорію» власних дій, а скільки просто залучає його до діяльності, діями демонструє свій досвід. Проте це можна робити лише в разі відносно простих процесів діяльності; в інших же випадках требу мати особливі засоби для передавання того предметного змісту свідомості, який не унаочнюється. Такими засобами стають знаки (або, ширше – знакова діяльність), серед яких найважливіша роль належить мові (передусім – мовленню). Мова є найпершою та найочевиднішою ознакою свідомості; саме за ознакою мови ще давні люди відрізняли людину від тварини, а «своїх» людей від «німців» - для нас німих, тому що незрозумілою є їх мова. Потреба в мові пов’язана з необхідністю зафіксувати той зміст, який не можна передати простою демонстрацією речей. Мова оперує неочевидним, не наочним змістом, а тому постає основним носієм історичного досвіду людської діяльності (певної особи, певного народу, певної культури). Нарешті, загадкою свідомості постає те, що, хоча вона не фіксується ніякими приладами та індикаторами, вона здатна фіксувати себе саму. Ця унікальна здатність називається самосвідомістю або саморефлексією людської свідомості (чи думки). Можна, навіть, сказати так: не потрібно ніяких приладів, достатньо лише зосередити увагу на тому, що відбувається всередині наших переживань задля того, щоби переконатися у реальному існуванні свідомості. Щоправда, для цього треба бути людиною і перебувати у людському способі буття; тобто, можна сказати, що для людини (розвиненої, сформованої) питання про існування чи не існування свідомості постає як питання про її самоідентифікацію, і, звичайно, те, що не перебуває у людському способі буття, таку самоідентифікацію (тобто внутрішню фіксацію свідомості) здійснити не здатне. У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційності свідомості, тобто той момент, що свідомість задля свого існування не потребує зовнішніх підкріплень чи засвідчень, що вона в самій собі знаходить свою ж «першу» (чи «останню») очевидність, що, врешті, і дає можливість людині поставати суб’єктом пізнання та діяльності, тобто самій та від себе продукувати свою дійову активність. Говорячи про самосвідомість, важливо наголосити на її єдності з свідомістю: ми не лише щось усвідомлюємо, про щось думаємо, а й фіксуємо ці акти, тобто ми знаємо, що усвідомлюємо та думаємо. Поза такою здатністю свідомість дійсно могла би виявитись для нас таємницею без будь-яких виявлень. В той же час факт самосвідомості ще раз дозволяє побачити те, що свідомість не можна звести до копії чи відображень дійсності, якби це було так, ми могли би просто показувати на речі, не потребуючи пізнання, науково-теоретичної діяльності, а мову можна було би замінити серією життєво значущих сигналів.

Отже, свідомість має унікальні властивості, які зумовлюють неможливість її прямого вивчення та вимірювання; проте вихідні ознаки свідомості дозволяють стверджувати про її реальне існування, про те, що їй притаманний особливий онтологічний статус. На основі розглянутих особливих проявів свідомість можна визначити так: свідомість – це здатність людини, включеної в сукупність соціально-культурних історичних зв'язків,  на основі механізмів психіки створювати інтелігібельні моделі і конструкції, власний внутрішній універсум, який наділений ідеальним змістом і сутностями, смисловими та ціннісними орієнтирами і який дозволяє людині сприймати, осмислювати, пізнавати дійсність та творчо формувати моделі власної поведінки.