Розділ II. Сучасний розвиток та умови стратегічного планування репертуару у театрі імені п.К. Саксаганського

2.1.Репертуар, як один з основних показників роботи театрального процесу

Вивчення театрального репертуару — це вивчення театру, глядача і соціального контексту театрального життя, це так само один з підходів до комплексного дослідження проблеми «театр у духовному житті суспільства».

З усіх показників театрального процесу, саме репертуар найбільш повно розкриває панораму ідейно-художнього клімату, взаємодії театру і глядача.

Репертуар театрів країни — це відображення її культури, ідеології та економіки, репертуар ж конкретного театру відображає ідейно-художню позицію колективу, його творче обличчя.

«Включаючи в репертуар ту чи іншу п'єсу, завжди треба твердо знати, заради чого вона береться, що театр хоче сказати глядачам вибраним ним твором».

Репертуарна політика сьогоднішніх театрів дуже різноманітна. Часто в боротьбі за масового глядача і комерційний успіх в репертуарі театрів виявляються низько-мистецькі та відверто вульгарні п'єси, які тим не менш затребувані публікою. Взагалі-то це явище не нове.

У 1973 році в статті О.М. Алексєєва і В.М. Дмитрівського наводиться зауваження головного режисера Тартуського театру «Ванемуйне» Каарела Ірда: «Критика безперечно помиляється, коли думає, що п'єси користуються успіхом у глядачів саме тому, що вони погані і слабкі. Просто в них міститься щось таке, що хвилює глядачів, і, незважаючи на досить посередній рівень цих творів, глядачі все ж таки приходять до театру дивитися їх. Що приваблює широку публіку в цих п'єсах, що її хвилює в них — це, по-моєму, і має в першу чергу зацікавити наших теоретиків театру і літератури, стати об'єктом аналізу і вивчення «.

Сьогодні, в період театральних реформ, вивчення репертуару театрів — одна з головних проблем соціології театрального мистецтва. З одного боку театри ніяк не захищені матеріально і їм нічого не залишається, як тільки йти на поводі у публіки, з іншого ж на театрі продовжує лежати відповідальність і за виховання художнього смаку глядачів, і за освіту, і за створення моральних ідеалів і формування соціальних норм поведінки.

«Проте, дуже часто як театр, так і глядач йдуть по шляху, який «протоптати і легше «. Наприклад, театру легше варіювати багаторазово освітлені проблеми, ніж художньо розкривати народжені реальною дійсністю життєвіконфлікти і суперечності. Театру простіше »підлаштовуватися» під невибагливого глядача, ніж вести його за собою, піднімати його естетичну культуру і смак. Глядачеві ж часом простіше йти за цим «підкласти» під нього театром, дивитися те, що ставлять. У результаті часто-густо відбувається зниження взаємної вимогливості.

«Театр все охочіше і частіше звертається до п'єс не першого сорту, які не відкривають глядачеві що-небудь нове, а, навпаки, пропонують йому щось стандартно-загальнодоступне, звичне, очікуване. Глядач же все охочіше і частіше піддається «чарівності» легковажності, мало того, — вимагає її. Так об'єктивно відбувається відмова від установок театру і глядача на хорошу п'єсу, на високі ідейно-художні нормативи. Глядач і театр разом прокладають дорогу «комерційної драматургії⁷».

В умовах моральної кризи 1990-х років, коли різко змінювалися орієнтири і цінності, переглядалися ідеали і соціальні ролі, театр змоделював героя сцени, який представляв собою сконцентрований вираз пострадянської людини відчуває на собі всі процеси соціального перерозподілу. У театрі відбилися всі зміни ідеологічного, соціально-психологічного та економічного стану. Адже так само як театр впливає на духовне життя суспільства, так і сам він залежить від нього.

Багато драматургиів, режисерів, керівників театрів прийшли в розгубленість. «Театри — храми», «театри — вдома» опинилися в ідейно-художньому та організаційну кризу. Цілісність труп репертуарних театрів опинилася під загрозою. Вільна конкуренція та широкі підприємницькі можливості породили розвиток різного роду антреприз.

«У 1990-х роках в умовах скасування цензури, афіша на кілька сезонів заповнилася так званої» викривальної чорнухою «- п'єсами, які претендують на серйозне соціальне утримання, але частіше за все не виходили за межі поверхневої агітки. Вже до другої половини 1990-х років репертуар такого типу досяг максимального ступеня насичення, інтерес до нього ослаб, тим більше що політичні дискусії закономірно перемістилися на мітинги, збори, партійно-урядові форуми «.

Глядацький інтерес до театру в середині 1990-х років впав, але в самому театрі активізувалися творчі процеси. Театр шукав нових установок, що формуються в суспільстві. Як наслідок, з середини 1990-х років знову активізується театральне життя, відроджується інтерес населення до театру. Це підтверджується кількісним зростанням театрів у 1996-2000 роках.

Кількісне зростання театрів в ці роки обумовлений нарешті усталеною відносною стабілізацією мистецького ринку, підвищенням якості попиту і пропозиції на сценічні видовища. Зростаючі можливості театрального пропозиції розширюють індивідуальний вибір форм дозвілля кожної нової формується субкультурою формації.

Театральне життя кардинально змінюється, формуються нові правила спілкування з публікою, театральні установки прямо залежать від суспільних потреб. Народжується безліч нових театрів, а й безліч вмирає, що обумовлено жорсткими організаційно-економічними обставинами. Ці обставини і змушують шукати нові художні, організаційні, фінансові форми.

У 1990-ті роки активно розвивається студійне рух, відкривається безліч малих сцен і філій. Їх успіх у публіки сприяє різноманітності комунікативних зв'язків як з новою аудиторією, так і зі «старою» публікою.

Адміністратор займає в трупі лідируючі позиції, без його організаторського таланту, здатності приймати нетрадиційні організаційні рішення, вловлювати спрямованість інтересів публіки, життєдіяльність театру стає неможливою.

Можна відразу зауважити, що публіка не задоволена сучасною драматургією, вона орієнтована на повноцінний літературно-мистецький репертуар, переважно класику. У той же час представницька частина публіки тяжіє до західного театрального шлягеру. Театри ж прагнуть орієнтуватися на різні масиви публіки, різних художніх установок і рівнів.

При опорі на класику спостерігається відхід від сучасної російської п'єси і вірність вже «випробуваним» багаторічним прокатом комерційним зразкам. Класика вийшла в лідери репертуару, тому що формувалася в ході багатовікового відбору та витримала перевірку часом. Постановка ж сучасної вітчизняної п'єси — це ризик для театру. Але наслідки такої театральної політики можуть у підсумку виявитися втратою публіки нового покоління і розривом відносин з сучасними драматургами, які не знаходять в театрі можливостей для своєї творчої реалізації.

З іншого боку, якщо сучасні російські п'єси і потрапляють у поточний репертуар, то вже на початковій стадії прокату відсіваються глядачем, яка відмовляється їх дивитися.

Може бути відсутність «героя» в сучасній драматургії, може бути не закінчене формування нової ціннісної ієрархії зумовило ці тенденції, але стає ясно, що сьогодні класика, як втім і завжди, виконує важливу роль, допомагаючи осмислити сьогоднішні реалії життя, формуючи у глядача потреба самооцінки .

Таким чином високе мистецтво допомагає побачити себе в широкому контексті нових ідеалів, і сформувати уявлення про нові соціальні і духовні цінності.

«Установки театру і публіки на класику свідчать про їх спільне тяжінні до ядра культури, до збереження і розвитку духовного життя⁸».

І все-таки не можна недооцінювати значення сучасної п'єси. В. Немирович-Данченко писав: «У своїй повсякденній виробничої роботи наш театр повинен головним чином спиратися на сучасну п'єсу. Це не означає, звичайно, що з репертуару театру може зникнути спадщина класичної драматургії. Але базою, фундаментом, на якому виникає тісний зв'язок театру з глядачем, буде, зрозуміло сучасна п'єса «.

Висловлювання В. Немировича-Данченка залишається актуальним і сьогодні, адже саме живий зв'язок театру з сучасністю забезпечує театру живий зв'язок із глядачем.

Найважливішим професійно-творчим показником театральної культури є визначеність творчої позиції театру в його репертуарній політиці, цілісності художньої програми.

Отже, сучасна глядацька аудиторія прагне до споглядання дійства в неодмінній триєдності життєвої, соціальної та художньої правди. Сьогодні репертуарна лінія театру повинна базуватися на спектаклях, котрі б давали багатий матеріал для порівняння побаченого на сцені зі спостереженим у навколишній повсякденній дійсності. Саме така драматургія, невід’ємною складовою якої має бути сучасна життєва філософія представників найрізноманітніших верств населення, і здатна зацікавити масового глядача.