1. Апологія «суходільної могутності» в концепціях традиційної європейської геополітики

Наприкінці ХVIII ст. англійський економіст Т.Мальтус сформулював теорію, згідно з якою темпи економічного зростання постійно відстають від темпів росту населення, тому надалі проблеми перенаселення та дефіциту продовольчих ресурсів будуть тільки загострюватися. Вже у наступному столітті підтвердження висновків Мальтуса відчули в Європі. Найбільш вразливою виявилася Німеччина, де населення виросло з 41 млн. у 1871 р. до 68 млн. у 1914 р. Тому логічно, що саме вона стала батьківщиною геополітики, і зокрема континентальної (телурократичної) школи. Її формування відбувалося на тлі об’єднання країни на чолі із Пруссією. Перемога у війні 1870-1871 р.р. з Францією та успіхи німецької промисловості в 1890-1914 р.р. закріпили за кайзерівською Німеччиною репутацію найсильнішої на той час країни Європи. Однак тріумф Німеччини затьмарювався її територіальною затисненістю. Тож вона заявила про прагнення володіти повноцінною колоніальною імперією, розраховуючи в цьому на сприяння науки.

2.1. Концепція «життєвого простору» ф.Ратцеля

Засновником німецької геополітики на зламі ХІХ – ХХ ст. був географ Фрідріх Ратцель, який зв’язав між собою політику і географію, при цьому географія стає найважливішим інструментом для політиків. Наукова спадщина «батька геополітики» налічує 25 фундаментальних праць і понад 500 статей, серед яких світове визнання отримали «Народознавство» (1885-1888 р.р.), «Антропогеографія» (т. 1-2, 1882-1891 р.р.), «Політична географія. Географія держав, торгівлі і війни» (1897), «Море як джерело могутності народів» (1900), «Закони просторового зростання держав» (1901), «Земля і життя. Порівняльна г еографія» (1901-1902).

«Народ зростає, збільшуючись у силі, країна – шляхом приросту землі» (Ф.Ратцель)

Фрідріх Ратцель

(1844 – 1904)

У своїх наукових розвідках Ф.Ратцель, продовжуючи традиції географічного фаталізму і соціал-дарвінізму, обґрунтовує ідею про нерозривний зв’язок між людиною і землею, між культурою і природою, вирішальний вплив географічного ландшафту на характер та спосіб життя народів. Державу Ратцель визначає як географічний і біологічний організм, взаємодію землі (ґрунту) і народу; це продукт органічної еволюції, який під впливом духовних і моральних сил далеко випереджає інші організми. Застосовуючи просторовий підхід щодо з’ясування сутності політичних явищ та подій, Ратцель намагається винайти «об’єктивні закони» географічного розвитку держав. Він наголошує, що життєдіяльність держави визначається її територіальними властивостями (величина, місцерозташування, форми поверхні і т.ін.) і народом. Розквіт держави залежить від її здатності адаптуватися до зовнішнього середовища і нарощувати свою потужність шляхом територіальної експансії, забезпечуючи себе необхідним «життєвим простором» (Lebensraum). Коли народу держави не вистачає життєвого простору, то держава має колонізувати зовнішні території, тож війни – це природна ознака розвитку держави, а уся історія держав є придбанням і втратою простору.

Маючи значний простір, держава може стати світовою і надалі претендувати на світове панування, саме «динамічне територіальне зростання відрізняє процвітаючі держави від тих, які схильні до занепаду». Ратцель імперативно стверджує, що кожна держава має визначити межі свого життєвого простору, сформувати свою «просторову концепцію», яка надає «життєвої енергії» розвитку. Держава, яка намагається стати по-справжньому великою, мусить володіти територією близько 5 млн. кв. км. (для порівняння, площа Австралії майже 7,7 млн. кв. км., США – 9,3 млн. кв. км.). Глобальне ж значення у майбутньому будуть мати держави, які охоплюють цілі континенти.

«Прагнення розширення ... до меж можливості, є ознакою вищої культури, воно спирається на чисельність населення і духовний прогрес» (Ф.Ратцель)

Ратцель сформулював 7 основних законів експансії або просторового зростання держави, які відображували конфігурацію тогочасного світоустрою: 1) простір зростає разом зі зростанням культури нації; 2) зростання держави супроводжується активністю в усіх сферах суспільного буття; 3) зростання держави здійснюється шляхом приєднання і поглинання малих держав; 4) кордон – це периферійний орган держави, у якому виявляються її зростання, сила або слабкість та усі зміни в організмі держави; 5) у своєму зростанні держава прагне увібрати у себе найбільш цінні елементи фізико-географічного середовища (берегові лінії, русла річок, райони, багаті природними ресурсами, тощо); 6) перший імпульс до територіального зростання приходить ззовні, від більш високих цивілізацій; 7) загальна тенденція до злиття територій, розгалужуючись, переходить від держави до держави і набуває сили. Ратцель передбачав протистояння між континентальними і морськими державами у зоні Тихого океану («океану майбутнього»): Великої Британії, США, Росії, Китаю і Японії. На його думку, перевага буде на боці континентальних держав, які володіють достатнім простором як геополітичною базою, а морські держави – історично нежиттєздатні, «вони гинули внаслідок вузькості їх фундаменту, великої розсіяності зовнішніх володінь та трудності їх захисту», «їх піднесення відбувалося завжди сліпуче швидко, однак на цій височині вони ніколи надовго не затримувались». Такий висновок Ратцеля став своєрідним дороговказом для континентальної Німеччини щодо реалізації нею активної експансіоністської політики.