5.3.7. Нарис

Нарис – художньо-публіцистичний жанр, близький до оповідання, у якому домінує документальна основа. Найчастіше цей жанр використовується для відтворенню злободенних подій чи зображення людей, яких особисто знав автор.

Жанр нарису є відносно молодим у епосі. Його зародження пов’язують з Англією ХVІІІ ст. Перші твори цього жанру призначалися для сатиричних журналів. „П. Автомонов подає дещо іншу картину його зародження: “Він був започаткований творами англійського пись­мен­ника Лоренца Стерна “Сентиментальна подорож”, французького літератора Луї-Себастьяна Мерсьє “Картини Парижа” і німецького письменника-революціонера Георга Фостера “Нариси нижнього Рейну” і “Паризькі нариси” [цит. за.: 12, 395]. Історія світової літератури свідчить, що багато її класиків розпочинали свою творчість із звернення до жанру нарису (Ч. Діккенс, О. де Бальзак, І. Тургенєв).

Український нарис зародився два століття тому. Його фундаторами були Є. Гребінка та Г. Квітка-Основ’яненко. У другій половині ХІХ ст. до нарису зверталися І. Нечуй-Левицький (“На Дніпрі”) та Панас Мирний (“Подоріжжя з Полтави до Га­дя­чого”). Помітне місце цей епічний жанр посідав у творчості І. Франка, М. Коцюбинського, О. Коби­лян­ської, Лесі Українки, Б. Лепкого, О. Маковея, Ю. Липи, С. Тудора. У першій половині ХХ ст. можливості цього жанру активно використовували М. Хвильовий, Ю. Яновський, Д. Гуменна, Б. Ан­то­нен­ко-Давидо­вич, А. Головко, О. Довженко, у другій половині – Г. Тютюнник, Ю. Мушкетик, В. Яворів­ський, В. Коротич, В. Дрозд, П. Мовчан, О. Гончар, останнім часом Ю. Андрухович, С. Жадан, Л. Дереш. На Заході нарисову форму нерідко ототожнюють із жанром есе, частина вчених не диференціюють ці епічні твори на окремі жанри.

5.4. Характеристика ліричних жанрів

5.4.1. Генезис і родові ознаки лірики

Лірика (від давньогрец. λύρα – струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) – один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора.

О. Веселовський в „Історичній поетиці” виводить зародження ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось племені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу. Лірика також виникла з первісної пісні-танку. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окремого літературного роду.

Специфіка ліричної поезії полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об’єкт зображення, але і як її суб’єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Геґель.

Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного „я”. Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи – від масок ліричного героя до різних об’єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві. У наведеному раніше вірші І. Муратова, наприклад, ліричним героєм є качка („Качиний монолог”).

У ліриці суб’єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода – елегія – сатира).

Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетичності. В епічній чи драматичній творчості фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського задуму. В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому.

Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.

Світова лірична поезія веде свій відлік з творчості великих поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби Відродження (Петрарка, Шекспір), XVIII–XIX століть (Шіллер, Гете, Гайне, Байрон, Шеллі, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лермонтов, Тютчев, Фет).

Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є. Маланюк, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус, І. Світличний. Поряд з видатними поетами-ліриками інших країн і народів (Ф. Ґарсіа Лорка, Н. Хікмет, П. Неруда, В. Незвал, Ґ. Аполлінер, Р. Гамзатов, О. Мандельштам, О. Твардовський) українські митці відображають суперечливий і бентежний дух своєї доби, продовжують традиції геніальних попередників.

Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов’язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. Читач, який добре знає поезію, легко може відрізнити творчість Шевченка від творчості Франка, Хвильового від Плужника, Стуса від Павличка, Ірванця від Махна.