5.4.3.11. Елегія

Елегія (від давньогрец. έλεγεία, від έλεγοζ, – пісня; утворено, як гадають, від фрігійського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, – сопілки, під акомпанемент якої співалися елегії) – вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії: „Тоска – элегии пароль” (І. Северянин). У ньому часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя. „Елегія є немовби спокійним викладом почуттів, що постійно в нас перебувають, – писав М. Гоголь, – не тих великих і сильних, які пробуджуються у нас життєво, коли бачимо ми предмети величні, не тих, які, подібно святині, приховано існуючи в глибинах душі, спрямовують людину на великі подвиги, – а тих, більш узвичаєних, більш дружніх з повсякденним станом людини. Це сердечна історія –те ж саме, що й товариське відверте послання, в якому висловлюються самі собою злучини та внутрішні стани душі. <...> Усе в ній тихо. <...> Найчастіше одягає вбрання вона меланхолійне, найчастіше чути від неї скарги, тому що в таку мить серце звичайно прагне висловитись і буває багатослівним” [15, 379]. Елегія виникла в давні часи. Перші зразки подібних творів знаходимо в давньоєгипетській поезії („Плач Ізіди по Озірісу”), в літературі стародавнього Китаю („Пісня покинутої дружини”), у творчості поетів Еллади (Архілох, Каллін, Мінерм, Солон, Калімах, Тіртей, Феогнід), Риму (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій).

Грецька елегія, як гадають, генетично сходить до голосінь над померлими. Первісне вона поширюється в іонійській Малій Азії, де її спочатку співали під супровід сопілки (флейти), згодом декламували, ще пізніше – виголошували. В давній Греції VII – VI століття до нашої ери елегія і оформлюється як специфічний ліричний жанр з чіткою строфічною будовою (у формі так званого елегійного дистиха, перший рядок якого писався гекзаметром, другий – пентаметром) і з незв'язаною тематикою, тобто найрізноманітнішою тематичною спрямованістю. В елегії оспівують як суспільні ідеали, патріотизм і мужність захисників батьківщини, так і суто інтимні почуття, зокрема кохання, смуток і радість пов'язаних із ним переживань. Тематична всеохоплюваність елегії звузиться в римській літературі, де цей жанр і набуде ореолу вірша з підкреслено сумним змістом. „У новій європейській літературі, – зазначав М. Ткачук, – елегія втратила чіткість форми, але набула окресленого змісту як вірш, пройнятий змішаним почуттям смутку й радості, або тільки смутку, журливої задумки, скорботи” [36, 143]. Майстрами елегійного жанру виявили себе Л. Аріосто, П. Ронсар, Дж. Донн, Дж. Мільтон, Т. Греб, А. Шеньє, Новаліс, М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін.

У давній українській літературі елегія з’являється у творчості П. Русина, І. Мазепи, С. Кленовича, С. Яворського, К. Зиновіїва, Г. Сковороди. Елегійні настрої характерні для поезії українських романтиків 30–40-х років XIX століття (А. Метлинський, С. Писаревський, М. Петренко, В. Забіла). Елегія посідає важливе місце в творчості Т. Шевченка („Думи мої...”, „Чого мені тяжко...”). Народною піснею стала елегія Л. Глібова „Журба”. Досить часто трапляються елегії у творчості І. Франка („Майові елегії”, „Розвійтеся з вітром”), Лесі Українки („Східна мелодія”, „Мрія далека”), поезії П. Грабовського, В. Самійленка, О. Олеся, П. Карманського, М. Чернявського.

Елегія має свою специфіку. Не всі сумні твори слід вважати елегіями. Для справжньої елегії журба є концептуальною. Вона є результатом усвідомлення певних закономірностей дійсності, що виявляють себе в протиріччях між життям і смертю, добром і злом. Саме ці моменти свідчать про збагачення елегійного жанру в сучасній літературі. Особливо це характерно для творчості В. Сосюри, В. Поліщука, Б.-І. Антонича, М. Бажана, М. Рильського, А. Малишка, І. Муратова, В. Стуса, І. Світличного, М. Вінграновського, Л. Костенко. В останній час елегія широко представлена в творчості Л. Талалая, І. Римарука, В. Неборака, Д. Кременя, Т. Федюка.