Тема 3. Система технічного обслуговування

1.Характеристика взаємозв’язку операцій обробки, процесів виготовлення, складання виробів та умов виробництва

2.Організація управління за допомогою мережного моделювання

3.Шляхи скорочення виробничого циклу

4.Приблизна структура витрат робочого часу в залежності від типу виробництва

Починати вивчення теми треба зі з’ясування зв’язків просторово відокремлених структурних елементів та підсистем виробничої системи, які мають функціональну спеціалізацію та здійснюють окремі частини й стадії сукупного виробничого процесу з виготовлення складної продукції.

Склад елементів та підсистем виробничої системи визначається технологією виготовлення кінцевої продукції, яка забезпечує максимальне здійснення основних структуроутворюючих зв’яз­ків: взаємодії, функціонування, синергізму.

Для створення оптимальної структури виробничої системи спочатку досліджуються функціональні й синергійні зв’язки взаємодії елементів як у межах системи (підсистем), так і з зовнішнім середовищем.

Відомо, що виробничий процес реалізується завдяки виконанню впорядкованої сукупності операцій на відповідних технологічно пов’язаних видах устаткування, яке групується у виробничі осередки та ланки. Така взаємодія характеризує функціональні зв’язки елементів, які утворюють технологічну структуру виробничої системи.

Рівень функціональних зв’язків елементу (підрозділу) характеризується коефіцієнтом замкненості на функціональний вихід виробничої системи або на вхід — коефіцієнтом орієнтації (замк- неності) його на споживання внутрішніх ресурсів. Ступінь функціональної замкненості структури виробничої системи в цілому характеризується середньоваговим коефіцієнтом.

Функціональна замкненість виробничої системи буде найбільшою, якщо вона зосередить максимальну кількість операцій сукупного процесу.

Синергійні зв’язки характеризують ступінь економічно доцільної сумісності будь-якого елементу (підрозділу) з іншими та системою в цілому. Показником економічної сумісності структурних елементів є коефіцієнт синергійної замкненості системи. Він показує доцільну кількість об’єднання основних і допоміжних (обслуговуючих) елементів (підрозділів) в одну виробничу систему (підприємство).

Таким чином, склад виробничої системи, її структура формуються з елементів, які мають функціональні та синергійні зв’язки взаємодії, безпосередньо беруть участь у виробничому процесі та у формуванні системного ефекту, забезпечуючи функціонування цілісної системи в оптимальних параметрах.

Разом із тим треба звернути увагу на роль і значення просторових зв’язків для забезпечення ефективності функціонування елементів та системи в цілому. Критеріями просторових зв’язків є максимальний рівень прямоточності, пропорційності, безперервності та спеціалізації сукупного виробничого процесу і його окремих операцій.

Просторові зв’язки оптимально реалізуються в поточному виробництві, де взаємне розташування спеціалізованих елементів (верстатів, робочих місць, підрозділів) на певній площі відповідає вимогам максимального скорочення переміщень предметів праці, робочої сили, забезпечення сприятливих умов праці, безперебійності процесів, мінімізації площі їх реалізації.

У другому блоці питань теми студентам необхідно звернути увагу на особливості елементного складу та сутність виробничої структури. Первісною ланкою в організації виробничого процесу та базовим осередком (елементом) виробничої системи є робочі місця.

Сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконується технологічно однорідна робота або різні операції з виготовлення однорідної продукції, утворює виробничу дільницю.

Основні виробничі й допоміжні дільниці та обслуговуючі служби, які згруповані на певній площі для виконання комплексу робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації та кооперування праці, утворюють цех — територіально й адміністративно відокремлений підрозділ підприємства.

Сукупність однорідних цехів на великих підприємствах становить виробництво. Виходячи із сутності та змісту виробничого процесу, розрізняють основне, допоміжне, обслуговуюче, побічне та підсобне виробництва, на базі яких створюються відповідні дільниці, цехи та господарства.

Узагальнюючи викладене, можна констатувати, що виробничою структурою називається склад групи робочих місць, підрозділів, господарств виробничого призначення, які мають технологічні та (або) коопераційні взаємозв’язки й розташовуються на певній площі.

Далі необхідно визначити особливості цехової, безцехової, корпусної та комбінатської структурних побудов підприємств.

Виробнича структура, що будується на основі цехів, належить до цехової структури. Цехи за певними ознаками виробничого процесу та призначенням продукції (послуг) поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі, побічні, підсобні.

Основні цехи відповідно до фаз або стадій виробництва поділяються на заготівельні, обробні та складальні.

На великих підприємствах для побудови короткого шляху матеріального потоку та забезпечення ефективності виробничих процесів однорідні за профілем цехи об’єднуються в корпуси.

Підприємства з технологічними переділами (коли сировина послідовно проходить низку стадій зміни стану й форми, наприк­лад, металургійні чи текстильні) мають комбінатську структуру.

На підприємствах із невеликим обсягом і відносно простими виробничими процесами використовується дільнична структура (безцехова).

Допоміжні цехи сприяють випуску основної продукції, виготовляють допоміжні види виробів, необхідні для нормальної роботи основних цехів (інструмент, запчастини та ремонт, енергетичні послуги).

Побічні цехи переробляють відходи основного та допоміжного виробництв, виготовляють непрофільну продукцію або здійснюють регенерацію вторинних матеріалів.

Підсобні цехи здійснюють підготовку основних матеріалів для основних цехів, а також виготовляють тару для пакування продукції.

Обслуговуючі цехи й господарства виробничого призначення забезпечують нормальну роботу основних і допоміжних цехів, здійснюючи функції транспортування, збереження, санітарно-технічної обробки та благоустрою.

До чинників, що впливають на виробничу структуру підприємства, належать: конструктивні й технологічні особливості продукції, обсяг її випуску, номенклатура продукції, рівень і форма спеціалізації та кооперування з іншими підприємствами, рівень автоматизації та механізації виробничих процесів, ступінь охоплення життєвого циклу виробів.

Студентам треба акцентувати увагу на вимогах принципів просторової організації ідеального процесу, таких як: спеціалізація, пропорційність, прямоточність, що покладаються в основу побудови виробничої структури. Технологічна, предметна або змішана (предметно-технологічна) спеціалізація використовуються під час формування основних цехів та дільниць.

У разі технологічної спеціалізації виробничий підрозділ виконує тільки певну частину однорідних операцій на послідовно розташованому устаткуванні за широкої номенклатури оброблювальних предметів праці, що характерно для одиничного та дрібносерійного типів виробництв.

Предметна спеціалізація виробничої структури, притаманна масовому та великосерійному виробництву, передбачає концентрацію в основних цехах усіх операцій з отримання часткових або готових виробів вузької номенклатури з використанням різноманітного спеціалізованого устаткування, розташованого за ходом технологічного процесу.

На машинобудівних підприємствах із масовим та серійним типами виробництва застосовується змішана структура, за якої заготівельні виробництва та цехи будуються за технологічним принципом, а оброблювальні та випускаючі об’єднуються в пред­метно-замкнені ланцюги (цехи або дільниці). Технологічні, пред­метні та змішані структури мають певні переваги й недоліки.

Студентам слід зосередити увагу на цеховій виробничій струк­турі, яка об’єднує технологічними й функціональними зв’язками основні виробничі дільниці, допоміжні та обслуговуючі підрозділи.

Цехи з предметною спеціалізацією включають дільниці як з предметною, так і з технологічною спеціалізацією, а цехи з технологічною спеціалізацією — технологічні дільниці, сформовані за групами устаткування й габаритами виробів.

Предметна спеціалізація передбачає формування цеху на базі кількох предметно-замкнених дільниць, кожна з яких спеціалізується на випуску відносно вузької номенклатури виробів, що мають подібні конструктивно-технологічні ознаки й реалізують закінчений цикл їх виготовлення за принципом прямоточності.

Для перевірки доцільності організації предметно-замкнених дільниць використовуються класифікатори деталей, що обробляються, за конструктивно-технологічними ознаками, які визначають тип і технологічний маршрут оброблення деталей.

Далі студентам слід розібратися з питаннями оптимізації виробничої структури, що здійснюється шляхом всебічного її аналізу за низкою показників:

• розміри виробничих ланок;

• ступінь централізації окремих виробництв;

• співвідношення між основними, допоміжними та обслуговуючими виробництвами;

• пропорційність виробничих ланок;

• рівень спеціалізації окремих виробничих ланок;

• ефективність просторового розташування, характер взаємозв’язків між підрозділами [2; 8; 9; 11; 14].

У сучасних умовах важливою проблемою є просторове розташування підприємства. Під час створення підприємства розробляється генеральний план, який являє собою графічне відображення його території з усіма будівлями, спорудами, комуні­каціями, транспортними шляхами та сполученнями, прив’язани­ми до певної території (місцевості). В основу розробки генерального плану покладаються просторові зв’язки елементів виробничої системи (виробництв, цехів та господарств), що забезпечують економію території та виробничих площ. При цьому враховується низка принципів.

Показниками раціонального планування виробництва та підприємства в цілому є: розмір площі території; оптимізація поверховості; протяжність комунікацій; ступінь забудівлі; забезпечення санітарно-гігієнічних норм і виробничих умов; наявність резервних площ для розширення й реконструкції підприємства; функціо­нальність конструкції; естетична та архітектурна виразність форм корпусів та службових приміщень.

Загальною проблемою як для нових, так і для діючих підприємств є розміщення виробничих об’єктів. Критерії їх розміщення визначаються конкуренцією та економічною вигодою.

На вибір місця розташування виробничих підприємств впливають: близькість до споживачів, діловий клімат, загальні витрати, інфраструктура, потенціал трудових ресурсів, постачальники, місце розташування інших об’єктів підприємства, зони вільної торгівлі, політичний ризик, державні бар’єри, торговельні союзи, екологічні вимоги, країна-споживач, конкурентоспроможність.

Студентам треба зрозуміти, що ефективність виробництва значною мірою залежить від раціональності його структури. Серед напрямів проектування та вдосконалення виробничої структури вирізняються такі: оптимізація розмірів підприємства; поглиблення спеціалізації основного виробництва; розширення кооперації з технічного обслуговування виробництва.

Сучасні тенденції структурних перетворень ґрунтуються на системному підході, що має такі складові: створення досить автономних та самостійно взаємодіючих виробничих підрозділів; розвиток горизонтальних, а не вертикальних зв’язків; гнучке використання робочої сили; упровадження творчих ідей у виробництво; пристосування виробництва до замовлень ринку й організація виробництва дрібними партіями продукції; створення безперервно-потокових систем багатопредметного виробництва; відмова від страхових запасів.

Прогресивна організація виробництва базуються на формуванні комплексних автономних дільниць з предметною спеціалізацією.

Для того щоб функціонування просторово розташованих елементів системи (підрозділів підприємства) забезпечувало виготовлення кінцевого продукту в заздалегідь визначені терміни, необхідно враховувати їхні часові зв’язки як відрізки (моменти) часу здійснення окремих стадій сукупного чи часткового процесу або як його проміжні чи кінцеві результати. Таким чином, часові відношення між елементами процесу пов’язані з просторовими.

Однією з найважливіших вимог до раціональної організації є забезпечення найменшої тривалості виробничого процесу, тобто циклу виготовлення продукції.

Виробничий цикл як відрізок часу починається з моменту початку виробничого процесу та закінчується моментом виходу готового виробу або партії деталей, складальної одиниці.

Тривалість виробничого циклу розраховується в одиницях календарного часу (годинах, днях, місяцях).

Важливими складовими виробничого циклу є технологічний та операційний цикли, кожний із яких має свої особливості.

Виробничий цикл є основою організації виробничого процесу в часі й використовується під час: розроблення виробничих програм підприємства та його підрозділів; визначення нормальних розмірів незавершеного виробництва; побудови графіків матеріального забезпечення виробництва; оперативної підготовки виробництва; установлення термінів запуску деталей у виробництво, виходячи з термінів випуску готової продукції; випередження в роботі цехів (дільниць), а також для здійснення контролю за діяльністю виробничих підрозділів.

Тривалість виробничого циклу залежить від: трудомісткості виготовлення готового виробу, що визначається технічно обґрунтованими нормами часу; часу виконання допоміжних операцій; часу природничих процесів; тривалості перерв у виробничому процесі; кількості предметів праці, які одночасно запускаються у виробництво (розміру партії); виду руху оброблюваного предмета по операціях виробничого процесу.

Далі слід розглянути структуру виробничого циклу, яка складається з часу виробництва й часу перерв.