17.Розвиток університетської педагогічної освіти в Україні (1933 – 2010 рр.)

З середини 30-х років XX століття починається період уніфікації університетської освіти, що передбачало скасування статутів університетів, позбавлення їх самостійності, розробку й затвердження однотипних для всіх університетів навчальних планів і програм. Науково-дослідні кафедри університетів перетворювалися в самостійні науково-дослідні інститути. Природний хід перетворення університетів у науково-освітні комплекси, який був характерним для розвитку університетської освіти в Західній Європі, в Україні був порушений. На початок 1939 року В Україні сформувалась певна система університетської освіти. В Київському, Харківському, Одеському, дніпропетровському університетах визначилась структура факультетів і спеціальностей, зміст університетської освіти, її цільові установки. В 1940 році до системи вітчизняної університетської освіти увійшли Львівський та Чернівецький університети завдяки приєднанню до України західноукраїнських земель. З початком Великої Вітчизняної війни позитивні зміни в університетській освіті України були призупинені. 4 серпня 1941 року Наркомат освіти УРСР видав наказ про тимчасову евакуацію Київського університету до міста Харкова та об’єднання його з Харківським університетом. Тим самим наказом передбачалося й проведення набору студентів на перший курс Київського університету в 1941 році [7, c.103-104]. На початку 1941 року університети відновили роботу в умовах евакуації. 19 лютого 1942 року був створений Об’єднаний Український державний університет на основі Харківського та Київського університетів. В ньому навчався 331 студент. На шести факультетах Одеського університету, який був евакуйований в Байрам-Алі, в 1942-1943 навчальному році навчалося 450 студентів. За період Великої Вітчизняної війни університет провів п’ять випусків та підготував більше 500 спеціалістів [5, c. 83]. Наприкінці 1943 року університети повернулися в рідні міста. Протягом 1944 року відновились заняття в Харківському, Дніпропетровському, Київському, Львівському та Чернівецькому університетах. Система університетської освіти в Україні продовжувала свій розвиток в повоєнний період. Відкривалися й реорганізовувалися нові університети, проводилася підготовка за новими спеціальностями та профілями. Так, 18 жовтня 1945 року постановою Ради Народних комісарів та ЦК ВКП(б) був відкритий Ужгородський державний університет, який був першим вищим навчальним закладом на Закарпатті. На початку 60-х років минулого століття з’явилась тенденція до збільшення кількості університетів шляхом реорганізації провідних педінститутів в університети. 1 вересня 1965 року почалися заняття в Донецькому університеті, який був реорганізований з педінституту. В 1972 році на базі Кримського педінституту був створений Сімферопольський університет. Згідно з постановою Ради міністрів СРСР та ЦК КПРС від 30 серпня 1954 року, вищим навчальним закладам було запропоновано проводити підготовку спеціалістів широкого профілю. Був розроблений перелік спеціальностей (274 спеціальності, об’єднані в 22 групи). Підготовка фахівців забезпечувалась розширенням загальнонаукової фундаментальної підготовки за рахунок скорочення об’єму спеціальних дисциплін та зменшення навчального часу, відведеного на їх вивчення. [6, c. 25]. Останній період розвитку університетської освіти в Україні можна умовно поділити на дві фази: модернізація університетської освіти в умовах союзного центризму (1970-1991 рр.) та її оновлення в самостійній державі після 1991 року. В середині 70-х років минулого століття була зроблена спроба вдосконалення підготовки висококваліфікованих фахівців засобами університетської освіти. Це відбувалось завдяки двом тенденціям. Перша з них була пов’язана з прагненням залучити студентів до наукової діяльності, озброїти їх глибокими спеціальними знаннями та практичними вміннями, ігноруючи при цьому педагогічну підготовку. Друга тенденція вимагала значного підвищення рівня професійно-педагогічної підготовки в університеті, збільшення навчального часу на педагогічні дисципліни та педагогічну практику. Наприкінці 80-х років починає впроваджуватися диференційований підхід до підготовки випускників університетів для педагогічної та виробничої діяльності. З 1991 року почався етап формування державної політики в сфері вищої, зокрема університетської освіти. Головними особливостями цього етапу можна вважати: реорганізацію провідних педінститутів в університети а також - регіональну стратегію розташування університетів як центрів підготовки фахівців з різних спеціальностей та профілів близько до місця їх переважного працевлаштування. Контингент студентів університетів приводився у відповідність із запитом на фахівців у різних галузях. Університети почали гнучко реагувати на зміни в соціальному запиті на підготовку кадрів з нових спеціальностей. В 90-х роках минулого століття відбулись значні зміни в змісті й структурі університетської освіти. Проявилась тенденція до встановлення оптимального науково обґрунтованого балансу між дисциплінами різних циклів, теоретичними та практичними блоками. В системі університетської гуманітарної освіти більше уваги стало приділятися спеціалізації студентів. Провідною ідеєю є думка, що університети повинні готувати фахівців високого професійного рівня, котрі були б здатні приступити до виконання своїх поліфункціональних обов’язків відразу по закінченні вищого навчального закладу. На Всесвітній конференції з питань вищої освіти в XXI столітті, яка відбулася 5-9 жовтня 1998 року в Парижі, делегаціями 150 країн прийнята всесвітня декларація про вищу освіту. В ній, зокрема, було зазначено: “Сама вища освіта тепер стоїть перед грандіозними завданнями і повинна переходити до найрадикальніших змін та оновлення за всю історію свого існування” [3]. У системі сучасної університетської освіти з’явилися нові риси, які підштовхують її до саморозвитку, спонукають реагувати на потреби суспільства. Це перш за все - ступеневий характер вищої освіти, коли бакалавр продовжує освіту до рівня магістра, магістр - до рівня доктора. По-друге, це – виникнення нових педагогічних технологій, методів та засобів навчання, таких як дистанційне навчання, яке робить освіту більш доступною для широких кіл населення. Завдяки розширенню зв’язків науковців України з провідними науковими центрами зарубіжних країн, участі вищих навчальних закладів України в міжнародних програмах академічного обміну та спілкування забезпечується інтеграція вищих навчальних закладів України до світового освітнього простору. Висновки. В процесі становлення університетської освіти в Україні можна виділити декілька етапів, для кожного з яких характерні певні риси. Основними етапами розвитку університетської освіти в Україні можна вважати: зародження й становлення університетської освіти (XVII - XVIII ст.); перетворення університетів на освітні центри (з 1803р.); становлення університетської освіти в Україні вісля Жовтневої соціалістичної революції; становлення університетської освіти в Україні після Великої Вітчизняної війни; оновлення університетської освіти після 1991 року в самостійній державі. Досягнення університетської освіти в Україні дозволяють стверджувати, що система вітчизняної університетської освіти має глибоке історичне коріння, ґрунтовну наукову основу й непересічну національну традицію. Серед напрямів подальших розвідок - дослідження того, як тенденції розвитку світової університетської освіти або університетської освіти окремих країн вплинули на університетську освіту в Україні в зазначені періоди її розвитку