Висновки

Таким чином, комплексне застосування як загальних, так і спеціальних методів наукового пізнання функціонування правоохоронних органів у механізмі держави України, дозволило сформулювати цілу низку теоретичних та практичних висновків, зокрема:

1. На сучасному етапі державотворення поняття «механізм держави»,як система державних органів, державних підприємств та державних установ, потребує свого переосмислення та нового підходу до розуміння змісту, оскільки:

- реформування всіх видів суспільних відносин викликало роздержавлення багатьох сфер життєдіяльності суспільства; частина державних організацій втрачає сфери свого впливу на користь інститутів недержавної форми власності;

- у науковій державно-правовій думці не існує єдиного розуміння поняття «механізм держави», а це призводить до різного тлумачення його змісту та потребує свого уточнення.

Виходячи з цього, поняття «механізм держави» можна трактувати в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні – це впорядкована множина елементів (підсистем), які утворюють певну організаційну основу функціонування держави: організаційно-правову, організаційно-економічну, організаційно-соціальну, організаційно-культурну (духовну), організаційно- охоронну, за допомогою яких держава створює і підтримує у «працездатному» стані відповідні умови для забезпечення матеріальних, соціальних та духовних потреб громадянського суспільства. У вузькому розумінні досліджуване поняття – це виключно система державних організацій, а саме, державних органів, державних установ та державних підприємств, які реалізують завдання та функції держави (концепція професора В.В. Копєйчикова).

2. Організаційно-охоронна підсистема держави – це правоохоронна система, яка складається з шести елементів, що утворюють державно-правовий механізм реалізації правоохоронної функції: цілей, об'єктів правоохорони, охоронних правових норм (нормативної підсистеми), правоохоронної діяльності та відносин, суб'єктів правоохорони.

3. Основним суб'єктом правоохоронної діяльності є правоохоронні органи. За головними функціями, притаманними їм (профілактична, захисна, ресоціалізаційна, оперативно-розшукова, розслідування злочинів, судовий розгляд справ, розгляд справ про адміністративні правопорушення, розгляд справ про фінансові та адміністративно-господарські правопорушення, виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і досудового слідства та прокурорів), до правоохоронних органів у широкому розумінні належать – суд, прокуратура і правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю, у вузькому – тільки правоохоронні органи по боротьбі зі злочинністю.

4. Однією з головних характеристик правоохоронних органів є соціальна обумовленість їх існування та діяльності, оскільки цілі, завдання, функції, структура правоохоронних органів соціально обумовлені, регламентуються і закріплюються в нормативно-правових актах. Діяльність найбільшого структурного та функціонального органу правоохорони – органів внутрішніх справ – є правовою за формою і соціальною за своєю суттю, бо вони органічно вплетені в життя соціуму, визначаються ним і діють в ньому. Тому будь-яка реорганізація системи органів внутрішніх справ, вибір тих чи інших організаційних форм їх устрою, методів роботи, засобів реалізації компетенції повинні бути соціально орієнтовані.

5. Розвиток та вдосконалення системи органів внутрішніх справ повинні представляти собою постійний процес, відповідний загальному процесу розвитку Української державності, перетворення України в зріле громадянське суспільство, базуватися на фундаменті узагальненого та конструктивно-критичного осмисленого досвіду (як позитивного, так і негативного), функціонування системи МВС України.

Головним стрижнем і цільовим завданням реформування та подальшого розвитку системи органів внутрішніх справ України є перетворення їх в таку структуру виконавчої влади, яка, по-перше, з точки зору соціально-правової орієнтації і механізму реалізації компетенції, відповідала б соціалізованому типу органів внутрішніх справ; по-друге, з точки зору соціальної організації та внутрішньоорганізаційного механізму функціонування, відповідала б такому типу органів внутрішніх справ, де основним механізмом реалізації внутрішньоорганізаційних правових та управлінських відносин є принцип координації.

6. Системний підхід до розгляду ролі і місця недержавних правоохоронних структур у правоохоронній системі дозволив дійти висновку, що вони разом з органами державної влади є рівними суб’єктами забезпечення національної безпеки України (при провідній і координуючій ролі державних структур). Найбільш раціональною формою співпраці державних і недержавних структур забезпечення безпеки і правопорядку слід розглядати договори. Державне регулювання приватно-охоронної діяльності повинно базуватися не на методі заборони, а на створенні умов для активного використання її з метою забезпечення безпеки особи, суспільства, механізму держави.

7. Механізм взаємодії державних органів безпеки і правопорядку з приватними охоронними структурами повинен визначатися насамперед ступенем участі об’єктів, які вони охороняють, у вирішенні найбільш важливих проблем, що стоять перед економікою України. У широкому розумінні, основними формами взаємодії державних та недержавних правоохоронних організацій є: взаємний обмін інформацією, спільне планування заходів, взаємне використання сил та засобів в інтересах вирішення загальних для суб'єктів цього процесу завдань.

8. Основними напрямами взаємодії правоохоронних органів і недержавних правоохоронних структур можуть бути: інформування про виявлення загроз Україні; повідомлення про факти злочинів, що готуються, вчиняються або вже вчинені; допомога при затриманні осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, а також розшуку осіб, що переховуються від слідства чи суду, ухиляються від кримінальної відповідальності.

Приклад оформлення списку використаних джерел курсової роботи