2. Основні фізіологічні поняття

Тканина – система клітинних і неклітинних структур, об’єднаних загальними будовою, функцією, походженням. Розрізняють чотири види тканини: 1 - епітеліальна тканина; 2 – поєднальна тканина (власне поєднальна - пухка та щільна; жирова, хрящова, кісткова, гемопоетичні тканини, кров; 3 – м’язова тканина; 4 – нервова тканина.

Орган – частина організму, відособлена у вигляді комплексу тканини, яка склалася у процесі еволюційного розвитку та виконує специфічну функцію. Формування органів у процесі еволюції відбувалося у зв’язку з необхідністю для організму розвитку будь якої конкретної функції. Наприклад, нирка забезпечує виділення продуктів обміну, око – сприйняття різного ступеня освітленості навколишнього середовища, форми предметів, їх кольору. Орган складається із структурно – функціональних одиниць, які представляють собою клітину або сукупність клітин, здатну виконувати основну функцію органу у малих масштабах. Так, функціональною одиницею нирки є нефрон, печінки – печінкова долька). У процесі еволюції для виконання більш простих функцій органи об’єдналися у системи.

Системи організму. Розрізняють фізіологічні і функціональні системи.

Фізіологічна система - це генетично закріплена сукупність органів і тканин, яка виконує загальну функцію, іноді декілька функцій. Наприклад, травна система, що забезпечує надходження поживних речовин до організму, включає різні відділи та залози, у тому числі підшлункову залозу, яка крім підшлункового соку виділяє інсулін та глюкагон і, таким чином є складовою одиницею ендокринної системи. Кількість фізіологічних систем обмежена. До них відносяться: нервова, ендокринна, імунна, серцево – судинна, системи крові, дихання, травлення, виділення, розмноження, покривна система (шкіра).

Функціональна система – це динамічна сукупність різних органів і фізіологічних систем, яка формується для досягнення корисного для організму пристосувального результату. Функціональні системи підтримують оптимальні фізіологічні показники, які забезпечують досягнення корисного результату – задовольняння біологічних і соціальних потреб, розмноження і т.д. Кількість органів і фізіологічних систем організму, які входять до тих або інших функціональних систем варіабельне. Наприклад, для відновлення нормальної величини пониженого артеріального тиску може бути достатньо збільшення частоти серцебиття та звуження кровоносних судин за допомогою кровоносної системи. Однак після значної крововтрати і суттєвого зниження артеріального тиску для його відновлення до норми формується більш складна функціональна система, що включає не тільки серцево – судинну і нервову, але і системи виділення (нирки виділяють менше води), ендокринну, крові, травну (збільшення вжиття води внаслідок спраги).

Взаємодія різних систем забезпечує високу надійність цілісного організму.

3. Історія розвитку фізіології

Початкові знання про функції людини і тварин були сформульовані лікарями і мислителями Древньої Греції - Гіппократом (460 – 377 р. до н.е.), Арістотелем (384 – 322 р. до н.е.) і Древнього Рима – Галеном (171 — 200 р.).

У Х – ХІ ст. високий рівень культури був у Середній Азії. Тут жив і творив найбільший вчений того часу Ібн-Сіна – Авіцена (980 – 1037). Його наукові трактати з медицини містять чимало відомостей про функції організму.

В епоху Відродження посилився інтерес до природничих наук, у тому числі і до біології. Виникнення фізіології як самостійної експериментальної науки пов'язано з ім'ям англійського лікаря Уільяма Гарвея (1578 – 1657), що у 1628 році опублікував "Анатомічне дослідження про рухи серця і крові у тварин". Дослідами на тваринах було доведено, що кров рухається в одному напрямку по замкнутій системі кровоносних судин – артерій і вен і що постійний рух крові обумовлений скороченнями серця. Відкриття було доповнено італійським дослідником М. Мальпігі (1628 – 1694). Вивчивши під мікроскопом капіляри, що з'єднують артерії і вени у замкнену систему судин, він описав також мікроскопічну будову кров'яних тілець, шкіри, легенів, нирок.

«Лише в ХVII сторіччі Бойль робить із хімії науку, а Гарвей, завдяки відкриттю кровообігу, робить науку з фізіології людини, а також тварин» – писав Ф. Енгельс.

Перший повноцінний посібник із фізіології на латинській мові в 8 томах "Elementa physiologia corporis humani" було написано А. фон Галлером у 1757 – 1766 роках і згодом неодноразово обновлявся німецькими авторами. У першій половині XIX сторіччя з'явилися підручники з фізіології Г. Прохаски (Чехія), І. Мюллера (Німеччина), О.М. Філомафітського (Росія).

У XIX сторіччі в ряді країн Європи закладаються і формуються фізіологічні школи, засновані на експериментальних дослідженнях. Їхніми видатними представниками були: у Німеччині – І. Мюллер (1801 – 1858), Г. Гельмгольц (1821 – 1894), Э. Дюбуа-Реймон (1818 – 1896), Р. Гейденгайн (1834 – 1897), К. Людвіг (1816 – 1885); у Франції – Ф. Мажанді (1783 – 1855), К. Бернар (1813 – 1878); в Англії – Ч. Белл (1774 – 1842), Дж. Ленглі (1850 – 1916), Ч. Шеррингтон (1855 – 1949); у США – У. Кеннон (1871 – 1945); у Росії – І. М. Сєченов (1829 – 1905), І. П. Павлов (1849 – 1936).

Фізіологія XX сторіччя характеризується комплексним підходом до вивчення життєвих процесів, розглядом їх на різних рівнях організації, широким використанням в експериментах новітньої електронної апаратури.

Всі фізіологічні функції і механізми їхньої регуляції стали розглядатися з урахуванням їх фізико-хімічної, біохімічної і молекулярної природи. Поряд із цим чітко позначився системний підхід до вивчення організму, що дозволяє простежити явища в їхній динаміці й у зв'язку з багатьма іншими явищами.

Фізіологія сільськогосподарських тварин виросла в результаті необхідності досконально знати процеси, що відбуваються в організмі продуктивних тварин і можливості інтенсифікації цих процесів.