Речення та його головні ознаки

Речення — це основна одиниця синтаксису, що слугує засо­бом спілку-вання (комунікації) і знаряддям мислення, засобом оформлення думки. У ньому виявляються найістотніші функції мови — комунікативна й мисле-оформлююча. Будучи одини­цею спілкування, речення водночас є одиницею фор-мування й вираження думки, у чому знаходить свій вияв єдність мови і мислення.

У сучасній синтаксичній літера­турі під реченням зазвичай розуміють граматично оформлену за законами певної мови цілісну одиницю мовлення, що є основним засобом формування, вираження і повідомлення думки.

Речення — це синтаксично організована єдність, яка харак­теризується се-мантичною й інтонаційною завершеністю. Буду­чи мінімальною одиницею мов-лення (бо всі дрібніші мовні оди­ниці — словосполучення, слова та їх компоненти (морфеми, склади, фонеми, звуки) — лише у своїй сукупності перетворю­ються на засоби комунікації, стають мовленням), речення стано­вить граматично організо-ване поєднання слів і словосполучень.

Речення характеризується низкою ознак, найголовнішими з яких є предика-тивність, модальність, інтонаційна, а також семантична і граматична заверше-ність.

Найістотнішою ознакою речення є предикативність, під якою розуміють загальну співвіднесеність змісту речення з об’єк­тивною дійсністю (його реаль-ність чи ірреальність, можливість чи неможливість, необхідність чи ймовірність тощо). Предика­тивність, виражаючи мовними засобами відношення змісту ре­чення до дійсності, становить основу речення. Основними грама­тичними засо-бами вираження предикативності є категорії часу, способу та особи. Носієм предикативності у двоскладних ре­ченнях є присудок, а в односкладних — наяв-ний головний член.

Із предикативністю тісно пов’язана модальність, під якою розуміють граматико-семантичну категорію, що виражає став­лення мовця до висловлюваного, а також його оцінку відно­шення повідомлюваного до об’єктивної дійсності. Модальність установлює реальність чи ірреальність (нереальність), мож­ливість чи неможливість, імовірність чи неймовірність того, про що повідомляється в реченні. Засобами вираження модальності є категорія способу (дійсного, умовного; наказового), а також особливі лексико-граматичні засоби (так звані модальні дієсло­ва, модальні слова і частки).

Розрізняють модальність об’єктивну, тобто вираження від­ношення пові-домлюваного до дійсності, граматичними засо­бами якої є категорія способу і часу дієслова й різні типи інто­нації, та суб’єктивну, під якою розуміють ставлення мовця до повідомлюваного, мовними засобами вираження якої є поря­док слів та інтонація.

Іще однією ознакою є інтонаційна завершеність, що слугує, з одного боку, засобом оформлення речення, а з другого — за­собом його відмежування від ін-ших речень у мовному потоці. Залежно від мети висловлювання розрізняють ін-тонації по­відомлення (розповідну), питальну, спонукальну, окличну.

Важливою ознакою речення є його семантична завершеність, суть якої полягає у тому, що речення зазвичай виражає віднос­но завершену думку. При цьому треба мати на увазі, що семан­тична завершеність речення завжди супро-воджується, з одного боку, інтонаційною, а з другого — граматичною його за-верше­ністю, оскільки для того щоб певна сукупність слів стала ре­ченням, ці слова мають вступити у відповідні граматичні і се­мантичні відносини (зв’язки) між со-бою, набути відповідної граматичної організації.

Таким чином, основними ознаками речення є предика­тивність (відношення змісту речення до дійсності), модальність (ставлення мовця до висловленого), інтонаційна оформленість і відносна семантична, а також граматична заверше-ність.

Кожне речення характеризується сукупністю ознак, що дає можливість виз-начити його як основну синтаксичну одиницю.