Розділ і теоретико – методичні засади дослідження

1. Основні поняття дослідження, їх ґенеза, специфіка та напрямки досліджень

Інтенсивний розвиток комп’ютерних музичних програм, широке використання їх у різних видах музичної творчості, висунуло ряд наукових проблем, які потребують свого осмислення та вирішення цих проблем сучасними поетапними дослідженнями у галузях музичного мистецтва та звукорежисури.

Тому нова галузь професійної діяльності, яка пов’язана зі створенням та застосуванням спеціалізованих музичних програмно-апаратних засобів, яка отримала назву – комп’ютерні музичні програми – вимагає знань та умінь як у музичній галузі, так і в галузі інформаційних музичних технологій.

Комп’ютерні музичні програми можна класифікувати як галузь, що об’єднує в собі інформатику, звукорежисуру, педагогіку та музикознавство.

Відзначимо те, що ця система знань у галузі комп’ютерних музичних програм ще багато в чому роз’єднана, так як всі її ступені пізнання виявляють своє бачення в різних наукових питаннях. В інформатиці – це особлива прикладна область досліджень; в звукорежисурі – новий, з колосальними можливостями, науковий інструмент для створення звукових образів і акустичних вимірювань [24].

На думку вченого А. Б. Родіонова «музична інформатика» розглядалася як прикладна дисципліна, і зараз вона виділилася, як необхідний компонент музичної освіти, що надає молодому спеціалісту додаткові можливості професійної реалізації у галузі музичного мистецтва [34].

А періодичне оновлення комп’ютерних музичних програм у галузі «музичної інформатики», на думку вченого А. Нисбетта, змушує постійно змінювати та вдосконалювати музичні програми і зміст їх предмету [54].

У музичній інформатиці, за науковими дослідженнями А. В. Севашко, основними технологіями комп’ютерних музичних програм можна вважати:

• «MIDI» технологію (універсальна мова спілкування між цифровими музичними пристроями);

• цифрову обробку звукових сигналів;

• акустику;

• нотографії і нотне видавництво;

• аранжування;

• звукорежисуру [68].

За визначенням науковця І. Ю. Машбиця, музична інформатика розглядає комп’ютер як засіб вирішення традиційних завдань у різних галузях музичної (композиторської, виконавської, звукорежисерської), музикознавчої та музично-педагогічної діяльності. Вона допомагає ефективно вирішувати традиційні завдання засвоєння необхідних знань, умінь і навичок у різних галузях музичного мистецтва, спонукає до засвоєння призначеного для користувача інтерфейсу комп’ютера, різних музичних редакторів, програм нотного набору, введення баз даних. Навчальні програми-презентатори, довідники, тести сприяють залученню до більш глибокого вивчення історії та теорії музики, удосконалення навичок сольфеджування. Все це оптимізує процеси в музиці та сприяє розвитку самостійності в музично-пізнавальній діяльності [69].

Специфіку електронної музичної творчості визначає природа електронного цифрового інструментарію, який відкриває нові художні можливості в музично-творчій діяльності, вимагаючи від музиканта активності не тільки у виконавській, але й композиторській та звукорежисерській сферах [53].

Запровадження інформаційних технологій у музиці забезпечує вирішення завдань всебічного розвитку природних, творчих здібностей артиста-вокаліста, а саме:

• фантазії і художньої уяви;

• асоціативного сприйняття і мислення на основі художнього і музичного матеріалів;

• розуміння поняття ритму в природі і мистецтві;

• відчуття простору, форми, контрасту, динаміки, кольорової палітри [14].

Отже, А. Б. Родіонов та А. В. Севашко вважають, що «музична інформатика» – це симбіоз музики і техніки, яка тісно переплітається з комп’ютерними музичними програмами. Успішне її викладання багато в чому залежить від збалансованості між музичним мистецтвом та музичною інформатикою. Тому технічна сторона предмета настільки ж важлива, скільки і практична, тобто пов’язана з музичною галуззю. Завдяки методично продуманої побудови предмета «музична інформатика» можна вирішити більшість завдань, пов’язаних зі специфікою викладання в музичних навчальних закладах. Безсумнівно, зазнає змін і погляд на предмет «музична інформатика» в контексті музичної освіти в галузі естрадного співу [68].

Термін «музичні комп’ютерні програми» ввів в науковий обіг

І. А. Гайденко у своїй дисертаційній роботі «Роль музичних комп’ютерних технологій у сучасній музичній практиці». Ця система охоплює різні комп’ютерні засоби, які постійно оновлюються і дозволяють музику створювати, записувати, редагувати, змінювати, реалізовувати у звуці, виконувати для індивідуального прослуховування і публічно втілювати у вигляді записів на аудіоносіях, друкованої продукції, у вигляді аудіовізуальної мультимедійної продукції.

За визначенням дослідника І. А. Гайденка – «Музичні комп’ютерні програми – це сукупність методів і прийомів генерації, розробки, організації, фіксації та конвертації музичного матеріалу, що здійснюються із застосуванням комп’ютера» [16].

Цей термін використовується професійними фахівцями в області інженерних розробок так чи інакше пов’язаних зі звуком, цифровою обробкою звуку, цифровим синтезатором звуків.

У сучасному світі термін «комп’ютерні музичні програми» використовують в основному музичні слухачі, виконавці, звукорежисери та композитори. Він застосовується до усіх видів та підвидів музичної системи, яка створена із застосуванням комп’ютерних музичних технологій та вважається музикою XXI століття. Зараз музику на комп’ютері можна не тільки обробляти, але і створювати з нуля.

І. Б. Горбунова у книзі: «Музично-комп’ютерні технології та аудіовізуальний синтез: актуальне значення та перспективи розвитку», термін комп’ютерні музичні програми розглядає як – інструментарій, який володіє різноманітними новими властивостями, що дають виконавцю можливість пережити досвід унікального керування музичним матеріалом. «Наприклад, за допомогою відеокамери, – пише М. Г. Свєтлов, – музика може народжуватися як би з нічого, без візуального дотику з яким-небудь звучним тілом». Такий принцип використовувався за часів створення «терменвокса», однак сучасні цифрові технології дозволяють створювати системи більш точного управління музичним матеріалом, а також використовувати більш різноманітні музичні тембри [19]. Комп’ютер може виступати і в ролі своєрідного партнера по ансамблю, за допомогою звукозапису або «MIDI-секвенсера» повторюючи або розвиваючи музичний матеріал, зіграний виконавцем, у той час як виконавець переходить до виконання інших музичних тем або грі на інших музичних інструментах.

Згодом, коли музична культура пішла на багато кроків вперед, з появою комп’ютерних музичних програм, виникло питання у будуванні спеціальних приміщень, де можна було б записувати музичний матеріал. Це приміщення отримало назву «студія звукозапису», а процеси, котрі проходять у цьому приміщенні, отримали назву – «студійний звукозапис».

Донині поняття «студія звукозапису» не є повністю досліджене науковцями. Розглядаючи новітні комп’ютерні музичні програми вчені оминули увагою вивчення звукозаписуючих студій. Але науковці, які вивчали новітні комп’ютерні музичні програми, не досліджували визначення щодо поняття «студія звукозапису». А отже, є лише одна версія, яка розтлумачує значення «студія звукозапису».

У інтернет-словнику музичної редакції «A. S. Workshop» термін «студія звукозапису» має таке визначення:

«студія звукозапису» – це спеціальне приміщення, створене для запису і обробки звуку, також відоме під назвою аудіостудія [84].

Звукозапис належить до ряду нововведень, що знаменують новий етап у розвитку музичної культури, пов’язаний з можливістю її технічної відтворюваності. Це актуально між багатьма культурними феноменами. Нові способи трансляції культурного досвіду завжди відповідали потребам культури в мінливих соціальних умовах. В силу цього видається цілком логічним розглядати звукозапис не тільки «як феномен технології », але і як феномен музичної культури, як значна віха в її розвитку, а її історичний розвиток з позицій культурології та історії культури. Музичне мистецтво, кінематограф, відеоарт і багато що з сучасних засобів масової інформації (радіо, телебачення в поєднанні з артистами-вокалістами) не обходяться без використання звукозапису, що надає можливість технічно записати і відтворити звукову подію. Звукозаписи різного змісту становлять більшу частину інформаційного потоку, що виділяється культурою в даний час [50].

Процес музичного звукозапису в науці розглядався тільки з вузькоспеціалізованих технічних позицій або в спеціальній літературі з музичної звукорежисури, в тому числі і в професійних журналах для звукорежисерів (А. Вейнцфельд, І. Вепрінцев, І. Дворко, Н. Ефімова, С. Круглікова, Б. Меерзон, В. Осінскій, C. Пучков, Ф. Шак, В. Шликов, П. Уайт). Але, насамперед, ці праці розкривають специфіку професійної діяльності відповідних фахівців музичного мистецтва та звукорежисури.

Тому, за визначенням науковців В. А. Шпіньова та Л. А. Дейдиш,

«Звукозапис» – це процес збереження коливань в діапазоні 20-20000 Гц (музики, мови чи інших звуків) на якийсь носій (грамофонна платівка, магнітна стрічка, компакт-диск тощо) за допомогою спеціальних приладів (мікрофон, мікшерний пульт, магнітофон тощо) [65].

Існуючі дисертаційні дослідження зі звукорежисури (спеціальність - мистецтвознавство) також не виходять за рамки вирішення специфічних утилітарних завдань даної професії; епізодично дослідженням піддавалися не стільки питання виробництва та споживання звукозаписів, скільки деякі результати цих процесів, а саме – окремі фонограми.

Під терміном «студійний звукозапис» – розуміємо процеси, котрі відбуваються у студії звукозапису. Ці процеси можуть мати такі властивості: запис, обробка, накопичення та аналізування музичної композиції за допомогою комп’ютерних музичних програм.

Можливо, що термін «студія звукозапису» є вичерпним, і одне його визначення пояснює усю сутність цих двох слів: «студія звукозапису» та «студійний звукозапис». І саме тому науковці та вчені в галузі музичного мистецтва та звукорежисури більше не розглядають цей термін, пояснюючи тим, що термінологія цих понять є вичерпна.

Загалом, звукозапис проник в усі сфери людської діяльності, починаючи з освіти та науки, і закінчуючи побутом. Однак дослідження цього явища не можна назвати вичерпним. Якщо з технічної сторони вивчення ведеться з часу винаходу Т. Едісоном фонографа (1877), то осмислення запису звуку і способів його трансляції як музично-естетичного феномена знаходиться лише в початковій стадії. Саме тому музикознавчі дослідження, присвячені питанням звукозапису, є сьогодні актуальними [32].

Звукорежисура та звукозапис, зокрема, – явища нові проти багатовікової музично-виконавської практики. Тим не менш, у цій області вже накопичений чималий досвід, який постійно вимагає узагальнення.

Наукові роботи, котрі присвячені проблемам звукозапису, можна розділити на дві групи:

• до першої належать праці, що досліджують створення фонограми з технічної або інженерної сторони – це акустика, електроакустика, електротехніка і психо-акустика. Досліджень подібного роду досить багато, з кожним роком з’являються відкриття і нові розробки. Однак вони не розкривають творчої природи звукозапису;

• друга група включає роботи, де розглядають практичний досвід звукорежисерів у даній сфері. Серед таких авторів – С. Агєєв, П. Кондрашин, М. Соболєва, Д. Сухін.

Погляд практиків на проблеми звукозапису дозволяє оцінити творчий потенціал звукорежисури та специфіку діяльності музикантів у цій сфері. Є окремі статті, що представляють цінний матеріал для даного дослідження – це публікації А. Вейценфельда, П. Ігнатьєва, Б. Меєрзона, Н. Меєрзон, М. Чернецького. Вони присвячені історичному становленню звукозапису, містять інтерв’ю з музикантами-виконавцями і композиторами.

Окремі теоретичні аспекти звукозапису розглядаються в роботах А. Радзишевським, А. Севашко. Але найбільш цілісні дослідження – книга

В. Дінов «Звукова картина. Записки про звукорежисуру» і дисертація В. Шликова «Звуковий образ у сучасних музичних фонограмах».

Так, В. Дінов вводить поняття творчої «палітри» звукорежисера, площини і простору фонограми, а також фоноколористики. В. Шликов досліджує особливості звукового образу, що виникає у звукозаписі, аналізує класичний (традиційний) і драматургічний (новаторський) типи звукорежисури [25].

Різноманіття перерахованих робіт доводить великий дослідницький інтерес до даної галузі. Однак вони не вичерпують усієї проблематики, зокрема, не зачіпають просторової музичної виразності. Звісно, музичний матеріал, котрий записується у студії звукозапису та обробляється комп’ютерними музичними програмами, пов’язаний з діяльністю артиста-вокаліста. А отже, і з’явилися наукові поняття з приводу того, хто такий артист-вокаліст.

У багатьох словниках від різних авторів слово «вокаліст», «артист» або злагоджено «артист-вокаліст» трактується по-різному. Тлумачний словник описує ось такі визначення щодо визначення поняття слова «вокаліст»:

• співак, що добре володіє вокальною технікою; співак-професіонал;

• спеціаліст із вокального мистецтва за постановкою співочого голосу.

У цьому ж словнику й пояснюється слово «артист», але трактується дещо по-іншому:

• про актора, співака, музиканта естради, театру, кіно, той, хто досяг високої майстерності, досконалості у своїй справі [70].

Наприклад, за словником Т. Ф. Єфрємової, лексичне значення терміну «вокаліст» має 3 види підпорядкування поняття :

• співак-професіонал, котрий володіє вокальною технікою;

• викладач, який навчає мистецтву співу;

• композитор, який складає музику для вокального виконання [30].

Точне лексичне значення терміну «вокаліст» у словнику синонімів

С. Ожегова означає, що це співак – професіонал [52].

Термін «вокаліст» розтлумачений і в словнику Н. Ю. Шведової, як:

• чоловічий рід – співак професіонал;

• жіночий рід – вокалістка [77].

У стилістичному словнику Д. Н. Ушакової, термін «вокаліст» має чітке роз’яснення цього значення – як спеціаліст постановки співочого голосу у вокальному мистецтві [71].

У музичному інтернет-ресурсі з розділом під назвою «Все для створення музики» описуються цікаві факти щодо термінів «вокаліст» і «співак». На жаль, автор цієї наукової статті забажав залишитися невідомим. Але ось що він роз’яснює щодо цих понять:

• «вокаліст (від латинських слів vox – «голос» і vocalis – «звучний») – музична професія та роль у музичному колективі, яка передбачає виконання різних вокальних партій» [83].

Зараз термін вокаліст майже збігається з терміном співак, але в сучасній естрадній музиці трактується дещо ширше, зокрема маючи на увазі можливість декламування, речитативу [26].

Співак – той, хто співає, займається співом. Виконавець вокальної музики: пісень, романсів, арій, хорів, синглів або музикант, що виконує музику на музичному інструменті, супроводжуючи власним голосом [70].

Співак – найбільш поширений різновид вокаліста.

Разом із терміном «вокаліст» або «співак» й переплітається термін «артист».

У книзі Л. Михеєвої «Радянський композитор» термін «артист» означає французьке слово «art» – мистецтво, похідне від нього «artist», що перекладається на російську мову як художник. Але радянське тлумачення поняття «артист» не зовсім йому відповідає. Ви, напевно, звикли до таких словосполучень як «Заслужена артистка…», «Артисти ТЮГу», «Артисти московських театрів» і т.д. Одне і те ж слово означає в них різні поняття. Тут в одних випадках слово «артист» стає синонімом слова «актор», в двох інших – це складова частина почесного звання [55].

Актор і артист – не повні синоніми. Термін «артист» набагато ширше. Він вживається по відношенню до музикантів, як співакам, так і інструменталістам. І якщо співака, який прекрасно грає свою роль в оперному спектаклі, можна назвати з похвалою співаючим актором, то скрипаля чи флейтиста ні за яких обставин актором не назвеш. Артисти цирку, естради, різних музичних жанрів і, звичайно, драматичні – всі вони об’єднуються цим словом, що має у нас відтінок визнання майстерності, художньої досконалості. Не випадково з’явилися у нього такі похідні як артистичність, артистизм. Не випадкові і почесні звання заслуженого і народного артистів, які даються найбільш гідним [48].

Отже, музикознавство розглядає комп’ютерні музичні програми з двох різних сторін: з однієї сторони як оновлення засобів музичної виразності, а з іншої – як свого роду відродження музичної естетики і досвіду, накопиченого за останні кілька століть. Звісно, уся ця система не могла б існувати без розвитку студій звукозапису та роботи артиста-вокаліста, симфонічних оркестрів у студіях звукозапису. Вся ця система об’єдналася в одну велику галузь, котра майже не може існувати та залежна від різних компонентних складових: артист-вокаліст, студія звукозапису, комп’ютерні музичні технології.