3. Політична система України

Україна обрала демократичний тип політ.системи. Сьогодні у нашій державі – активний процес формування нового типу політ.системи:

• формування системи органів місцевого самоврядування

• запровадження інституту президентської влади

• поділ політ.влади

• наявність механізму стримувань і противаг.

Особливості політ.системи сучасної України визначаються наступними чинниками:

1 - відносно стабільна (на поверхні) система, здатна легко трансформуватися в нестабільну через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в т.ч. і всередині державного механізму, а також між різними регіонами.

2 - молода самостійна політична система, яка фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства.

3 - централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації.

4 - перехідна від закритої до відкритої, від неправової до правової.

5 – легітимна для більшості населення

6 - перехідна до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів (але на практиці зберігається і можливість суто конфронтаційної моделі)

7 – миролюбна, неагресивна

8 – система, яка поки ще не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення.

9 – світська (на відміну від атеїстичної або релігійної)

10 - етатизована (одержавлена)

11 – система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики

В сучасній Україні існує і специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрямок подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від надто величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

Основні напрями формування і розвитку політ.системи України:

1 – побудова демократичної правової соціальної держави

2 – утвердження громадянського суспільства

3 – подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політ.принципів і норм

4 – зростання політ.свідомості та політ.культури суспільства і особи

5 – вдосконалення діяльності ЗМІ.

Лекція 5. Політичні партії і партійні системи

План

1. Політична партія: поняття, структура, функції.

2. Типологія політичних партій.

3. Партійні системи.

4. Сучасна партійна система України.

1. Політична партія: поняття, структура, функції

П олітична партія - добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Поняття «партії» для позначення політичної організації використовувалося ще в античному світі (Аристотель). Перші наукові уявлення про партії: Ш. Л. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Початок ХХ ст.: проблеми політичних партій досліджували М. Вебер, Г. Моска, В.Парето, Р. Міхельс та інші.

Три основних підходи в розумінні сутності партії:

1. партія - ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології (ліберальний підхід);

2. партія - організація певного суспільного класу чи соціальної групи (марксистський підхід);

3. партія - громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади (інституціональний підхід).

Ознаки політичних партій: наявність ідеології, певна тривалість існування в часі, наявність організаційної структури, прагнення влади, пошук народної підтримки.

Партія відрізняється від суспільно-політичного руху тим, що має організаційну структуру й детально розроблену політичну програму. Партія відрізняється від групи інтересів тим, що прагне до завоювання державної влади, а не обмежується лише здійсненням впливу на неї.

Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному їх розумінні виникли лише у другій половині XIX ст.

Три стадії розвитку партій (за М. Вебером): аристократичні угрупування; політичні клуби; масової партії. Перші масові партії: 1861 р. - Ліберальне товариство реєстрації виборів (Англія), 1863 р. - Всезагальна німецька робітнича спілка (Німеччина), 1867 р. – консервативна партія (Англія). Середина ХХ ст.: еволюція виборчого права (а саме: утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні) призвело до остаточного формування політичних партій у сучасному розумінні.

Головна мета політичних партій - представництво в політичній системі тих верств населення, інтереси яких вона відображає. Через це представництво за допомогою партій громадянське суспільство й держава об'єднуються в єдине ціле. Політичні партії є важливою ланкою, що поєднує громадянське суспільство й державу, сприяючи подоланню або пом'якшенню конфліктів між ними. Завдяки партіям суспільство здійснює контроль над державою, а держава - зворотний зв'язок із суспільством.

За допомогою політичних партій громадянське суспільство делегує до владних структур своїх представників, здійснює вибір між різними концепціями суспільного розвитку, контролює діяльність вищих державних органів. Без опори на партії неможлива робота парламенту.

Основні функції політичних партій в сучасному суспільстві:

• політична: боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні, політичне представництво соціальних інтересів, участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави; політична соціалізація - сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної системи;

• соціальна: соціальна інтеграція - узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;

• ідеологічна: розробка ідеології, політичних доктрин і програм;

• управлінська: підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій, участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

• електоральна: формування громадської думки, політичне рекрутування - залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців.

2. Типологія політичних партій

Критерії типології партій: соціальна основа, організаційна структура і характер членства, ідеологія, місце у системі влади, цілі й характер діяльності тощо.

За соціальною основою розрізняють класові (робітничі, селянські, дрібних, середніх і великих власників тощо), національні, жіночі, регіональні та інші політичні партії.

Кожна з політичних партій орієнтується на певну систему цінностей, більшість із яких (власність, праця, демократія, свобода, рівність, справедливість, солідарність тощо) є загальнолюдськими і приваблюють на бік партії представників різних суспільних класів і соціальних версти. У такому разі партія виступає як інтеркласова, або партія виборців (демократична й республіканська партії США.)

Регіональні партії діють в регіональному масштабі й відбивають інтереси населення певного адміністративно-територіального утворення, автономії чи суб'єкта федерації. В діяльності таких партій часто проявляються націоналістичні й сепаратистські тенденції.

Гротескні партії не мають більш-менш певної соціальної бази, а об'єднують прихильників якого-небудь роду занять чи захоплення. Не претендуючи на владу, вони досить стійко відстоюють своє коло інтересів, мають невеликий, але згуртований склад.

За типом організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії: (консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, республіканська й демократична партії США): мало чисельні, керівництво належить небагатьом впливовим професійним політикам, є децентралізованими об'єднаннями зі слабкими зв’язками, спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур, не мають фіксованого членства, діють переважно під час виборчих кампаній.

Масові партії (більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій): об’єднують велику кількість членів, керівництво належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії, мають розгалужену організаційну структуру з тісним постійним зв'язком всередині, головне джерело фінансування - членські внески (тому мають фіксоване членство), мають чітку ідеологічну орієнтацію, беруть активну участь у виборах.

За ідеологією партії поділяються на ідейно-політичні ( з чітко визначеною ідеологічною спрямованістю: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо), прагматичні (орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців) та харизматично-вождистські (формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки).

З часів Великої французької революції XVIII ст. існує поділ на ліві, центристські й праві партії. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націоналістичних, фашистських тощо) - власники.

За місцем у системі влади розрізняють правлячі й опозиційні політичні партії.

За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські, консервативні та реакційні.

3. Партійні системи

П артійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій, відносини між ними, а також з державою.

У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основних принципів їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками.

Одна з найбільш деталізованих типологій партійних систем запропонована Дж. Сарторі, який розрізняє 7 типів партійних систем.

1. однопартійна система (СРСР, Албанія, Куба, Монголія):

• правляча партія є єдиною (КПРС);

• зрощення партійного апарату з державним;

• тоталітарний або авторитарний режим.

2. система з партією-гегемоном (Мексика):

• існування декількох номінальних партій;

• тільки за однією партією постійно закріплюється роль правлячої партії (гегемона);

• відсутність реальної партійної конкуренції;

• авторитарний або тоталітарний режим.

3. Система з домінуючою партією (Японія, Індія, Швеція):

• наявність декількох незалежних одна від одної партій;

• тривале і безперервне перебування при владі однієї з них (перемога на виборах і одноосібне формування уряду);

• демократичний політичний режим.

4. Двопартійна система (США, Канада):

• декілька партій, серед яких домінують дві найпотужніші партії;

• формування уряду однією з двох партій, що перемогла на виборах;

• впливова опозиція з боку партії, що програла вибори;

• демократичний політичний режим.

Найбільш стабільна партійна система.

5. система поміркованого плюралізму (Бельгія, Швейцарія):

• в парламенті представлені три-п’ять партій;

• жодна з партій не переважає;

• уряд формується коаліцією партій, згідно з кількістю місць у парламенті;

• відсутня парламентська опозиція, тобто немає таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи;

• демократичний політичний режим.

6. Система поляризованого плюралізму (Італія):

• наявність великої кількості невеликих партій, які утворюють блоки під час передвиборчої кампанії;

• формування уряду партіями центру;

• наявність двополярної - зліва і справа - деструктивної опозиції;

• гостре ідеологічне розмежування між центром і право-лівою опозицією;

• демократичний політичний режим.

Менш стабільна, ніж система поміркованого плюралізму.

7. Атомізована система (Малайзія):

• наявність багатьох маловпливових і нечисельних політичних партій;

• формування уряду або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі;

• авторитарний або тоталітарний режим.

Атомізована партійна система характерна для перехідних суспільств. Вона неефективна й найменш стабільна серед інших і з часом еволюціонує до системи поляризованого або поміркованого плюралізму.

4. Сучасна партійна система України

Процес становлення багатопартійності в Україні розгорнувся з початком перебудови. З'являються альтернативні офіційній політиці так звані неформальні рухи, які не мали фіксованого членства, не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань (Товариство Лева, Товариство української мови імені Т.Г.Шевченка та ін.)

Першою партією, яка 1990 р. (ще за умов монополії КПРС на владу) зареєструвалась у Міністерстві юстиції, була Українська республіканська партія. У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій, серед яких Партія зелених України, Партія демократичного відродження України, Соціалістична партія України.

Процес становлення багатопартійності прискорився з прийняттям 24.08.1991 р. Акту проголошення незалежності України і проведенням 01.12.1991 р. референдуму з питання державної незалежності України. У 1992 р. було зареєстровано ще 6 політичних партій, у 1993 р. - 15 партій.

Нові політичні партії утворювалися і в наступні роки. На початок 1996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, у 2002 р. - більш як 120 партій. На 01.01.2011 р. в Мінюсті зареєстровано 185 політичних партій.

На сьогодні найчисленнішими і найвпливовішими політичними партіями і блоками України є: Блок Петра Порошенка, «Народний фронт» (А.Яценюк), «Самопоміч» (А.Садовий), Радикальна партія Олега Ляшка, Опозиційний блок (Ю.Бойко), Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» (Ю.Тимошенко).

Решта політичних партій нечисленні, мало користуються широкою підтримкою населення і не справляють відчутного впливу на політику держави. Більшість із них виникли з ініціативи їхніх лідерів, як об'єднання порівняно невеликих груп людей. Більшість партій не зуміли знайти належної підтримки в українського народу і виборців.

Лекція 6. Політичні еліти і політичне лідерство

План

1. Сутність елітизму. Теорії еліт Г.Моски, В.Парето, Р.Міхельса

2. Типологія і функції політичної еліти.

3. Теорія лідерства: сутність, природа та підходи.

4. Типологія та функції політичних лідерів.

Основні поняття: політична еліта, політичний лідер, популізм, харизматичний лідер.

 Методичні рекомендації до вивчення теми:

1. Проблема політичних еліт є однією з центральних у політології, оскільки якість політичної влади багато в чому визначається саме якістю політичної еліти. Студентам треба визначитися з сутністю політичної еліти як провідної, відповідальної частини суспільної структури суспільства, виділити характерні риси політичної еліти.

Під час вивчення першого питання студенти повинні прослідкувати історичний розвиток категорії «еліта» (від стародавніх часів і до наших днів), ознайомитись з класичними елітарними теоріями Г.Моски, В.Парето і Р.Міхельса. Особливу увагу треба звернути на взаємодію аристократичної та демократичної тенденцій у розвитку політичної еліти (Г.Моска), поділ еліти на правлячу та неправлячу, закон циркуляції еліт (В.Парето), залізний закон олігархії та висновки про недоцільність демократії (Р.Міхельс).

2. Особливої уваги потребує вивчення проблеми типології політичних еліт. З огляду на велику кількість існуючих класифікацій слід виділити основні критерії типології еліт: місце в політичній системі, обсяг владних повноважень, час і засіб утвердження панування, види та масштаби діяльності, стиль правління тощо. У відповідності з цими критеріями студентам треба класифікувати еліти, конкретизуючи прикладами з історії або сучасного політичного життя. Характеристика політичної еліти буде неповною без розгляду питання про її формування й відтворення. Важливо усвідомити, що у світовій політичній практиці склалися дві основні системи формування політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Студенти повинні проаналізувати ці варіанти рекрутування еліт, їхні особливості, позитивні якості та недоліки.

Слід також охарактеризувати функції, які виконує політична еліта (стратегічну, комунікативну, регулятивну, інтегративну тощо). Опрацювання теоретичного матеріалу дасть змогу з’ясувати: які фактори обумовлюють існування політичних еліт, чи виступають еліти обов’язковим атрибутом суспільства, чи мають еліти майбутнє?

Для засвоєння матеріалу необхідно також розглянути процес формування й особливості еволюції української політичної еліти за період з 1991 р. Важливо уяснити, що в ці роки відбувається становлення нової пострадянської еліти. Необхідно охарактеризувати суттєві зміни якісного складу української еліти: омолодження, зменшення вихідців із нижчих верств суспільства, збільшення осіб із вищою освітою тощо. Студентам треба проаналізувати факт структурної неоднорідності української політичної еліти, визначити особливості формування сучасної політичної еліти України. В цьому контексті слід звернути увагу на неузгодженість дій загальнонаціональної та регіональної еліт, домінування корпоративних, власницьких інтересів у діях еліти.

3. Третє питання теми, присвячене проблемі політичного лідерства, має на меті з’ясування питання: чи є феномен лідерства об’єктивною потребою суспільства і якими чинниками обумовлюється формування певного типу політичного лідера. При вирішенні цієї проблеми студенти повинні розкрити сутність поняття «політичний лідер», проаналізувати основні концепції лідерства (теорію рис, ситуаційну, психологічну концепції тощо).

4. Окрему увагу необхідно приділити вивченню типології політичних лідерів. Детального аналізу потребує, перш за все, класична типологія М.Вебера: слід дати чітку характеристику кожному з типів (характерні риси, умови появи та існування, конкретні приклади). Особливу увагу варто зосередити на харизматичному типі лідерства, його особливостях, пояснити виникнення лідерів цього типу саме в кризові для суспільства періоди. Далі студентам слід звернути увагу на інші варіанти типології політичних лідерів в залежності від різних критеріїв: стилю політичної діяльності, іміджу і ролевого призначення, масштабу діяльності, ставлення до існуючих суспільних порядків тощо. Характеристику функцій політичних лідерів слід давати в залежності від ситуації, в якій доводиться діяти лідерам: в умовах надзвичайної ситуації або відносної стабільності в країні.