Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Konspekt_lektsiy_MT.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
7 Мб
Скачать
☆

Оцінки міжрегіональної та внутрішньорегіональної диференціації

Склад показників, звичайно, є уніфікованими, тому для детальнішого аналізу досліднику необхідно його доповнювати, проте інформацію про загальний стан регіонів та їх інституційних одиниць отримати можна.

Державна регіональна політика повинна бути спрямована на створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів як основи їх динамічного розвитку та усунення значних міжрегіональних диспропор­цій. Це є головним положенням Постанови КМУ "Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року" [70]. До негативних факторів, які впливають на перспективу комплексного розвитку туризму і санаторно-курортної галузі (насамперед рекреаційної), на думку авторів стратегії [70], належать:

значна територіальна диференціація в господарському використан­ні рекреаційного потенціалу;

невідповідність якісних характеристик (у тому числі рівня комфортності) та організаційно-економічного механізму функціонування рекреаційної інфраструктури міжнародним нормам і стандартам, зокрема низький рівень послуг у переважній більшості вітчизняних готелів, що не відповідає їх вартості у зазначених закладах;

неефективність механізму регулювання цін на туристсько-екскурсій­ні, санаторно-курортні та готельні послуги, рівень та динаміка яких повинні визначатися забезпеченістю індустрії оздоровлення, відпочинку та туризму;

низький рівень маркетингових досліджень у сфері туристсько-екс­курсійної та санаторно-курортної діяльності, недостатність її інформаційно-рекламного забезпечення, передусім на зовнішньому ринку.

Відмітимо, що з часу написання стратегії (2006 р.) вплив пойменованих негативних чинників посилився.

Як один із пріоритетних видів туризму у стратегії відмічається подальше розширення номенклатури курортно-рекреаційних послуг за рахунок медичних послуг (діагностика, профілактика та лікування захворювань) із широким використанням рекреаційних та лікувально-оздоровчих ресурсів.

Стратегія пропонує внести зміни до законодавства, що регулює процеси місцевого самоврядування у частині чіткого розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування і їх фінансово-економічного забезпечення. Частково це мало бути реалізовано з 01.01.2011 р., із вступом у дію нової ре­дак­ції Бюджетного кодексу [23].

Установлено, що на фінансування усіх програм подолання депресивності територій протягом одного року в державному бюджеті буде передбачатися сума не менше ніж 0,2 відсотка дохідної частини державного бюджету за відповідний період.

Головними розпорядниками коштів державного бюджету, що виділяються для стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій, є центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, інші центральні органи виконавчої влади.

З цією метою у державному бюджеті починаючи з 2007 р. передбачатимуться програми підтримки регіонального розвитку, зокрема стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності окремих територій.

Відповідно до пріоритетів стратегії щороку в державному бюджеті визначатиметься обсяг цільових субвенцій на інвестиційні проекти регіонального розвитку, що розподілятимуться відповідно до встановленого Кабінетом Міністрів України порядку [70].

Пріоритетні напрями регіонального розвитку за областями наведені у додатку А [70]. Розвиток туристично-рекреаційного комплексу вбачається перспективним у АР Крим [67], Вінницькій, Волинській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Тернопільській, Херсонській, Хмельницькій, Чернігівській об­ластях, тобто в 15 регіонах з 25. Жодна з областей Східної України, в тому числі й Харківська, до цього переліку не ввійшли. Східні та цент­ральні області України традиційно вважаються промисловими осередками, економіка яких не існуватиме й надалі без непрофільних галузей. Винятком хіба що є затвердження туристичних маршрутів у Черкаській області [56]. Не на рівні КМУ, але подібний за принципом побудови маршрут пізніше був затверджений у Полтавській області.

Чи можна вважати таке бачення помилкою? Ймовірно, ні, якщо виходити з прогнозованих обсягів майбутніх відвідувачів. Названі території повинні приваблювати як іноземних, так і внутрішніх туристів у масштабах, що дозволили б окупити витрати державного та локальних бюджетів на підтримку та подальшу розбудову інфраструктури. Внутрішньорегіональні туристичні потоки приймаються як належне, активізація повинна йти за рахунок міжрегіональних (особливо областей з високим рівнем доходу населення – такими і є промислові райони Сходу) та міжнародних відвідувань. Але насправді міжрегіональний обмін відбувається у значно менших масштабах, ніж було заплановано, оскільки споживачі з достатком, вищим за середній, купують більшою частиною закордонні тури, якщо мова йдеться про щорічну (відпускну) форму рекреації. Інші форми з коротшим циклом не розглядаються. Як вже було сказано, саме щотижнева (а часом і щоденна) рекреація відіграватиме основну роль у зростанні внутрішньорегіональних туристичних подорожей.

На сьогодні в Україні існують два консультативні органи (із розширеними повноваженнями), які здійснюють загальне керівництво регіо­нальною політикою держави – це Рада з питань регіонального розвитку та місцевого самоврядування та Рада регіонів.

У квітні 2009 р. Постановою КМУ [107] було створено Раду з питань регіонального розвитку та місцевого самоврядування як постійно діючого консультативно-дорадчого органу Кабінету Міністрів України з метою поглиблення взаємодії органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на основі поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів із забезпечення ефективного розвитку регіонів.

Основними завданнями Ради є:

проведення аналізу державної регіональної політики, зокрема щодо розвитку місцевого самоврядування, пошук ефективних шляхів її вдосконалення;

напрацювання спільних планів дій центральних, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з метою забезпечення збалансованого розвитку регіонів;

підготовка пропозицій щодо:

– удосконалення законодавства з питань регіонального розвитку, місцевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою держави;

– фінансового, матеріально-технічного, науково-методичного, кадрового забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;

– сприяння координації діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади з метою підтримки органів місцевого самоврядування у здійсненні власних та делегованих повноважень;

– забезпечення взаємодії органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування, їх асоціаціями, іншими об’єднаннями та громадськими організаціями.

Головою Ради є Прем’єр-міністр України, який затверджує її персональний склад та в разі потреби вносить до нього зміни.

Заступником голови Ради є Міністр регіонального розвитку та будів­ництва, секретарем Ради – міністр Кабінету Міністрів України.

Через рік, у квітні 2010 р., Указом Президента України [103] було створено Раду регіонів як консультативно-дорадчий орган при Президен­тові України, а на рівні областей та АР Крим – наказано створити регіональні ради з питань взаємодії місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Основними завданнями Ради регіонів є [103]:

1) вивчення суспільно-політичних процесів, що відбуваються в дер­жаві, стану соціально-економічного розвитку регіонів та вироблення за його результатами узгодженої позиції щодо пріоритетів державної регіональної політики, напрямів, стратегії та механізмів забезпечення сталого розвитку регіонів, системних реформ у цій сфері;

2) сприяння взаємодії та активізації співпраці органів державної влади та органів місцевого самоврядування у вирішенні питань вдосконалення державного будівництва;

3) обговорення актуальних питань забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів та вироблення механізмів подолання диспропорцій розвитку територій, ефективного використання економічного потенціалу регіонів, підвищення їх інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності, сприяння об’єднанню зусиль органів державної влади та органів місцевого самоврядування у вирішенні цих питань;

4) проведення консультацій щодо здійснення адміністративно-тери­торіальної реформи, реформи місцевого самоврядування, вдосконалення механізму та процедури публічного адміністрування, реалізації регіональної кадрової політики;

5) аналіз законодавства України з питань регіонального розвитку, місцевого самоврядування, територіальної організації влади та підготовка пропозицій щодо його вдосконалення;

6) моніторинг стану виконання актів Президента України з питань регіонального розвитку та підготовка пропозицій щодо підвищення виконавської дисципліни;

7) розгляд проектів законодавчих актів з питань регіональної політики і державного будівництва, проектів загальнодержавних та інших державних цільових програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля та підготовка узгоджених пропозицій щодо врахування у таких проектах інтересів регіонів та специфіки розвитку окремих адміністративно-територіальних одиниць;

8) забезпечення вивчення громадської думки щодо президентських ініціатив, проектів найважливіших актів Президента України, законопроектів, що передбачаються для внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України, з питань регіонального розвитку, місцевого самоврядування, територіальної організації влади;

9) вивчення та узагальнення іноземного досвіду з питань державного будівництва, здійснення місцевого самоврядування, формування та реалізації регіональної політики, упровадження моделі сталого розвитку та опрацювання пропозицій щодо використання такого досвіду в Україні.

Персональний склад Ради регіонів затверджується Президентом України, який є головою Ради. У разі потреби виконавчий секретар Ради регіонів вносить Голові Ради регіонів пропозиції щодо змін персонального складу Ради.

Голова Ради регіонів здійснює загальне керівництво діяльністю Ради, визначає порядок її роботи та головує на засіданнях Ради.

Рішення Ради регіонів можуть надсилатися для розгляду центральним та місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування. У разі необхідності рішення Ради регіонів реалізуються шляхом видання в установленому порядку актів Президента України, внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України відповідних законопроектів.

З ретельного вивчення завдань Рад помітно, що вони в певній мірі дублюють деякі функції, хоча це не зовсім правильно. Рада з питань регіонального розвитку та місцевого самоврядування більше уваги приділяє питанням організаційного та нормативно-правового забезпечення взаємодії регіональних органів влади різних рівнів, а Рада регіонів спрямовує зусилля на розробку та керівництво різноманітними програмами розвитку і тому наділена більшими повноваженнями.

На рівні областей планування інноваційної діяльності територій здійснюють у тому числі й регіональні центри з інвестицій та розвитку. Наказ про їх створення був прийнятим КМУ за поданням Державного агентства з інвестицій у 2007 р. [46].

Залучення інвестицій, в тому числі і з-за кордону, колись вважалося чи не єдино можливим вирішенням проблем нестачі фінансування більшості галузей економіки України. Незважаючи на реальні кроки з поліпшення інвестиційного клімату в деяких сферах, бажаного притоку коштів не відбулося. Звіти офіційної статистики не надають повної картини, оскільки левова частка надходжень, що в них відображається, є поверненням так званих "відмитих коштів" з офшорних зон. Дійсно, не піддається логічному поясненню та обставина, що приблизно 20 % прямих іноземних інвестицій надходить в Україну з Кіпру – країни, де майже не існує власного промисловості: чому не обрати для інвестування іншу європейську країну, з прозорішими умовами та конкурентоспроможнішим виробництвом? (Ще однією офшорною зоною є Британські Віргінські Острови, проте обсяги надходжень з них незначні – до 5 % від сумарного обсягу ПІІ). Говорити про залучення іноземних інвестицій доцільно, якщо підприємці-резиденти не мають достатньої кількості вільних коштів та не володіють необхідними технологіями – у нас мала місце протилежна ситуація: значні обсяги ресурсів, що оберталися в тіньовій економіці, виводилися за кордон через несприятливі умови їх використання на користь національної економіки, таким чином, підтримувалося іноземне виробництво, а економіка України потерпала від недофінансування. Чому і по­стало питання про залучення саме іноземних інвестицій, оскільки стало зрозумілим, що українські підприємці не можуть (не хочуть) ризикувати власними заощадженнями. Проте сподіватися на безмежну довіру до нашої країни з боку закордонних ділових кіл взагалі недоречно, оскільки можливі втрати від невизначених ризиків усувають з поля зору цілу низку інших, дійсно сприятливих, чинників.

Як висновок, у туристичній галузі, окрім проблем, спільних для усіх галузей національного господарства, додатково виділяються питання перерозподілу прав власності, володіння та управління ресурсами. Туристичний продукт здебільшого є прикріпленим до певної території, на якій повинен забезпечуватися комплекс додаткових умов стосовно екологічних норм, відповідності інфраструктури, сили рекреаційного навантаження та багатьох інших. Планування розвитку туристичного напряму передбачає системний, комплексний підхід, реалізований у межах чітко визначеної адміністративно-територіальної одиниці. Коли ж фактично не існують кадастри земельних, водних, природних ресурсів, тривають суперечки щодо визначення статусу окремих територій; у сфері культурно-історичного надбання замість його охорони відбувається безперервний поділ архітектурних та інших пам’яток, що через недосконалість законодавства поетапно занижуються у значущості та передаються у приватну власність, – не слід сподіватися на масовий притік коштів, і в першу чергу – саме з боку іноземних підприємців, які не мають жодної гарантії збереження інвестицій.

Існує безпосередня залежність від рівня добробуту населення та обсягів споживання туристичного продукту. Проте слід пам’ятати про пев­ний відрізок часу (часовий лаг), упродовж якого відбувається переорієнтація споживачів і підприємців, їх звикання до нових умов як власного існування, так і стану справ у зовнішньому оточенні: наприклад, зміна зовнішньої політики держави, упровадження чи скасування туристичних формальностей, подолання наслідків природних катастроф, реакція на прогнози експертів та ін. Таким чином, не слід очікувати миттєвих результатів від здійснених заходів, під час планування варто обов’язково передбачити вказаний часовий лаг та можливі способи його зменшення.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]