3. Юридична природа норм права в контексті основних типів праворозуміння: легістського та юридичного. Правова та неправова норма.

У світі існує безліч наукових ідей, течій і точок зору з приводу того, що є право. Але лише останнім часом учені стали задаватися питанням: «Що означає розуміти право?».

Праворозуміння — це наукова категорія, що відобра­жає процес і результат цілеспрямованої розумової діяль­ності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Праворозуміння є завжди суб' єктивним, оригінальним, хоча уявлення про право можуть збігатися у групи осіб та у цілих соціальних спільнот.

Принципова відмінність між двома протилежними ти­пами праворозуміння, які називають юридичним і легістським, пов'язана з розрізненням або ототожненням права і закону.

Легістське праворозуміння засноване на законі і на ото­тожненні права і закону (від лат. lex — закон). Право сприй­мається як продукт держави, як наказ офіційної державної влади. Право зводиться до примусово-владних установок, до формальних джерел позитивного права (законів), за ме­жами яких права немає. Таке легістське ототожнення права і закону є принципом і сенсом доктрини юридичного позитивізму.

Юридичне праворозуміння — це правове розуміння, засноване на розрізненні права і закону (від лат. jus— пра­во). Право розглядається як об'єктивна міра свободи і справедливості, не залежна від волі, розсуду або свавілля державної влади. Закон же є актом державної влади і за своїм змістом може бути, а може і не бути правовим. Юри­дичний тип праворозуміння має два різновиди:

1) природно-правовий підхід, що виходить із визнання природного права, яке протиставляється праву позитивному;

2) лібертарно-юридичний підхід, який під правом має на увазі буття і нормативний вираз принципу формальної рівності. Сутність цього підходу висловив В.С.Нерсесянц: «Право — математика свободи».

Практичний сенс розрізнення права і закону зумовлений необхідністю розмежування і зіставлення права та свавілля. Далеко не завжди закон, що є владним велінням держави, утілює в собі право. Інакше довелося б визнати правом ра­сові закони нацистської Німеччини або репресивне законо­давство СРСР 1930-х pp.

Правовий закон відповідає вимогам добра, свободи і справедливості і характеризується такими ознаками:

1) закріплює міру свободи індивіда;

2) утілює в собі принцип формальної правової рівності та загальний характер справедливості. Його вимоги в однаковій мірі поширюються на державну владу і грома­дян;

3) враховує та охороняє інтереси тих, хто перебуває за межами фактичної рівності (хворих, старих, безробітних);

4) є не продуктом волі та суб'єктивного розсуду законодавця, а необхідною складовою частиною того права, що об'єктивно формується в даному суспільстві;

5) правовий закон — антипод свавілля.

 

Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний ха­рактер, встановлюється або санкціонується дер­жавою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Ознаки загального характеру правової норми

Правова норма:

а) регулює групу кількісно невизначених су­спільних відносин;

б) адресована колу неперсоніфікованих суб'єктів;

в) діє в часі безперервно;

г) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю застосувань;

д) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.

Неправова норма – не є загальнообов’язковим правилом поведінки санкціонованим та гарантованим державою, хоча може бути для особи чи групи осіб справедливим

Звичай - це правило поведінки, а не правова норма.