5. Андеграунд на прикладі життя і творчості Грицька Чубая

Я так довго мовчав

Ти ж бо знаєш як важко було мені в сутінках

Вустами вологими на добрі слова натрапляти…

© Грицько Чубай

Андеграунд(англ.underground — підпілля)-напрям у сучасному мистецтві,творчість осіб або груп,яка суперечить усталеним філософським,етичним,естетичним кодам соціуму й скеровується на самовираження особистості.

Сам термін народився в другій половині 1960-х і спочатку був присутній в музиці. Пізніше перекинулось це явище і на літературу.

Як на мене,цей напрям у літературі являє собою концепцію,спрямовану протии традиційної цивілізації,протии її деградації у моральному й культурному планах,тому його впевнено можна назвати «контркультурою»,яка не відповідає жодним літературним рамкам та стоїть поза ними. В андеграундських творах ми можемо побачити тонке іронізування молодого покоління,молодих інтелектуалів,дошкульне єхидство і заперечення дійсності. До цього покоління належать втрачені поети-особистості та письменники-особистості,які стрімко увірвавшись на горизонт,так само швидко згасали(«втрачене покоління»). Як окрему течію можна виділити львівський андегарунд 70-80-х років ХХ століття,який наскрізно проявився в творчості багатьох яскравих постатей,як Галина Пагутяк,Володимир Яворський,Ярослав Павлюк,Василь Габор,Юрій Винничук(проза),Василь Стус(поезія).

Основними рисами та ідеями андегарундської літератури є:самовираження особистості,свобода творчості,власний шлях у літературі,духовна автономія та неприйняття суспільства. Найбільше ці мотиви властиві поезії того часу,відображені в ній в яскравих і,водночас,трагічних тонах. «Поезія українського андеграунду 70-х років ХХ століття-явище виняткове,схоже на зоряний дощ серед непроглядної ночі,коли перед очима завороженного спостерігача за лічені хвилини проносяться каскади закличного і приреченого світла»,-Кость Москалець(передмова до «П’ятикнижжя» Г.Чубая). Я вважаю,що поезія андеграунду була одним з найяскравіших і найцікавіших явищ в українській літературі ХХ століття. Сприйняття поетів цього часу можна назвати трагічним,а саме через масові арешти,репресії та переслідування за інакодумство та втечу від часу. Тому,більшість з них орієнтувалися на західноєвропейську модерністську літературу,на філософію екзистенціалізму,гостро відчуваючи весь трагізм людського буття. «Сьогодні ми вже знаємо більшість імен,що спалахнули серед тоталітарного мороку без жодної надії бути почутими або належно оціненими:Василь Голобородько,Віктор Кордун,Микола Воробйов,Ігор Калинець,Тарас Мельничук,Василь Стус,Олег Лишега…»,-Кость Москалець(передмова до «П’ятикнижжя» Г.Чубая).

Найвідомішим та,водночас,найтаємничішим представником того часу, центром мистецького життя став львівський поет Грицько Чубай,представник «втраченого покоління» поетів, який за недовгий свій вік спромігся не тільки створити цікавий літературний доробок і стати помітним в історії української поезії ХХ століття, але й лишити за собою чіткий слід світлої людини та особистості, промінь від якої, як від згаслої зірки, ще довго йтиме крізь час і простір до людського загалу. Саме на прикладі його життя і творчості я буду аналізувати основні ідеї та риси андеграундської культури.

Григорій Чубай був організатором самвидавного альманаху «Скриня»,який став маніфестом того покоління і навколо якого об’єднувались талановиті письменники й поети:Микола Рябчук,Віктор Морозов,Олег Лишега,Ігор Калинець. «Грицько зібрав навколо себе цікавих молодих митців, які цікавилися прогресивним мистецтвом. Кульмінацією нашого угруповання став альманах «Скриня». «Скриня» була нашим виходом із ситуації, яка була в культурі на той час. Тоді всі ми були певні, що нікого з нас не друкуватимуть, не видаватимуть, бо наші твори були іншими, не совковими. Ми жили окремим світом і не зважали ні на кого. Навіть не думали, чим це може закінчитися, просто робили мистецтво самі для себе. Збиралися то в Грицька, то ще в когось удома, поети читали вірші, художники приносили свої картини, я виконував свої пісні»,-Віктор Морозов. Його творчість справила величезний вплив і на тогочасну поезію,і на «самоусвідомлення» його покоління.Грицько Чубай став центральною особою та одним із чільних представників львівського НМ-дискурсу молодих поетів 70-х років. За словами Івана Дзюби, він був “однією з найпривабливіших і найзворушливіших легенд українського безчасся 70-80х років.Чубай прожив лише 33 роки. Магічне число, магічне життя, магічна творчість, дивовижним чином пронизана мотивами обраності та винятковості... .«…навіть на цьому зірковому тлі(Василь Голобородько,Ігор Калинець,Василь Стус) ім’я Григорія Чубая оточене особливою аурою,випромінюючи чар навдивовижу ранньої геніальності,таємничим чином пов’язаної з ранньою ж таки- або,як писав Стус,заранньою-смертю. Тут усе незвичайне-і вік,коли були створені видатні поеми,що без жодних перебільшень можна вважати окрасою скарбниці європейського модернізму; і роль,яку відіграв Чубай,формуючи довкола себе середовище вільних митців,визначаючи смаки,стилі,коло читання і слухання,рівень рефлексії та обговорення»,- Кость Москалець(передмова до «П’ятикнижжя» Г.Чубая).

Поезія Грицька Чубая є надзвичайно вражаючою та філософською,яку можна прочитати, «з’їсти», «випити». Вже рання лірика поета просякнута андеграундськими та сюрреалістичними деталями,мотивими екзистенційного буття людини. Зокрема це показано в геніальному «Відшукуванні причетного». «У «Відшукуванні причетного» поет виходить поза хоч-не-хоч завужені межі соціальної сатири на лицемірних совєтських буржуа,сповіщаючи більш жарку екзистенційну правду:неавтентичне існування гірше за смерть,безплідна земля є потойбіччям тут-і-тепер»,- Кость Москалець(передмова до «П’ятикнижжя» Г.Чубая). В поемі відображено пошук виходу людиною в лицемірному ляльковому суспільстві,що живе в фальші і брехні,не усвідомлюючи цього.

«Побути собою» закликає Григорій Чубай у вірші «Маскарад». Поет боїться,що «незабаром знову почнеться маскарад» і люди втратять свою сутність, «вдягнувши маски»,перетворяться на гвинтиків системи,будуть просто існувати,не показуючи своєї автентичності. Тому,на думку Чубая,єдиний шанс зберегти самість недоторканною полягає в широко витрактуваній грі,у безневинних,як сама природа,хитрощах маскараду, вмінні «прикидатися всім одночасно і кожним зокрема». Тоді це вдавання і відчуження захищають істинну людську сутність людини,ким вона є насправді.

Найгеніальнішим і найголоснішим твором Грицька Чубая,і всього андеграунду є «Вертеп»,написаний поетом у 19-річному віці. Саме він приніс йому справжню славу і найбільші неприємності,і не тільки йому,а й усім,хто наважувався ту поему читати,переписувати,зберігати.

А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп. І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін...

Ці рядки з поеми показують всю глибину душі Чубая,його самобутність,якесь внутрішнє «его». Тут ми бачимо абсурдність бунту особистоті проти суспільства,яке переймається лише фізичними проблемами,яке живе за законами споживання. Поет не сприймає цивілізацію,вважає,що в такому суспільстві людина є гвинтиком великої системи,яку можна в будь-який момент зламати. В поемі «Вертеп» і простежується головне кредо андеграунду-несприйняття суспільства,втеча від нього та свобода особистості. Навіть попри написання ще в далекому 1968 році, «Вертеп» не втрачає своєї актуальності і сьогодні,зберігаючи ту свіжість юнацього протесту Чубая.

Ще одним вартим пильної «андеграундської» уваги віршем є «Корида»,який за своєю суттю наближений до «Вертепу». «Уважно вчитуючись в ось такі вірші,ми знаходимо,відтак,два ключові для поетичної філософії Григорія Чубая орієнтири: прихід до себе тотожний можливості говорити- і чути- справжні речі; на противагу ж з’являється антиномічний двійник дощентної алієнтації,коли самовтрата означає не тільки виступання з автентичності,а ще й лихий надмір «не тих»,фальшивих слів та людей,єдиним порятунком від яких стає свідоме,затяте мовчання. Ця розчахнутість між німуванням і надміром ерзаців,з одного боку,та мовленням самого буття,що є промовистим навіть у мовчанні,з іншого,простежується в численних Чубаєвих творах,застигаючи в останній з поем уже як лаконічне гасло: «Говорити,мовчати і говорити знову»,- Кость Москалець(передмова до «П’ятикнижжя» Г.Чубая). В «Кориді» показану жорстку сатиру на людину(«юрба циніча»),яку система тримає на шнурку і вчить як жити,на країну,у цьому випадку Радянський Союз,називаючи його штучною «синтезованою державою». Григорій Чубай з властивою йому іронічністю аплодує «творцям ерзаців» і несправжності. У вірші показано такі риси андеграундської течії,як самовираження людини,свобода особистості,несприйняття дійсності.

Я можу з впевненістю заявити,що Грицько Чубай став символом українського андеграунду,і,можливо,європейського,внісши свою лепту в цю епоху,вклавши всього себе в поезію,порушив основні проблеми течії. Завдяки поету,андеграундська поезія набула різкого,абсолютно нового звучання,пройнявшись його дзвінким голосом,музичністю і ритмікою його творів. Григорій Чубай випередив свій час,ставши «пророком українського безчасся». Я гадаю,що українській літературі ще довго тягнутися до такого рівня,справжнього європейського значення,вона до сьогодні не розуміє,якого «велета духу» вона втратила.

Андеграунд,зокрема і в Україні,був,є і,я впевнений,продовжуватиме залишатися найбільш таємничою течією сьогодення.

Ігор Римарук — один із чільних поетів-модерністів нинішнього покоління — відомий як засновник (разом із Ю. Покальчуком та Ю.Андруховичем — це ініціативна група) літературної майстерні «Пси святого Юра» (1994), до якої належали, окрім згаданих, В. Герасимюк, В. Медвідь, В. Неборак та О. Ірванець. Пізніше І. Римарука було обрано віце-президентом Асоціації українських письменників (АУП). Діяльність АУП — це є певна опозиційність до СПУ, члени нової організації проголосили свої основні критерії: подолання колоніального синдрому в українській літературі, фаховий рівень, відкритість світогляду.

 

Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, — це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог — це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов'ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов'язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав'язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, в якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи — мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу. 

Сергій Жадан ставши відомим сучасним читачам насамперед як один з засновників літературної корпорації харківських поетів «Червона Фіра» (1991), до якої належали також Р. Мельників й І. Пилипчук. У своїй творчости поети взяли в основі неофутуризм, й це визначило їхню літературну концепцію. Невеличке коло однодумців стало своєрідним східноукраїнським аналогом «Бу-Ба-Бу», ще раз підтвердивши, що українська література на пострадянському просторі продовжує розвиватися, підхоплена хвилею постмодерністського напряму.

Це було б схоже на марш-кидок, настільки потужно, на повний голос заговорили молоді письменники, смердоті аби очікували тієї жаданої миті сказати своє слово, що переповнювало їхнього, особливо после розпаду СРСР. Жадан у своїй поетичній творчости, як зазначають літературні критики, зумів поєднати українську поетичну традицію — ідеться зокрема.про футуристичну, так звану семенківську — з панк- й рок-субкультурами, що дає підстави (як й раніше, коли з'являлося щось нове) для критичних літературних дискусій, що тривають й досі. Про творчість Сергія Жадана оригінально висловився Про. Бойченко: «Жадан ... й до вбивства силаботоніки був дуже сильним поетом, але й тепер, остаточно освоївши вірші, що за своєю структурою нагадують хмари, ставши тім, кім його хотіла бачити історія культури початку століття: її безнадійно застудженим горлом...» Ос-кільки співає ґрунтовно вивчав творчість Михайля Семенка, то ми не чудово, що багато поезій написані под впливом великого майстра, який задекларував високий рівень розвитку футуризму в Україні.

Свої почуття та мимовільні думи йіасоціації письменник висловлює переважно в поетичних творах, передаючи їхнього читачам через поетичну медитацію за допомогою лаконічного підбору виражальних засобів. Здається, що авторські переживання і роздуми не матимуть тієї гостроти вираження, якщо не виллються у віршовані рядки. Це помітно, наприклад, у вірші «На цьому майдані усі диво пов'язане...» Подібні твори називають рефлексіями, тож ми маємо зразок інтимної лірики, написань под годину рок-фестивалю «Тарас Бульба» в Дубенському замку, де ліричний герой переживає чергове романтичне захоплення. Такі роздуми, переплетені із асоціативним сприйняттям довколишніх краєвидів, спостерігаємо також у вірші «Тут певно колися було б море...», коли «відчуття ірреального проникає по цей бік дійсного». Вірш був написань «по дорозі додому». Ландшафти рідного краю (Луганщина) із крейдяними виступами спонукають до думи про ті, що тут колися були давні моря, співає аби запрошує пофантазувати разом з ним.

Оригінальний за задумом вірш «Музика, очерет...» (з збірки «Балади про війну й відбудову», 2001) належить до інтимно-медитативної лірики поета. Основний мотив твору — розлука двох молодих закоханих людей, котрі зрозуміли, що довкола світло змінився від їхніх почуттів, й смердоті відчули, «як проступа тепло через ріки, міста» й душі стають аби окриленими: «Усі, що ми було б — лише ця висота». Минув годину, й зникло дивне і красиве почуття, ліричний герой констатує: «Поїзд твоїх химер не зупиняє біг...» І смуток осідає в душі, його важко стримати: «Усі, що трималось вій, голос печальний, плач, я скидаю на твій автовід-повідач». Чи надовго ця розлука? Важко відповісти, адже їм тепер «падає різний сніг», вони «нарізно притулок поспіша».

Алі пережите почуття невимовно хвилююче і красиве, тому для ліричного героя «солодко ширитися років», й, напевне, в таку мить свого життя він вдосконалюється у своєму внутрішньому світі, мудрішає, відчуває впевненість, й в нього «тихо зростанні душа, мов ламкий очерет». Це справді такий ніжно-тендітний процес, коли хочеться сумувати і посміхатися водночас. Читаючи цю ліричну поезію, важко позбутися відчуття про присутність самого автора у творі. Відверта розповідь про пережиті почуття, передані лаконічною мовою, викликає прихильну симпатію до ліричного героя, а відтак — й впритул до автора. Провідна думка поезії — почуття, красиві і високі, не обмежуються ані годиною, ані віком. Поетична творчість Сергія Жадана схожа на калейдоскоп вражень, думок, почуттів, переживань, заперечень, спротиву. Він раз в раз у пошуку, у бажанні бути зрозумілим для всіх, бо молоде покоління по-іншому дивуватися на перетворення, що відбуваються в суспільстві. «Жадан жадає ... коли не вистрибнути ..., то буцай виповзти за межі крейдяного кола того маразму, в якому було б приречене народитися, а тоді і жити покоління нашого автора» (Павло Загребельиий).

У віршах поєднується розчарованість покоління, що замикало собою XX століття, з естетизмом золотої доби модернізму 20-30-х років. Лише у деяких присутня інтелектуальна гра, що зближує його з постмодерною творчістю 90-х.

У громадянській поезії автор культивує словесний потік, тяжіє до реалістичного бачення поетичного комплексу батьківщини. Тут закладена трагічно-іронічна тональність, суголосна поезії Франка, Маланюка з прагненням дошукатися істини. Переживається маргінальність української ментальності, її пасивна консервативність:

Бо маєм лиш воду, з долоні випиту. Зростають цвяхи поміж пальців предтечі. І патологічна відсутність Єгипту Унеможливлює спробу втечі. Це, певно, посіяна в нас ущербність – Потреба шляху, до якої звикли. Тому безпроблемно сприймається щебінь, Розбиті дороги й старі мотоцикли.

Для нього це країна недо-, край призупиненого просування. Це як дар і хрест. Тут звучить туга за сповненістю держави й особи, засуджується безвільність і пасивність психіки. Це поезія як діагноз і прогноз. Чи не найбільш шоково-терапевтична ««The veri veri best poems…», що має лінійно-зворотну побудову назад у початок 90-х.

С.Жадан використовує мовні екзотизми, що свідчить про зміну культурного коду, прагнення інтегруватися в світову культуру. Це і маргінальність літератури: «…писання в порожнечу країна з аграрним драйвом ось вони твої валізи твої нирки твоя література».

Як і в усій укр. літературі, у творчості С.Жадана спостерігається негативна оцінка міста, зрощеного з комплексом Юди, сумна тональність його урбаністичних віршів. Дощ як очищення стає стихією його поезії. Звернення «ти» – як потреба аудиторії, відкритість, розімкнутість » поетичного світу. Спостерігаємо філософські осмислення Христа, Петра, Юди, смерті (цикли «Атеїзм», «Самогубці»).

Найдорожчі найближчі для поета підлітки – люди на межі, на переході у той світ, який вже їх остаточно змінить. Це діти, які ще не можуть просто померти, а зализують рани, наче конверти. Це люди майбутньої ломки і деформації, що зробить їх дорослими.

Молодь 90-х пройшла через ПТУ, пепсі і міфи нації та Європи, еміграцію. Це патологічна історія покоління, що марнує себе, часу, пропущеного через решето, біль за невідбутність і пасивність молодих, які поступово стають звичним натовпом. В останніх віршах поет прямує до соціально-громадянської тематики, що дає підстави говорити про новий етап Жадана-поета.

Творчість Ю. Іздрика, одного із найяскравіших письменників «станіславівського феномену», розрахована на освіченого читача з виробленими естетичними смаками. Вона позначається інтертекстуальністю й інтерсеміотичністю. Цю творчість складно інтерпретувати поза особою її автора, оскільки вона є актом самотерапії й дослідженням внутрішнього світу надвразливої людини. Водночас її не можна зводити до неврозу, хвороби. Усі твори Ю. Іздрика є не тільки інтелектуальною головоломкою, вони створюють специфічний емоційний стан зависання між реальністю і сновидінням. Інтерпретація їх переважно сприймається як недостатня, оскільки для адекватного прочитання Ю. Іздрика критик має врахувати релігійний, культурний і соціальний досвід письменника, навіть неусвідомлюваний. Проза Іздрика особлива та відрізняє його від інших авторів. Поява його творів символізувала початок післякарнавального етапу розвитку українського постмодернізму. Вони відкривають для читача свідомість інтелектуала, який не закривається у власній мушлі. Відповідно, заглибившись в тексти автора читач має змогу зануритись у таємниці людської душі, спостерігати не тільки за психологічними (психічними) зрушеннями, але й підсвідомим його героїв. Часом в них відсутній лінійний сюжет, а самі вони схожі на колаж, насичені алюзіями та пронизані глибоким сумом, а, подекуди, і іронією.

Вільна композиція творів дає Іздрику багато місця для експериментів. Він, як справжній новатор, не боїться експериментувати з мовою та гратися словами. Окрім того, собі в співучасники він закликає читача, якого покликано зрозуміти авторський текст, та розкодувати прихований в ньому месидж. Іздрик не боїться творити та бути відповідальним за створене. Він сміливо дивиться в майбутнє.

Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі. Іронія, гротеск, соц-арт, суржик у прозі письменників «київської іронічної школи». Сплеск сатири та іронії в українській літературі порубіжжя. Використання всієї палітри комічного: іронії, сарказму, чорного гумору, карнавальності. «Суржиковий», сленговий і «нецензурний» мовний вибух у сміховій творчості. Неоднорідний мовностильовий потік пострадянських текстів (збірник  «Опудало»). Дискурс київсько-житомирської сміхової альтернативи (В.Діброва, «Бурдик»,  В.Даниленко, «Дзеньки-бреньки»; новели В.Врублевського, В.Шнайдера, М.Малюка).  Класична сатира: новела М.Рябчука «До Чаплі на уродини», тексти Ю.Винничука та  Ю.Іздрика. Слабкі риси сучасної сатиричної прози: обмеженість звичайного безтурботного сміху, його безпроблемність. Трагіфарс, естетична гра у романі Юрія.Іздрика «Подвійний Леон». Роман «Воццек»: відтворення «історії хвороби» головного героя. Художні особливості: високий романтизм та нащадна іронія, філософські забави і чорний гумор. Проблематика, пошуки власного «я». 

Основний акцент у сучасній поезії переноситься на текст, експеримент зі словесним матеріалом. Шлях аналогій, парадоксів, поєднання недотичних образів – досить небезпечний. Місток між штукою і штукарством дуже хисткий. Та, до честі молодих українських поетів, спостерігається фахове проникнення в мовні пласти, а поезія залишається поезією. Своєю поезією М. Кіяновська підводить нас до думки, що кожне окремо взяте слово є самоцінністю, поєднання слів – це вже ключ до коду, групування образів – код до асоціації.

Асоціації М. Кіяновської утворюють ланцюг семантичних ядер, змістово алогічних, які своєю послідовністю творять певну понятійну цілість. Це, фактично, фрагменти одного полотна. Їх можна уявно міняти місцями, споглядати в різних ракурсах, на свій розсуд розставляти смислові акценти.

Поетеса багато експериментувала, надаючи щоразу більшої самостійності поетичним образам, знаходила можливості різних варіантів сполучуваності в межах одного вірша.Ще один момент, характерний для поезії М. Кіяновської, – звукові асоціації, алітерації : «далекими верлібрами горби», «зернистий наст», «мури мерзнуть», «хрустко крабам» та ін. У таких сполученнях перше слово дає поштовх для утворення другого. З книжечкою Маріанни Кіяновської все дещо простіше – з неї на Вас дивиться око. Основна ж частина книги – це певного роду спектакль, гра, де на сцені – Бог, Смерть, Любов та Слово. Вони перетікають одне у одне, утворюють складні конструкції, які своєю глибиною сягають вічності. Здається, немає понять, яких не можна було б синтезувати з чотирьох головних сутностей цієї поетичної вистави. Масштабність окресленого у поезіях «Дещо щоденне» ледве сягає меж людського сприйняття. Кожен вірш, як філософський камінь, що здатен перетворювати повітря на густу і водночас приємну на дотик субстанцію, яка унаочнює собою всі щоденні істини, так старанно приховувані від людського зору. Маріанна Кіяновська, більш відома як поетка, у першій своїй прозовій книзі пропонує читачеві подорож уздовж ріки — через любов і смерть, через таємниці, зради, пристрасть і біль — до витоків, до суті.

Мисткиня вкотре переконливо доводить, що вміє здивувати свого читача: наприкінці 2008 року вийшла друком перша прозова спроба авторки – збірка новел “Стежка вздовж ріки”. Її новели переповнені метафорикою і дещо незвичною стилістикою, вони подекуди розпливчасті та розмиті, проте така плинність і загадковість аж ніяк не позбавляють їх поетичної гармонії. Численні повтори, риторичні запитання, еліптичність і свідома гра слів дозволяють читачеві поринути вглиб водної стихії “Стежки вздовж ріки”.

Оксана Забужко – одна з найяскравіших представників цього напряму, це – відома українська письменниця, літературознавець, філософ, публіцист, яка володіє, окрім рідної української, ще чотирма мовами – англійською, польською, французькою і російською. Починаючи з 1996 року, здобула велику популярність письменниці, яка пише українською мовою. У своїй творчості вона приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності, тобто ідеї постійності, тотожності і при цьому часто користується методологією фемінізму, тобто прагне до встановлення рівних можливостей для жінок у сфері освіти і зайнятості. Поезія Оксани Забужко перекладена на шістнадцять мов світу, що свідчить про неабияку популярність письменниці навіть за межами нашої країни. Її лірика представлена збірками ‹‹Травневий іній›› (1985), ‹‹Диригент останньої свічки›› (1990), ‹‹Автостоп›› (1994), ‹‹Новий закон Архімеда. Вибрані вірші›› 1980-1998 (2000), ‹‹Друга спроба: Вибране›› (2005).  У своїх віршах Оксана Забужко розкриває усе різноманіття людських емоцій – іронію, жаль, співчуття і болісну любов. Її твори ніколи не проходять непоміченими, бо вони приваблюють читача своєю органічною інтелектуальністю. Взагалі, творчість Оксани Забужко, як зазначає Олена Пашник ‹‹становить своєрідну спробу філософського заглиблення в основи людського буття, виявляючись на всіх його рівнях: самопізнання, осягнення природи Іншого, світового космічного і міфологічного творення›› [5; c. 1].  Оксана Забужко – поетеса епічна за своїм єством. Недарма її твори, як правило, чималі за обсягом (ліричних мініатюр тут дуже рясно) і мають довгі, характерні передовсім для епосу, рядки. Далі слід звернути увагу саме на вплив постмодерністської парадигми на поетику Оксани Забужко.  ЇЇ поезія завжди розгортає чи то житейський, чи то метафізичний, чи сюрреалістичний сюжети. І дуже часто ці сюжети є не чим іншим, як варіаціями на усталені теми літератури чи філософії. Таким чином, Оксана Забужко розділяє мисленнєві міркування французьких екзистенціалістів.  Екзистенціалі́зм (від фр. existentialisme від лат. exsistentia – існування) – напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі.  Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Письменники цього напряму у художніх творах ‹‹прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя›› [6, c. 365].  Отже, можна прослідкувати, що творчість Оксани Забужко просякнута екзистенційним філософствуванням, причиною чого, скоріш за все, стала філософська освіта самої письменниці. Як і екзистенціалісти, постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.  А з-поміж представників покоління 80-х років Оксана Забужко вирізняється постійним зверненням до художнього моделювання абсурдного світу, у якому зводиться на ніщо свобода особистості і під тиском дегуманізованого суспільства руйнуються вічні людські цінності – свобода особистості, любов, вірність, милосердя, співпереживання горю інших тощо. Мотив абсурду, у ліриці поетеси, притаманний саме жанру громадянської лірики, у якій він набуває нових філософських відтінків. Ті межові ситуації, через які проходять ліричні персонажі поезії Забужко (‹‹Естетика пози››, ‹‹Тим, що пішли››, ‹‹Дорогою до пекла››), допомагають їм відкривати своє справжнє існування. Наприклад, у поезії ‹‹Естетика пози››, ми бачимо, що людина не може бути сама собою в абсурдному світі, а лише кожного разу надягає маски й виконує ролі, призначені оточенням: люди готові ‹‹щомить гамселить себе в грудь по-акторськи››, аби довести свою роль [4, с. 142]. Для своєрідного нагнітання знеособлення людини у світі абсурду поетеса використовує прийом метонімії: ‹‹Юрми порожніх костюмів уранці заповнюють місто›› [4, с. 143]. В абсурдному світі не тільки втрачається сенс людського буття, але й знецінюються одвічні людські цінності, перетворюючись на непотріб та пил. Таким чином, Тамара Денисова, досліджуючи цей процес, називає його ‹‹екзистуванням››, тобто, пізнанням істини через себе [2, c. 31]. Саме у поезії Оксани Забужко, він досягається шляхом виходу індивіда за власні межі буття.  Велику увагу поетеса приділяє мотивам смерті і страху. Наприклад, у поемі-видінні ‹‹Самогубче дерево››, постає проблема війни, під час якої, ліричний герой переживає і страх перед смертю, і відчай: ‹‹Первинний – страх. Він – батько усіх убивств…наші діти од страху спросоння кричать; ми од страху не спускаємо з рук автомата ні вдень, ні вночі!›› [4, c. 120]. Проте саме ці переживання надають сенс існуванню у межових ситуаціях. Особливо вражає картина, на якій зображено смерть іще живих воїнів: «Там наших мертвих прибива до нас / Іще живими, і вони сміються – / Немов улиті в гутні скла, котрі не б’ються, / Вони нам мутно світяться крізь час, / Говорять, рушаться – не знаючи, що вмерли» [4, с. 115].  Оксана Забужко передає особистісне переживання часу перед смертю: на війні втрачається звичне відчуття єдиного часового плину, позаяк у свідомості героя воєдино переплітаються минуле, сучасне і майбутнє, яке може ніколи не настати «Кулі дзвенять, о мій хлопче, вирують і грають, як струни, / Як найпрекрасніша музика, душу виймають з тебе!... / Кожен патрон – це як пломба на цинкові труни, / Але останній ти мусиш лишити для себе. / Бо на оптичнім прицілі прискаливши око / І об гашетку мозолячи пальці у п’яній нестямі, / Ти розстрілюєш зараз власні сімнадцять років, / Власні неголені тайни і втечі з уроків…» [4, с. 116].  Отже, Оксана Забужко висуває думку про унікальність смерті кожної людини, підтвердженням чого також є поезія «Прощання між зірок»: «А просто – жоден інший: я – це я. / Я теж умру. І кари не уникну. / І смисл, моїм означений ім’ям, / Як жовтий порох, витрусять за вікна» [4, с. 192].  Ще однією особливістю постмодерністського стилю писання є створення сюжетів творів за прототипами творів минулих епох. Таке явище зветься інтертекстуальністю. Отже, інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту і полягає в тому, що текст будується з цитат інших текстів. Лінгвістичні механізми інтертекстуальності полягають у відтворенні в тексті елементів ранніх текстів через цитування, алюзії, ремінісценції, прийом «текст у тексті», повторювання образів («вічні образи»), пародіювання, наслідування і т.д. [5, с. 183].  Наприклад, можна спостерігати багато поезій, присвячених прекрасній дівчині Офелії (Офелія і ‹‹мишоловка›› [4, c. 85]; ‹‹Монолог Офелії›› [3, c. 36]; ‹‹Офелія - Гертруді›› [4, c. 165]), яка є головною героїнею твору Шекспіра ‹‹Гамлет››. Звідси можна виділити один з основних мотивів лірики Оксани Забужко – це ‹‹вічножіночне›› питання, якому поетеса присвятила багато поезій.  Центральним у таких поезіях є, звичайно, мотив кохання. Саме слово ‹‹кохання››, в інтерпретації поетеси, є ‹‹вищім››, найдорожчим за будь-які інші слова (‹‹Коханий! – я пишу це слово навпрошки…››) [4, c.178], закохані герої у її творах уявно переносяться у світ, де вони разом, ‹‹де не буває доль несправджених, і де не знають мовчазної музики…у світ, де все склалось так, як мало склатися››(‹‹В якомусь світі я була з тобою››) [4, c. 42] тощо. Але, кохання у поезії Оксани Забужко завжди супроводжується почуттям болю, самотності. Саме цей стан поглиблюють, використані поетесою, прийоми персоніфікації пейзажів, естетизації деталей і предметів побуту: ‹‹Вечоріли шибки, осяйні і печальні›› (‹‹Жінка з цитринами››) [4, с. 31]. Ці мотиви є характерними для інтимної лірики поетеси, яка переважно індивідуально-психологічна, але відзначається глибиною філософського змісту.  Також, одним із яскравих свідчень інтертекстуальності поезії Оксани Забужко є поема-монолог ‹‹Клітемнестра››, яка побудована на античному міфі, трилогії Есхіла ‹‹Орестея›› та драматичній поемі Лесі Українки ‹‹Кассандра››.  Це можна побачити одразу ж на початку поеми, бо починається вона епіграфом ‹‹…Ти, правда, і не жінка››. Авторка змінює класичний сюжет, тобто, по-новому його трактує, переміщуючи другорядну героїню на перший план та від її імені розгортаються події [1, c. 53].  Ще однією особливістю постмодерністського письма є – висунуті високі вимоги до митця – аж до відмежування від навколишнього життя. Значний пласт поезії Оксани Забужко становлять тексти, у яких утілюються мотиви творчості і постає образ митця. Вона вважає, що митець тоталітарного суспільства постійно стоїть перед вибором – безпринципності та вірності своєму творчому покликанню. Такі мотиви притаманні численним поезіям Оксани Забужко (‹‹Цей чоловік вродився з дерева…›› [4, c. 28], ‹‹Відлопотиш дощами за ворота›› [4, c. 35], ‹‹І двері розчахнулись….›› [4, c. 174], ‹‹Диптих 1986 року›› [4, c. 61] та ін.). Однак, найбільш глибоко проблема вибору втілена у вірші «Феєрія про диригента свічок» [4, c. 87], ключовий образ якої дав назву збірці «Диригент останньої свічки».  Оксана Забужко стверджує, що митець тоталітарного суспільства постійно опиняється перед непростим вибором, між зрадою своїм переконанням та вірністю своєму творчому покликанню. Свій вибір на користь усамітненої боротьби з абсурдністю світу здійснює Диригент Останньої Свічки, який у контексті вірша набуває рис богоподібного творця-деміурга, офіруючи творчим покликанням задля духовного порятунку свого народу. Таким чином, авторка порушує проблему одвічного конфлікту митця і натовпу, активної особистості і «сірої» юрми, не здатної зрости до усвідомлення величної місії поета. Внутрішній конфлікт «Феєрії…» будується на конфлікті двох світів – світ творчості (художньо втілюється через образну символіку «живого» світла – «світіння сухе і гаряче», «бризки іскор») протистоїть світу приземлено-матеріальному, який репрезентований негативно забарвленими образами «липких і випадкових усмішок», зали, «де люди дрімають над власним життям», голосів, що «шелестять у пітьмі, як банкноти», «тлустих платтів», «заспаних лиць», «застояних мозків»). Цей конфлікт увиразнюється і через протиставлення живого, але слабкого світла свічки, що несе символічний відтінок очищення, виконуючи свою пурифікаційну функцію («О, я чую – сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові, як під натиском пальців нагар, що знімають зі свіч»), та ефектного зовнішнього, але «порожнього», «штучного» сяйва бенгальських вогнів [4, c. 87].  Отже, у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. література розвивається під гаслом постмодернізму, стираються грані між високим мистецтвом і псевдомистецтвом, переоцінюються традиції авангардизму і модернізму, художній простір є мозаїкою цитат, зверненням до чужого слова, введенням у текст взятих з різних літературних творів ремінісценцій, гри та пародії на мотиви класичної літератури. Користуючись таким методом, постмодерністи прагнуть створити нові можливості в розвитку і формуванні універсальної, синтезованої художньої мови, а також, намагаються відродити сюжет і по-новому зацікавити читача. Таким чином, інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту, що вдалося простежити на прикладі поетичних творів Оксани Забужко.