Дослідження сутнісних характеристик категорії «інтелектуальна власність» та аналіз наукової літератури дозволили виявити основні підходи до визначення її сутності.

Перший підхід – економіко-правовий – визначає інтелектуальну власність як сукупність виключних прав на результати творчої діяльності та засоби індивідуалізації в галузі виробництва, науки, техніки, літератури, мистецтва, аудіовізуальної, виконавчої та інших видах діяльності.

У межах другого підходу – соціально-економічного – інтелектуальна власність розглядається як сукупність суспільних відносин, які повинні забезпечити справедливу рівновагу між правами авторів і інтересами суспільства відносно доступу до результатів інтелектуальної діяльності та їх економічного використання.

Третій підхід – етико-економічний, за яким інтелектуальна власність розглядається як ідеальне творіння, яке володіє новизною, може реалізувати комерційну вартість творчої ідеї та забезпечує задоволення як речових, так і духовних потреб без будьяких побічних ефектів, шкідливих для людства.

В сучасному світі інтелектуальна, творча діяльність набуває все більшого значення майже в усіх сферах цивільно-правових відносин, пов’язаних із розвитком суспільства.

Зазвичай поняття «інтелектуальна власність» розуміється в значенні, наданому в Конвенції, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, підписану в Стокгольмі 14 липня 1967 року. Ст. 2 цієї Конвенції визнає, що «інтелектуальна власність» містить права, що відносяться до:

‰ літературних, художніх і наукових творів;

‰ виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо – і телевізійних передач;

‰ винаходів у всіх сферах діяльності людини;

‰ наукових відкриттів;

‰ промислових зразків;

‰ торговельних марок, фірмових найменувань і комерційних

позначень;

‰ захисту від недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, які є результатом інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, літературній та художній сферах.

Як відомо, діяльність людини може бути репродуктивною та творчою.

Репродуктивна діяльність – це процес, який виконується за детальним алгоритмом і в результаті якого створюється продукт, що не має новизни як для самого суб’єкта діяльності (суб’єктивна новизна), так і для інших членів суспільства (об’єктивна новизна). Творча діяльність відрізняється від репродуктивної тим, що це діяльність без алгоритму, кінцевим результатом якої є продукт, який має об’єктивну або суб’єктивну новизну.

Саме таке формалізоване визначення інтелектуальної власності надано у ст. 418 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України): «Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом» .

З цього визначення випливають такі висновки:

‰ по-перше, право інтелектуальної власності визнається державою шляхом закріплення його в законі;

‰ по-друге, право інтелектуальної власності охороняється та захищається у встановленому законодавством порядку;

‰ по-третє, це право пов’язується з відповідними об’єктами, які визначаються законодавством України, в тому числі і міжнародно правовими актами. До таких об’єктів відносяться перш за все результати інтелектуальної, творчої діяльності, а також деякі інші прирівняні до них об’єкти права, конкретний пере лік яких встановлюється національним законодавством з урахуванням прийнятих державою міжнародних зобов’язань.

Врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження результатами інтелектуальної, творчої діяльності складають закріплений Конституцією України інститут права інтелектуальної власності. Цей інститут виконує щодо нематеріальних об’єктів, якими є результати інтелектуальної діяльності, ті самі функції, що і інститут речового права відносно матеріальних об’єктів. Згідно із згаданою статтею ЦК України право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. При цьому вони можуть бути різними для різних об’єктів права інтелектуальної власності і встановлюються на законодавчому рівні.

Загалом під особистими немайновими правами інтелектуальної власності розуміють:

‰ право на визнання людини творцем (автором, виконавцем,

винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;

‰ право перешкоджати будь якому посяганню на права інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації

творця об’єкта права інтелектуальної власності.

А до майнових прав інтелектуальної власності зазвичай відносять:

‰ право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

‰ виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;

‰ виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання.

Конкретно немайнові і майнові права інтелектуальної власності для кожного об’єкта цього права визначаються нормами відповідних законів України.

Друге питання: Еволюція інтелектуальної власності

Одна з основних властивостей інтелектуальної власності полягає в тому, що вона повинна приносити ма­теріальну чи іншу користь. Це може бути додатковий при­буток, отриманий від використання інтелектуальної влас­ності у сфері матеріального виробництва. Іноді інтелекту­альна власність у явному вигляді може не приносити при­бутку, але, створюючи додаткові труднощі для конкурентів, полегшує тим самим просування власних товарів і послуг на ринок. Нарешті, вона може сприяти духовному розвитку громадян.

Однак для того щоб одержати ту чи іншу користь від права на об'єкт інтелектуальної власності (ОІВ), необ­хідно спочатку його створити, а для цього потрібно затра­тити фінансові, людські та інші ресурси. Тому якщо на да­ному підприємстві розроблена нова технологія одержання виробів з використанням власного ОІВ, а конкурент почав незаконно виготовляти ці самі вироби за цією самою техно­логією, то його вироби виявляться дешевшими, а отже, і більш конкурентоспроможними.

Таким чином, творець об'єкта інтелектуальної власності опиниться у невигідному стано­вищі.

Мабуть, уперше на цю обставину звернули увагу в Англії в період швидкого розвитку мануфактури. Уже на початку XIV століття королівською владою там надавалися особливі привілеї особам, що займалися створенням нових виробництв. Така підтримка набрала форми дарування особі, що впровадила нову технологію виключного права користування цією технологією упродовж часу, достатнього для її освоєння. Це виключне право давало розробнику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, у свою чергу, одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню його економічного положення.

Такі права закріплювалися документом, який називався ПАТЕНТНОЮ ГРАМОТОЮ, ЩО ОЗНАЧАЛО "ВІДКРИТИЙ ЛИСТ", оскільки він мав печатку в кінці, а не на згорнутому аркуші.

Згодом наданням такого права стали зловживати, використовуючи його для збільшення надходжень у скарбницю.

З'явилися протести, і питання, пов'язані з патентами, ста­ли вирішувати в судовому порядку. Класичним прецеден­том стала "Справа виробників сукна з Іпсвіча" (1615 р.), при слуханні якої було заявлено:

"Але якщо людина привнесла в королівство новий винахід або нове ремесло, ри­зикуючи при цьому життям і майном і затративши свої за­соби тощо, чи якщо людина зробила нове відкриття, то в подібних випадках король своєю милістю і прихильністю у відшкодування його витрат може подарувати йому приві­лей користатися таким ремеслом чи промислом тільки ви­значений час, тому як на початку люди королівства пере­бувають у невіданні щодо цього ремесла і не мають ні знань, ні навичок, щоб користатися ним. Але коли термін патенту минає, король може знову подарувати його".

Для того щоб покінчити із зловживанням даруванням особливих прав, у 1628 році був прийнятий статус про монополії. Відповідно до цього статусу не мали сили всі монополії, дарування і пільги, за винятком "будь яких па­тентних грамот і грамот на привілеї на термін, який дорів­нює 14 рокам чи менше, що повинні від цього часу видава­тися на виключне право на виготовлення будь якого виду нових виробів у межах цього королівства дійсному і пер­шому винахіднику таких виробів, яким ніхто інший з часу видачі таких патентних грамот і грамот на привілеї не по­винен був користатися".

Зрозуміло, згодом система патентного права була багато в чому удосконалена. Але, як ми бачимо, уже на початку XVII століття були закладені його основи. Патенти як вид інтелектуальної (промислової) власності використо­вуються дотепер як інструмент, що регулює створення і передачу нових технологій.

ІНШИМ ОБ'ЄКТОМ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ, ІСТОРІЯ ЯКОГО БЕРЕ ПОЧАТОК З ГЛИБИНИ СТОЛІТЬ, Є ТОРГОВЕЛЬНІ МАРКИ. Такі знаки у вигляді символів зображувалися ремісниками на то­варах, що виготовлялися ними чи ставилися скотарями як "клейма" на тварині в давні часи. Однак, незважаючи на поважний вік, вони реалізували важливий елемент зако­нодавства про товарні знаки, що діє донині, а саме: фіксу­вали зв'язок між товаром і виробником.

Термін "товарні знаки" (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX столітті. З цього самого часу вони стали виконувати значну роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розширенні торгівлі. Однак чим ширше за­стосовували торговельні марки, тим більше було випадків їх незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захи­сту проти таких порушень. Так народилася знаменита за­борона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

У 3040х роках XX століття було в основному завершено розвиток законодавства про торговельні марки (Ні­меччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік; США, 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втратили чинності і на сього­дні.

Ключовим моментом у розвитку авторського права став винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що уможливило копіювання літератури механічним способом, а не переписуванням від руки.

Однак це вимагало великих додаткових витрат. У цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготов­лювачів і продавців незаконних копій. Королі в Англії і Франції і курфюрсти в Німеччині стали надавати підприємцям привілею у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій і їх поширення упродовж обмеженого терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри захисту через накладення штрафів, ареш­ти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

Із впровадженням друкарства різко виріс обсяг продажів, а отже, і дохід друкарів і продавців. ТОМУ АВТОРИ КНИГ ПОРУШИЛИ ПИТАННЯ ПРО ЗАХИСТ СВОЇХ ПРАВ. УНАСЛІДОК ЦЬОГО В АНГЛІЇ В 1709 РОЦІ ПАРЛАМЕНТОМ БУЛО ПРИЙНЯТО ВІДОМИЙ СТАТУТ КОРОЛЕВИ АННИ — ПЕРШИЙ ЗАКОН ПРО АВТОРСЬКЕ ПРАВО (КОПІРАЙТ — ВІД АНГЛ. СОРУRIGHT — ПРАВО КОПІЮВАТИ) "Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останній час, що встановлюється відтепер". Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу упродовж 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Зако­ном передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 ро­ків, якщо автор був живий.

У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи авторського права. На відміну від англійської системи у французькій права автора інтерпре­туються як авторські права, якими автор користується все життя. Однак і в Англії, і у Франції авторські права розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права.

Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодавстві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 р. відзначено, що "немає влас­ності, яка належить людині більше, ніж та, котра є резуль­татом її розумової праці".

Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року, що передбачає захист здобутків упродовж усього життя автора і 50 років після його смерті.

Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і краї­нах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших ставляться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само, як будьяка інша власність. При цьому складові пра­ва копірайту спрямовані винятково на здобуття економіч­ної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законо­давством авторське право також має характеристики вла­сності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, який вимагає такого самого захисту, як і еконо­мічний потенціал твору.

Майже до середини XIX століття одержати охорону об’єктів інтелектуальної власності, і в першу чергу промислової, у різних державах світу було досить важко, оскільки закони в цих державах дуже відрізнялися один від одного. Більше того, патентні заявки доводилося подавати у всіх державах, у яких здійснювалося патентування, в один і той же час з метою уникнення передчасної публікації заявок в одних державах, що порочило новизну об’єкта в інших.

Крім того, у міру того, як все більше й більше держав у той час створювали свої системи захисту об’єктів інтелектуальної власності, виникло загальне бажання гармонізувати відповідні закони на міжнародному рівні.

Початком реалізації цих ідей вважають 1873 р., коли уряд АвстроУгорської імперії запропонував іншим державам взяти участь у першій міжнародній виставці винаходів у Відні. Тоді деякі держави відмовилися від участі в ній через неадекватну правову охорону винаходів, що демонструвалися на виставці. Занепокоєний станом у цій сфері Віденський конгрес з патентних реформ у цьому ж році прийняв головні принципи патентування винаходів.

Як наслідок Віденського конгресу, у Парижі 1878 р. було проведено Міжнародний конгрес з промислової власності, результатом якого було рішення про скликання міжнародної конференції з метою розроблення гармонізованих вимог до національних законодавств у цій сфері. Така конференція відбулася 1880 р. у Парижі. На ній було підготовлено проект документа, який незабаром став основою однієї з найважливіших угод – Паризької конвенції з охорони промислової власності. 1883 р. у Парижі цю Конвенцію було остаточно схвалено й прийнято.

Головна мета Паризької конвенції – утворення Союзу з охорони промислової власності та встановлення єдиних для держав учасниць правил надання правової охорони винаходам, корисним моделям, промисловим зразкам, знакам для товарів і послуг (товарним знакам і знакам обслуговування), фірмовим найменуванням, зазначенням походження або найменуванням місць походження товарів, а також запобіганню недобросовісної конкуренції.

Положення Паризької конвенції можна поділити на чотири категорії.

Перша категорія положень містить норми матеріального права, які гарантують основне право, відоме як право національного режиму в кожній з держав учасниць (згідно з ним громадяни будь якої держави учасниці в питаннях охорони промислової власності користуються в інших державах учасницях Конвенції такими самими правами, які ці держави учасниці надають своїм громадянам).

Друга категорія положень встановлює ще одне основне право, відоме як право пріоритету. Це право означає, що на основі заявки на видачу охоронного документа на об’єкт промислової власності, поданої заявником в одній з держав учасниць Конвенції, той самий заявник (або його правонаступник) може протягом певного періоду часу (зазвичай 12 місяців) запитувати охорону в усіх інших державах учасницях. При цьому ці пізніші заявки розглядатимуться, як ніби то вони подані в той самий день, що і перша заявка. Право пріоритету надає заявникові значні практичні переваги за його бажання одержати охорону в кількох державах: заявнику не потрібно одночасно подавати всі заявки як вдома, так і в інших державах, оскільки в його розпорядженні є зазвичай дванадцять місяців, щоб вирішити, у яких саме державах запитувати охорону.

Третя категорія положень визначає ряд загальних норм у сфері матеріального права, які містять або норми, що встановлюють права та обов’язки фізичних і юридичних осіб, або норми, що потребують або дають змогу державам учасницям передбачати у своєму законодавстві відповідні цим нормам положення.

Четверта категорія стосується адміністративних рамок, встановлених з метою реалізації Конвенції.

Станом на 02.08.2008 учасниками Паризької конвенції є 174 держави. Україна є її учасницею з грудня 1991 р. Паризька конвенція відкрита для всіх держав.

Пізніше було прийнято ще п’ять спеціальних угод, які були розвитком ідей і принципів, закладених Паризькою конвенцією:

– Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (Мадридська угода, 1891 р.);

– Мадридська угода про недопущення фальшивих або таких, що можуть ввести в оману, позначень товарів (1891 р.);

– Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків (Гаазька угода, 1925 р.);

– Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації знаків (Ніццька угода, 1957 р.);

– Лісабонська угода про охорону найменування місць походження та їх міжнародної реєстрації (Лісабонська угода, 1958 р.).