5. Досягнення в області фізіології рослин.

Успіхи були досягнуті у вивченні хімічних властивостей простих і складних речовин, відкриття вуглекислого газу (шотландець Джозеф Блек, 1754), водню (англієць Генрі Кавендіш, 1766), кисню (швед Карл Вільгельм Шеєлє, 1773; англієць Джозеф Прістлі, 1774), вивчення складу води, вуглекислого газу й ряду органічних речовин (француз Антуан Лоран Лавуазьє, 1777), було дано правильне розуміння явищ горіння, окислення та дихання а також пояснення причин сталості речовин - закон незнищуваності матерії («вічності речовин») у природі й механізмах окислювання речовин (А.Лавуазьє й М.В. Ломоносов). Ці досягнення вплинули на подальше поглиблення уявлень про життєдіяльність рослин в 18 ст., тим більше що на той час панував систематичний напрямок і авторитет К.Ліннея.

Англійський хімік Джозеф Прістлі (1733-1804) у 1774 році виявив, що миші під скляним ковпаком не гинуть від задухи, якщо разом з ними помістити зелену рослину. При цьому він звернув увагу на роль рослин в очищенні повітря. Однак спостереження Дж. Прістлі було зустрінуто критично у зв'язку з тим, що, за висловом шведського хіміка Карла Вільгельма Шеєлє (1742-1786) рослини як і тварини здатні псувати повітря. Суперечку вдалося розв’язати голландському медику Яну Інгенг(х)аузену (1730-1799) у 1779 році, спираючись на свої спостереження про здатність овочів очищувати повітря на світлі й погіршувати його в тіні й уночі. Свої спостереження він підсумував так: «...рослини вдень енергійно віддають оточуючому їх повітрю кисень (або життєве повітря)..., а вночі або в якому-небудь темному місці виділяють вугільну кислоту...». Остаточну ясність у дане питання вніс швейцарський ботанік Жан Сенебьє (1749-1809) у своїй праці «Фізико-хімічні мемуари про вплив сонячного світла на зміну тіл трьох царств природи й особливо царства рослин» у 1782 році. Класичний дослід Ж. Сенебьє зводився до обліку числа пухирців повітря, які виділяються на поверхню листя при зануренні їх у воду на світлі. Виявилося, що з підвищенням концентрації вуглекислоти у воді виділення кисню листям пропорційно зростає. При цьому він допускав, що кисень, який виділяється являє собою продукт розпаду вуглекислоти. Це положення було відкинуто лише в 40-х роках XX ст. Однак він у досліді чітко продемонстрував позитивний вплив світла на очищення повітря тільки при наявності в середовищі вуглекислого газу. Поглинання останнього рослинами на світлі він назвав «вуглецевим живленням». Трохи пізніше, у 1800 р, Ж. Сенебьє уперше визначає предмет і завдання фізіології рослин як самостійної науки. Уже на початку XIX ст. остаточно прямими експериментами було показано, що при диханні, рослинами поглинається кисень і виділяється вуглець. Французький хімік Антуан Лоран Лавуазьє (1743-1794) виявив подібність процесів дихання тварин і горіння, яка виражається в поглинанні кисню й виділенні СО₂, і це мало значення для доказу спільності фізіологічних процесів у рослин і тварин і єдності їхнього походження. Природознавство багато чим зобов'язане трагічній особистості А.Лавуазьє, гільйотинованого в травні 1794 р. рішенням суду Французької революції за неправдивим обвинуваченням у фінансових махінаціях. Рішенням цього ж суду він був реабілітований в 1796 р., але було вже запізно, втрата А.Лавуазьє для науки виявилася невиправною.

Вивчення статі й розмноження рослин: німецький ботанік Йозеф Готліб Кельрейтер (1733-1806), провівши гібридизацію з 50 видами одержав безліч гібридів, проміжних між вихідними батьківськими парами. Такі ж результати він одержав при реципрокному (зворотне+пряме) схрещуванні; дійшов висновку, що потомство в рослин виходить тільки при участі чоловічого й жіночого «насіння», роботи цікаві й у плані підходу до явищ спадковості.

Німецький ботанік Хрістіан Конрад Шпренгель (1750-1816): на прикладі вивчення 460 видів рослин пояснив відмінності в будові, забарвленні й ароматі квіток як результат їхнього пристосування до запилення комахами. На відміну від Й.Кельрейтера показав, що самозапилення не може бути основним способом відтворення рослин, тому що в багатьох рослин спостерігається розрив у термінах дозрівання тичинок і маточки (дихогамія).