Теоретичні пояснення

АЛЬФРЕД НОБЕЛЬ, як відомо, пропонував нагороджувати тих письменників, які принесли “найбільшу користь людству”. Премію в галузі літератури присуджує Шведська Академія. Церемонія оголошення лауреата відбувається в Стокгольмі. Нобелівською премією з літератури, яку вручають з 1901 року, нагороджені сто п'ять письменників – представників літературної еліти. Від нагороди відмовилося двоє – Жан-Поль Сартр за власним бажанням, оскільки не брав ніяких офіційних нагород та Борис Леонідович Пастернак – під тиском радянської влади. З приблизно двохсот номінантів обирають спочатку “довгий список”, що складається з 17 претендентів, потім скорочують його до “короткого списку” – з 5 чоловік. Після цього шляхом таємного голосування академіки називають найдостойнішого.

Найбільше лауреатів – з Європи (83), далі йде Північна Америка (11), Азія (6), Латинська Америка і Африка (4), Австралія (один лауреат). 13 лауреатів – жінки, решта 92 – чоловіки. 24 з них писали або пишуть англійською мовою, 13 – французькою, 11 – німецькою, сім – шведською, п'ять – російською, один китайською мовою, один португальською мовою.

ВІДЬЯДХАР СУРАДЖПРАСАД НАЙПОЛ (Vidiadhar Surajprasad Naipaul, 1932), англотрінідадській письменник індійського походження. Автор численних творів, що фокусують увагу на спадщині британського колоніалізму і проблемах асиміляції вихідців з колишньої британської колонії. У 1950 році, отримавши стипендію для навчання в Оксфордському університеті, назавжди покинув батьківщину і оселився в Англії. У 2001 році В. Найпол був удостоєний Нобелівської премії в галузі літератури за “непохитну чесність, що змушує нас замислитися над фактами, які обговорювати зазвичай не прийнято”. Лауреат багатьох інших літературних премій, зокрема Букеровської премії (1971) за роман “В підвішеному стані” (“In a Free State”). В. Найпол вважається патріархом письменників-іммігрантів, які з'їхалися в Сполучене Королівство з усіх кінців світу після розпаду Британської імперії.

Висловлювання В. Найпола про те, що “людина повинна писати для того, щоб дати по можливості вичерпні враження про світ”, народжують голос і метод, який характеризує корпус його творчості. Романи В. Найпола – суміш художньої прози, автобіографії, соціального дослідження та репортажу, які занурюють читача в атмосферу елегійної меланхолії, самотності, страхів і комплексів, при цьому – мужності та іронії, а іноді й гіркого песимізму. Світ, про який пише В. Найпол, – це світ, що вміщує в себе величезну кількість фізичних і соціальних феноменів, реальних у своїй жорстокості, з усіма складнощами і суперечностями людських прагнень. Художній світ В. Найпола складний тому, що одним з найважливіших його вимірювань є романтичний погляд на світ в умовах майже нестерпної напруги між ідеальним і матеріальним.

У літературу Найпол увійшов в 1957 році як автор роману “Містичний масажист” (“The Mystic Masseur”), дія якого відбувається в Вест-Індії. У вступному слові до роману Найпол робить спробу пояснити масштаби території і описати склад населення острова Тринідад з посиланням на Ланкашир і Ноттінгем. “Будинок для пана Бісвас” (“A House for Mr. Biswas”, 1961) багато хто до цих пір називає вершиною творчості Найпола: гумористичний, сатиричний, і патетичний одночасно, створений в руслі традиції англійської прози. Найпол малює історію життя трьох поколінь індійської сім'ї, яка інтерпретується через сприйняття Могуно Бісвас – натури артистичної, хоча йому доступні лише два шляхи самовираження: він пише вивіски і служить репортером у місцевій газеті. Цей роман – художньо переосмислена біографія батька, професійного невдахи, що все життя мріяв стати письменником, але не стрибнув вище репортера місцевої газети. Фоном для окреслення психологічних реакцій героя-хлопчика на присутність батька стає цілий букет емоційних характеристик: бажання спілкуватися, прихильність, страх, лють і примирення. Майстерність письменника полягає і в тому, що автору вдається ламати драматичні ситуації крізь тонку призму іронії та гумору. Образи батька і сина, побудовані на основі “юнацького досвіду” самого В. Найпола, народжують одночасно і індивідуальне, і історичне минуле. Згадуючи роки роботи над “Будинком для пана Бісваса”, письменник говорить, що в процесі написання “роман починав диктувати свою власну правду”, і для автора “чудо прози ховалося в непередбачених істинах, які розкриває уяву”.

Дія роману “Закрут річки” (“A Bend in the River” 1979) відбувається в умовній африканській державі. Юний індус-мусульманин Салім купує у друга сім'ї Назреддіна торгову справу в якомусь місті біля річкі і поселяється на новому місці, яке відтепер стане для нього другою батьківщиною. Він виявляється свідком багатьох драматичних подій: кровопролитної визвольної боротьби, переможної, але спустошливої війни за незалежність, голоду і злиднів, запеклої сутички за владу в новій державі, диктатури і терору. Роман містить безліч сюжетних ліній і являє собою узагальнену картину складного і суперечливого життя сучасної Африки. “Загадка прибуття” і “Шлях у світ” – ще більш відверто автобіографічні романи. В. Найпол розщеплює різні аспекти своєї особистості у своїх оповідачах і персонажах, включаючи і тих, хто сильно відрізняється від свого творця.

Темою роману “Загадка прибуття” (“The Enigma of Arrival”, 1987) стає творення письменницького “я” і осмислення своєї творчості, а його сюжетом – акт письма, направлений на у пошуки правди, яку він шукає. З'єднання психологічного наративу особистості з письмовим наративом автора тягне за собою сходження і злиття в сюжетах багатьох елементів: дитинство письменника на Тринідаді, яке “сформулювало” його “страх і амбіції”, враження про ті країни, де він жив, про подорожі, книги, які написав або пише в даний час. Романна фабула вбирає його мрії, захопленість історією минулого і сьогодення – все пов'язане з його життям, з героями, яких він вигадує. Зв'язок автобіографії та вимислу – найбільш зворушлива річ у такому злитті з одним з його героїв – Джеком, робочим в маєтку, чиє життя і смерть явили автору свідомість своєї власної смертності як головної теми. Саме з автобіографічного, вкоріненого в історію, давнього та сучасного, політичного і культурного, з'явилася особистість письменника.

У романі “Шлях у світ” (“A Way in the World”, 1994), одному з останніх творів, В. Найпол вдається до засобу сплавлення фактів і вимислу, історії та автобіографії з тим, щоб дослідити генезис свого письменницького “я”. Він перетворює архівний матеріал у важливий предмет дослідження, аналізуючи, наскільки тісно історія Тринідаду сплетена з його особистою долею. Історичні особистості й белетристичні персонажі залучені в інтелектуальну та художню автобіографію. Центральною темою роману є багаторічний процес самотворення, наратив, який включає історичні та соціальні рамки, в яких він втілюється.

ДЖОН МАКСВЕЛЛ КУТЗЕЕ (John Maxwell Coetzee, 1940) – Південно-африканський письменник, професор літератури, лауреат Нобелівської премії з літератури (2003) нагороджений за те, що “у незліченних варіаціях показує несподівану причетність стороннього”. “У його творчості немає двох книг, створених за одним рецептом. Романи Дж. М. Кутзее характеризуються добре вибудуваною композицією, багатозначними діалогами і блискучим аналізом”, – вказується в обґрунтуванні вибору членів Академії.

Найсильніші романи Кутзее “В очікуванні варварів” і “Життя і час Мікаела К.” – були написані в часи апартеїду і стали потужним протестом проти насильства над людиною. Назва роману “В очікуванні варварів” (“Waiting for the Barbarians”, 1980) запозичена з однойменного вірша Константіноса Кавафіса, мотив постійного очікування таємничого ворога відсилає до роману Діно Буццаті “Татарська пустеля”, ключем до роману є не стільки сюжетний, скільки символічний рівень, вибудуваний навколо семантики зору. Мотив спотвореного зору виникає в тексті практично з першого рядка, коли увага оповідача фокусується на темних окулярах полковника Джолла. З окулярами полковника пов'язаний і ще один важливий мотив роману – мотив двійництва. Ця книга нагадує і Кафку, і Беккета.

“Життя і часи Майкла К” (“Life & Times of Michael K”, 1983) отримав Букерівську премію 1983 року, з нього почалася слава Кутзее, який “цілком сприйняв Беккета”. Це роман про пошук виходу вже не з глухого кутку відносин між культурами і окремими людьми, а виходу з самої соціальності. Кутзее зображує не перетворення людини в святого, а зникнення тіла, його перехід в іншу особу, тобто смерть або безсмертя – хто у що вірить. Історія Майкла відкрита для інтерпретацій. Її можна зрозуміти як буття – до смерті, або як “життєстверджуючу” історію, або як історію духовного сходження, або як філософську притчу про вислизаюче значення. Всі ці смисли враховані в романі. Єдине, що тут безумовно, – це мрія про позбавлення від соціуму як такого.

У романі “Осінь у Петербурзі” (“The Master of Petersburg”, 1994) письменник занурив героя, письменника Достоєвського, в безодню горя, сліз і болісних переживань. Він об'єднав сюжетну основу роману “Біси” з фактами біографії Достоєвського. Складна фабула твору дала автору можливість звернутися до проблем творчості. Описуючи інтенсивну роботу думки письменника, який ставить себе між фактом та вигадкою, Кутзее показує, як письменник “віддає душу дияволу”, щоб перетворити факти життя в мистецтво. У письменника не залишається нормальних почуттів, всі вони перетворюються на матеріал для роману. Творити – єдина розрада і задоволення Достоєвського з роману “ Осінь у Петербурзі”, який, борючись із темрявою, перетворює її в світ, в мистецтво.

Роман Дж. Кутзее “Безчестя” (“Disgrace”, 1999) – саме той самий роман, який зіграв вирішальну роль у рішенні Нобелівського комітету в 2003 році. Головний герой книги, університетський професор, через скандальну історію зі студенткою позбавляється буквально всього: роботи, прихильності суспільства. Це роман-полеміка, відповідь Кутзее на питання, задане ще Францем Кафкою: бути чи не бути людині, якщо життя звело його в очах близькіх людей до стану комахи, стати йому нулем або почати з нуля? У цьому романі письменник торкнувся й іншої, важливою і полемічної теми. Він “атакував” університети. Традиційно вони вважаються оплотами знання, храмами мудрості і волі. Кутзее продемонстрував, що установи, організації не можуть бути вільнішими ніж люди. Він показав дріб'язковість і фарисейство професорів, які, зачувши небезпеку, що породжується поведінкою їхнього колеги, його виганяють. Вони закликають до волі, а самі виганяють того, хто заявив про своє право бути вільним.

Атаку на університети і традиційну західну освіту письменник продовжує в романі, “Елізабет Костелло” (“Elizabeth Costello”, 2003). Свої полемічні ідеї Кутзее доносить вустами знаменитої письменниці Елізабет Костелло. Цей роман критики називають “Маніфестом взаємин”. У центрі цього “маніфесту” – історія життя вигаданої австралійської письменниці Елізабет Костелло. Їй – 66 років, її книги визнані у всьому світі, вона виступає з лекціями, веде дискусії в академічних колах, рецензує праці своїх колег. У неї є слава і успіх. Але тільки наодинці з собою, Елізабет Костелло може бути абсолютно відвертою. Саме в такі моменти, оглядаючи своє життя, письменниця може оцінити ступінь щирості своєї життєвої і літературної позиції, стаючи суддею сама собі. “Елізабет Костелло” тільки на перший погляд, являє нам історію життя жінки – матері, сестри, коханки, письменниці; насправді ж це роман-роздум про найскладніші моменти людського буття. Роман складається з восьми лекцій, прочитаних Елізабет в університетах різних країн. Автор показує її відносини з суспільством, сестрою, сином, колегами і, зрештою, з Богом.

Творчість Найпола є одним з рідкісних прикладів по-справжньому адекватного відображення епохи втрати самоідентичності. Роман “Напівжиття” (“Half a Life”, 2001) про відомого письменника Віллі Чандран, який приїхав до Індії за матеріалом для свого нового роману про духовне вдосконалення. Самотній спостерігач і мандрівник, позбавлений цілеспрямованості, наділений лише своєю загадковою наївністю, – таким постає герой-оповідач Найпола в романі. З провінційної Індії доля закидає його в імперський центр – Лондон, а потім знову в провінцію, але вже африканську. Різні континенти, різні життєві устрої, різні цивілізації, спроба прожити власне, єдине і справжнє життя. Розповідаючи про простих людей у звичайних життєвих ситуаціях, В. Найпол разом зі своїм героєм шукає відповідь на питання, з яким рано чи пізно стикається кожен: “чи своїм життям я живу?” .