Тема 2. Етапи еволюцiї глобальної соцiоекосистеми

Взаємодiя суспiльства й природи не є новим, притаманним тiльки сучас­нiй епосi, феноменом. Цей процес розпочався з моменту виникнення людини, однак лише в нашi днi вiн перетворився на чинник, що загрожує подальшому iснуванню цивiлiзацiї.

В процесi розвитку глобальної соцiоекосистеми можна видiлити три голов­нi етапи.

На першому етапi цього розвитку, що тривав з моменту виникнення людства й до початку епохи пiзнього палеолiту (сорок тисяч рокiв тому), суспiльство й природа в сукупності являли собою функцiонально незамкнену глобальну соцiоекосистему, в якiй слабкi антропогеннi впливи не викликали суттєвих змiн в оточуючому природному середовищi.

В цей перiод в людинi ще превалювала її бiологiчна сутність і первiснi людськi стада легко вбудовувались в природнi екосистеми, не порушуючи їх динамiчної рiвноваги.

На другому етапi, що тривав близько сорока тисяч рокiв - вiд початку пiзнього палеолiту й до середини XX сторiччя, глобальна соцiоекосистема стає частково функцiонально замкненою. Дiї людини почали викли­ка­ти певну, хоча й територiально обмежену, реакцiю природного середовища, все ж не по­рушуючи при цьому динамiчної рiвноваги бiосфери в цiлому. На цьому етапi людина вже стає причиною зникнення деяких видiв рослин та тварин, руйнування природних екосистем на значних територiях.

Важливим є вiдзначити, що зворотнi реакцiї природної пiдсистеми на антропогенну дiю в свою чергу суттєво впливають на розвиток людського сус­пiльства. Так знищення пiзньопалеолiтичними мисливцями крупних видiв тва­рин, таких як мамонт, гiгантський олень, печерний ведмiдь, змусило людей перейти до полювання на дрiбних тварин і до збiрництва, а в подальшому - до тваринництва й землеробства, в наслiдок чого палеолiтична епоха змiнилась мезолiтичною, а надалi й неолiтичною. Iнший великий конфлiкт мiж суспiльством й природою, що вплинув на розвиток людства, виник вже в iсторичнi часи, коли швидкий розвиток цивiлiзацiй, що супроводжувався масовим знищенням лiсiв і нерацiональним тваринництвом, призвiв до занепаду значних територiй в Середземномор'ї та Середнiй Азiї.

З середини XX сторiччя людина, за визначенням В.I.Вернадського, стає наймогутнiшою геологiчною силою на нашiй планетi. Внаслiдок науково-тех­нiч­ної революцiї, що зумовила iнтенсивну урбанiзацiю й iндустрiалiзацiю, рiзке зростання кількості населення планети, масштаби людської дiяльності почали перевищувати масштаби могутнiх стихiйних явищ. З кожним роком пiд жит­лову забудову, промисловi об'єкти, iнженернi споруди забираються все бiль­шi площi родючих земель. Масово вирубуються лiси. Зникають все новi й новi види тварин та рослин, в зв'язку з чим погрозливо збiднюється генофонд планети. Господарча дiяльнiсть активiзує небезпечнi геоекзодинамiчнi процеси - водну й вiтрову ерозiю, зсуви, обвали, селi, катастрофiчнi паводки, пиловi бурi, заболочування, зникнення рiчок та озер. Атмосферне повiтря, грунт, рос­лин­нiсть, поверхневi й пiдземнi води iнтенсивно забруднюються шкiдливими ви­кидами, неочищеними стоками, мiнеральними добривами та отрутохiмiката­ми, побутовим смiттям, радiоактивними речовинами. Речовинноенергетичний обмiн, що вiдбувається мiж суспiльством та природою, порушив природний кругообiг речовин та енергiї в бiосферi. В наслiдок чого взаємодiя мiж суспiльством та природою увiйшла в третiй етап свого розвитку, для якого характерним є те, що глобальна соцiоекосистема стала функцiонально замкненою, а її динамiчна рiвновага - вкрай несталою. В такiй соцiоекосистемi всi природнi та соцiально-економiчнi компоненти настiльки тiсно пов'язанi, що будь-яка, на­вiть незначна, дiя людини на окремий природний компонент зачіпає систему в цiлому, викликає, непередбаченi наслiдки.

Антропогенний тиск на природу, що швидко зростає, пошкодив її регенерацiйнi можливостi, створив реальну загрозу виникнення незворотнiх глобальних девастацiйних процесiв, якi можуть зробити навколишнє середовище непридатним для подальшого розвитку цивiлiзацiї й самого iснування люд­ства. Таким чином, на третьому етапi взаємодiї суспiльства й природи пiд загрозою знищення опинилась сама людина.

Слiд вiдзначити, що в iсторичнi часи, навiть на досить високих стадiях розвитку людського суспiльства усвiдомлення ним реальної ситуацiї у взаємо­вiдносинах з природою затримувалось по вiдношенню до темпiв змiн, що вiдбувались в глобальнiй соцiоекосистемi. Навiть в XIX та в першiй половинi XX сторiччя, коли технiчнi можливостi людства значно зросли й почали все бiльш масштабно впливати на природу, головним принципом природокористування залишався економiчний принцип, критерiєм ефективності господарчої діяльності при цьому вважається отримання найбiльшого прибутку при найменших витратах.

Переважнiй бiльшості людей здавалось, що наша планета настiльки величезна, а її природа настiльки багата, що з неї можна практично необмежено черпати ресурси, а натомість викидати вiдходи своєї дiяльності, не пiклуючись про наслiдки. Це був перiод "сп'янiння" людства своєю щойно придбаною науково-технiчною могутнiстю.

Наприкiнцi другого етапу взаємодiї суспiльства й природи природоохоронна дiяльнiсть мала переважно благодiйницький характер і обмежувалась го­ловним чином створенням окремих заповiдникiв, охороною окремих унiкаль­них природних ландшафтів, спорадичним пiклуванням про тi об'єкти живої природи, що опинились на межi виживання.

В 50 - 80 роки XX сторiччя, коли глобальна соціоекосистема увiйшла в третiй етап свого розвитку, негативнi наслiдки нерацiональної господарчої дiяльності почали проявлятися в величезних матерiальних збитках. З метою мiнiмi­за­цiї цих збиткiв розвиненi країни були змушенi перейти до еколого-економiч­ного принципу природокористування. Його суть полягає в тому, що якоюсь мi­рою враховуються закономiрності функцiонування природних екосистем, а кри­терiєм ефективності господарчої дiяльності є отримання найбiльших при­буткiв за мiнiмальних пошкоджень природного середовища.

Слiд вiдзначити, що пiд час реалiзацiї цього принципу економiчна сторона питання все ж таки залишається на першому мiсцi через те, що поняття мi­нi­мального пошкодження є невизначеним i пiддається довiльному тлумаченню. За своїм характером цей принцип бiльше вiдповiдає другому етапу взає­модiї суспiльства й природи, тобто його слiд було б використовувати значно ра­нiше. Але так чи iнакше його запровадження в життя якоюсь мiрою загаль­мувало процес прогресуючої руйнацiї природного середовища. В рядi кра­їн почали розроблятись i впроваджуватись на виробництвi очиснi споруди й пристрої, маловiдходнi технологiї, почався перехiд вiд хiмiчних до бiологiчних засобiв пiдвищення врожайності сiльськогосподарських культур. Була розширена мережа заповiдникiв і нацiональних природних паркiв.

Однак природоохоронна дiяльнiсть так i не стала органiчною частиною природокористування. Вона постiйно вiдстає вiд соцiально-економiчного розвитку суспiльства, темпи якого й надалi зростають. Внаслiдок цього відставання руйнацiя природного середовища не тiльки не зменшується, а продовжує зростати.

Тому стає все бiльш очевидним, що на третьому етапi взаємодiї суспiльства й природы в умовах функцiонально замкненої глобальної соцiоекосистеми природокористування повинно базуватись на новому соцiоекологiчному прин­ципi, коли критерiєм ефективності господарчої дiяльності стає отримання найбiльшого економiчного ефекту при збереженнi динамiчної рiвноваги соцiоекосистем.

Реалiзацiя цього принципу дозволе перейти вiд захисних дiй до наступальних, вiд пасивного захисту природи - до активного рацiонального приро­докористування, що передбачає й охорону природи, й рацiональне використання природних ресурсiв, і оптимiзацiю життєвого середовища людини, дозволе замiнити розрiзненi галузевi природоохороннi заходи територiальним ке­руванням природокористуванням.