Тема 3 Наука: сутність, етапи розвитку План

3.1. Основні етапи становлення науки і наукової раціональності

3.2. Формування класичної наукової раціональності

3.3. Сучасна природничо-наукова раціональність і її критерії

3.4. Наука і псевдонаука

3.1. Основні етапи становлення науки і наукової раціональності

Існує безліч думок про час виникнення науки, залежно від того, що розуміється під терміном "наука". Ряд дослідників (Вернадській В.І., Койре А., Ніцше Ф., Поппер і ін.) відносять час виникнення науки на декілька тисячоліть тому, указуючи на зачатки астрономії, географії, механіки і медицини, що з'явилася під впливом господарських потреб.

Інша частина дослідників, (Кромбі А.К., Лосева І.Н., Огурцов А.П., Шоркин А.Д., Хаджаров М.Х., і ін.) відносить появу науки (Science) до Нового часу.

Можна виділити представників постмодернізму (Делез, Дерріда, Ліотар, Рорті, Фейерабенд, Фуко.), що розглядали науку і наукову раціональність як одну з сфер професійної діяльності, яка має тільки певне прикладне значення, а також вважали, що претензії наукової раціональності на провідну роль в культурі невиправдані.

Проти подібної точки зору свідчить те, що наукова раціональність, проникає у всі галузі культури.

Не викликає сумніву, що сучасна наука виникла в результаті довгого розвитку людської культури. Передумови появи науки (розвиток міст, розподіл праці, потреба суспільства в структурованому знанні, поява соціальних інститутів в яких накопичуються знання) неодноразово виникали в історії з появою достатнього рівня розвитку цивілізацій.

З погляду синергетичного підходу, розвиток цивілізації супроводжується накопиченням знання, і приводить до самоорганізації останнього. Область раціонально пізнаного розширялася і одночасно її структура ставала більш складною і ефективною, що сприяло посиленню впливу антропогенного чинника на природу. Якщо система природа-суспільство-людина знаходилася в дисгармонії, в дію вступав механізм саморегуляції, що прагнув відтворити природні умови і виключити антропогенну дію, слідством чого міг бути занепад цивілізації. Разом із занепадом цивілізації знання втрачалися.

Наукове знання, яке в сучасному розумінні тотожне точному знанню, що апелює до методів математики і природних наук (тобто в англійському значенні Science), разом з властивою йому науковою раціональністю, дійсно, виникає на початку Нового часу, коли відбувається самоорганізація розрізнених фрагментів знань в певну систему.

Як умова пізнавальної діяльності і організації наукового тексту наукова раціональність характеризується установкою на адекватне збагнення реальності, яке відбувається в результаті рішення дослідницьких задач, при збереженні безперервності наукового знання.

У основі стародавнього суспільства лежав міф. Елементи наукових знань злилися з практичною діяльністю людини і невід’ємні від його смутного, неясного і майже ілюзорного уявлення про світ і своє місце в ньому. Маючи витоком конкретно-практичний досвід вони часто виступали в міфологічному, магічному, тобто по суті, релігійному одязі.

У минулому дослідження природи і накопичення знань приймало самі різні форми. Під впливом господарських потреб з'являється календар, заснований на астрономічних спостереженнях. В результаті розвитку землеробства і містобудування виникає геометрія. Розвиток технологій приводить до розподілу праці, розвивається торгівля між різними країнами і відбувається обмін знаннями. Для кодування інформації поступово стає недостатнім вживання слів, і з'являються перші графи у вигляді наскальних малюнків і вузликів "на" спомин, а потім з'являються писемність, техніка рахунку, що складає важливі передумови появи наукової раціональності. Астрономія в давньому Єгипті і Вавилоні була розвинена настільки добре, що дозволяла передбачати сонячні і місячні затемнення. Жерці, що володіли елементами наукового пізнання, надавали їм магічну форму. Шумери винайшли письменність і "шумерські жерці розсудили, що майбутнє може бути якимсь таємним чином записано в подіях, що відбуваються в справжньому”. Вони навіть привели це переконання в систему, перемішавши магічне з раціональним.

Природно, що в цьому суспільстві виникла магія, яку стародавні люди визначали як застосування власної волі до сил природи. З цієї точки зору, сучасні природничі науки, як це не парадоксально можна віднести до магії.

Довгий час ремесла вважалися спорідненими магії, і секрети ремісників мали такий же таємний характер, що й магічні процедури. Головним секретом магів завжди залишалося знання окремого, а не типового і універсального. Магія в генезисі науково - технічної цивілізації справедливо розглядається не як примітивна фаза релігійної свідомості, а як неперевершено довгоживуча система ефективної практичної дії на світ, яка має особливий тип раціональності.

Чаклун і маг виступали в ролі винахідливих експериментаторів, головним принципом дії яких був сумнів і розрахунок. Вони здійснювали свої магічні дії за зразком практичних технологій. Магія ніколи не була самоціллю, а тільки засобом проникнення в приховане хитросплетіння могутніх, управляючих світом сил з тим, щоб порушити їх баланс в практично вигідному для мага напрямі. Так чи інакше первинним базисом формування наукової раціональності ставали технологічні досягнення людини у області забезпечення і відтворення життя.

У традиційних суспільствах, орієнтованих на відтворення соціальних структур, пріоритет віддавався досвіду предків. Всякі зміни засуджувалися. Традиційна культура ґрунтувалася на священному тексті, як на найприроднішому способі трансляції традиції. У цих обставинах зародження протонаучної раціональності відбувалося у вигляді методології створення рецептів для існуючих форм діяльності.

Натурфілософське освоєння навколишньої дійсності в античності. З появою античної міської культури складається натурфілософське освоєння навколишньої дійсності. У момент формування античного поліса значну частину населення "представляли "деміурги", ці "вільні ремісники", а також дрібні торговці, судновласники, матроси", які складали економічну основу грецького суспільства. При цьому вони вважали, що ремесло включає хитрість, прийом.

Розподіл праці дозволяє філософам приділяти досить часу розвитку і накопиченню знання, яке самоорганізується і структурується, в той же час, організовуючи і структуруючи суспільство.

У нових умовах зростає необхідність використовування знання на користь суспільства, в слідство чого виникає система пізнання як соціальний інститут. Відбувається перехід на натурфілософській етап, систематизують і узагальнюються повсякденні знання і експериментальні факти.

У історичному процесі філософської концептуалізації семантика латинського слова "ratio" зазнає різні метаморфози. Цей термін йде корінням в старогрецьку філософську традицію.

Суперечки про можливості інтелектуально-раціонального відношення до світу в людському житті йшли з тих пір, як інтелект, раціональне мислення виступили як самостійний чинник культури. Не дивлячись на подальші зміни змісту ідеї рацио, витоки цієї ідеї у філософській свідомості, що виникла в античності. Ці питання пов'язані з постановкою і обговоренням проблеми перетворення навколишнього світу в світ, придатний для незаселеного. Це початкове значення ідеї раціональності, що відкрився старогрецькій філософській свідомості, не зникає і не може зникнути в подальшій еволюції філософської думки.

Поняття "раціональність" сходить до витоків європейської філософської традиції - старогрецької думки, яка зберігається і перебуває як необхідний витік осмислення сучасністю самої себе, бо антична думка необхідна настільки, наскільки ми вважаємо себе європейцями. Термін "раціональність" походить від латинського ratio, яке є перекладом в сферу римсько-латинської думки старогрецького logos".

Логос - це такий рід розумової діяльності, який є думкою і значенням взагалі, в чистому вигляді. Логос виявляється і відноситься до світопорядку, що охоплює людину, оскільки впорядкованість області сущого, що явить людині, виконується в ідеї вищого Блага, визначуваного і як істинний логос. Оскільки в природі є регулярні співвідношення, значить, вона логічна і розумна. Природа має в самій собі свій початок. Природний логос виявляється як понятійна суть речей.

При всій насиченості міфологією, антична філософія рішуче перемикає свою увагу на істинно суще і апелює до поняття, логіки, факту. У філософа спочатку виявляється природна схильність до "наук", тобто інтерес до об'єктивного і закономірного, а не випадкового і мінливого. На користь початкової і свідомої раціоналізації, нової форми суспільної свідомості, що зародилася в лоні міфології, говорить і той факт, що введення Піфагором самого поняття "філософія" співпало з народженням античної математики. Число виявилося найраціональнішим зі всіх відомих людям речей.

Античне знання, проте виникнуло і функціонувало виключно у формі інтелектуальної діяльності, що відірваної від матеріальної практики й мало теоретичний характер. У основі античної раціональності лежали найзагальніші поняття про закономірності і єдність навколишнього світу (Космосу). Демокрит вибудовує загальну картину світу, ґрунтуючись на неподільних атомах, оточених пусткою. Вона, по суті, полягала у відкритті людського розуму і дискурсивного мислення, їх проявів у формах теоретичної і практичної діяльності.

Раціональність античності відштовхувалася від буденного досвіду, систематизуючи і узагальнюючи матеріал, накопичений повсякденною практикою людей. Раціональність арістотелівського типу ґрунтувалася на ідеї об'єктивності. Вона включала строге проходження правилам логіки, дискурсівність і систематичність побудови теорії, дослідне підтвердження думок, що приймаються в теорії. Антична раціональність в основному обмежувалася систематизацією спостережень, але містила лише окремі елементи теоретичного передбачення і експерименту.

Реально існуючі речі і явища вважалися тотожними їх емпіричному сприйняттю. Кореляція основоположень натурфілософського знання з досвідом гарантувала об'єктивність і обґрунтованість теорії. Основою Арістотелівської методології було питання: чому виникає явище. У Платона і Парменіда думка протиставляється істині, плотське – тому, що пізнається умом. Мислення пориває з світом досвіду. Раціональність все більш наближається до гуманітарної, в ній переважає ціннісна оцінка результатів пізнання.

Античні мислителі, що зневажали фізичну працю, нехтували емпіричним досвідом і експериментами. Тому технічна думка античності прогресувала украй слабо. М. Шул пояснює це соціально-економічною структурою грецького суспільства, заснованого на застосуванні рабської праці. У античності не було потреби в машинах, оскільки в надлишку була дешева робоча сила, свого роду живі машини-раби. Ця обставина робила машину не економічною.

Лише в завершальній стадії розвитку античної цивілізації була зроблена спроба доповнити натурфілософське пояснення світу фрагментарними узагальненнями емпіричного досвіду. У Олександрії, найбільшому центрі культури еллінізму, "східні містики зустрічаються з грецькими філософами, єгипетські і ассиро-вавилонські маги - з грецькими ученими. Магія, нерозривно пов'язана з мистецтвом ілюзії, одержує новий поштовх для свого розвитку. Жерці розвивають техніку, яка знайшла застосування в грецьких, а потім і римських храмах. Технологія, що розвивається на службі у релігії, жерцями трималася у секреті. Зрозуміло, винаходи здійснювалися не тільки в храмах, а іноді для забави, та у військових цілях. Архімед, що жив в епоху еллінізму, в своїй науковій діяльності не тільки постулював, але і винаходив, не соромлячись свого заняття, але твердо вважав заняття наукою серйознішою справою, ніж винахідництво.

На думку Ф. Ніцше, в античності вже були створені всі передумови наукової культури, всі наукові методи, вже склалося велике, незрівнянне мистецтво доброго читання, без цього немислима традиція культури, єдність науки; природознавство в союзі з математикою розвивалися найкращим чином.

Впив середньовічної релігійної філософії на розвиток науки. Після розпаду античної культури в Європі раціональність стала розвиватися в рамках релігійної філософії: теології, а потім схоластики. Коли християни боролися з язичницькою культурою античності, вони хотіли її знищити і викоренити до кінця, включаючи і "язичницьку" філософію стародавніх греків. На щастя, цього не відбулося і середньовічна теологія (і все ще пов'язані з нею філософія, математика і природознавство) частково успадковували античну світоглядну традицію, яка була збережена арабським миром, наступником і продовжує світу еллінізму, завдяки чому переклади Платона і Арістотеля були збережені для європейської науки. Найважливіші моменти традиції про яку мовилося вище у зв'язку з раціональністю арістотелівського типу зберігалися вельми стійко - навіть і тоді, коли природознавство Нового часу почало переймати у теології світоглядні функції.

В умовах панування релігійного світогляду, що визначав весь устрій життя середньовічного суспільства, безперечність кореляції символічного універсуму - Біблії і єства - створеного світу, раціональне пізнання прийняло форму тлумачення. Його метою було дати трактування світу відповідно до догматів віровчення. Складні відносини між філософією і релігією, розумом і вірою живили розвиток філософської думки. Як тільки філософ - будь то іудей, мусульманин або християнин - приступав до центральної метафізичної проблеми, проблеми буття і суті буття, він знаходив в своєму бозі - творці платонівського бога - благо, арістотелівського бога - думку, плотіновського бога - єдиного.

Наступає наступний, схоластичний етап в розвитку наукової раціональності. Це не повернення до релігійно-магічного етапу, розвиток тут відбувається "по спіралі". Хоча в основі раціональності лежить релігія, але від натурфілософії античності залишилися строгість і логічність думок. І хоча прихильники апофатічної теології вважали Бога принципово непізнаваним, прихильники катафатічної теології допускали можливість пізнання бога за наслідками його творіння, поклавши початок схоластиці, як раціональному обґрунтуванню теології.

Як приклад можна розглянути протистояння двох середньовічних мислителів Абеляра і Бернара, які очолили два табори, що утворилися в релігійно-інтелектуальній сфері суспільства. Питання про зміст проблеми раціональності в середньовіччі, тоді стояв так: або беззастережно, не міркуючи, прийняти Істину, проголошену християнством, або критично проаналізувати її, а потім прийняти.

Виникає парадоксальність ментальної ситуації: шукати саму Істину не треба, вона дана ззовні, а питання лише в тому, як до неї відноситися. Роль середньовічних релігійних раціоналістів в традиції європейської філософської культури виключно велика. Їх діяльність сприяла становленню культури диспуту, розвитку формально-логічного апарату норм доказу і обґрунтування, що у результаті з'явилося найважливішою передумовою філософії Нового часу з її інтелектуалізмом, критицизмом і методологізмом.

Схоластичне теоретизування залишалося єдино можливим типом теоретичної раціональності цієї епохи, в рамках якого була продовжена натурфілософська традиція раціонального збагнення світу.

Цю традицію розвивали Альберт Больштедській, Фома Аквінській, Дунс Скотт , Роджер Бекон, Уїльям Оккам. Можна сказати, що ідейний пафос релігійної натурфілософії був направлений на божественно-причинне пояснення дійсності, яке, маючи на увазі першопричиною задум Творця, одночасно виражало природно-розумний порядок речей. Для середньовічної людини мир, створений божественним розумом, раціональний і зрозумілий. Незбагненний лише надрозумний і нескінченний бог. Навіть за часів Ньютона і Галілея існувала така альтернатива науці як натуральна філософія схоластів: "як умоглядна діяльність, схоластична натурфілософія не мала ніякого практичного значення, та і не потребувала його. Вона була підлегла пошуку загальної гармонії людини і світу через Бога, служила інструментом обґрунтування етичних цінностей, ідеалів світовідношення . У натурфілософії будувалися системи природи, що претендують на остаточне і повне, змістовне, аксіологічне і т.д. - збагнення "почав" і "причин".

Утопічність натурфілософської гносеологічної програми була усвідомлена не відразу. Ілюзія, що філософія може дозволити будь-яку задачу, що встала перед дослідником, підтримувалася і тим, що результати пізнання могли довго залишатися у сфері умогляду, не вступаючи безпосередньо в контакт з практичною діяльністю.

Оскільки наука була залежна від релігійних догм, середньовічна раціональність була переважно гуманітарною. Це не заважало розвитку математики і логіки, але перешкоджало розвитку експериментального природознавства. Наукові знання апріорно розглядалися як один з типів раціональних знань (разом з практичними, методичними, конструктивно технічними знаннями, яким властива інша логічна структура), а також з внераціональним знанням (містичне знання, мистецтво).