Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ср семейка.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
208 Кб
Скачать
☆

Клінічна ситуація і діагностика

Клінічні прояви гострого апендициту в дітей віком варіабельні та значною мірою залежить від реактивності організму, анатомічного становища червоподібного відростка та працездатного віку дитини. Загальна характеристика клінічної картини – переважання загальних неспецифічних симптомів над місцевими. Угенезе подібних реакцій має значення відносна незрілість окремих органів прокуратури та систем, насамперед ЦНС і вегетативної нервової системи. Ці явища виражені там більше, чим молодша дитина.

Аппендицит у новонароджених

Захворювання розвивається переважно в недоношених дітей із масою тіла від 1 до 2 кг у віці 7–20 днів. У анамнезі в усіх дітей – перенесена перинатальна гіпоксія, інфікування, порушення мозкового кровообігу. Захворювання починається гостро, з наростанням симптомів інфекційного токсикозу з'являються блювота з додатком жовчі, здуття живота, затримка стільця. Під час огляду у перших 12 год з початку погіршення вдається виявити місцеві симптоми: локальну болючість у правій клубової області, пасивне напруга м'язів, симптомЩеткина-Блюмберга, а при тенденції процесу обмеження можна пальпувати інфільтрат.Температурной реакції, зазвичай, немає, кількість лейкоцитів коливається у великих межах (>от7 до 18*109/л) з тенденцією до підвищення. Пізніше в зв'язку зі швидким прогресом запального процесу наростанням токсикозу виявляють симптоми розлитого перитоніту.

Рентгенологически при апендициті у новонароджених часто визначають затемнення у правій половині живота і натомістьпаретически роздутих петель кишечника (особливо товстої кишки), відсутність потовщення кишкових стінок. Принекротическоментероколитегазонаполнение кишечника різкоснижено; через значногогидроперитонеума зовнішні контури кишкових петель втрачають чіткість обрисів. Проте вирішальним у діагностиці є динаміка зазначених симптомів протягом 3–6 год інтенсивноїдетоксикационной,регидратационной іпротивовоспалительной терапії. Відсутність позитивної динаміки загалом стан дитину і наростання місцевих симптомів свідчить про запальний процес у черевної порожнини і вимагають екстреної хірургічної допомоги.

Дифференциальная діагностика. Діти старшої вікової групи гострий апендицит диференціюють із захворюваннямиЖКТ, жовчно-видільної імочевиделительной систем, захворюванням статевих органів в дівчаток,геморрагическимваскулитом. У молодшому віці (переважно в дітей перших 3 років життя) диференціальну діагностику частіше проводять із гостримиресператорно-вирусними інфекціями,копростазом,урологическими захворюваннями, отитом, дитячими інфекціями.

Лікування

Лікування оперативне. Операція показано у кожному ясному з діагностичної погляду разі, а й за обгрунтованому підозрі на гострий апендицит, при неможливості виходячи з клінічних ознак і спеціальних методів дослідження (включаючилапароскопию) виключити гостре запалення відростка.

Обезболивание дітей, особливо раннього віку має бути тільки загальним.

Діти цілком обгрунтованааппендектомиялигатурним способом (без занурення кукси вкисетний шов).Лигатурний метод трохи більше небезпечний, ніж заглибний, але має низку переваг: скорочує час операції, і знижує небезпека перфорації стінки сліпий кишки при накладеннякисетного шва. Остання обставина особливо важливо задля дітей раннього віку, які мають стінка кишки тонка. Важливо також уникнути небезпеки деформаціїилеоцекального клапана (>баугиниевой заслінки), які в дітей розташований близько до підставі відростка: при накладеннякисетного шва виникатимуть його недостатність чистенозирование.

Лікування апендициту у новонароджених

У зв'язку з незрілістю купол сліпий кишки розташовується високо під печінкою і "глибоко влатеральном каналі, тому застосовують правостороннійтрансмускулярний чипараректальний доступ довжиною 3–4 див.аппендектомию виконуютьлигатурним методом з залишенням дренажу.Интраоперационно й у наступні 3сут після операції в дренаж вводять 1% розчингидроксиметилхиноксилиндиоксид. У післяопераційному періоді продовжують розпочату інтенсивну терапію.

Самостійна робота № 8 На тему : «Диспансеризація пацієнтів з інфекційною патологією. Заповнення документації. Проведення реабілітаційних заходів»

Питання реабілітації і диспансеризації інфекційних хворих активно розробляються останніми роками. Інтерес до них зрозумілий. Інфекційні захворювання відносяться до найчастіших і поширених серед населення. Вони приводять в цілому до найбільших втрат працездатності. Таким чином, очевидний тісний зв'язок  реабілітації і диспансеризації інфекційних хворих. Проте якщо в інших областях клінічної медицини (терапія, хірургія, психіатрія і ін.) це положення давно і міцно укорінялося в уявленні лікарів, то у вчених про інфекційні хвороби дотепер сам термін «реабілітація» викликає у деяких фахівців подив, а під диспансеризацією часто розуміється лише необхідність проводити протягом певного часу і з певною частотою огляди і бактеріологічні дослідження, або, в кращому разі, — «доліковування» хворих в амбулаторно-поліклінічних умовах. Таке положення справ вже не відповідає вимогам часу. Реабілітаційний   напрямок,що широко розповсюдився, за останні роки взагалі, закономірно упроваджується і у вчення про інфекційні хвороби. Оформилися, в основному, погляди на причини і чинники, що визначили інтенсивне вивчення проблеми реабілітації. Серед них необхідно вказати наступні:

1) високі темпи науково-технічного прогресу, що пред'являють підвищені вимоги до фізіологічних і психофізіологічних систем людини, особливо, в процесі виконання ним складної і високо диференційованої трудової діяльності;

2) підвищення цінності кваліфікованих кадрів через тривалість і дорожнечу їх підготовки;

3) зміни в демографічній структурі суспільства — відносний брак робочої сили за рахунок зменшення питомої ваги осіб молодого працездатного віку; вивченню реабілітації сприяє тенденція до гуманізації медицини, поглиблення інтересу різних наук до людини як об'єкту вивчення, що також росте.

Стосовно інфекційних хворих актуальність проблеми реабілітації і диспансеризації має додаткові аспекти. Вони полягають, по-перше, у високому рівні захворюваності, що зберігається, при масових і високо заразних інфекцій (вірусний гепатит, гострі кишкові інфекції, грип і гострі респіраторні захворювання, ангіна, менінгококова інфекція і ін.), що визначає велику сумарну тимчасову непрацездатність. По-друге, — в появі в арсеналі сучасного етиопатогенетичного лікування нових засобів, що дозволяють швидко добиватися звільнення організму інфекційного хворого від збудника і потім рано починати власне відновну терапію. У зв'язку з цим слід помітити, що питання реабілітації інфекційних хворих довгий час знаходилися на другорядному місці. Це пояснювалося переоцінкою значущості епідеміологічних даних. При ряду бактерійних інфекцій (дизентерія, черевний тиф і ін.) заразливість хворих в значній мірі визначає терміни стаціонарного лікування. Цей чинник і зараз залишається одним з ведучих. Тому не випадково основна увага зверталася на етиотропну терапію. В ній якраз і досягнуті значні успіхи. Застосовуючи ефективні методи і засоби етиотропного лікування, можна швидше добитися звільнення організму від збудників при ангіні, гострій дизентерії, інших кишкових інфекціях. Багато бактерійних інфекцій стали керованими. Це відкриває можливість більш раннього виписування хворих, епідеміологічно вже безпечних для оточуючих. Проте повне одужання інфекційного хворого, навіть при вживанні високоактивних антибактеріальних засобів, зрештою залежить від мобілізації захисних сил організму — чинників неспецифічної резистентності, імунітету і патофізіологічних реакцій, направлених на відновлення гомеостазу. В цьому значенні дія на захисні сили організму комплексною терапією з включенням разом з етіотропними препаратами патогенетичних методів і засобів сприяє реалізації кінцевої мети антибактеріальної терапії — придушенню життєдіяльності і знищенню збудників інфекції. При важкому перебігу бактерійних інфекцій істотною є патогенетична терапія; при багатьох вірусних хворобах вона стає самостійною і має велике значення.

В програмі повинні визначатися:

1) основні етапи реабілітації і диспансеризації даної категорії інфекційних хворих;

2) оптимальні терміни проведення відновних заходів і методи реабілітаційних дій;

3)система оцінок для контролю адекватності та ефективності реабилитацийних мироприемств;

4) безпосередня реалізація такої програми для кожного конкретного реконвалесцента повинна здійснюватися шляхом виконання індивідуальних планів реабілітації і диспансеризації, що спеціально складаються; в цих планах для кожного хворого указують час переходу від одного режиму реабілітації до іншого, детально висловлюють методи лікувально-відновних дій, а також методики оцінки відновлення порушених функцій (у тому числі професійно-значущих). Одним з важливих моментів в складанні і виконанні індивідуального плану є апеляція до особи реконвалесцента, його активне включення в лікувально-відновний процес.

В процесі реабілітації і диспансеризації перехворіли інфекційними хворобами можуть застосовуватися найрізноманітніші методи і засоби дії. Умовно можна виділити два основні напрями, по яких доцільно здійснювати управління функціональним станом і коригувати працездатність реконвалесцентів. Перший напрям пов'язаний з безпосередньою дією на реконвалесцента. Друге — з дією на оточуючі умови праці і побуту, що перехворіла. Перший напрям є ведучим на ранніх стадіях реабілітації і диспансеризації. При цьому можуть використовуватися як загальні методи дії, застосовні у всіх інфекційних хворих, так і додаткові засоби, діючі цілеспрямовано на приватні специфічні механізми відновлення функцій при тих або інших інфекціях.

Санітарно-освітню роботу проводять у першу чергу в епідемічному осередку з хворими, реконвалесцентами і контактними особами. Зміст санітарної освіти необхідно пов'язати з конкретними епідеміологічними обставинами. Члени сім'ї та колективу, в яких виявлений інфекційний хворий або здоровий заразоносій, повинні мати елементарні уявлення про природу даної інфекційної хвороби, її основні прояви і шляхи передачі. Успіх боротьби з інфекційними хворобами залежить від свідомої участі в ній широких верств населення.

Форми санітарно-освітньої роботи КІЗу з населенням дуже різноманітні:

-організація випуску щомісячного санітарного бюлетеня в поліклініці;

-підбір для відвідувачів науково-популярної літератури і пам'яток про боротьбу з інфекційними хворобами;

-проведення бесід з хворими, реконвалесцентами, заразоносіями, контактними та іншими особами;

виступи з лекціями перед населенням;

-виступи по радіо і на сторінках місцевої преси;

-підготовка санітарного активу до боротьби з інфекціями при несприятливій епідеміологічній ситуації.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]