2.3 Живопис в середині хх ст.

В кінці XIX - на початку XX століття в образотворчому мистецтві України і Росії переважали дві течії: реалізм і модернізм. Багато художників продовжують відстоювати свої демократичні позиції в рамках Товариства пересувних художніх виставок.

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку ХХ століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.

Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

Наприкінці 50-х років ХХ ст. в Україні дещо послабшав ідеологічний тиск на творчість художників. І хоча дотримання «принципу соціалістичного реалізму» залишалося обов'язковим для радянських художників, його тісні межі розширилися.

Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян.

В образотворчому мистецтві стало більше в порівнянні з попереднім періодом свободи у виборі тем, засобів втілення художнього задуму, виявленні національної самобутності. Багато українських художники прагнули відійти від прямолінійного копіювання життя, вони зверталися до символічних образів, поетичної інтерпретації колишнього світу. Саме поетизація стала однією з провідних тенденцій у різних видах мистецтва. Для цього періоду характерно прагнення до національних коренів. Українські художники ХХ століття зверталися до образів видатних діячів історії, культури, вивчали народне мистецтво, звичаї.

Велике значення набуло монументально-декоративне мистецтво, в якому відбувалися сміливі експериментаторські пошуки. Серед оригінальних: Дніпровська гідроелектростанція, 18 яскравих творів українських монументалістів-вітражистів - триптих в Національному університеті ім.Т. Шевченка, мозаїка «Академія XVIIст.» тощо.