2. Правова характеристика уряду, його місце і роль в країнах Латинської Америки

Виходячи з того, що сильна президентська влада характерна для країн Латинської Америки, президент, не враховуючи принципу поділу влади, а також принципу ротації, займає домінуючі позиції в державному механізмі. Цьому сприяє високий ступінь персоналізації влади, слабкість політичних партій, низька ефективність діяльності законодавчих і судових органів. У країнах Латинської Америки право президента формувати уряд самостійно й незалежно від яких-небудь органів, як правило, ніяк не обмежується. Що стосується цього права, зокрема, показова ст. 84, п. 1 Конституції Федеративної Республіки Бразилії, яка надає главі держави право «вільно призначати і зміщувати міністрів уряду» [7, С. 332].

В абсолютній більшості латиноамериканських країн президент є головою уряду, очолює Кабінет Міністрів. Останній не має конституційного статусу, його склад, порядок формування, відповідальність і засоби функціонування встановлюються на підставі політичної практики головою уряду – президентом.

Традиційно Кабінет Міністрів розглядається самим президентом і трактується латиноамериканськими науковцями як суто робочий орган при президентові, своєрідний «апарат» помічників президента [8, С. 15]. Орієнтація на модель президентської республіки, поєднана з дисбалансом у механізмі поділу влади та специфічними соціально-політичними умовами, призводить до появи так званої «суперпрезидетської» форми правління. Вона передбачає не лише значні повноваження президента, закріплювані текстами конституцій, але й реальне панування глави держави на практиці.

Низка латиноамериканських конституцій уповноважує президента «уособлювати націю» або ж проголошує його «верховним главою нації». Такий конституційний статус президента вже передбачає його безумовне верховенство в системі найвищих органів державної влади й управління. Усі латиноамериканські конституції проголошують президента главою держави. Він же очолює уряд і є верховним головнокомандувачем збройних сил країни. В умовах Латинської Америки ці ознаки, властиві й звичайній президентській республіці, створюють могутню концентрацію влади в руках однієї особи – президента. Керівництво збройними силами має важливе значення, оскільки армія завжди відігравала й досі продовжує виконувати значну роль у державному й політичному житті латиноамериканських країн.

В в усіх латиноамериканських країнах, де прийнята президентсько-республіканська форма правління, встановлено право законодавчої ініціативи президента та/або членів утворюваного ним колегіального органу. Часто це право президент уповноважений здійснювати в непрямий спосіб через міністрів (Гондурас, Панама, Сальвадор) або цим правом наділені лише міністри чи орган виконавчої влади у складі міністрів у цілому (Болівія, Колумбія, Коста-Ріка, Уругвай) [9, С. 29].

До того ж в умовах президентської республіки обидві гілки влади (законодавча й виконавча) значною мірою відділені, незалежні одна від одної, мають фіксований мандат, можуть існувати самостійно протягом усього конституційного строку, і як наслідок пошук точок зіткнення між ними може бути досить ускладненим. Відсутність повноважень у парламенту змістити голову виконавчої влади за політичними мотивами, а в президента – розпустити парламент роблять обидві гілки влади нездатними вирішити політичний конфлікт, що базується на взаємному протистоянні.

Такі значні й великі за обсягом повноваження інституту президента багато в чому пояснюються його монополією на виконавчу владу. У ціх державах уряд не єдиний колегіальний орган, що відповідає перед парламентом. Загалом у президентських республіках, так само як і в країнах, що поєднують риси абсолютної й дуалістичної монархій, уряд, в основному, розглядається як сукупність радників при главі держави, повноваження яких похідні від повноважень останнього. Вельми показова щодо цього термінологія, вживана мексиканським конституційним правом, де використовується не поняття «уряд», а лише термін «нарада державних секретарів» (ст. 7). Міністри в подібній моделі виконують завдання помічників президента й відповідають безпосередньо перед ним. Він наділяє їх виконавчою владою, оскільки теоретично вся вона виходить від президента. Усе це забезпечує єдність дій останнього й органів управління [10, С. 218–265].

В умовах президентських республік глава держави як одноособовий носій виконавчої влади і глава уряду самостійно призначає й зміщує членів останнього, визначає його політику і структуру. У таких республіках виключається суміщення посад в органах законодавчої й виконавчої гілок влади, оскільки діє модель чіткого поділу влади. Кожен з міністрів уряду, як правило, вважається лише індивідуально уповноваженим здійснювати політику глави держави в довіреній йому сфері. У тих же державах, які функціонують переважно за президентським зразком, але де існує пост прем’єр-міністра, останній вважається помічником президента й наділяється тими повноваженнями, які глава побажає йому надати. Головне завдання прем’єр-міністра тут зводиться переважно до здійснення допоміжних, загальнокоординаційних функцій.

У латиноамериканських республіках засідання уряду зазвичай проводяться на розсуд глави держави, без якої-небудь певної періодичності. Головною формою функціонування виконавчої влади тут є не стільки колективне обговорення тих чи інших питань, скільки їх вирішення главою держави одноособово або разом із тими чи іншими міністрами, радниками, фахівцями.

У країнах Латинської Америки виконавча влада зазвичай правом законодавчої ініціативи не наділяється й повинна займатися пошуком різноманітних шляхів для внесення законопроекту на розгляд палат (наприклад, за допомогою участі представників уряду в роботі комітетів і комісій палат парламенту, але не в засіданні палат). Урядовий законопроект може бути змінено й доповнено парламентарями без згоди уряду. Усі ці чіткі правила, що обмежують доступ виконавчої влади в парламент, покликані захистити самостійність законодавчої влади [11, с. 118–126].

Висновок: проаналізувавши правову характеристику уряду, його місце і роль в країнах Латинської Америки, ми визначили такі особливості моделі виконавчої влади : 1) глава держави є одночасно і главою уряду, головним носієм виконавчої влади; 2) обрання глави держави позапарламентським способом; 3) формування уряду президентом; 4) несумісність депутатського мандата з посадою члена уряду; 5) відповідальність уряду тільки перед президентом; 6) наявність у президента права відносного вето на законопроекти парламенту; 7) відсутність у президента права розпуску парламенту.

РОЗДІЛ 2. Органи законодавчої влади в країнах Латинської Америки