2.2 Роль президента та уряду у здійсненні законотворчої діяльності в

латиноамериканських країнах

У країнах Латинської Америки досить своєрідні взаємини президента з законодавчими органами влади, що різко відрізняються від аналогічних відносин в США. Суть цих взаємин завжди полягала у відвертому контролі виконавчої влади в особі президента і уряду за діяльністю національного конгресу. Перш за все, президент в латиноамериканських країнах активно впливає на законодавчий процес шляхом направлення в конгрес спеціальних послань. Крім напрямки конгресу спеціальних послань в функції президента може входити видання спеціальних законодавчих декретів. Широкі повноваження президента щодо внесення законопроектів. Президенти латиноамериканських країн часто використовують таку форму здійснення законодавчої ініціативи, як законопроекти "пор енкарго", тобто законопроекти, внесені окремими депутатами, але за дорученням президента. Крім права законодавчої ініціативи президент має значні повноваження з підписання прийнятих законодавчим органом влади актів.

У латиноамериканських країнах встановлено право законодавчої ініціативи президента та (або) членів утворюваного ним колегіального органу, чим засвідчується значущість останнього саме як органу виконавчої влади. Характерно, що у конституціях іноді йдеться про здійснення виконавчої влади президентом разом із міністрами або про її належність президенту та міністрам [17, с. 29]. Проте у сфері законотворчої діяльності повноваження президентів дещо різняться: в Аргентині глава держави може видавати лише інструкції та розпорядження, які необхідні для виконання законів, а також до участі у розробці необхідних законодавчих актів [18, с. 15-18]; у Бразилії законотворчий процес вимагає участі президента, який має право накласти вето на новий законопроект та має виняткову прерогативу ініціативи законодавства з певних питань. Додатково, якщо доречні і термінові обставини виправдовують цей крок, президент може випустити наказ, який має обов'язкову силу закону і вступає в силу негайно. Наказ президента зберігає свою силу до 120 днів, якщо не відмінюється Конгресом; у Мексиці президенту належить законодавча ініциатива (як і депутатм і сенаторам Федерального конгресу, законодавчим органам штатів), також він підтверджує та публікує закони, має право вето, видає акти, які мають силу закону, до того ж у Мексиці глава держави може регламентувати законодавство, яке стосується адміністративної діяльності; у Болівії – має право видавати декрети й виступати із законодавчими ініціативами, при цьому він позбавлений права вето. У Панамі президент може видавати Декрет-закони, котрі готуються виконавчою владою на підставі виокромлених повноважень, делегованих Законодавчою асамблеєю.

Президентське вето, на перший погляд, урівноважує  парламентський контроль за виконанням законів. Проте президентське вето  дозволяє не тільки блокувати непотрібні програми, а й бути співучасником у програмуванні, здійсненні законодавчої влади через вплив на парламент за  допомогою цього інструменту. Виходить, що так звана програмована влада  контролює «програміста» і сама задає собі «програму».  Одним із способів уникнути президентського вето є включення в  законопроект, в якому зацікавлений президент, так званого «наїзника» (rіder),  тобто положення, яке прямо не стосується змісту законопроекту. Такий додаток може існувати щодо конкретного виду діяльності адміністративного відомства, однак президент буде змушений повністю або схвалити, або відхилити поданий йому на підпис законопроект, оскільки він не має у своєму розпорядженні права вибіркового вето (lіne-іtem veto) [19, С. 369]. 

Особливо актуальним вето президента стає в період розділеного  правління, бо труднощі його подолання можуть виникнути, якщо президент і  більшість Конгресу належать до різних політичних партій. Але дослідження  показують, що коли парламент і президент належать до конкуруючих  політичних партій, це не перешкоджає прийняттю законів [19, С. 55].

У президентських республіках, де глава держави наділений реальною  виконавчою владою, він самостійно видає нормативні акти, які зазвичай не  потребують міністерської контрасигнації. До посилення позиції президента  веде і практика делегованого законодавства, передбачена багатьмя конституціями латиноамериканських держав. При цьому оцінки науковців з приводу конституційності даного інституту часом полярно протилежні.

Виконавча влада може зростати в основному  завдяки 2-м причинам: у силу успішного тиску президента на парламент і  добровільного делегування останнім частини своїх законодавчих повноважень  виконавчій владі, вважають деякі дослідники [20, с. 31]. Ще Дж. Локк,  противник такого делегування, свого часу писав, що «законодавчий орган не  може передати право видавати закони в чиїсь інші руки. Адже це право  довірене народом і ті, хто ним володіє, не можуть передати його іншим» [21,  с. 57]. Таким чином, «влада, передана народом, не може бути переделегована»,  вважає дехто із вчених [22, с. 173], а тому прерогатива прийняття законів є невідчужуваним правом парламенту, довіреним йому народом.

На практиці президент фактично є одним із найважливіших суб’єктів  законодавчої функції при будь-якому співвідношенні політичних сил у  центральному апараті влади. Описана вище модель поділу державної влади не  враховує масштаби прийнятої в латиноамериканських країнах практики делегування законодавчих повноважень президнтові, прямого внесення в парламент законопроектів у виді президентських послань і практики накладання вето. Уже ці фактично законодавчі можливості глави держави не дозволяють вести мову про жорсткий поділ влади на законодавчу й виконавчу.

 На нашу думку, аналізована своєрідність функціонального компонента  поділу державної влади у відносинах Конгресу і президента насамперед  пов’язана зі специфікою суб’єктного аспекту. Якби президент не спирався на  підтримку якоїсь значимої парламентської більшості або якби в певних  випадках йому протистояла б значна парламентська більшість, він не міг би  стати основним суб’єктом законодавчої ініціативи, настільки часто домагатися  делегування йому законодавчих повноважень, а офіційне вето переборювалося  б частіше і президенти не зловживали б ним. Інакше кажучи, на практиці  перерозподіл нормотворчих повноважень на користь глави держави  відбувається настільки, наскільки це дозволяє Конгрес, а значить, і виборці, які  обирають такий склад останнього. Конгрес же дозволяє такий перерозподіл не  тому, що це запрограмовано конституційною моделлю, а тому, що президент у  певних випадках спирається на контрольовану ним більшість. Основним  суб’єктом нормотворчої діяльності президента робить не конституційна  модель, а реальний феномен партійного єдиновладдя. 

Головною ознакою, яка характеризує взаємовідносини законодавчої й  виконавчої гілок влади, у президентській республіці в цілому і зокрема в Латинській Америці, є відсутність інституту відповідальності уряду перед парламентом: він несе відповідальність тільки перед президентом. Президент також позбавлений права розпуску палат парламенту. За таких умов ефективне управління  можливе, тільки коли президент і Конгрес здатні дійти консенсусу з важливих політичних питань. Брак засобів вирішення конфліктів між ними інституційним  шляхом змушує їх погоджувати свої зусилля і знаходити компроміси.

Висновок: ми визначили, що роль президента та уряду у здійсненні законотворчої діяльності в латиноамериканських країнах дуже велика, це полягає у відвертому контролі виконавчої влади в особі президента і уряду за діяльністю національного конгрессу. Президент має широкі повноваження щодо внесення законопроектів та підписання прийнятих законодавчим органом влади актів. Вважаючи те, що голови латиноамериканських країн мають право накласти вето на данні акти, створювати та розпускати колегіальні органи, що мають право законодавчої ініціативи, ми можемо дійти висновку, що роль президента у законотворчості є майже необмеженою та досить вагомою.