Юридична природа радіаційної безпеки

1.1. Поняття та ознаки радіаційної безпеки: науково-теоретичні підходи та законодавче визначення.

Наукова революція, яка розпочалась в природознавстві в кінці 19 століття, супроводжувалась великими відкриттями, серед яких були і відкриття радіоактивності, атомного ядра, електрону. Дослідження властивостей радіоактивності зумовило науку до вивчення шляхів використання ядерної енергії. Зокрема, академік В.І. Вернадський у 1910 році дав високу оцінку значенню відкриття радіоактивності як нового, непередбаченого джерела енергії, що відкривається в явищах радіоактивності джерела ядерної енергії, в мільйони разів перевищуючи всі ті джерела, які могли бути представлені людській уяві¹.

Освоєння ядерної енергії звичайно відкривало перед людством великі можливості щодо її використання в мирних цілях, але одночасно виникла загроза безпосереднього зіткнення людини із шкідливими для здоров’я радіоактивними речовинами, про небезпечність яких ніхто навіть не підозрював. Однак, за порівняно короткий термін було виявлено при опроміненні рентгенівськими променями різні види та ступені радіаційних уражень. З видобуванням і використанням радію, на початку минулого століття, були пов’язані нові випадки променевих хвороб, що спонукало до визнання необхідності створення спеціальної системи протирадіаційного захисту. Проте заходи щодо обмеження радіаційного впливу на осіб, які безпосередньо працювали з радієм чи рентгенівськими установками на той час, на жаль, не мали наукового обґрунтовування та не враховували допустимі рівні опромінення.

Ще задовго до встановлення і узгодження в рамках міжнародного співтовариства принципів і норм радіаційної безпеки, в окремих країнах були здійснені спроби нормування опромінення людини. Наприклад, перша рекомендація щодо встановлення критеріїв безпеки була сформульована ще у 1902 році В. Роллінзом(Франція)¹, який запропонував умовно прийняти безпечний рівень опромінення, що не викликав би помітного почорніння у використовуваних в той час фотографічних емульсіях при їх опроміненні протягом 7 хвилин(10 рентген в день). У 1925 році А. Матчеллер(США) рекомендував в якості допустимої дози десяту частину дози, яка викликала б почервоніння шкіри за 30 днів².

З того часу уявлення про допустимі рівні опромінення в подальшому вдосконалювались, проте основне завдання зводилось до охорони здоров’я тієї відносно невеликої кількості осіб, які були професійно пов’язані з виробництвом і використанням радію і рентгенівських установок. Лише у 1934 році Міжнародна комісія по радіологічному захисту опублікувала перші в світі офіційні рекомендації для національних регулюючих органів в сфері радіаційного захисту. В якості допустимої, була встановлена доза 0,2 рентгена в день³.

До 1942 року, поки в США не почав працювати перший ядерний реактор, зазначені гранично допустимі дози становили інтерес переважно для медиків-біологів⁴. З 1942 року питання протирадіаційного захисту й безпечних рівнів опромінення стали актуальними як для населення, так і для багатьох тисяч робітників, які піддавались опроміненню за умовами праці. Необхідність одержання більш точних відомостей, на яких могли б бути засновані гранично допустимі дози, стала зрозумілою для багатьох учених. Питання ж про необхідність правового регулювання відносин у сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки, до кінця 40-х років 20ст. носило виключно теоретичний характер. Однак з подальшим розвитком ядерної промисловості і використанням державами ядерної енергії в різноманітних сферах життєдіяльності суспільства, правове регулювання забезпечення радіаційної безпеки набуло актуального практичного значення.

Слід відзначити, що окремі юристи в багатьох країнах світу уже в той час вважали ядерне право реально існуючим, таким, що вже склалося як право, що сприяє розвиткові ядерної науки і техніки та захищає людство від будь-якої можливої небезпеки, пов’язаної з використанням ядерної енергії. Так Карл Шеффлер у своїй докторській дисертації, яка була захищена в 1959 році, писав, що розвиток ядерної енергії одночасно спонукає до розвитку норм особливого характеру – ядерного права¹. У цей же період з’являються наукові дослідження щодо проблем правового регулювання суспільних відносин у сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки в таких країнах, як Франція² , Англія³, США⁴ та інших.

У Радянському Союзі ж наукові дослідження щодо правового регулювання відносин в сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки та проблем, що виникають в процесі такого використання, в зазначений період були відсутні. Вважалося, що одним із критеріїв діяльності, пов’язаної з використанням ядерної енергії, повинна бути гарантована відсутність небезпеки і ризику для людини. Саме поняття “ризик” стосовно безпеки людини і її оточення перебувало в колишньому Союзі під забороною.

Водночас з’являються публікації радянських вчених, в яких висвітлюються проблеми відповідальності за шкоду, заподіяну внаслідок використання ядерної енергії в капіталістичних країнах та розкривається зміст міжнародних конвенцій про цивільну відповідальність за ядерну шкоду¹’ ².

У СРСР в той час з’являються роботи таких радянських вчених, як А.І. Йойриша³, О.Б. Чопорняка⁴, П.Н. Бургасова⁵, А.М. Петрос’янца⁶, О. А. Супотаєвої⁷ та інших, що висвітлювали в тій чи іншій мірі питання щодо забезпечення радіаційної безпеки у сфері використання ядерної енергії та здійснення правового регулювання такого використання. Однак на той час жодне з наукових досліджень у цій сфері не містило спеціальних теоретичних узагальнень правового забезпечення радіаційної безпеки, а саме не досліджувались питання правової природи поняття “радіаційна безпека” та правового регулювання забезпечення радіаційної безпеки, комплексно не висвітлювались питання пов’язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної внаслідок аварійної ситуації тощо.

Чорнобильська катастрофа і пов’язані з нею наслідки cтали тим фактором, який дав сильний поштовх для поглиблення і розширення досліджень, пов’язаних з правовим забезпечення радіаційної безпеки у сфері використання ядерної енергії, підвищення рівня організаційно-правового вирішення цих проблем, сприяв ступеню їх наукової розробки як в СРСР, так і в зарубіжних країнах. Значний вклад у цей процес внесли роботи таких відомих вчених, як Я. Лопуського(Польща)⁸, Ф. Ейнбека(Німеччина)⁹, Н. Пельцера(Німеччина)¹⁰ та інших зарубіжних вчених .

Однак, віддаючи належне науковим дослідженням у сфері правового регулювання використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки зарубіжних вчених, на нашу думку, необхідно підкреслити вагому роль у розвитку зазначених проблем і науковців нашої держави. Науковим підґрунтям становлення правового інституту забезпечення ядерної та радіаційної безпеки і його розвитку у незалежній державі стали напрацювання у досліджуваній сфері Г.І. Балюк. Так, у 1996-1997 роках в її монографічних дослідженнях “Ядерне право України: стан і перспективи розвитку(правові аспекти радіоекології)”¹ та “Правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні”² вперше в Україні на науково-теоретичному рівні було введено нове поняття “радіоекологічна безпека”, розкрито поняття радіаційної безпеки; комплексно висвітлено проблеми державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки; здійснена характеристика та аналіз основних функцій державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки; запропоновано механізм удосконалення юридичної відповідальності у сфері використання ядерної енергії, зокрема цивільно-правової відповідальності, тощо.

У наукових працях: “Еколого-правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної безпеки в Україні”³, “Соціально-економічні, міжнародні і екологічні проблеми забезпечення радіаційної безпеки”⁴, “До поняття державного регулювання використання ядерної енергії, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки”⁵, “Правові проблеми здійснення атомного нагляду в сфері забезпечення радіоекологічної безпеки”⁶, “Деякі проблеми удосконалення юридичної відповідальності в сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіоекологічної безпеки”¹ та інших, Г.І. Балюк продовжувала досліджувати питання, пов’язані з правовим регулюванням забезпечення радіаційної безпеки.

У 2000 році Г.І. Балюк захистила докторську дисертацію на тему “Проблеми формування та становлення ядерного права України”, в якій обґрунтовувала поняття ядерної та радіаційної безпеки, радіоекологічної безпеки як передумови та складової екологічної безпеки, визначила місце інститутів ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки у системі національної безпеки держави та їх співвідношення з екологічною безпекою тощо.

Крім того, наприклад, правові питання ліцензування у сфері використання ядерної енергії, державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки в Україні розкриває у своїх наукових статтях також С.Г. Плачкова². О.Г.Кордюк певну увагу приділяє системі нормативного регулювання ядерної і радіаційної безпеки та генеральній схемі нормативних документів з ядерної та радіаційної безпеки³, а питання, пов’язані з цивільно-правовою відповідальністю за ядерну шкоду та ядерним страхуванням досліджує Ю.М. Крупка⁴. Питання організаційно-правового аспекту контролю у галузі забезпечення ядерної та радіаційної безпеки з позицій “теорії управління” висвітлює А.Л. Деркач ⁵.

Однак, на нашу думку, слід відзначити, що фундаментальні дослідження правового регулювання забезпечення радіаційної безпеки в Україні не проводились, лише висвітлювались його окремі аспекти. Саме це і спонукало дисертантку до дослідження обраної теми кандидатської дисертації.

Досліджуючи поняття “радіаційна безпека”, на нашу думку, необхідно, перш за все, врахувати етимологічне розуміння словосполучення “радіаційна безпека”. Так поняття “радіація” визначається як випромінювання, зокрема електромагнітної енергії яким-небудь тілом¹. Термін “радіація” (radiation) розглядають також як синонім поняття “радіоактивне випромінювання”(електрони, позитрони, нейтрони, антинейтрони, альфа-частини, а також гамма кванти, які виділяються при радіоактивному розпаді)². Категорія “безпека” (safety) визначається як стан, коли кому-, чому-небудь ніщо не загрожує³; стан захищеності життєвоважливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз⁴.

Поняття “радіаційна безпека” широко використовується у вітчизняних науково-правових, спеціально-технічних, довідникових джерелах та у нормативно-правових актах нашої держави. Однак єдиного підходу до розуміння вищезазначеного поняття поки що не існує.

Зокрема, у довідниковій літературі поняття “радіаційна безпека” охоплює комплекс заходів, що забезпечують безпечну роботу з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань⁵; радіаційну безпеку також визначають як стан радіаційно-ядерних об’єктів і навколишнього природного середовища, що забезпечує не перевищення меж доз, виключення будь-якого невиправданого опромінення і зменшення доз опромінення персоналу і населення настільки, наскільки це можливо досягнути і економічно виправдати¹. Отже в довідниковій літературі поняття “радіаційна безпека” асоціюється, на нашу думку, з певним станом радіаційно-ядерних об’єктів і навколишнього природного середовища, коли комплексом заходів забезпечується неперевищення меж доз негативного радіаційного впливу на населення та навколишнє природне середовище.

В енциклопедичних джерелах “радіаційна безпека” визначається як стан розвитку суспільних відносин у сфері використання ядерної енергії, за якого системою науково-технічних, організаційних, економічних, державно-правових та інших соціальних засобів регулювання забезпечується захищеність прав і життєво важливих інтересів людини, зокрема життя і здоров’я, в потенційно радіоекологічно небезпечному середовищі, охорона навколишнього середовища, окремих природних об’єктів, екосистем від негативного впливу іонізуючого випромінювання при здійсненні діяльності у сфері використання ядерної енергії². Розглядаючи радіаційну безпеку через стан розвитку суспільних відносин, що регулюються, в тому числі і правовими засобами, енциклопедичне визначення радіаційної безпеки наближається до положень науково-правової доктрини.

У спеціальній юридичній літературі поняття “радіаційна безпека” розглядається як система законодавчих засобів (в тому числі, норм радіаційної безпеки), яка спрямована на обмеження можливого опромінення населення і персоналу в результаті використання джерел іонізуючого випромінювання³. Радіаційна безпека також визначається як комплекс заходів, спрямованих на обмеження опромінення персоналу і населення до найбільш низьких значень дози випромінювання, що досягається засобами, прийнятними для суспільства, і на попередження виникнення ранніх наслідків опромінення і обмеження до прийнятного рівня прояву окремих наслідків опромінення¹.

Поняття “радіаційна безпека” розглядається у спеціальній літературі і як комплекс адміністративних і медико-санітарних заходів, що обмежують прийнятними рівнями опромінення і радіоактивне забруднення окремих осіб, населення і навколишнього природного середовища².

З наведених вище формулювань випливає, що “радіаційна безпека” визначається і як “система законодавчих засобів”, “комплекс заходів” або “комплекс адміністративних і медико-санітарних заходів” . Такий підхід, на нашу думку, до визначення “радіаційна безпека” не можна визнати прийнятним, оскільки він зосереджує увагу на тому, як досягти радіаційної безпеки, а не розкриває суть поняття.

З позиції національної безпеки, Ліпкан А.В. зокрема, розглядає радіаційну безпеку як процес управління загрозами та небезпеками, за яким забезпечується дотримання певних меж радіаційного впливу на персонал, об’єкти атомної енергетики, населення та навколишнє природне середовище, визначених відповідними нормами, правилами і стандартами, а також ефективне функціонування підсистеми радіаційної безпеки³. У навчально-юридичній літературі також дається визначення радіаційної безпеки як дотримання допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормативами, правилами та стандартами з безпеки⁴. Вищенаведені поняття радіаційної безпеки зводяться, на нашу думку, лише до галузевих стандартів з техніки безпеки в сфері використання ядерної енергії, але при цьому не враховується соціальний зміст та комплексний характер даного поняття.

Деркач А.Л. визначає радіаційна безпеку як стан захищеності людини й довкілля від можливого негативного радіаційного впливу будь-яких речовин, пристроїв та споруд, що містять чи можуть уміщувати ядерні матеріали або джерела іонізуючого випромінювання, а також іонізуючого випромінювання природного походження й наслідків радіаційної аварії¹. Дане визначення також, на нашу думку, не повно розкриває правовий зміст поняття радіаційної безпеки.

Йойриш А.І. поняття радіаційної безпеки ототожнює з терміном радіаційний захист. Зокрема під радіаційною безпекою АЕС він розуміє забезпечення достатнього захисту обслуговуючого персоналу і населення від внутрішнього і зовнішнього опромінення, а також водного і повітряних басейнів і навколишньої місцевості від недопустимого забруднення радіоактивними речовинами як в довготривалій стаціонарній експлуатації, так і в аварійних ситуаціях². З такою позицією, вважаємо, також не можна погодитись.

Поняття “радіаційний захист” широко застосовується в технічній літературі і в ряді випадків асоціюється з поняттям “радіаційна безпека”. Протирадіаційний (радіаційний) захист визначається як комплекс нормативно-правових, проектно-конструктивних, медичних, технічних та організаційних заходів, що забезпечують радіаційну безпеку та запобігають або послаблюють дію іонізуючих випромінювань на життєдіяльність людини(населення)³. Отже, радіаційний захист пов’язується з сукупністю заходів, що запобігають радіаційному ураженню людини(населення) або послаблюють його.

Формально-юридичне визначення поняття “радіаційний захист” містить, на нашу думку, чинне законодавство України. Зокрема, у Законі України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” від 8 лютого 1995 року¹ зазначене поняття характеризується як сукупність радіаційно-гігієнічних, проектно-конструкторських, технічних та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення радіаційної безпеки.

Виходячи з вищевикладеного, метою радіаційного захисту, на нашу думку, є забезпечення радіаційної безпеки із залученням сукупності цілої низки заходів, зокрема, правових. Це дає змогу зробити висновок, що радіаційний захист відносно радіаційної безпеки носить підлеглий характер. Водночас радіаційна безпека спрямована на дотримання норм і принципів радіаційного захисту, які дають змогу гарантувати, що рівень радіоактивного опромінення за будь-яких обставин не буде перевищено, а людина і навколишнє природне середовище матимуть надійний захист.

Досліджуючи поняття “радіаційна безпека”, звернемось також і до його визначення, яке міститься у вітчизняному законодавстві. Так, у Законі України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” “радіаційна безпека” визначається як дотримання меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормативами, правилами та стандартами з безпеки. Аналогічним наведеному є і визначення, яке міститься в наказі Державного комітету ядерного регулювання України “Про затвердження Загальних положень забезпечення безпеки атомних станцій ” від 6 березня 2000 року². Слід зазначити, що вищенаведені нормативно-правові акти залишають поза своєю увагою правові аспекти радіаційною безпеки. Зокрема термін “дотримання” має у ньому узагальнюючий характер, конкретний зміст (наповнення) якого складають заходи організаційного, технічного, проектно-конструкторського характеру, що мають забезпечувати відповідно до норм, правил, стандартів з безпеки радіаційно-гігієнічні умови проживання населення, квоти на опромінення від окремих джерел, утворення санітарно-захисних зон, планування і вжиття заходів з протирадіаційного захисту під час виникнення радіаційної аварії тощо. Тобто, за допомогою терміну “дотримання” у понятті “радіаційна безпека” акцент, на нашу думку, робиться переважно на захисті від радіаційних впливів.

В “Основних санітарних правилах забезпечення радіаційної безпеки України” від 2 лютого 2005 року¹ закріплене положення, що “радіаційна безпека — стан радіаційно-ядерних об’єктів та навколишнього середовища, що забезпечує неперевищення лімітів доз, виключення будь-якого невиправданого опромінення та зменшення доз опромінення персоналу і населення нижче встановлених лімітів доз настільки, наскільки це може бути досягнуте і економічно обґрунтоване ”. Дане визначення, на нашу думку, розкриває лише технічні аспекти цього явища, не торкаючись правових.

Аналіз наведених вище визначень дає змогу зробити висновок, що жодне з них повною мірою не відображає юридичної природи такого явища, як поняття “радіаційна безпека”. Вони характеризують лише його окремі аспекти. Це, на нашу думку, пояснюється тим, що правові наука і практика України до певного часу недостатньо приділяли уваги дослідженню як самого поняття “радіаційна безпека”, так і його правових аспектів. Науковці нашої держави, досліджуючи поняття “радіаційна безпека”, довгий час задовольнялися лише напрацюваннями спеціалістів у галузі техніки безпеки або медицини. Для вирішення ж проблем, пов’язаних з визначенням поняття “радіаційна безпека” і правових аспектів її забезпечення, необхідні, на нашу думку, компетенція й зусилля спеціалістів різних галузей знань, у тому числі юристів.

Аналіз чинного законодавства України та сучасної спеціальної юридичної літератури дає дисертантці підстави констатувати, що найбільш повним і таким, що максимально розкриває поняття “радіаційна безпека”, з правової точки зору є визначення, яке міститься в одному із перших науково-правових досліджень в Україні, присвячених поняттю радіаційної безпеки та її правового забезпечення¹. В ньому автор визначає радіаційну безпеку як стан захищеності прав і життєво важливих інтересів людини, зокрема життя і здоров’я, в потенційно радіоекологічно небезпечному середовищі, захист навколишнього природного середовища, окремих природних об’єктів, екосистем від іонізуючого випромінювання при здійсненні діяльності у сфері використання ядерної енергії. Дане визначення, на думку Г.І. Балюк, на той час найбільш повно відображало правову природу цього явища, однак з урахуванням нових реалій пізніше вищезазначене поняття було нею уточнене і конкретизоване. З урахуванням цього “радіаційна безпека” розглядається як стан розвитку суспільних відносин, за якого системою правових норм та інших державно-правових засобів забезпечується захист прав людини, зокрема життя і здоров’я, охорона навколишнього природного середовища, окремих природних об’єктів, екосистем від іонізуючого випромінювання при здійсненні діяльності у сфері використання ядерної енергії, іонізуючого випромінювання природного походження, у тому числі техногенно-підсиленого внаслідок антропогенного впливу². Вищенаведене визначення, на нашу думку, є найбільш повним та науково-обгрунтованим і буде в подальшому покладено в основу авторського уточнення визначення поняття “радіаційна безпека”.

Формулюючи уточнене визначення поняття “радіаційна безпека” необхідно, на нашу думку, врахувати й те, що реалізація особою та громадянином своїх суб’єктивних прав у теперішній час може ставити під загрозу можливість для майбутніх поколінь задовольняти свої потреби в безпечному для життя і здоров’я довкіллі. Аналіз поняття “радіаційна безпека”, на нашу думку, потрібно здійснювати, виходячи з парадигми “шкода-користь” із врахуванням її подвійної природи. Так, при вирішенні питання про розміщення ядерних установок чи інших джерел іонізуючого випромінювання вважаємо необхідно дотримуватись оптимального в поєднанні розв’язання господарських завдань та можливості соціальних і економічних наслідків розміщення вказаних об’єктів для промислового, сільськогосподарського, соціального і культурного розвитку. Таким чином буде забезпечуватись збалансованість певних соціально-економічних завдань із гарантуванням безпечного від радіоактивного забруднення навколишнього природного середовища та життя і здоров’я людини. Виходячи з вищевикладеного, при формулюванні поняття “радіаційна безпека”, на думку дисертантки, необхідно брати до уваги й захист майбутніх поколінь від негативного радіаційного забруднення навколишнього природного середовища.

Вважаємо, що радіаційна безпека має спрямовуватись на захист навколишнього природного середовища від радіоактивного забруднення шляхом належного поводження з джерелами іонізуючого випромінювання та

охорону життя і здоров’я теперішніх і майбутніх поколінь від шкідливого впливу іонізуючого випромінювання.

При формулюванні поняття “радіаційна безпека” необхідно також врахувати й те, що радіаційної безпека, на нашу думку, має базуватись на наступних головних принципах:

1. виправданість діяльності по використанню джерел іонізуючого випромінювання, за якою користь, що вона приносить опроміненням особі чи суспільству, перевищує шкоду, що при цьому може виникнути;

2. індивідуальні дози, які обумовлені поєднанням опромінення від всіх видів практичної діяльності по використанню джерел іонізуючого випромінювання та природного радіаційного фону, не повинні перевищувати встановлені межі доз;

3. підтримання на розумно допустимому рівні доз опромінення і кількість осіб, які піддаються такому опроміненню та обмеженість пов’язаних з ними ризиків, з врахуванням економічних і соціальних факторів ( радіаційна безпека повинна бути оптимізована);

4. зниження існуючого негативного впливу від природних джерел іонізуючого випромінювання;

5. максималізація користі від зниження дози іонізуючого випромінювання у випадку радіаційної аварії чи недоліків у діяльності по використанню джерел іонізуючого випромінювання шляхом здійснення оптимальних заходів по ліквідації чи мінімізації їх наслідків;

6. основна відповідальність за порушення правил радіаційної безпеки лежить на особі, яка отримала дозвіл на здійснення певної практичної діяльності, при якому використовуються джерела іонізуючого випромінювання;

7. захист майбутніх поколінь від негативного радіаційного забруднення навколишнього природного середовища.

Усталеною нині є позиція, що радіаційна безпека є складовою екологічної безпеки. Україна, ставши незалежною державою в Конституції закріпила положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Ст. 16 Конституції України визнала обов’язком держави забезпечення екологічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на території України і подолання наслідків Чорнобильської катастрофи¹. Таким чином, термін “радіаційна безпека” набув конституційного закріплення опосередковано нормами екологічної безпеки.

Узагальнивши законодавчі та доктринальні положення щодо поняття “радіаційна безпека”, виходячи із загального поняття “екологічна безпека”, дисертантка пропонує уточнене визначення поняття “радіаційна безпека” - як стан розвитку суспільних відносин, за яким системою правових засобів гарантується безпечне від радіоактивного забруднення навколишнє природне середовища та захист життя і здоров’я як нинішніх, так і майбутніх поколінь від негативного іонізуючого впливу внаслідок використання джерел іонізуючого випромінювання природного і штучного походження в енергетиці, медицині, промисловості, будівництві тощо та здійснення оптимальних заходів по ліквідації чи мінімізації можливих негативних наслідків.

Виходячи з вищевикладеного, можна виокремити на нашу думку, наступні юридичні ознаки, притаманні поняттю “радіаційна безпека”: 1) складова екологічної безпеки; 2) стан розвитку суспільних відносин; 3) юридичне гарантування можливості забезпечення прав людини і громадянина на безпечне від радіаційного забруднення навколишнє природне середовище; 4) захист нинішнього та майбутніх поколінь від шкідливого для їх здоров’я радіоактивного впливу; 5) наявність широкого використання джерел іонізуючого випромінювання як природного, так і штучного походження; 6) здійснення оптимальних заходів по ліквідації чи мінімізації наслідків негативного іонізуючого опромінення.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що на сьогоднішній день необхідним є внесення змін до Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”¹ та інші нормативно-правові акти в частині визначення поняття “радіаційна безпека” з урахуванням напрацювань, які існують у правовій науці. Адже нечіткість понятійного апарату призводить до хибного розуміння того чи іншого правового явища, а отже, поза межами правового регулювання залишається багато важливих аспектів.