- •Перелік умовних скорочень
- •Юридична природа радіаційної безпеки
- •1.1. Поняття та ознаки радіаційної безпеки: науково-теоретичні підходи та законодавче визначення.
- •1.2. Правове регулювання забезпечення радіаційної безпеки за законодавством України
- •1.3. Правова природа правовідносин забезпечення радіаційної безпеки в Україні.
- •Розділ 2. Інституційно-правове забезпечення радіаційної безпеки в україні
- •2.1. Органи державної влади та управління у сфері забезпечення радіаційної безпеки в Україні
- •2.2. Спеціально уповноважені органи державного регулювання забезпечення радіаційної безпеки в Україні
- •3.1. Правове регулювання нормування у сфері забезпечення радіаційної безпеки в Україні
- •Розділ 3. Функціонально-правове забезпечення радіаційної безпеки в україні
- •1.Планування розроблення нормативно-правових актів.
- •2. Організація роботи над проектом нормативно-правового акту.
- •3. Погодження та затвердження нормативно-правового акта та подання на державну реєстрацію.
- •3.2. Правове регулювання ліцензування у сфері забезпечення радіаційної безпеки в Україні.
- •3.3. Правове регулювання нагляду та контролю у сфері забезпечення радіаційної безпеки в Україні
- •Висновки
- •Список використаних джерел Нормативні акти:
- •Наукова література
1.3. Правова природа правовідносин забезпечення радіаційної безпеки в Україні.
Теорія правовідносин, як універсальна формула правничої науки, може бути застосована до будь-яких відносин між індивідуумами ( в тому числі, до відносин щодо забезпечення радіаційної безпеки) з метою їх належного аналізу, розуміння і врегулювання. Зокрема, Халфіна Р.О. зазначає, що правовідносини - це реальні суспільні відносини в єдності їх форми і змісту1. С.С. Алексєєв же визначає правовідносини, як виникаючий на основі норм права індивідуалізований суспільний зв’язок між особами, що характеризується наявністю суб’єктивних прав і обов’язків, і що підтримується (що гарантується) примусовою силою держави 2.
На нашу думку, правовідносини є особливим видом суспільних відносин, що внаслідок застосування правових норм набувають особливої форми цих відносин – правовідносин. Правовідносини, виходячи з положень загальної теорії права, можна визначити як врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв’язку між правомочними і зобов’язаними суб’єктами – носіями суб’єктивних юридичних прав, обов’язків, повноважень і відповідальності – і забезпечуються державою1.
Аналізу, розумінню і врегулюванню правовідносин забезпечення радіаційної безпеки, на нашу думку, сприятиме їх розгляд через структуру, що визначається сталою універсальною сукупністю елементів, яка в загальній теорії права традиційно розкриваються через суб’єкт, об’єкт, юридичний зміст (суб’єктивне юридичне право і суб’єктивний юридичний обов’язок) правовідносин та підстави виникнення, зміни чи припинення.
Суб’єктами правовідносин у сфері забезпечення радіаційної безпеки є: 1) держава (в особі уповноважених органів державної влади); 2) державне підприємство(експлуатуюча організація); 3) фізичні або юридичні особи, які використовують у своїй діяльності джерела іонізуючого випромінювання та несуть відповідальність за заподіяну шкоду; 4) особи та громадяни, що проживають(перебувають) на певній території.
Уповноваженими суб’єктами у сфері забезпечення радіаційної безпеки є держава(в особі органів державного управління та регулювання у сфері забезпечення радіаційної безпеки), державне підприємство – експлуатуюча організація (оператор) та фізичні або юридичні особи, які використовують у своїй діяльності джерела іонізуючого випромінювання.
Відповідно до Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” експлуатуюча організація (оператор) — це призначена державою юридична особа, яка здійснює діяльність, пов’язану з вибором майданчика, проектуванням, будівництвом, введенням в експлуатацію, експлуатацією, зняттям з експлуатації ядерної установки або вибором майданчика, проектуванням, будівництвом, експлуатацією, закриттям сховища для захоронення радіоактивних відходів, забезпечує ядерну та радіаційну безпеку і несе відповідальність за ядерну шкоду(ст.33).
Фізичними або юридичними особами, які використовують у своїй діяльності джерела іонізуючого випромінювання виступають ліцензіат та постачальник. Ліцензіатом виступає юридична або фізична особа, що має виданий у встановленому порядку дозвіл органів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки на здійснення певного виду діяльності( відповідно до ст. 32 Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”). Постачальник — юридична особа, яка виконує функції, пов’язані з проектуванням, виробництвом, постачанням, будівництвом або наданням інших послуг у сфері використання ядерної енергії (відповідно до ст. 34 Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”).
“Основні санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки України” встановлюють три категорії установ, підприємств, об’єктів, що застосовують радіаційно-ядерні технології або джерела іонізуючого випромінювання. До першої категорії належать підприємства, на яких під час їх роботи чи аварії є можливим радіаційний вплив на населення: АЕС, установи, що мають промислові та дослідницькі ядерні реактори, транспортні ядерні установки, критичні складання, підприємства з видобутку і переробки уранових руд, а також радіохімічні виробництва, підприємства з переробки ядерних матеріалів, підприємства з переробки і захоронення радіоактивних відходів.
Другу категорію складають підприємства та об’єкти, на яких радіаційний вплив обмежується санітарно-захисною зоною. До них належать установи, що мають прискорювачі протонів і інших важких частинок, а також електронів з енергією більше 25 МеВ(енергія електронів), потужні гамма-установки, підприємства з виробництва виробів із незбагаченого урану, пункти захоронення і переробки низькоактивних відходів, підприємства з видобутку та переробки кольорових і рідкісних металів, видобутку нафти і газу, деякі підприємства з виробництва мінеральних добрив.
До третьої категорії відносяться підприємства та об’єкти, на яких радіаційний вплив обмежується територією або приміщенням, де проводяться роботи з джерелами іонізуючого випромінювання. Сюди належать установи, що мають гамма-терапевтичні установки, лабораторії та відділення радіонуклідної діагностики і терапії, стаціонарні гамма-дефектоскопічні установки, прискорювачі електронів з енергією менше 25 МеВ, а також лабораторії радіонуклідної діагностики, радонові лабораторії, рентгенотерапевтичні та рентгенодіагностичні кабінети, включаючи флюрографічні, відділення радонотерапії.
Не менш важливим елементом правовідносин у сфері радіаційної безпеки виступає і об’єкт. В юридичній науковій літературі викладені різні точки зору щодо розуміння об’єкта правовідносин. Моністична позиція стверджує про наявність єдиного об’єкта правовідносин, яким є поведінка людини. Плюралістична ж обґрунтовує множинність об’єктів правовідносин1.
Однак приєднуємося до висловленої точки зору, згідно з якою об’єкт правовідносин – це реальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб’єктивні права та юридичні обов’язки2. Таким благом щодо забезпечення радіаційної безпеки в правовідносинах, на наш погляд, виступає безпечне для життя і здоров’я людини навколишнє природне середовище від радіоактивного забруднення.
Наступним елементом складу правовідносин у сфері забезпечення радіаційної безпеки є зв’язок суб’єктивних прав і обов’язків. У теоретико-правових дослідженнях суб’єктивне право розглядається як міра можливої поведінки особи, так і можливість вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб. Суб’єктивне право громадян на радіаційну безпеку базується на верховенстві права та пріоритеті прав людини і громадянина. Ці принципи знайшли своє юридичне відображення як на конституційному рівні, так і в чинному екологічному законодавстві. Зокрема Основний закон держави - Конституція України встановив право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля, в тому числі і від радіаційного впливу. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” в ст. 9 визначає екологічні права громадян України, серед яких чільне місце займає і право на безпечне для їх життя та здоров’я навколишнє природне середовище.
У Законі України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” закріплені наступні права громадян та їх об’єднань у сфері забезпечення радіаційної безпеки:
• право на одержання інформації у сфері використання ядерної енергії та радіаційної безпеки, що включає право: 1) на запит та одержання інформації щодо безпеки ядерної установки чи об’єкта, призначеного для поводження з радіоактивними відходами, будівництво яких планується або здійснюється; 2) на отримання інформації від установ державної системи контролю за радіаційною обстановкою на території України про рівні радіаційного випромінювання на території України в місцях їх проживання чи роботи; 3) на відвідування у встановленому порядку ядерних установок, а також об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами;
• право на участь у формуванні політики у сфері використання ядерної енергії та радіаційної безпеки. З метою залучення громадян та їх об’єднань до участі у розгляді питань, пов’язаних з використанням ядерної енергії, місцеві органи державної влади і самоврядування відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку проведення громадських слухань з питань використання ядерної енергії та радіаційної безпеки” від 18 липня 1998 року( із змінами від 31 травня 2006 року )1 можуть організовувати громадські слухання з питань захисту проектів, пов’язаних з розміщенням, спорудженням, зняттям з експлуатації ядерних установок та об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами;
• право страхування від ризику радіаційного впливу під час використання ядерної енергії передбачає можливість укладання договору добровільного страхування особи та майна від ризику радіаційного впливу громадянам України, особам без громадянства, а також іноземним громадянам, які проживають на території України;
• право на забезпечення радіаційної безпеки пацієнтів і персоналу у разі медичного втручання із застосуванням джерел іонізуючого випромінювання. Дане право вимагає обґрунтування, яке повинно базуватись на перевазі очікуваної користі над шкодою, яка при цьому може бути завдана здоров’ю пацієнта. Умовою обґрунтування виступає також оцінка ризику, який пов’язаний із використанням процедур, під час яких здійснюється іонізуюче випромінювання, в порівнянні з альтернативними процедурами, що служать цій же меті, але проводяться з меншим впливом або взагалі не наражають на нього;
• право на соціально-економічну компенсацію ризику від діяльності господарюючих суб’єктів у сфері використання ядерної енергії. Зокрема населення територій, на яких розміщуються підприємства по видобуванню уранових руд, ядерні установки, об’єкти, призначені для поводження з радіоактивними відходами, має право на: використання частини коштів, які інвестуються в будівництво установок і об’єктів, для будівництва об’єктів соціального призначення; встановлення особливого режиму енергоспоживання; створення спеціальної соціальної інфраструктури та щорічний медичний моніторинг окремих груп населення, яке проживає в зоні спостереження; здійснення заходів, передбачених законодавством про охорону навколишнього природного середовища;
• право на відшкодування в повному обсязі відповідно до законодавства шкоди, зумовленої негативним впливом іонізуючого випромінювання під час використання ядерної енергії.
Відповідно до Закону України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” суб’єкти діяльності у сфері використання ядерної енергії мають також право: 1) одержувати інформацію про стан та результати розгляду поданих документів; 2) надавати органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки та організаціям, які беруть участь у розгляді поданих документів, додаткові письмові чи усні пояснення, зауваження, рекомендації по суті питань, що розглядаються; 3) порушувати клопотання перед органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки про зміни в переліку експертних організацій, які беруть участь у розгляді поданих документів; 4) оскаржувати у встановленому порядку неправомірні дії окремих посадових осіб у разі порушення ними встановленого порядку розгляду заяви та поданих документів, прийняття необґрунтованого чи необ’єктивного рішення.
Крім того, як вже зазначалось, суб’єктивному праву завжди кореспондує суб’єктивний обов’язок, який складається з чотирьох елементів: 1) необхідності вчинити дії чи утриматись від їх вчинення; 2) необхідності відреагувати на законні вимоги управомоченої особи; 3) необхідності нести відповідальність за невиконання таких вимог; 4) необхідності не перешкоджати контрагенту користуватись благом, на яке спрямовано суб’єктивне право1.
Так особи, що перебувають на певній території, чи громадяни наділені правом на безпечне від радіоактивного забруднення довкілля, а на суб’єктів, що здійснюють діяльність з ДІВ, покладено ряд обов’язків щодо захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання як під час здійснення практичної діяльності, так і у разі виникнення радіаційної аварії. Для прикладу, можна навести обов’язки юридичних та фізичних осіб під час провадження практичної діяльності: здійснювати систематичний контроль за радіаційним станом робочих місць, приміщень, території в санітарно-захисних зонах та зонах спостережень, а також за викидами і скидами радіоактивних речовин; розробляти обґрунтування додержання норм радіаційної безпеки щодо нової (модернізованої) продукції, матеріалів і речовин, технологічних процесів і виробництв; планувати і проводити заходи щодо забезпечення захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання тощо (відповідно до Закону України “Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання”).
Закон України “Про поводження з радіоактивними відходами” чітко визначає обов’язки юридичних та фізичних осіб, які мають виданий у встановленому порядку дозвіл органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки на здійснення відповідного виду діяльності, що безпосередньо стосується забезпечення безпеки лише під час поводження з радіоактивними відходами. Зокрема підприємства, установи, організації зобов’язані: забезпечувати безпеку під час проектування, вибору майданчика, будівництва, експлуатації та зняття з експлуатації споруд та обладнання, призначених для поводження з радіоактивними відходами; своєчасно здійснювати переоцінку безпеки діючих об’єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, з тим, щоб у разі необхідності були виконані всі практично доступні вдосконалення з метою підвищення безпеки таких об’єктів; забезпечувати розробку та реалізацію програм якості щодо безпеки поводження з радіоактивними відходами; вести власний облік радіоактивних відходів та інші(ст. 11).
У Законi України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” визначено також, що суб’єкти діяльності у сфері використання ядерної енергії зобов’язані: 1) заявляти про намір здійснювати діяльність, що потребує дозволу на виконання виду діяльності у сфері використання ядерної енергії; 2) надавати органам державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки та організаціям, які беруть участь у розгляді поданих документів, документацію та супровідні матеріали до неї в обсязі, необхідному для всебічного, об’єктивного аналізу, оцінки та прийняття рішення щодо заявленої діяльності; сприяти цим органам та організаціям у виконанні їх обов’язків; 3) передавати в установлені строки органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки документи, розрахунки, дані, додаткові відомості, що стосуються безпеки дозволеної діяльності; 4) повідомляти органам державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки про зміну умов здійснення діяльності; сплачувати збори за видачу ліцензії відповідно до законодавства.
Даний перелік зобов’язань, на нашу думку, є не повним. У відомчих документах1 встановлюються, окрім вищенаведених зобов’язань, й інші, що ліцензіат також повинен дотримуватись: подавати до органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки, що видав ліцензію, щорічний звіт про аналіз радіаційної безпеки, вимоги до форми та змісту якого затверджуються органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки; сповіщати орган державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки, що видав ліцензію, про намір поширити дію ліцензії на додаткові ДІВ, виробництво яких передбачається, і переоформити діючу ліцензію до початку виробництва цих ДІВ; протягом десяти днів подати до вповноваженого органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки, що видав ліцензію, відомості про зміни в документах, на підставі розгляду яких видана ліцензія на виробництво ДІВ; створювати необхідні умови для роботи інспекторів, що здійснюють державний нагляд за радіаційною безпекою при здійсненні дозволеної діяльності; забезпечити радіаційний контроль (у тому числі індивідуальний дозиметричний контроль) при виробництві ДІВ власними силами або за контрактами, які укладаються між ліцензіатом і постачальником.
У разі припинення (анулювання) або зупинення дії дозволу ліцензіат у встановлений термін повинен припинити діяльність і сповістити про це орган державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки, який видав ліцензію.
Ліцензіат також зобов’язаний передбачити технічні та організаційні заходи щодо попередження радіаційних аварій, запобігання їх розвитку, ліквідації або обмеження наслідків будь-якої аварії. У випадку встановлення факту радіаційної аварії ліцензіат повинен протягом години проінформувати органи та установи, які передбачені чинними у ліцензіата документами, що регламентують аварійні процедури (згідно з “Інструкцією з попередження аварії і пожежі та ліквідації їх наслідків” та “Аварійним планом”). В обох випадках ліцензіат має розпочати належні дії для усунення порушень або, у разі аварії, дії, передбачені документами, що регламентують аварійні процедури, та провести службове розслідування причин та обставин порушень або аварії, а по його закінченні подати письмовий звіт про результати розслідування до органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки, що видав ліцензію, та до інших органів і установ, які передбачені чинними у ліцензіата документами, що регламентують аварійні процедури.
Всі вищенаведені обов’язки встановлені лише відомчими документами, а на законодавчому рівні, на жаль, ці обов’язки ліцензіата не закріплені. До того ж безпосередньо у ліцензії вказується також, що у разі виникненні будь-якої ситуації або обставин, які призвели чи можуть призвести до порушень норм і правил радіаційної безпеки, ліцензіат повинен протягом доби проінформувати оперативного чергового Державного комітету ядерного регулювання України за відповідним телефоном.
Крім того, у Законі України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії” не визначена відповідальність ліцензіата у даній сфері. Лише у вищенаведених відомчих нормативно-правових актах передбачено, що ліцензіат несе всю повноту відповідальності за радіаційний захист персоналу та радіаційну безпеку ДІВ під час здійснення дозволеної діяльності, незалежно від діяльності та відповідальності постачальників і органів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки та несе відповідальність за збереження ДІВ і забезпечує такі умови їх тимчасового зберігання та обліку, які унеможливлюють безконтрольне та несанкціоноване використання (у тому числі втрату) ДІВ. Ці положення, на нашу думку, також повинні бути закріплені на законодавчому рівні. У зв’язку з вищенаведеним пропонуємо внести зміни до cт. 17 Закону України “Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії”, де чітко визначити обов’язки ліцензіата і узгодити їх з ліцензійними положеннями.
Виходячи з того, що зв’язок суб’єктивних прав і обов’язків визначає і типи правовідносин, правовідносини у сфері забезпечення радіаційної безпеки, на думку дисертантки, є абсолютними. З одного боку, громадянам належить суб’єктивне право на безпечне довкілля, якому, з іншого боку, кореспондують зобов’язання держави, юридичних та фізичних осіб, що здійснюють діяльність, пов’язану з ймовірністю негативного впливу іонізуючого випромінювання, забезпечити виконання низки обов’язкових вимог стосовно забезпечення радіаційної безпеки.
Гарантією захисту вищевказаних можливостей виступає відповідальність за правопорушення, що можуть бути скоєні у сфері забезпечення радіаційної безпеки. Це дозволяє особам активно діяти і захищати встановленими законодавством способами свої суб’єктивні права у сфері забезпечення радіаційної безпеки. Цю відповідальність, на нашу думку, слід розглядати як складову суб’єктивного права на радіаційну безпеку, правову форму його реалізації.
Вищевикладене дає, на думку дисертантки, усі підстави стверджувати, що суб’єктивне право на радіаційну безпеку є юридично гарантована можливість людини та громадянина безперешкодно користуватися визначеним правом на безпечне для життя і здоров’я довкілля від радіоактивного забруднення та вимагати в установленому законодавчому порядку від держави, юридичних та фізичних осіб, що використовують у своїй діяльності джерела іонізуючого випромінювання, дотримуватись норм, правил, стандартів з радіаційної безпеки як під час практичної діяльності, так і у випадках радіаційних аварій, включаючи захист своїх прав від правопорушень у сфері забезпечення радіаційної безпеки.
Ще одним важливим елементом правовідносин забезпечення радіаційної безпеки є радіаційний ризик як підстава виникнення правовідносин забезпечення радіаційної безпеки.
Термін “ризик” походить від латинського слова “resecum” - скеля або небезпека зіткнення з нею. Протягом тривалого часу дане поняття не лише асоціювалося з багатозначними негативними проявами життєвих ситуацій, а й часто вживалося як їх синонім. Очевидно, що термін “ризик” у цьому контексті обов’язково пов’язується з настанням негативних наслідків та непередбачуваних подій, що має суб’єктивне значення для необмеженого кола осіб.
У науково-правовій літературі визначенню поняття “радіаційний ризик”, на нашу думку, тривалий час також не приділялося належної уваги. Зважаючи на те, що радіаційна безпека виступає найбільш значимим елементом і передумовою екологічної безпеки як у національному, так і в глобальному масштабі1, дослідження поняття радіаційного ризику, на нашу думку, слід розпочати з його виділення з-поміж екологічного ризику як вірогідності навмисних або випадкових, поступових та катастрофічних антропогенних змін існуючих природних об’єктів, факторів та екологічних ресурсів2.
Не вдаючись до поглибленого аналізу поняття екологічного ризику та зважаючи на те, що питання про його роль, місце, призначення та видові характеристики вже досліджувалися в науковій юридичній літературі, наведемо визначення екологічного ризику як встановленої нормами екологічного законодавства обставину, з якою пов’язуються виникнення, зміна, припинення правовідносин щодо здійснення діяльності з екологічно-небезпечними об’єктами, що визначає формування і реалізацію спеціальної правооб’єктності фізичних, юридичних осіб та держави стосовно виявлення і попередження та усунення природних і техногенних загроз для довкілля, життя і здоров’я населення та особливий режим відповідальності за не виконання чи неналежне виконання вимог щодо забезпечення екологічної безпеки, включаючи і випадкове(імовірне) настання небезпеки1.
М.О. Фролов розмежовує екологічний ризик на ризик ядерно-радіаційної, хімічної, фізичної, токсичної, санітарно-епідеміологічної, технічної, харчової, біологічної, стихійно-природної небезпек. Такий поділ має практичне значення, оскільки показує, яким законодавством потрібно користуватись у правозастосовній практиці при вирішенні конкретних казусів2. Як бачимо, “радіаційний ризик” є різновидом екологічного.
Поняття “радіаційний ризик” використовується в радіаційній гігієні в різних значеннях, наприклад: як синонім вірогідності шкідливого ефекту(головним чином раку чи іншого тяжкого наслідку); для визначення загрози небажаних подій, включаючи вірогідність і характер подій; як величина математичного очікування масштабу небажаних наслідків(порівняння вірогідності і наслідків подій)3.
Поняття “ризик в сфері використання ядерної енергії та радіаційної безпеки” вперше почало використовуватися Міжнародною комісією з радіологічного захисту (МКРЗ) для кількісного визначення шкідливих факторів і об’єктивних оцінок шкоди здоров’ю. За рекомендацією МКРЗ гранично допустимі для людини дози опромінення повинні встановлюватися на такому низькому рівні, який виключав би можливість гострих променевих уражень. Ризик при цьому повинен бути достатньо малим і виправданим стосовно тієї вигоди, яку одержує суспільство від використання джерел радіації1. На основі цього сформувався принцип АLАRА, який визначає, що коли неможливо створити абсолютно безпечні технології, то потрібно прагнути до досягнення хоча б такого рівня ризику, який можливо вважати прийнятним, оскільки його величина настільки незначна, що суспільство заради матеріальних та соціальних благ, які можуть бути отримані, готове піти на цей ризик.
На сьогоднішній день на міжнародному рівні термін “радіаційний ризик” використовується часто. Так у “Фундаментальних принципах безпеки: основи безпеки” дане поняття використовується відносно руйнівних наслідків радіаційного випромінювання для здоров’я людини (включаючи ймовірність настання таких наслідків); будь-яких інших ризиків, пов’язаних з безпекою (включаючи ризики для екосистем навколишнього середовища), що можуть стати прямим наслідком радіоактивного випромінювання радіоактивним джерелом або будь-яким іншим джерелом радіації2.
Слід відмітити, що на міжнародному рівні зміст терміну “радіаційні ризики” об’єднує два поняття: “ймовірність настання” та “прямі наслідки” руйнівного радіаційного випромінювання як для людини, так і навколишнього природного середовища.
Вітчизняний законодавець в ст.15 Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” ввів термін “ризик радіаційного впливу” і тут же застосовував словосполучення “ризик негативного впливу іонізуючого випромінювання на здоров’я”, не розрізняючи їх і не даючи їм визначення. На нашу думку, термін “ризик радіаційного впливу” ширший за поняття, що стосується ризику впливу негативного випромінювання лише на людину без відповідної можливості визначення ризику радіаційного забруднення навколишнього природного середовища.
На підзаконному рівні в Нормах радіаційної безпеки України (НРБУ-97) вживається термін “радіаційний ризик”, який визначається як імовірність того, що у особи внаслідок опромінення виникне певний стохастичний ефект. До стохастичних ефектів даний нормативно-правовий акт відносить злоякісні новоутворення та генетичні зміни, що передаються нащадкам. “Основні санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки України” визначають “ризик” як міру шкоди для здоров’я людини, що опинилася у сфері дії опромінення, яка чисельно дорівнює добутку двох величин: ймовірності опромінення в одиницю часу (рік); ймовірності реалізації радіологічних стохастичних та нестохастичних (детермінованих, гострих клінічних) наслідків для здоров’я осіб, що можуть стати об’єктами цього опромінення.
Як бачимо у чинному законодавстві України “радіаційний ризик” асоціюється з ймовірністю настання певних негативних наслідків лише для здоров’я людини. З такою позицією вітчизняного законодавця, на нашу думку, не можна погодитись. Це обґрунтовується тим, що радіаційний ризик є, перш за все, можливістю настання негативних наслідків(небезпеки) для життя і здоров’я людини, які можуть статися через погіршення якості навколишнього природного середовища від радіаційного забруднення.
Зміст радіаційного ризику визначається, виходячи із соціальних показників, до яких зокрема В.І. Ізмалков відносить:
принцип нульового ризику, тобто наявності примату безпеки як найважливішого елементу якості життя, охорони здоров’я людини;
принцип послідовного наближення до абсолютної безпеки, тобто до нульового ризику, передбачаючи певне співпадіння альтернативних структур, технологій і т.п. та дослідження цих співпадінь;
принцип мінімального ризику, у відповідності з яким рівень небезпеки встановлюється настільки низьким, настільки цього реально можна досягти, виходячи із припущень, що будь-які витрати на захист людини виправдані;
принцип прийнятного ризику, у відповідності з яким визначається нижня допустима межа безпеки і верхня межа ризику на основі аналізу співвідношення (вигода)користь – ризик, витрати - користь обирається рівень ризику;
принцип збалансованого ризику, при якому враховуються різноманітні природні небезпеки і антропогенні впливи, визначаючи ступінь ризику кожної події чи дії, в якій люди піддаються небезпеці1.
У нашій державі, на думку дисертантки, прийнята концепція прийнятного ризику, що виходить з визнання того, що повне виключення ризику або практично неможливе, або економічно невигідне. У відповідності з концепцією прийнятного ризику встановлюється радіаційна безпека, виходячи з необхідності максимально можливого економічно-виправданого зниження ймовірності невиправданого опромінення або виникнення аварійних ситуацій та зменшення масштабів їх наслідків.
Прийнятність суспільного ризику, яка пов’язана з використанням іонізуючого випромінювання, обумовлена тими вигодами, які можуть бути отримані від його використання. Іншими словами, визначають такий рівень опромінення при використанні джерел іонізуючого випромінювання, при якому ризик, який пов’язаний з опроміненням, буде прийнятним для суспільства, враховуючи користь, яку суспільство або його окремі члени отримають при цьому(електроенергія, тепло, товари, технології тощо).
При аналізі і оцінці ризику, на нашу думку, потрібно виходити з диференціації і цілеспрямованості окремого розгляду ризиків для здоров’я людини і для навколишнього природного середовища, ризиків для професіоналів, зайнятих діяльністю на радіаційно-небезпечних об’єктах, і населення, ризиків при нормальному режимі роботи об’єктів і при аваріях, подіях тощо. Тим не менше, ці ризики повинні бути обмежені, а захист від них забезпечений шляхом введення норм радіаційної безпеки.
Виходячи з вищевикладеного, приходимо до висновку, що радіаційний ризик має ряд характерних особливостей, а саме:
1) один із видів екологічного ризику;
2) ймовірність виникнення у людини стохастичного ефекту внаслідок негативного іонізуючого впливу;
3) несприйнятність людиною та іншими живими організмами радіаційного опромінення;
4) взаємопов’язаність з можливістю радіоактивного забруднення навколишнього природного середовища.
Спираючись на вищевикладене, пропонуємо включити в зміст терміну “радіаційний ризик” словосполучення “ймовірність виникнення шкоди, яка може бути нанесена навколишньому природному середовищу внаслідок радіоактивного забруднення”.
Суттєвою ознакою правовідносин забезпечення радіаційної безпеки є їх комплексний характер, який обумовлений, в першу чергу, тісним взаємозв’язком і взаємозалежністю інженерно-технічних, організаційно-правових аспектів, при цьому важливу роль також відіграють аспекти медико-біологічного характеру, оскільки саме вони визначають межі допустимого впливу іонізуючого випромінювання на людський організм.
Оскільки виробництво і використання ядерної енергії створює загрозу спричинення шкоди населенню і навколишньому природному середовищу, то на нього в повній мірі розповсюджуються правові положення екологічного права України (правовідносин екологічної безпеки). В той же час характер робіт в сфері виробництва і використання ядерної енергії визначається властивостями джерел іонізуючого випромінювання і особливо його негативним впливом на людський організм і навколишнє природне середовище.
Відносини, які виникають під час здійснення найрізноманітніших видів діяльності у сфері використання ядерної енергії та забезпечення ядерної та радіаційної безпеки, будучи врегульованими правом, набувають якості правових. Таким чином правовідносини у сфері забезпечення радіаційної безпеки, не перестають бути предметом регулювання екологічного права, однак суб’єкти, що здійснюють діяльність у сфері використання ядерної енергії та забезпечення радіаційної безпеки виступають у цьому випадку одночасно суб’єктами ядерного і екологічного та інших галузей права.
Комплексність правовідносин у сфері забезпечення радіаційної безпеки породжує комплексний характер правового регулювання у досліджуваній сфері. За загальним правилом нормативні акти, що регулюють забезпечення радіаційної безпеки, об’єднують в себе норми і вимоги екологічного і ядерного характеру.
