5. Принцип незастосування сили і погрози силою.

Принцип незастосування сили або погрози силою як універсальна норма сформульований у п. 4 ст. 2 Статуту ООН. Нормативний зміст цього принципу, окрім Статуту ООН, розкрито в Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., Резолюції Генеральної Асамблеї ООН М 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. "Визначення агресії"; у Заключному акті НБСЄ 1975 р. та в багатьох інших документах.

Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, кожна держава зобов'язана утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і іншим чином, несумісним з цілями ООН. Мова йде, перш за все, про недопустимість застосування сили чи погрози її." застосування з метою вирішення міжнародних спорів. Причому заборонене як пряме застосування сили (наприклад, вторгнення збройних сил однієї держави на територію іншої держави чи воєнна окупація), так і непряме застосування сили (наприклад, надання допомоги одній зі сторін у громадянській війні або в організації терористичних актів в іншій державі).

Статут ООН та Декларація про принципи міжнародного права не вказує, що потрібно розуміти під силою, однак, виходячи зі змісту інших норм Статуту ООН та згаданої Декларації, можна дійти висновку, що цей принцип спрямований на незастосування передусім збройних сил проти іншої держави, проте не обмежується тільки ними. Зауважимо, що за цим принципом заборонене застосування як самої сили, так і погроза її застосування. Остання може проявлятися, наприклад, у формі ультиматуму про те, що у разі невиконання відповідних вимог до держави будуть застосовані силові засоби.

Застосування збройних сил проти іншої держав розглядається як агресія. Визначення агресії подане в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 p., з якої випливає, що агресією є застосування збройної сили держави проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави.

Статут ООН передбачає можливість застосування сили тільки у двох випадках. По-перше, за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії. По-друге (ст. 39, 42 Статуту ООН), у порядку здійснення права на самооборону у випадку збройного нападу, доки Рада Безпеки не вживе необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки (ст. 51 Статуту ООН). Крім того, цей принцип не поширюється у випадку застосування сили у внутрішньодержавних відносинах (наприклад, для придушення повстання).

5. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений Статутом ООН, Декларацією про принципи міжнародного права, Манільською декларацією про мирне вирішення спорів 1982 р., Декларацію про запобігання і усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН в цій сфері 1988 р., та багатьма іншими документами.

Відповідно до вимог цього принципу, держави зобов'язані вирішувати свої міжнародні спори незалежно від причин їх виникнення, характеру та обставин спору виключно мирними засобами. Сторони мають право самостійно вибирати засіб мирного вирішення міжнародних спорів залежно від обставин та характеру такого спору. У випадку, якщо їм не вдасться досягнути вирішення спору мирним засобом, вони повинні врегульовувати спір за допомогою іншого чи інших мирних засобів. Держави - сторони спору, а також інші держави повинні утримуватися від дій, які можуть загострити становище настільки, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру і безпеки. Крім того, сторони спору зобов'язані намагатися вирішити спір у якомога швидший строк для недопущення його загострення.

До мирних засобів вирішення міжнародних спорів відносять: переговори, обслідування, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів та угод та інші мирні засоби.