2. Становлення української соціології кінця хіх - початку хх ст.: м.Ковалевський, б.Кістяків-ський, м. Туган-Барановський, м.Грушевський, м.Шаповал, в.Липинський

Одним із найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М. М. Ковалевський (1851-1916 рр.). Уже 17-річним юнаком він познайомився з "Курсом позитивної філософії" О. Конта. Майже 25 років його наукової діяльності відбувається за кордоном. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою. Погляди М. Ковалевського складались у той період, коли позитивізм ще був спрямований проти містицизму та ідеалізму. Ковалевський був прибічником "теорії факторів", тобто плюралістом: визнавав "зумовленість будь-якого соціального факту багатьма причинами, принципової їх рівнозначності, відсутності серед них провідної й визначальної. Його теорія факторів зводилася до теорії функціонального зв'язку соціальних явищ. У книзі "Сучасні соціології" М. Ковалевський ратував за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток сус­пільства. Індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі і навіть міжнаціональному союзові, але його діяльність повинна бути водночас координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні дії мають бути спрямовані до забезпечення загального блага

Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Суть соціального прогресу він зводив до зростання солідарності. Значний внесок М. Ковалевського у розвиток історико-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб'єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору.

Видатним представником групи українських соціологів, які досліджували право насамперед як суспільне утворення, був Б. О. Кістяківський (1868-1920 рр.). Б. Кістяківський дійшов висновку, що перенесення природничонаукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу, які відрізняють його від світу природи. Реальність, яку має вивчати соціологія, є, крім економічних відносин, свідомості та її уявлень, дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до цієї реальності - умова здо­буття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії.

М. І. Туган-Барановський (1865-1919 рр.) вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях "Основи політичної економії", "Суспільні основи кооперації", "Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію", "Психологічні фактори суспільного розвитку" та інших він обґрунтував роль господарства в соціальному житті. М.Туган-Барановський переходить від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує світогляд етичного соціалізму, реалі­зованого, зокрема, у формах господарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухотворенні лю­дини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси зна­чення господарського життя буде поступово зменшуватись.

Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями М. С. Грушевський (1866-1934 рр.): уперше почав застосовувати в ук­раїнській історіографії історико-соціологічний метод, розроблений на межі XIX і XX ст. європейським позитивізмом. Основа соціологічних інтересів М. Грушевського - фак­тори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О. Конта, Г.Спенсера, К. Марк­са та ін.), М. Грушевський обґрунтував неможливість моністичного (однофакторного) розуміння історії, а також неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності. М.Грушевський читав курс «Початки громадянства або генетична соціоло­гія» в Українському соціологічному інституті(УСІ), який потім видав окремою книгою у Відні (1921р.). Після повернення до Києва (1924 р.) він пробує створити науковий заклад, подіб­ний до УСІ, в Академії наук України. Однак всі його спроби виявилися, по суті, марними, оскільки більшовицька влада не була зацікавлена в об'єктивному вивченні соціальних процесів.

Усі соціологічні проблеми, які досліджував М.Грушевський, підпоряд­ковані центральному питанню його творчості - вивченню причин і факторів створення соціальності, виникнення й еволюцію людського суспільства. За думкою Грушевського, хоча історія державних інституцій, політики і має важливе значення в соціології, все ж головна увага повинна бути перенесена з дослідження держави на вивчення народу, суспільності. А найефективні­шим і доцільним підходом до розуміння цього питання є генетичний підхід. Соціальну еволюцію Грушевський пояснює на основі дії комплексу чинників: біологічних, психологічних і вла­сне соціальних. Особливе місце, за думкою Грушевського, в трансформації форм суспільної організації належить протистоянню індивідуалістичних і колективістських тенденцій у соціальній еволюції. Перехід до сучасних індустріальних суспільств пов'язаний в значній мірі з наростан­ням індивідуалізму й втратою колективістських засад соціальних спільнот, зростанням майнової соціальної нерівності. Соціальний прогрес, за М.Грушевським, зумовлю­ється насамперед протистоянням і змаганням протилежних потягів до колективізму (солідарності, альтруїзму, або без­корисливого турбування про благо інших, від лат. аltег — інший, другий), з одного боку, та індивідуальної самодостат­ності (автаркії, від грец. автаркея — самозабезпеченість), з іншого. Звідси характерною тенденцією соціального роз­витку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманітної комбінації факторів, тобто існування «коливальної динаміки» суспільної ево­люції на відміну від позитивістського уявлення про суспіль­ний прогрес як висхідний рух по прямій лінії. У конкретному соціальному просторі й часі можуть переважати чинники або економічні, або релігійно-психологічні тощо. На його думку, відмінність між законами природи і суспільства виявляє­ться насамперед в тому, що в природі діють виключно причинні (детерміні­стичні) закони, тоді як в суспільстві жорстокий детермінізм послаблюється елементами доцільності й моральності, людською волею.

М.Грушевський створив теорію коливальної динаміки суспіль­ної еволюції, тобто чергування дифе­ренціації й інтеграції суспільства під впливом комбінування різних факторів.

Соціологію В. Липинського можна назвати «соціологією еліти». Вивчаю­чи історичний розвиток українського державотворення, він доходить ви­сновку, що досягти національної незалежності і збудувати власну держав­ність українцям завадила відсутність «провідної верстви», «національної аристократії». В дусі італій­ського соціолога В.Парето Липинський вважає, що постійне відновлення аристократії - вічний і незмінний наслідок боротьби між класами. Водночас, концепція еліти В.Липинського виростає на українському національному ґрунті, є оригінальною теорією і лише в загальних рисах споріднена з вченням італійського соціолога.

Розробляючи теорію «національної аристократії», Липинський дослі­джує питання про її основні риси, властивості, функції, про її соціальну ос­нову і значення в соціальному житті. За думкою Липинського, еліта - це не просто привілейована група людей, а така верства, яка в даний історичний момент є найкращою серед нації, яка є організатором, правителем і керма­ничем нації. Вирішальним для виділення «національної аристократії» є те, що вона стоїть на чолі нації, що нація її визнає і під її проводом організова­на. Вчений відзначає, що для того, щоб змогти виконати як слід свою небез­печну і надзвичайно важку організаторську роль, національна аристократія мусить володіти двома основними характеристиками: І) вона повинна во­лодіти матеріальною силою і причому більшою, ніж будь-яка інша група в нації; 2) вона повинна мати моральний авторитет серед нації, який ґрунтується на її вмінні і здібностях, її моральних якостях. Свою ж силу національ­на аристократія черпає зі свого власного стихійного ірраціонального хотін­ня. В неї є воля до організаційної праці, до громадської творчості, до прово­ду, до ризику, до жертви заради громади, до панування. В цьому положенні погляди Липинського перегукуються з установками «філософії життя», зокрема, Ф.Ніцше. Такі характерологічні особливості «національної аристок­ратії».

Роль еліти в суспільному житті полягає, за Липинським, в тому, щоб підняти націю до вершин цивілізації, зорганізувати її спрямувати по прави­льному шляху - шляху прогресу. Для української «національної аристокра­тії» найпершим і найважливішим завданням є організація нації на створення власної незалежної держави Єдиним класом, який, за думкою Липинського, може об'єднати й організувати націю, є клас хлібо­робський, та група родин, котрі посідають власну землю і на цій землі влас­ною працею продукують хліб. Однак роль «національної аристократії» може виконати не хліборобський клас у цілому, а лише його найпередовіша частина-еліта. Тільки ця провідна верства, яка виросте з хліборобського класу, зуміє організувати і спрямувати власне хліборобів, а через них і всю націю й українську державу. За думкою Липинського, існують три типи правління: демократія, олігархія,класократія. Перші два типи не відповідають духу українського народу і вимогам часу. Найсприятливішою є для українців є класократична держава, при якій в "суспільстві існують «органічні класи», домінує громадська мораль, духов­на культура, і панує високий авторитет «провідної верстви». Найсприятли­вішим політичним режимом Липинський вважає монархію, оскільки саме монарх може забезпечити перевагу національних ідеалів і обмежити надмір­ні зазіхання національної аристократії, якщо в цьому буде потреба. Однак варто пам'ятати, що надаючи перевагу монархізму, Липинський не мав на увазі класичні європейські монархії чи російський царат. Вчений уяв­ляв майбутню Україну як велике селянське господарство, на чолі якої стоїть монарх-господар. Звісно, що в цій концепції було забагато утопії.

Соціологічне вчення Липинського ґрунтується на оригінальній філо­софсько-антропологічній концепції. Досліджуючи природу людини, він ро­бить висновок, що людині властиві ірраціональній потяг до свободи, певні забобони, бажання, які не можна змінити за допомогою розуму, волі, вихо­вання. Це є той субстрат, який на протязі всієї історії лишається незмінним, набуваючи лише різних форм соціальною прояву в моралі, цінностях, фор­мах соціальної організації. По-друге, в кожній нації є люди політично акти­вні, із волею до громадської творчості, до ризику, до керування, і є люди па­сивні, які цієї волі не мають. Саме з перших виростає національна аристок­ратія, еліта. По-третє, існують такі основні типи особистостей: войовник -невойовник, продуцент - непродуцент. Вони, по-різному комбінуючись, народжують різні підтипи, серед яких найкращим є войовник-продуцент, тобто активний і одночасно творчий тип. Нації, у складі яких переважає цей тип особи, найбільш прогресивні (приміром, англійці). Липинський вважав, що представників цього типу надто мало в українському етносі, і що саме це і є однією з найвагоміших причин української недержавності. В цілому за­гальнотеоретична антропологічна концепція Липинського досить-таки дові­льна, недостатньо обґрунтовано

М.Шаповал організовує Соціологічне товариство у Празі у 1923 р., а у 1924 р. - Ук­раїнський інститут громадознавства (УІГ), який очолює впродовж 8 років до своєї смерті у 1932 р., були видані УІГ праці М.Шаповала «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927), «Загальна соціологія» (1929), «Соціологія України» (1933), «Соціологія і політика: Підручник соціотехніки» (без року видання) та ін. Окремо слід зупинитися на першому українському підруч­нику із соціології М.Шаповала (1932) «Загальна соціоло­гія», у якому знайшли відображення соціологічні погляди М.Шаповала. У ньому автор визначає суспільство як суму всіх відно­син між людьми. Інше визначення суспільства включає його опис у складі 4 основних складових елементів або соціальної структури суспільства:

• прості скупчення,

• складні скупчення,

• агрегати (комбінація простих і складних скупчень),

• громади (спільноти).

Вміти робити соціологічний аналіз, на думку М.Шаповала, означає практично вміти відшукувати, яке сполучення перед нами, по яких лініях індивіди об'єднані, яка перед нами кумуляція (від лат. cumulatio— скупчення) — подвійна, потрійна тощо. Для нього клас, наприклад, є потрійна кумуляція: професійно-одномаєткова-однакоправна, а нація, також із зв'язками потрійної кумуляції, це мовно-територіально-державна спільнота або складна верства. Шаповал підкреслює, що чим більше ліній об'єднання, тим соціальна міцнішим висту­пає скупчення, солідарнішими є людські типи, які до нього входять. Він також визначає соціологію як теорію суспільних чинників і критикує марксизм за те, що він визнає вирішаль­ну роль лише одного чинника — економічного, до якого зводяться і від якого залежать всі інші другорядні чинники. На думку Шаповала, всі чинники поділяються на 4 великі групи, взаємодія між якими визначає поведінку людини, тому соціологів цікавлять насамперед можливі комбінації чинни­ків та їх якість. Отже, знайомство з «Загальною соціоло­гією» М.Шаповала дозволяє побачити певну цілісну соціо­логічну концепцію у стилі структурного функціоналізму; вона може слугувати прикладом синтезу західних соціоло­гічних вчень з українським соціологічним матеріалом, осо­бливо коли мова йде про соціологічний аналіз суто укра­їнських соціальних феноменів