• 49% сталі,

• 68% Залізної руди,

• 50,5% вугілля,

• 26% Електроенергії.

У сільському господарстві, незважаючи на всі перешкоди, теж намічалося зростання виробництва.

Цьому сприяли непогані кліматичні умови, збільшення техніки на полях і інтенсифі­кація праці колгоспників.

Україна виробляла 1/5 частину товарного хліба і м'яса, 3/4 загальносоюзного цукру, більше 50% кукурудзи.

Фактично, як і до революції, спостерігалося піднесення традиційних галузей виробництва (видобуток вугілля, руди; металургія, машинобудування) у великих містах і в Донецько-Придніпровському регіоні.

Паливно-металургійний комплекс республіки продовжував функціонувати як сировинний придаток підприємств Цент­ральної Росії, з якої в Україну ввозилися промислові товари і вироби.

Внутрішньосоюзний дисбаланс, за яким українська промисловість продовжувала залишатися віддаленою від кін­цевого споживача, спеціалізуючись на сировинних виробни­чих технологіях, поєднувався із хронічною стагнацією Право­бережжя.

Ця значна територія республіки в 20-30-ті рр. опини­лася поза межами індустріальних перетворень і залишалася аграрним нерозвиненим краєм.

Особливістю радянської планової системи розвитку промис­ловості був поділ промислового виробництва на

• групу «А» (виробництво засобів виробництва)

• групу «Б» (виробництво предметів споживання).

Група «А» мала привілейоване стано­вище за капіталовкладеннями, за матеріально-технічним постачанням, рівнем заробітної плати, обсягами суспільних фондів споживання і т.д.

Група «Б» постійно відчувала дефіцит ресурсів, у першу чергу фінансових і сировинних.

Суспільство витрачало величезні ресурси на забезпечення росту важкої індустрії, але прогрес в останній майже не відбивався на становищі легкої і харчової промисловості, а отже, і на добробуті людей.

Таким чином, поряд із досягненням передових позицій у світовому індустріальному виробництві у промисловості України перед Другою світовою війною були негативні риси, що гальмували її розвиток:

• застосування не економічних, а командно-адміністратив­них методів ведення господарства;

• репресії проти технічних фахівців (заміщення їх висуван­цями з робітників, що не мали відповідної підготовки);

• повільне впровадження і розвиток військової техніки;

• відставання легкої і харчової промисловості від розвитку важкої;

• збереження дореволюційного районування української про­мисловості, унаслідок чого західні регіони, як і раніше, відстав­али від лівобережних.

7