Тема 9: Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації

9.1. Економічні наслідки Першої світової війни

9. 2. Економічна ситуація в світі в 20-ті роки ХХ ст.

9.3. Світова економічна криза: причини виникнення та шляхи виходу. Становлення різних систем регульованого капіталізму

9.4. Особливості розвитку економічної теорії в першій половині ХХ ст..

Ключові поняття: етатизація, репарації, контрибуції, мілітаризація, економічна криза, інституціоналізм, неокласицизм, кейнсіанство, неолібералізм.

9.1. Економічна ситуація в світі після Першої світової війни. Перша світова війна, що тривала з літа 1914 по осінь 1918 року мала значний вплив на економіку країн Європи, де відбувалися основні бойові дії (див. рис 9.1).

Економічні наслідки Першої світової війни	великі матеріальні і людські втрати
	посилення етатизації економіки
	розпад економічних зв’язків,що склалися на той час, та як слідство цього втрата іноземних ринків
	скорочення обсягів міжнародної торгівлі
	посилення протекціонізму в торговій політиці держав
	порушення спеціалізації європейських країн на виробництві певної продукції та розвиток економічного націоналізму
	криза у фінансовій сфері
	грошово-кредитна криза
	розгортання соціальних і політичних криз
	встановлення Версальської системи устрою

Рис. 9.1: Економічні наслідки Першої світової війни для європейських країн.

В період війни були зруйновані десятки тисяч міст, сіл, фабрик, заводів, ферм; військові втрати складали більше 10 млн. людей убитими і удвічі більше пораненими; громадянські втрати складали близько 10 млн. людей, 20 млн. вмерли від голоду і хвороб. Воєнні витрати оцінюються від 180 до 230 млрд. долл. (за паритетом купівельної спроможності 1914 р.), а непрямі втрати оцінюються більш ніж в 150 млрд. долл. [1]. В результаті Європа перестає бути головним світовим центром промислового та сільськогосподарського виробництва.

Процес етатизації, або іншими словами, становлення і розвиток системи державного регулювання економіки, розпочався на початку ХХ ст.. Це виражалося у повсюдному скороченні ліберального режиму ринкових відносин. Перша світова війна прискорила розвиток цієї тенденції. Для виконання воєнно-політичних завдань в умовах постійно зростаючих втрат економічних ресурсів єдино можливою умовою продовження війни було введення жорсткої державної регламентації господарчих відносин. Так в цей період уряди як воюючих, так і деяких невоюючих країн встановили прямий контроль над цінами, виробництвом і використанням робочої сили. До моменту завершення війни у багатьох країнах склалася яскраво виражена етатична система господарчих відносин.

Як відомо, до Першої світової війни Англія, Германія, Франція та США були основними торговими партнерами одне для одного. З початком бойових дій відбувся розрив економічних зв’язків між країнами, що сприяло скороченню обсягів світового товарообігу та втраті цими державами іноземних ринків і це мало руйнівний вплив на їх економіки.

В результаті воєнних дій європейські фінансові центри втратили частину доходів від банківських, страхових та інших видів фінансових і комерційних послуг, центри яких з воюючих країн перемістилися, головним чином, в США. Тому Європа втратила статус головного центра фінансового життя.

До війни Великобританія, Франція і Германія були найбільш крупними іноземними інвесторами. Але для фінансування воєнних витрат вони були вимушені продати частину своїх зарубіжних активів. Вартість інших інвестицій зменшилася в результаті інфляції. Крім того частина інвестицій була втрачена в результаті дефолта та прямого анулювання. Так наприклад, французькі інвестиції в Росії радянський уряд не признав, а німецькі інвестиції у воюючих країнах були конфісковані в період війни і потім ліквідовані за рахунок репарацій [2, 144].

Для фінансування воєнних дій багатьом країнам доводилося брати в борг та здійснювати емісію грошей. Це стало причиною зростання цін, тобто інфляції. Таке становище не тільки ускладнило поновлення міжнародної торгівлі, але й викликало розгортання соціальних і політичних криз, результатом яких в деяких країнах стали революції: в Росії в 1917р. та в Германії в 1918 р..

Але слід зазначити, що не всі країни, що приймали участь у війні, однаково постраждали (див. рис. 9.2).

Великобританія	Франція	США	Німеччина
- загинуло у війні 748 тис. чол.; - втратила 70% торгового флоту; - заборгувала США 4 млрд. долл.; - експорт товарів знизився в 2 рази; - імпорт зріс в 2 рази; - втратила 1/3 національного багатства; - державний борг за період війни зріс в 12 раз: з 700 млн. до 8 млрд. фунтів стерлінгів, і на його погашення уходило до 40% державного бюджету; - Лондон втратив статус фінансового лідера, а фунт стерлінг перестав бути світовою валютою; - за період війни ціни зросли в 3 рази; - втратила іноземні ринки, зарубіжні інвестиції; - посилилася залежність від імпорту продовольства і сировини; - зросла воєнна промисловість при цьому загальний обсяг виробництва знизився; - значний спад виробництва в текстильній, взуттєвій, харчовій та легкій промисловості; - виник продовольчий дефіцит, для ліквідації якого були прийняті заходи по зростанню сільськогосподарського виробництва: збір зерна збільшився на 32%, а картоплі - на 59%, при цьому виробництво м’яса зменшилося на 30%, тому, 3,75 млн. акрів пасовищ були зорані під зернові; - фабрики і рудники не працювали; - зростало безробіття; - зв’язки з колоніями ослабли; - стали розвиватися «нові» галузі: хімічна, автомобільна, електротехнічна, авіаційна; - посилення процесу монополізації промисловості; - у 1918 р. видобуток вугілля зменшився на 21%, виробництво чавуну – на 9%, на третину скоротилося суднобудування	- на фронтах загинуло 1,3 млн. чол.. і 2,8 млн. чол. було поранено; - зруйновано близько 10 тис. підприємств, знищено половину торгового флоту; - загальні втрати становили 134 млрд. золотих франків; - зростання державного боргу, заборгувала союзникам більш як 60 млрд. франків - були зруйновані 13 найрозвинутіших північно-східних департаментів; - загальний обсяг промислового виробництва зменшився майже на половину; - втрата важливих промислових районів активізувала роботу підприємств у центральних і південних районах; - втрата статусу світового банкіра; - за період війни ціни зросли в 5 раз, сума грошей збільшилась майже в 7 раз, франк знецінився; - в 6 раз здешевіли цінні папери, що призвело до масового розорення дрібних рантьє; - втратила велику кількість фабрично-заводського обладнання та транспортних засобів; - під час війни розпочався процес індустріалізації економічно-відсталих південних районів, - нестача палива і сировини, що примусило промисловців проводити інтенсифікацію виробничих процесів, впроваджувати механізацію, раціоналізацію, стандартизацію, нові технології; - оновлення основного капіталу; - почала розвиватися важка промисловість особливо нових галузей: автомобільної, авіаційної, хімічної; - перестала спеціалізуватися на легкій промисловості, на виробництві предметів розкоші та модних товарів в результаті скорочення виробництва легкої промисловості; - втрата інвестицій та позик.	- втрати населення складали 120 тис. людей; - виробництво промислової продукції зросло в 3 рази; - стали лідером з видобутку вугілля та нафти; - за період війни ціни зросли в 2,5 рази; - сконцентрували 50% світового золотого запасу; - під кінець війни сплатили всі зовнішньоекономічні борги і отримали статус світового кредитора; - отримали статус світового лідера; - долар став світовою валютою; - Нью-Йорк отримав статус фінансового центру.	- загинуло у війні 1,8 млн. чол.; - скорочення промислового виробництва: к кінцю війни воно складало 57% від рівня 1913 р.; - обсяги сільськогосподарського виробництва знизилися майже на 40%; - валові збори основних сільськогосподарських культур зменшилися на 35-50%; - за період війни ціни зросли в 15 раз; - державний борг зріс в 32 рази: з 5 до 160 млрд. марок; - втратила 50% національного багатства; - економіка збанкрутіла; - перестала бути конкурентом для Англії і Франції.

Рис. 9.2: Порівняльна характеристика економічних наслідків Першої світової війни для Великобританії, Франції, США та Германії.

У післявоєнному економічному розвитку важливу роль став відігравати Версальський договір (1919 р.), який був підписаний між країнами-переможницями та Німеччиною, що була визнана єдиною винуватицею війни (див. рис. 9.3). Згідно цього договору встановлювалася нова система устрою світу, на карті Європи з’явилися нові держави.

Остерігаючись попасти під вплив інших країн, нові держави відстоювали свій суверенітет шляхом досягнення повного економічного самозабезпечення. Французький прем’єр-міністр Ж.Кайо писав: «кожна з країн виробляє все». Війна ослабила торгівлю між країнами і тепер кожна з них виробляла для себе і ті товари, які раніше імпортувалися і таким чином відбулося загальне подорожчання виробництва. Це стримувало відновлення регіону і сприяло тому, що на деякий час міжнародна торгівля повністю припинилася.

Франція отримала Ельзас і Лотарингію, Саарську область (на 15 років), колонії;

Великобританія отримала колонії в Африці;

Бельгія отримала Ейтен, Мальмеді, Морене, колонії;

Польща отримала велику частину провінції Познань і Західної Пруссії, а також території в Померанії, Східній Пруссії і Верхній Сілезії;

Данія отримала Північний Шлезвінг;

Японія отримала колонії (острови в Тихому океані та частина Китаю);

Португалія отримала колонії на сході Африки

Литва отримала місто Мемель (Клайпеда)

Німеччина

втратила 13 % довоєнної території (73,5 тис. км2) з майже 10 %населення (7,3 млн. чол.) в порівнянні з 1910 р.; віддала всі свої колонії;

втратила 10% виробничих потужностей, близько 30% видобутку кам’яного вугілля, 75% запасів залізної руди;

річки Рейн, Ельба та Одер були об’явлені вільними для проходу іноземних суден;

повинна була передати країнам-переможницям весь воєнний флот і військове спорядження, розпустити Генеральний штаб, відмінити воїнську повинність, зменшити чисельність армії; їй було заборонено мати воєнну авіацію, воєнний флот і важку артилерію;

більша частина торгового флоту, 5000 локомотивів, 150 тис. залізничних вагонів, 5000 вантажівок та інше обладнання повинно було перейти союзникам;

втратила майже 15 відсотків орних земель;

країни Антанти одержали необмежені права проводити в Німеччині комерційну і господарську діяльність;

повинна була визнати суверенітет нових держав: Австрії, Угорщини, Чехословаччини та інш.;

повинна була виплачувати репарації в сумі 132 млрд. золотих марок.

Рис. 9.3: Основний зміст Версальського договору

9. 2. Економічна ситуація в світі в 20-ті роки ХХ ст.

Особливий вплив результати Першої світової війни здійснили на розвиток країн-учасниць в 20 -ті роки 20 сторіччя.

США. Раніше за всіх подолали наслідки війни США. З 1920р. по 1929 р. в країні спостерігається невпинне економічне піднесення, основою якого було переобладнання основних засобів виробництва в таких галузях економіки як хімічна, електрична, приладобудівна, автомобільна та радіотехнічна; повсюдне застосування стандартизації і конвеєризації (система Тейлора). Будувалися нові фабрики і заводи. Все це сприяло насиченню товарами національного і світового ринків. На початку 1929 року США виробляли 48% світового обсягу промислової продукції. Зросла також частка США в світовому експорті капіталу, вони випередила всі країни по вивозу капіталу, збільшивши його в 5 разів. В 1929 році інвестиційні вкладення Сполучених штатів за кордон досягли 27,7 млрд. долл. Так наприклад, наприкінці 1929 року фінансовий капітал США контролював близько 30% гірничорудної промисловості Канади. Західна півкуля відчула на собі фінансовий вплив американських монополій. На період 1929 року американські монополії повністю підпорядкували собі 14 з 20 незалежних країн Латинської Америки. Завдяки бурхливому розвитку промисловості склалися сприятливі умови для реформування сільського господарства, яке в той час відставало. Структурні перетворення в аграрному секторі відбувалися по двом напрямках, з одного боку, йшло швидке витіснення дрібних виробників, а, з іншого – продовжувався процес індустріалізації ферм. Так вже наприкінці 20-х років на полях фермерів працювало 920 тис. тракторів і 61 тис. комбайнів. В цей період відбувався перехід від екстенсивного до інтенсивного способу сільськогосподарського виробництва. Тому що, у конкурентній боротьбі виживали тільки ті ферми, які застосовували найдосконалішу техніку, добрива, найновіші досягнення агрономічної науки. В результаті таких перетворень в 20-ті роки 20 ст. сільське господарство Сполучених Штатів не мало собі рівних щодо технічного устаткування, продуктивності праці та кількості випущеної продукції. Піднесення промисловості й сільського господарства стимулювало розвиток торгівлі. Товарообіг США у 1929 р. збільшився майже на 33% порівняно з 1923 р.. Розширилася сфера споживчого кредиту та інших форм фінансових послуг населенню.

Англія. Економічний розвиток Великобританії в 20-х роках відбувався повільніше ніж Сполучених Штатів, хоча вона і домоглася для себе значної частки репарацій і декілька колоній, що зміцнило її позиції в Африці і на ближньому Сході. Англія була єдиною з індустріальних країн, де до середини 20-х років довоєнний рівень виробництва не був відновлений. Він був досягнутий тільки в 1929 році, коли промислове виробництво склало 100,5% по відношенню до рівня 1913 року. І це відбулося за рахунок активного розвитку нових галузей: автомобільної, електротехнічної, авіаційної, які розвивалися завдяки державному інвестуванню. Старі галузі (металургійна, вугледобувна, суднобудівна, текстильна) майже не розвивалися тому і не досягли довоєнного рівня, так наприклад, видобуток вугілля складав 83% від довоєнного рівня, а виплавка чавуну – 50%. Питома вага Англії у світовому промисловому виробництві у 1929 році дорівнювала 10% (порівняно з 14% у 1913 році). Технічне відставання ряду галузей в результаті, того що основний капітал в них майже не оновлювався, призвело до зниження конкурентоспроможності англійських товарів на світовому ринку. Англійська промисловість випускала дорогі товари,які відрізнялися високою якістю та довговічністю (дорогі тканини; взуття, автомобілі) однак попит на них був обмежений. Таким чином, частка Англії у світовій торгівлі в 1929 році становила лише 11% проти 14% - у 1913р. Весною 1925 року уряд відновив золотий стандарт фунтів стерлінгів при довоєнному паритеті. Одним з найбільших недоліків післявоєнної економіки Англії був дисбаланс між імпортом і експортом, який негативно впливав на загальний стан господарства країни. Англія мала значну залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини. В країну завозили понад 60% потрібних харчових продуктів, 100% бавовни, майже 70% залізної руди, 90 % вовни тощо.

Франція. У війні Франція зазнала значно більших втрат, ніж Великобританія. Але, отримані значні репарації (у вигляді Ельзасу, Лотарингії, німецьких та турецьких колоній, понад 8 млрд. золотих марок у вигляді натуральних поставок лісу, цементу, вугілля тощо) сприяли тому, що вже в 1924 році країна вступила в період економічного піднесення, яке продовжувалося до 1930 р. Мільярдні репарації сприяли відбудові зруйнованих північно-східних департаментів, відновленню старих заводів і фабрик, появі найсучасніших індустріальних галузей, стабілізації французької національної валюти, спорудженню великої кількості гідроелектростанцій в Альпах та Піренеях. З колоній надходила велика кількість сировини, в які натомість Франція постачала продукцію промисловості (в кінці 20–х р.р. такий експорт складав близько 40% всього обсягу промислової продукції). Для такого товарообміну будувалися нові і реконструювалися старі порти. Перебудова промислової структури мала свої особливості. Якщо у США і Англії структурна перебудова супроводжувалась уповільненням або застоєм традиційних галузей, то у Франції структурні зміни сприяли розвитку як традиційних, так і нових галузей промисловості. Найшвидше розвивалися такі галузі як хімічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна, приладобудівна, електромеханічна. Проте в легкій промисловості спостерігався застій, окрім виробництва предметів розкоші. Наприкінці 20-х років обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний на 8%. В цей період Франція була світовим лідером по темпам зростання промислового виробництва. Важливе значення для динамічного розвитку промисловості мали створені державні координуючі органи - Національна економічна рада і Вища залізнична рада. Поряд з державними чиновниками до їх складу входили також великі підприємці. (Своєрідну регулюючу роль відігравав заснований урядом банк «Національний кредит» [1, с. 307]. Сільське господарство, в якому переважали дрібні та технічно відсталі ферми, відставало від промисловості за темпами зростання. В аграрному секторі переважала ручна праця, що обумовлювало низьку конкурентоспроможність французьких сільськогосподарських товарів на європейських ринках. В таких умовах селяни розорялися і йшли в міста шукати роботу на промислових підприємствах. І тільки великі ферми, на яких застосовувалися механічні методи обробки землі, відзначалися стабільністю. Але, не зважаючи на таку ситуацію, сільське господарство все ж таки досягло свого довоєнного рівня.

Німеччина. Підписання Німеччиною Версальського договору ще в більшій мірі погіршило її стан. Економічна і політична дестабілізація, різке падіння життєвого рівня народу – такою була Німеччина в перші роки після війни. Тягар репарацій був для неї непід’ємним. Для відновлення економіки Німеччини було вирішено надати їй допомогу. Був прийнятий план Дауєса (див. рис. 9.4).

План Дауеса прийнятий на Лондонській конференції 1924р.
Час дії	1924 – 1929 р.р.
Мета	Відновлення економіки Німеччини з метою забезпечення повернення позик Європи США через виплату репарацій
Зміст	щорічні внески в рахунок репарацій були суттєво зменшені: до 1 млрд. марок в перші роки після прийняття плану, а потім поступово збільшувалися до 2,5 млрд.; припинена окупація Францією Рурського вугільного басейну; США (і в меншій мірі Англія) надавали позики для інвестування в промисловість, а по мірі розвитку німецької промисловості її прибутки повинні були йти на збільшення репараційних внесків; за 1924-1929 іноземні інвестиції в німецьку промисловість склали 21 млрд. золотих марок; основна маса промислової продукції Німеччини повинна була спрямовуватися в Радянський Союз, а, в свою чергу,СРСР повинен був за промислові товари розплачуватися сировиною.
Результати	стабілізація господарського життя країни та подолання інфляції; з 1926р. розпочалося промислове піднесення, швидкими темпами розвивалася вугільна , хімічна, газова, електротехнічна галузі, обробка металів, масове поширення конвеєрної системи, модернізація промисловості; підвищення конкурентоспроможності німецької продукції на світовому ринку; повернення до золотого стандарту; зміцнення монополій: на перший план виходять трести і концерни; випередила Англію, збільшивши експорт машин та індустріального устаткування; за період з 1924 по 1929 випуск промислової продукції збільшився в два рази і перевищив на 13% рівень 1913р. зросла роль Німеччини не тільки в світовій торгівлі, а й у розвитку таких галузей як хімія ті електроніка за 1924-1929 виплатила 10,2 млрд. золотих марок репарацій, причому за рахунок спеціальних облігацій німецьких залізниць і промисловості та підвищення непрямих податків; Німеччина стала займати перше місце в Європі і друге місце у світі після США за обсягом промислового виробництва.

Рис. 9.4: План Дауеса: мета, зміст та результати

Однак всі досягнення, які спричинило впровадження Плана Дауеса, були зведені нанівець світовою економічною кризою 1929-1933 р.р.

9.3. Світова економічна криза: причини виникнення та шляхи виходу. Становлення різних систем регульованого капіталізму.

На сьогоднішній день не існує єдиної точки зору з приводу причин світової економічної кризи, що отримала назву «Велика депресія». Одні дослідники вважали, що Перша світова війна внесла дисбаланс у виробничі відносини. Випуск великої кількості зброї та військової техніки призвів до концентрації виробництва, до порушення принципу перерозподілу прибутків між галузями промисловості. Одні галузі прогресували інші уповільнювали свій розвиток і навіть занепадали. Робітники не встигали перекваліфіковуватися, значна їх частина втрачала роботу. Посилили свої позиції монополії, які диктували ціни на сировину, продукцію тощо. Неминучою за таких умов була анархія, вона й спричинила перевиробництво [3, с.309]. Тобто причини кризи пов’язані з «реальним» сектором економіки. Інші вважали, що криза була пов’язана з різким скороченням кількості грошей в обігу в провідних країнах світу, а особливо в США, тобто причини пов’язані з грошово-кредитною сферою. Також існують точки зору, що світова економічна криза пов’язана була:

• з попередньою депресією у сільському господарстві;

• з залежністю країн Третього світу від нестабільних сировинних ринків;

• з недостатньою кількістю світових запасів золота тощо.

Першою країною, яку уразила світова економічна криза, були США. Та дуже швидко вона перекинулася на інші континенти: економіка багатьох країн світу опинилася на межі краху.

Першою ознакою «великої депресії» прийнято вважати різке падіння цін на акції на Нью-Йоркській фондовій біржі у жовтні 1929 р. З жовтня 1929 р. по березень 1933 р. вартість акцій зменшилася в 5 разів. Насамперед економічна криза охопила важку індустрію: випуск автомобілів, чавуну і сталі зменшився на 80%. Загальне промислове виробництво, роздрібна торгівля скоротилися вдвічі, імпорт і експорт — на 75%. За роки Великої депресії збанкрутіли більше 130 тис. торгових, промислових і фінансових фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Промисловість США була відкинута до рівня 1911 р. У 1933 р. кредитна система була повністю паралізована. Безробітних налічувалося понад 17 млн. Сільське господарство також зазнало значних втрат: близько 1 млн. фермерів збанкрутували. [4, с.128-129]. Економічна ситуація погіршувалася і завдяки діям уряду президента Г. Гувера, який виступав проти будь-якого втручання держави в економіку. Натомість в країні було введено «сухий закон», в результаті дії якого повинна була підвищуватися купівельна спроможність населення країни і таким чином пом’якшувати дію економічної кризи, але цього не сталося, тому що споживання спиртних напоїв навпаки збільшилося. Невмілі дії уряду спричинили соціальну кризу: розпочалися масові страйки, так звані «голодні» походи безробітних на Вашингтон, яким не надавалося ніякої допомоги з боку держави.

У зв’язку з економічною кризою у 30 – х роках в індустріальних країнах почали підвищуватися роль держави в економіці і налагоджувалося державне регулювання. Одним з варіантів переходу до державного регулювання, програмування економіки був «Новий курс» - антикризова програма, яку запропонував Ф. Рузвельт коли прийшов до влади у 1932 році. Основою «Нового курсу» був державний контроль над економікою.

Одним з найважливіших законодавчих актів, що були прийняті в цей час, є «Закон про відновлення національної промисловості». Згідно цьому закону всі галузі промисловості були поділені на 17 груп і повинні були діяти в рамках «кодексу чесної конкуренції», в якому встановлювалися розміри виробництва, ціни, рівень заробітної плати робочим та службовцям, розподілялися ринки збуту. Всього було прийнято 750 таких кодексів, що розповсюджувалися на 95 % промислових і торгових підприємств [2, с.152-153].

Ще одним законодавчим актом, який мав велике значення для економіки США, був «Закон про регулювання сільського господарства». Він передбачав підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, зменшення поголів’я тварин і посівних площ. За кожен не засіяний гектар фермери отримували компенсацію, яку витрачали на технічне переоснащення своїх господарств: вони купували новітні сільськогосподарські машини і завдяки цьому на значно менших площах вирощували такі ж самі врожаї як і в докризовий період.

Особлива увага в «Новому курсі» приділялася також банківсько-фінансовій системі. В рамках банківської і фінансової реформи були проведені наступні заходи:

- було закрито на вісім днів всі банки і відкрито тільки ті, що були визнані «здоровими»;

- прийнято закон про розділення банків на інвестиційні і депозитні, які не могли вкладати довірені їм гроші в ризиковані операції;

- створено федеральну страхову корпорацію, яка страхувала великі вклади;

- припинено обмін купюр на золото, таким чином воно вилучалося з обігу;

- прийнято закон про заборону вивозу золота закордон і обов’язкову продаж громадянами золота державі, що дозволило придбати 200 тон цього металу, знизити курс долара і здійснити його девальвацію.

Для боротьби з безробіттям була впроваджена система суспільних робіт, яка передбачала будівництво автострад, мостів та інших державних споруд. Для безробітної молоді у віці від 18 до 25 років створювалися трудові табори, в яких вони мали безплатне житло, форму, продукти харчування та одержували за працю долар в день.

Завдяки ефективній політиці держави Сполученим Штатам вдалося подолати економічну кризу вже в 1934 р.

Було також проведено реформування і соціальної сфери на базі прийняття деяких законів:

- закон про трудові відносини, в якому було зафіксовано право на об’єднання в профспілки, проведення страйків, підписання колективних угод (закон Вагнера);

- закон про соціальне страхування і допомогу безробітним (11 доларів в неділю);

- закон про справедливий найм робочої сили, який встановлював мінімальну заробітну плату, максимум тривалості робочого дня й робочого тижня (44 години); забороняв використовувати працю дітей.

У 1938 році рівень промислового виробництва США складав 143% від довоєнного рівня. У 1939 році США зайняли перше місце у світі з випуску промислових товарів, оздоровилися фінансово-кредитна система, сільське господарство, торгівля і вони знову стали світовим лідером.

Великобританія. У зв’язку з тим, що економічній кризі в Англії не попередував бурхливий промисловий підйом, промислове виробництво тут скоротилося лише на 32%, в той час як в капіталістичному світі в цілому цей показник складав 44%.

В період кризи в Англії посилюється процес монополізації економіки. Так в металургії панівне місце займає «Інгліш Стіл Корпорейшн», в хімічній промисловості – «Імперіал Кемікл Індастріз», у нафтовій промисловості – «Роял Датч Шелл» та «Брітіш Петролеум», у харчовій – англо-голландський концерн «Юнілевер». Особливостями англійських монополій були колоніальний і міжнародний характер.

Для боротьби з кризою у 1931 році було утворено так званий «стерлінговий блок», який об’єднував Великобританію з її колоніями, Голландією, Скандинавськими країнами, Португалією, Грецією. Ці країни договорилися в торгівлі між собою використовували не долари США, а англійські фунти стерлінгів. Це сприяло тому, що англійська грошова одиниця стала обслуговувати майже половину світового товарообігу. До того ж, в Лондоні зберігалися і валютні резерви країн «стерлінгового блоку».

В цей час посилюється політика протекціонізму, яка мала два напрямки. Так, з одного боку, в 1932 році було введено 10% мито на всі імпортовані товари, причому в деяких випадках воно могло бути підвищено до 100% від вартості товару. А, з іншого боку, в 1932 році в Оттаві на конференції країн британської імперії, які отримали назву Британська співдружність націй, було прийнято рішення про введення преференцій, тобто переважно знижених тарифів при торгівлі усередині Співдружності, і в першу чергу при торгівлі з Англією. Але при цьому митні тарифи в торгівлі з іншим країнами світу, що не входили в Співдружність, повинні були навпаки підвищуватися. Таким чином, був утворений митний союз, в якому мито на англійські товари було на 30 % нижчі, ніж на товари інших країн, а 80 % продукції, що ввозилася в Великобританію з країн Співдружності, не обкладалися митом. В результаті таких дій у 1938 р. імперський ринок поглинав половину англійського експорту, а 40% експорту країн імперії направлялося у Великобританію [5, 16].

Незважаючи на те, що в 30-ті роки в розвинутих країнах світу налагоджувалося державне регулювання економіки, в Англії ця тенденція проявлялася слабо. Однією з особливостей державного втручання в цій країні була організація змішаних державно-капіталістичних компаній, які були підконтрольні державі. Таку змішану форму отримало виробництво і розподіл електроенергії, радіомовлення та інші галузі.

Після кризи в Англії розпочалася фаза підйому, який здебільшого був пов'язаний з гонкою озброєнь перед Другою світовою війною. Так в 1938 році рівень промислового виробництва Великобританії складав 117% від довоєнного рівня. Готуючись до війни, Англія в основному розвивала авіаційну та суднобудівну промисловість.

Під час Другої світової війни роль держави зростає, навіть створюється система державних органів для управління господарською діяльністю. Держава взяла на себе розподілення сировини, палива, енергії, робочої сили і забезпечувала усим цим в першу чергу великі компанії, які виконували держзамовлення. Деякі дрібні фірми були ліквідовані або підпорядковані великим компаніям для надання допомоги у виконанні воєнних заказів. Таким чином, під час війни держава стає головним замовником і споживачем промислової продукції. За роки війни капіталовкладення в промисловість склали 1 мільярд фунтів стерлінгів: будувалися нові заводи для виробництва літаків, артилерійських знарядь, боєприпасів. На початку 1941 року для розширення воєнного виробництва був прийнятий закон про «промислові ядра», згідно якому виробництво невоєнної продукції концентрувалося на небагатьох самих крупних підприємствах. 3,5 тис. підприємств були закриті, а 2,6 млн. робітників і 4 млн. квадратних метрів виробничих площ були залучені у воєнне виробництво [5, 19]. Але незважаючи на зростання воєнної промисловості металургія та вугільна галузі, що були її базою, скоротили своє виробництво. Слід також зазначити, що імпорт сировини і продовольства також зменшився, а експортна торгівля практично припинилася.

Франція. Економічна криза у Франції розпочалася пізніше ніж інших країнах (у другій половині 1930 року) при цьому вона і закінчилася пізніше (1936 р.). В період кризи виробництво промислової продукції скоротилося більш ніж на 30 %, сільськогосподарської – на 40%, збанкрутіло понад 10 тис. промислових підприємств, 100 тис. торгових підприємств.

Після кризи розпочалася депресія, а потім незначне промислове пожвавлення, яке в значній мірі було пов’язане з підготовкою до Другої світової війни. Якщо до кризи Франція була лідером за темпами зростання промислового виробництва, то після кризи вона втрачає свої позиції. Основними причинами відставання промислового виробництва Франції від інших країн були наступні:

1) переважання дрібних підприємств (особливо у легкій промисловості, що відігравала в цей період все ще панівну роль), які мали низький технічний рівень;

2) дефіцит ресурсів, перш за все, вугілля, нафти, кольорових металів. Нестача ресурсів ускладнювала висунення важкої промисловості на перший план в економіці Франції.

Сільськогосподарське виробництво в основному базувалося на дрібних селянських господарствах, що стало головною причиною застою у даній галузі економіки.

Відстаючи за темпами зростання в промисловості і сільському господарстві, Франція зберігає лідерство в сфері концентрації банківського капіталу. Наряду з приватними банками, що займають панівне положення, за ініціативою держави створюються напівдержавні банки, які повинні були сприяти розвитку господарства.

Для ліквідації наслідків затяжної депресії уряд встановив контроль над банком Франції та залізницею; націоналізував ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну; підвищив зарплатню робітникам і службовцям; ввів 40-годинний робочий тиждень і двотижневі щорічні відпустки.

Напередодні Другої світової війни промислове виробництво Франції було на тому ж рівні, що й напередодні Першої світової війни: в 1938 р. було отримано стільки ж продукції, скільки і в 1913 р.. Максимальний рівень промислового виробництва, досягнутий в 1929 р., так і не було відновлено. Частка Франції в світовому промисловому виробництві, що складала у 1913 р. 7%, у 1937 р. знизилася до 4% [5, 23]. Сільськогосподарське виробництво теж не відзначалося зростанням: у 1938 р. воно лише на 10% перевищило рівень 1913 р.

В період Другої світової війни Франція стала економічним придатком Німеччини: вона поставляла сировину і продовольство, виплатила контрибуції 85 млрд. франків, а витрати на утримання окупаційної армії складали 400 млн. франків в день [5, 29]. Така ситуація сприяла зростанню державних витрат та інфляції, скороченню промислового і сільськогосподарського виробництва (так у 1944 р. скорочення складало відповідно 60 % і 40% від рівня 1938 р.).

Німеччина. У зв’язку з тим, що Німеччина ще не в повній мірі оправилася від наслідків Першої світової війни, економічна криза в цій країні проявилася в особливо гострій формі. За обсягом промислового виробництва Німеччина знову скотилася на 5 – те місце в капіталістичному світі: промислове виробництво скоротилося на 40%, 2/3 виробничих потужностей не діяли. Майже 50% робітників втратили роботу. Сучасник писав: «Четверта частина безробітних всього світу була сконцентрована на німецькій землі». Доходи в сільському господарстві скоротилися на 30%. Розорялися не тільки селяни: 12тисяч юнкерських господарств з 18 тисяч існуючих збанкрутіли. Також у зв’язку з крахом банків були розорені сотні тисяч дрібних вкладників [5, 34-35].

В Німеччині як і в інших країнах уряд намагався боротися з кризою, але ця боротьба мала здебільшого антинародний характер: було зменшено допомогу по безробіттю; в трудових таборах, де збирали безробітних був встановлений жорсткий воєнний режим. В результаті в країні виникла революційна ситуація. Для збереження стабільності в країні за ініціативою США план Дауеса було замінено планом Юнга (див. 9.5).

План Юнга прийнятий конференції у січні 1930 р. у Гаазі
Час дії	1930 - 1931 р.р.; (офіційно відмінили на Лозаннській конференції в 1932р.)
Мета	усунення революційної ситуації в Німеччині, що виникла в результаті світової економічної кризи
Зміст	дострокове припинення окупації Рейнської області; скорочення загальної суми репарацій до 113,9 млрд марок (розмір річних платежів у середньому знижено до 2 млрд. марок строком на 37 років); відміна репараційного податку на промисловість і скорочення обкладення транспорту (репарації повинні були виплачувати не з прибутків промисловості, а з державного бюджету); ліквідація всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами з боку США
Результати	у 1931 р. Німеччина, підтримана США, посилаючись на економічну кризу, відмовилася від сплати воєнних репарацій, а в 1932 році на конференції в Лозанні сума репарацій була скорочена до 3 млрд. марок, які потрібно було сплатити протягом 15 років; усунення контролю над економікою і фінансами з боку іноземних країн

Рис. 9.5: План Юнга: мета, зміст та результати

У 1933 році до влади приходять нацисти на чолі з Гітлером. Спочатку німецький нацизм був політичним рухом, що відображав інтереси дрібної буржуазії, тобто ремісників, дрібних підприємців, дрібних торгівців та дрібних сільських господарів. Але прийшовши до влади, Гітлер і його уряд розпочинає проводити політику в інтересах крупної монополістичної буржуазії. В цей період держава починає відігравати значну роль в економічному житті суспільства, складається тоталітарна модель регульованого капіталізму.

Основними особливостями нацистського варіанту державного регулювання економіки Німеччини були наступні:

- значне втручання держави в економіку з використанням адміністративних методів регулювання;

- об’єднання всіх підприємств в галузеві картелі і підпорядкування їх Імперському міністерству господарства;

- прискорений розвиток військової промисловості, мілітаризація економіки;

- жорсткий контроль над ринком робочої сили, введення загальної трудової повинності;

- істотне обмеження свободи підприємництва;

- жорсткий контроль над зовнішньою торгівлею.

Для динамічного економічного зростання економіка Німеччини потребувала сировини, ринків збуту і родючих земель, які вона мала не в достатній кількості. До того ж вона прагнула воєнного і політичного реваншу за Першу світову війну. В цілому все це і стало основними причинами розгортання Другої світової війни.

9.4. Особливості розвитку економічної теорії в першій половині ХХ ст.

Кінець XIX століття ознаменувався завершенням доби вільної конкуренції. Із розвитком капіталізму відбувається швидке руйнування механізму автоматичного ринкового регулювання. На межі ХХ століття монополії остаточно знищують вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання цін та норми прибутку стають неможливим.

Прискорена трансформація вільної конкуренції в економічну систему монополістичної конкуренції спричинила до різкої боротьби між найбільшими компаніями світу і урядами національних держав за контроль над джерелами дешевої сировини та ринками збуту, а також до зміни соціальної структури суспільства. найбільш значущою соціальною зміною стає зміцнення позицій так званого середнього класу. У цей період також зростає кількість і, відповідно, частка міського населення, в результаті відбувається зростання та зміцнення робітничого класу.

Слід звернути увагу на те, що в добу монополістичної конкуренції рівень і якість життя всіх соціальних груп населення постійно зростали. Це, з одного боку, відбувалося завдяки успіхам медицини та поширенню освіти, а з іншого – значному збільшенню виробництва, що забезпечувалося широким використанням досягнень НТР.

Але економічне зростання все частіше переривалося кризами, найбільш глибокою з яких була світова економічна криза 1929 – 1933 років та наступна депресія.

Таким чином, складні процеси становлення і розвитку монополістичної стадії капіталізму зумовили появу різних течій в економічній думці ХХ століття.

Економічна теорія ХХ століття представлена наступними основними напрямками:

• неокласичний;

• інституціональний;

• кейнсіанський;

• неоліберальний;

• соціал-реформістський (соціал-демократичний);

• радянська економічна думка.

Історично першими є неокласичний і інституціональний напрямки.

Неокласичний напрямок є суб’єктивною школою в економічній науці, об’єктом досліджень якої була поведінка «економічної людини». Представники неокласицизму намагалися поєднати у своєму економічному аналізі теорії класичної школи політекономії з концепціями маржиналізму та теорією факторів виробництва Ж.Б Сея.

Неокласичний напрямок панував у світовій економічній думці до 30-х років ХХ століття. Але ті процеси, що відбувалися в суспільно-економічному життя, і особливо криза 1929 – 1933 р.р. спричинили крах неокласичної теорії.

Процес монополізації економіки, світова економічна криза 30-х років, що потрясла господарчу систему західних країн, поставили під сумнів основні постулати неокласичного напрямку. І перш за все зазнала краху неокласична концепція стихійного ринкового регулювання економіки, що заперечувала втручання держави в процес відтворення капіталу.

Слід зазначити, що до значного послаблення позицій неокласичного напрямку призвели не тільки нові, вище названі, зрушення, що відбувалися в економіці. Також велику роль у цьому процесі відіграли розвиток в цей період кейнсіанської теорії та практики реалізації марксистської ідеї.

Однак така ситуація зовсім не означала відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ і процесів. Постають теорії, які мали на меті довести, що дія об’єктивних законів економічного розвитку, сформульованих неокласичною школою, триває і вони ні на що не зважаючи залишаються актуальними. До таких теорій можна віднести теорії монополії і конкуренції. Серед авторів концепцій недосконалої конкуренції слід назвати таких вчених-економістів як Дж. Робінсон, Е. Чемберлен, Й. Шумпетер.

Суттєві зміни в неокласичному напрямку ознаменувала собою розробка теорії економічного зростання. Таким чином, представники неокласичного напрямку не обмежувалися тільки проблемами монополії і конкуренції. Методологічною основою неокласичної теорії економічного зростання були головні постулати неокласиків, зокрема, теорія факторів виробництва, що бере початок від Сея, Міля, Кларка. Серед авторів моделей економічного зростання слід назвати таких вчених-економістів як Дж. Мід, Р. Солоу, Е. Денісон.

Інституціоналізм – це критичний напрямок економічної думки, який досліджує економічні проблеми в їх тісному зв’язку з соціальними, політичними, моральними, правовими та етичними проблемами. Слід зазначити, що основною причиною виникнення цього напрямку економічної науки є перехід капіталізму до монополістичної стадії, котрий супроводжувався значною централізацією виробництва та капіталу, що і спричинило соціальні протиріччя у суспільстві.

За деякими оцінками інституціоналізм виник наприкінці XIX століття і ознаменувала його появу публікація монографії Т. Веблена «Теорія бездіяльного класу» (1899 р.). Однак, слід звернути увагу, що період чіткого формування ідей і концепцій цього напрямку економічної теорії в одне ціле припадає все ж таки на 20 – 30-ті роки ХХ століття.

Термін інституціоналізм походить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього слова «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів, установ, спілок).

До інститутів інституціоналісти відносили різноманітні категорії та явища (наприклад, держава, конкуренція, монополія, сім’я, підприємництво, профспілки, релігія, і таке інше), що зумовлюють звичаї, етику, правові рішення, суспільну психологію і головне – еволюцію економіки. Тобто прихильники інституціоналізму інститутам надають вирішальну роль у суспільному розвитку.

У формуванні теоретично-методологічних основ інституціоналізму велику роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб, які були засновниками прагматизму, а також німецька історична школа. Інституціоналізм також увібрав в себе основані на математиці та математичному апараті маржинальні принципи економічного аналізу неокласиків, зокрема при виявленні тенденцій в розвитку економіки та змін кон’юнктури ринку.

Однією з особливостей інституціоналізму є те, що він не має єдиних теоретичних засад, а об’єднує прихильників цього напрямку методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорій. Так зокрема, інституціоналісти виступають проти теорії економічної людини А.Сміта, вважаючи що в своїх діях люди керуються не тільки егоїстичними, грошовими інтересами, а і факторами морального, етичного і психологічного порядку.

Інституціоналісти також виступають проти ідеалізації ринкової економічної системи, підкреслюють недоліки ринку і займаються пошуком шляхів їх подолання.

В рамках інституціоналізму виділяються три основні напрямки: 1) соціально-психологічний (технократичний); 2) соціально-правовий (юридичний); 3) кон’юнктурно-статистичний (емпірико-прогностичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм. Його засновником був Торстейн Веблен (1857-1929). На думку Веблена інститути, що є предметом економічної науки – це «результати процесів, які відбувалися в минулому, вони пристосовані до обставин минулого, а отже, не в повній мірі відповідають вимогам теперішнього часу». Таким чином, постає необхідність оновлення інститутів у відповідності до законів еволюції та «вимог теперішнього часу», тобто звичних способів мислення та загальноприйнятої поведінки.

Веблен вважав, що економічна поведінка людини залежить від норм поведінки, традицій, батьківських почуттів, духу суперництва, підсвідомих мотивів і т.п. Він вважав, що людину треба розглядати як особистість і досліджувати історичний розвиток суспільного середовища, в якому вона перебуває. Тому Веблен ставить завдання – розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології інстинктів, навичок і схильностей людей.

Виступаючи з гострою критикою капіталізму, Веблен не був його противником. Головним протиріччям капіталізму, за Вебленом, є протиріччя між індустрією та бізнесом, яке можна вирішити шляхом здійснення більш менш радикальних реформ. До індустріалів він відносив інженерно-технічну інтелігенцію, робітників та інших учасників виробництва, а до бізнесменів – фінансистів та крупних підприємців. Ціллю індустріалів є оптимізація та підвищення ефективності виробництва, збільшення багатства суспільства, а ціллю бізнесменів – отримання максимального прибутку.

Веблен ввів в науковий обіг поняття престижного споживання, яке отримало назву «ефект Веблена», останній характеризує ситуацію, коли зниження ціни на товар сприймається покупцем як погіршення його якості або втрату його «актуальності» чи «престижності» серед населення, і тоді цей товар перестає користуватися попитом. При протилежній ситуації, навпаки об’єм покупок зі зростанням цін може збільшуватися.

Соціально-правовий інституціоналізм. Його засновником був Джон Р. Коммонс (1862-1945). В якості предмета економічного аналізу він досліджував такі колективні інститути як сім’я, профспілки, торгові об’єднання, корпорації, держава, правові відносини та інше. Але, слід відзначити, що особливу увагу Коммонс приділяв вивченню юридично-правових інститутів. І вихідною економічною категорією він оголосив юридичне поняття угоди, яка включає в себе наступні основні моменти: конфлікт, взаємодію і розв’язання.

Певний інтерес також викликає висунута Коммонсом концепція вартості, згідно з якою вартість товарної продукції є результатом юридичної угоди між колективними інститутами.

В своїх працях вчений казав про необхідність створення уряду, який був би під контролем суспільної думки, здійснював демонополізацію економіки.

Кон’юнктурно – статистичний інституціоналізм. Його засновником був учень і послідовник Т. Веблена Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948). В своїх дослідженнях вчений широко застосовував статистичні методи, які дозволили йому скласти перші прогнози економічного зростання.

В своїх роботах особливу увагу Мітчелл приділяв аналізу циклічних коливань і намагався сконструювати модель безкризового розвитку економіки. Досліджуючи причини економічних циклів, він прийшов до висновку, що головним важелем впливу на цикли є державне втручання в економіку.

На зміну неокласицизму прийшло кейнсіанство. Засновником цього напряму економічної теорії був Джон Мейнард Кейнс, який на відміну від неокласиків, вважав, що держава повинна втручатися в процес економічного розвитку. Теорія Кейнса не тільки внесла нові підходи в теоретичне мислення, але й обґрунтувала практичні рекомендації, які в той час були конче потрібні.

Головною з умов виникнення теоретичної системи кейнсіанства була монополізація виробництва, в результаті якої ринкова система втратила здатність до саморегуляції. Практичним свідченням цього стала світова економічна криза 1929-1933 р.р. та наступна депресія 30-х р.р. У зв’язку з цими негативними явищами постала необхідність в посиленні ролі держави в економіці. Опублікувавши у 1936 році свою роботу „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” Джон Мейнард Кейнс став засновником нового напрямку в економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання ринкової економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси. Слід відзначити, що на той час вчення Дж. М. Кейнса носило значний новаторський характер.

Так новаторським в економічному вченні Дж. М. Кейнса є надання переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним підходом. Це зробило його засновником макроекономіки, як самостійного розділу економічної теорії.

Другою складовою економічного новаторства Дж. М. Кейнса є концепція про так званий „ефективний попит”, тобто потенційно можливий та стимульований державою. Згідно з цією теорією платоспроможний попит визначає майбутні обсяги виробництва і забезпечується заробітною платою, прибутками, процентами і рентою. Слід зауважити, що обґрунтування цієї концепції здійснювалося на основі дії „психологічного закону”. Сутність цього закону полягає в тому, що зі зростанням доходу збільшується і споживання, але в меншій мірі, ніж збільшується дохід, оскільки зростає схильність до заощадження.

Серед економічних досягнень Дж. М. Кейнса особливої уваги заслуговує його концепція мультиплікатора інвестицій. Мультиплікатор інвестицій характеризує положення про те, що „коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то дохід збільшується на суму, котра у К разів перевищує приріст інвестицій ”.

На думку Дж. М. Кейнса державне регулювання охоплює три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів. Ефективність державного регулювання, за Кейнсом, залежить від об’ємів коштів державних інвестицій, досягнення повної зайнятості населення, зниження та фіксування норми відсотку. В разі недостатності державних інвестиції, вони повинні гарантуватися випуском додаткових грошей, а можливий дефіцит бюджету буде запобігатися через зростання зайнятості та падіння норми відсотка.

Майже одночасно з кейнсіанством в 30-ті роки ХХ століття виник неолібералізм. Це напрямок економічної думки, який базується на ідеї пріоритету створення умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси. Таким чином цей напрямок поєднує в собі теорії вільного ринкового господарства з теорією державного регулювання економіки.

Однією з характерних рис неоліберального напрямку є використання подвійної методології. Так для формулювання основ економічного ладу неолібералісти використовують неокласичний метод. Але вважаючи, що суспільне середовище суттєво впливає на взаємовідносини між економічною і соціальною сферою, вони використовують історичний метод для визначення конкретних форм цих взаємовідносин.

Фундаментом неолібералізму є два основні положення:

1. ринок як найбільш ефективна система господарювання, створює найкращі умови для економічного зростання;

2. свобода суб’єктів економічної діяльності має приоритетне значення.

Заперечуючи державне втручання в економічний механізм саморегулювання представники неоліберального напрямку вважали, що держава повинна сприяти поверненню правил вільної конкуренції і забезпечити їх виконання всіма господарськими суб’єктами. Умови приорітету приватної власності, свободи угоди і свободи ринків могли бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках, таких як війна, стихійне лихо, катастрофа, тощо.

Таким чином, основним завданням економічної науки, на думку неолібералістів, є моделювання раціональної економічної і соціальної політики держави.

Протидіючи кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, що обмежували систему вільної конкуренції, в деяких країнах були створені неоліберальні центри. Ці центри займалися розробкою альтернативних засобів державного втручання в економіку. Найбільш крупні центри знаходилися у Германії, Англії, Франції та Сполучених Штатах. Таким чином, в рамках неоліберального напрямку виникли наступні школи:

• англійська (лондонська) школа;

• німецька (фрейбуржська) школа (ордолібералізм);

• французька (паризька) школа (дирижизм);

• американська школа (монетаризм).

Головним ідеологом лондонської школи був видатний економіст і філософ, нобелевський лауреат Фрідріх фон Хайєк (1899 – 1992). Основні його ідеї викладені в наступних роботах: «Чиста теорія капіталу» (1941), «Дорога до рабства» (1944), «Індивідуалізм і економічний порядок» (1948), «Конституція свободи» (1960), «Роздержавлення грошей» (1976).

Слід відзначити, що особливістю праць Хайєка є двоїстий характер. Одні з них, написані під впливом неокласики, присвячені аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному рівні розвитку, що відбувається завдяки зіткненню інтересів економічних суб’єктів. А інші праці, викладені під впливом історичної школи, - це намагання дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов, функціонує ця економіка.

Особливої уваги заслуговує його концепції спонтанного порядку, який не є результатом свідомої діяльності. Згідно з цією теорією держава повина забезпечувати всі умови для вільного розвитку ринкових відносин на засадах абсолютної, всепроникної конкурентності. Такий розвиток економіки є найефективнішим, бо відповідає глибинній природі економічних відносин – спонтанності. Хайєк пропонує позбутися соціальної інфраструктури і навіть відмовитися від державного контролю над грошовою політикою і функцію емісії грошей передати до рук суб’єктів господарювання. Він взагалі вважав, що єдина національна валюта не потрібна і найкращий результат може дати конкуренція приватних валют, які випускаються банками, та вільна конкуренція приватних банків.

Центральне місце в системі поглядів фрейбуржської школи займає теорія про ідеальні типи господарських систем. Суть цієї концепції була розкрита у праці найбільш яскравого представника цієї школи В Ойкена – «Основи національної економіки» (1947 р.).

Ордолібералістські типи ідеальних господарств – економічні, господарські форми, узяті в чистому вигляді, які різняться між собою способом управління і у господарському порядку вони займають крайні позиції. До ідеальних типів господарств належать центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство.

Але на думку Ойкена, в реальній дійсності, таких ідеальних типів не існує. Тому поряд з поняттям «ідеальний тип господарства» він використовує поняття «реальний тип господарства», в якому присутні певні «домішки», що спотворють ідеал.

Наряду з В. Ойкеном, значними представниками німецького неолібералізму були В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард.

Формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалося за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної ролі держави. І слід зазначити, що держава лиш частково поступилася своїми управлінськими позиціями. Тому неоліберальна модель суспільного розвитку закріпила за державою дирижистські функції.

Значним представником паризької школи неолібералізму є М. Алле. В його роботах французька неоліберальна модель набуває узагальненого вигляду. Основу моделі Алле складають наступні положення:

1. формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики;

2. ринкові, конкурентні відносини підпорядковуються загальносуспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Тому важелем збалансування має стати особлива форма державного планування, яка б не суперечила ринковим відносинам;

3. соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і залежить від успіхів ринкової економіки. Але в свою чергу і соціальну політику можна розглядати як чинник економічного розвитку.

Монетаризм – цілісна, загальна теорія, яка демонструє специфічний підхід до регулювання економіки, який полягає в обмеженні державного регулювання лише жорсткою грошово-кредитною політикою. Головний принцип цієї політики полягає в досягненні стабільних темпів приросту грошової маси, що на засадах ринкового саморегулювання покликано забезпечити зростання виробництва і високу зайнятість. Основними представниками монетаризму були Л. Мізес, М. Фрідмен, А Шварц.

Головними гаслами соціал-реформістського напрямку економічної думки були демократія, соціальна справедливість, висока суспільна мораль та гуманізм. З розвитком цивілізації ці гасла стають дедалі актуальнішими.

Питання для самодіагностики:

1. Проаналізуйте економічні наслідки Першої світової війни. Як вони вплинули на економіку індустріально розвинутих країн Світу?

2. У чому полягає суть планів Ч. Дауеса та О. Юнга? Якими були їх причини і наслідки?

3. Охарактеризуйте особливості протікання світової економічної кризи 1929-1933 рр. у провідних країнах світу.

4. Назвіть реформи «Нового курсу» президента Ф. Рузвельта.

5. Охарактеризуйте «старий американський інституціоналізм»: причини виникнення, предмет дослідження та основні напрямки.

6. У чому полягає новизна економічного вчення Дж. М. Кейнса у методологічному плані ?

7. Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса.

8. Визначте спільні риси та відмінності кейнсіанства і неокласицизму.

9. Історія виникнення, загальна характеристика та різноманіття теоретичних шкіл неолібералізму.

10. Досвід застосування неолібералів в економіці різних країн.

Проблемні питання:

1. Чи можна вважати «Велику депресію» однією з причин Другою світової війни? .

2. Чи можна вважати політику «Нового курсу» Ф.Рузвельта американським варіантом регульованого капіталізму?

3. Розкрийте зміст «кейнсіанської революції» в економічній теорії. Чому вона стала утворюючим фактором нового напрямку в економічній науці?

Теми рефератів:

1. Вплив Першої світової війни на економічний розвиток провідних країн світу.

2. Порівняльний аналіз «Нового курсу» та економічної політики фашистської Германії.

3. Проблеми реалізації програм економічного розвитку в міжвоєнний період (1918-1939 рр.).

4. Причини та наслідки мілітаризації економіки в 30-х рр. ХХ ст.

5. Сутність репараційних планів Ч. Дауеса та О. Юнга. Їх причини та наслідки.

6. Особливості розвитку економічної теорії післякризового періоду.

7. Загальна характеристика «старого американського» інституціоналізму: предмет дослідження, теоретичні напрямки та ідеї їх засновників.

8. Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса.

9. Теорія, політика і практика державного регулювання економіки.

10. Поширення і особливості кейнсіанства в різних країнах.

11. Внесок Кейнса в економічну науку.

12. Інвестиційна модель економічної рівноваги Дж. М. Кейнса.

13. Лондонська школа неолібералізму.

14. Теоретичні концепції Фрайбурзької школи ордолібералізму.

15. Чиказька школа монетаризму.

16. Особливості економічних поглядів кельнської школи.

17. Французька (паризька) школа неолібералізму. Дирижизм.

Тести:

1. Хто є автором поняття «мультиплікатор інвестицій»?

а) Дж. М. Кейнс

б) М. Фрідмен

в) Дж. Робінсон

г) Дж. Коммонс

2. Хто є засновником інституціоналізму?

а) Дж. Коммонс

б) Т. Веблен

в) У. Мітчелл

г) Дж. Робінсон

3. Який мирний договір, підписаний у 1919 р., офіційно завершив Першу світову війну?

а) Версальський договір

б) Лондонський договір

в) Амстердамський договір

г) Ліонський договір

4. Коли відбувалася «Велика депресія»?

а) 1923 - 1926

б) 1926 - 1929

в) 1929 - 1933

г) 1933 - 1936

5. Який план передбачав ліквідацію всіх форм контролю над економікою Німеччини і зниження суми репараційних виплат на 20 %?

а) план Маршалла

б) план Юнга

в) план Дауеса

г) план Гувера

6. Яким сферам Рузвельт приділяв найбільшу увагу з метою виведення держави з кризи?

а) кредитування і торгівля

б) промислове і сільськогосподарське виробництво

в) кредитування і сільськогосподарське виробництво

г) промислове виробництво і торгівля

7. Яку назву отримала французька школа неолібералізму?

а) дирижизм

б) ордолібералізм

в) монетаризм

г) немає правильної відповіді

8. Основним ідеологом англійської школи неолібералізму є:

а) Ф. Хайєк

б) М. Фрідмен

в) М. Алле

г) Л. Ерхард

9. Яка країна стала світовим лідером після Першої світової війни?

а) Англія

б) Франція

в) США

г) Італія

10. В якому напрямку економічної думки отримав теоретичне обґрунтування «Новий курс» Рузвельта?

а) неолібералізм

б) інституціоналізм

в) кейнсіанство

г) неокласицизм

Література:

1. Камерон Р. Краткая экономическая история мира. От палеолита до наших дней. / Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2001

2. Курс економічної історії: Навч. Посібник / За ред. С.І. Архієреєва, Н.Б. Решетняк. – Харків: ТОВ «Прометей-Прес», 2005. – 272 с.

3. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства: Навчальний посібник для вузів/ Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко, О.Д. Зубалій, В.І. Гринчуцький, Я.С. Глогусь, В.Л. Андрущенко, Л.А, Родіонова, О.В. Богоніс. За загальною редакцією заслуженого працівника народної освіти України професора Б.Д. Лановика. – К: Генеза, 1994. – 368с.

4. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – 6-те вид., перероб. і доп. – К.: Вікар, 2004. – 486 с. – (Вища освіта XXI століття).

5. Экономическая история мира. Том 4 / Под общ. ред. М.В. Конотопова. – М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2006. – 648 с.

6. История экономических учений (современный этап): Уч-к. / Под общ. Ред. А.Г. Худокормова. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 720 с.

7. История экономических учений: Учебное пособие для студентов высших экономических заведений. /Под ред. В.С. Автономова и др. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 700 с.

8. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник для вузов: 4-е изд. – М.: ИНФРА-М, 2000. – «Серия «Высшее образование» – 480 с.