Тема 8: Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні ( XIX – початок XX ст.)

8.1. Особливості розвитку господарства України.

8.2. Економічна думка в Україні у XIX – на початку XX ст.

Ключові поняття: сільське господарство, поміщицьке господарство, селянське господарство, Західна Україна, Східна Україна, промисловий переворот, аграрна реформа, товарно-грошові відносини, товарність продукції, монополізація, синдикати, акціонерна компанія, промислове піднесення, Столипінська аграрна реформа.

8.1. Особливості розвитку господарства України.

У ХІХ—на початку ХХ ст. територія України входила до складу двох імперій: Східна Україна була на землях Російської імперії, а Західна Україна—Австро-Угорської імперії. Економічний розвиток на цих територіях проходив неоднаково, що й і зумовило необхідність в окремому аналізі їх економічної історії.

Західна Україна складалася з трьох територій: Галичини і Північної Буковини, які в 1867 р. відійшли до Австрії, та Закарпаття, яке лишилося у складі Угорщини . Загальна площа Західної України становила понад 70 тис. км². з населенням понад 4,6 млн. українців, в тому числі: в Галичині—3850 тис. чол., на Північній Буковині—350,1 тис. чол., у Закарпатті —505,3 тис. чол.

Характерною рисою першої половини ХІХ ст. стало поширення на всіх землях Західної України товарно-грошових відносин, яке пов’язувалося з розширенням внутрішнього і зовнішнього ринків.

Галичина. Земля поділялася на домініальну (поміщицьку) — 47,1% всіх продуктивних земель, рустикальну (селянську) — 48,9% та вільну або сервітути (громадські володіння) — 4%, якою селяни могли користуватися спільно з поміщиками.

Серед феодальних повинностей основною була панщина, яка в 1845 р. досягала 156 днів на рік з повного лану і становила 83,2% всіх кріпосних повинностей; данина натурою; чинш (грошовий оброк) — 6% кріпосних повинностей. В 1820 р. загальна вартість повинностей поміщикам, державі і духовенству складала до 85% доходу сільського господарства. Крім того, селяни повинні були купувати певну кількість горілки та пива у своїх феодалів.

Характерною рисою цього періоду стає розширення фільварків за рахунок селянських земель. Ці дії призводять до того, що майже 41,1% усіх селян мають у своєму розпорядженні від 2 до 10 моргів землі (1 морг приблизно дорівнював 0,56 га). В сільському господарстві почала з’являтися наймана праця, але вона не набувала широкого розповсюдження.

В 20-30-х роках ХІХ ст. в домініях велику роль відігравало тваринництво — розведення коней та великої рогатої худоби. Але конкуренція з боку Росії та центральних регіонів Австрії призвела до занепаду цієї галузі в 40-х роках.

В той же час отримали подальший розвиток хліборобство та вирощування технічних культур, таких як льон, конопель, тютюн, картопля, овес. Крім того, вирощувалися такі кормові культури, як конюшина, віка, люцерна, які мали велике значення й для поліпшення структури ґрунту.

В промисловості розвивалися традиційні галузі: шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, полотняна, суконна, паперова, скляна тощо. Але початок промислового перевороту в деяких провінціях Австрії визвав занепад галицьких ремесел та мануфактур за винятком гуральництва та сірчаної промисловості.

Важливою галуззю в цей період стало цукроваріння. Підприємства цієї галузі вже належали до фабрично-заводського типу.

Але поступово процеси піднесення промисловості скінчилися і Галичина знову перетворилася на аграрний придаток Австрії, для якого характерними рисами стають екстенсивний шлях розвитку за рахунок розширення пасівних площ та посилення відробіткової ренти. Землеробство мало вівсяно-картопляний напрям, тому основна маса населення зовсім не споживала хліба і м’яса, що призвело до того, що в окремі роки першої половини ХІХ ст. смертність в Галичині перевищувала народжуваність.

Північна Буковина. Земля поділялася наступним чином: 27,75% —власність релігійного фонду, 27,18% — власність поміщиків, 41,9% — селянські землі, 2,8% — державні землі.

Серед основних феодальних повинностей була панщина, яка в 1848 р. становила 150 днів на рік; грошова та натуральна рента. Загальні повинності селян становили 69% прибутку, а державні податки — 13,6% прибутку селянського господарства.

Землі цього регіону Західної України були мало придатні до землеробства, тому найбільш поширеним було скотарство — розведення овець та великої рогатої худоби. Серед головних сільськогосподарських культур можна виділити кукурудзу й картоплю.

Які в Галичині, характерними рисами цього регіону стають зростання панщини та зменшення селянських наділів внаслідок зростання товарності поміщицьких господарств.

В промисловості розвивалися такі галузі, як залізоробна, гуральництво, поташне виробництво, видобування солі. В цих галузях існувало мануфактурне виробництво і лише подекуди розпочалося застосування машин. Широко застосовується вільнонаймана праця. Крім мануфактурного виробництва в містах існують цехи.

Таким чином, в цьому регіоні швидше розвивалася промисловість, а сільське господарство було на тому ж рівні, що й в Галичині.

Закарпаття. Було відсталим аграрним краєм, але з поширенням товарно-грошових відносин більше уваги стали приділяти переробці сільськогосподарської продукції. З цією метою подекуди в маєтках почали засновувати лісопильні і підприємства гірничодобувної промисловості, що потребувало упровадження парових машин і застосування найманої праці.

Як і по всій Західній Україні, в цьому регіоні проходить скорочення селянських наділів, що призводить до того , що на один селянський двір припадає приблизно 2 га орної землі і на три двори — одна голова робочої худоби.

94% усіх селян була закріпачена поміщиками і монастирями. Селяни повинні були відпрацьовувати панщину; віддавати поміщикам дев’яту частину від урожаю зернових, виноградників, худоби та бджіл; відбувати повинності та сплачувати податки державі.

Пожвавлення в промисловості, яка майже вся була зосереджена в руках поміщиків, привело до того, що мануфактурна промисловість почала переростати у фабрично-заводську.

Таким чином, можна зробити висновок, що в Західній Україні в першій половині ХІХ ст. почався розвиток капіталістичних відносин, який потребував негайного скасування кріпацтва. Вирішення цього питання було прискорено буржуазною революцією 1848 р. у Західній Європі. В першу чергу революційний рух в західноукраїнських землях охопив Галичину. Щоб послабити цей рух, уряд Австро-Угорщини 17 квітня 1848 р. видає закон, згідно з яким з 15 травня 1848 р. у Галичині:

1) скасовувалися селянські повинності;

2) держава повинна була компенсувати поміщикам 2/3 вартості повинностей. Причому 1/3 вартості повинностей компенсувалося за рахунок звільнення поміщиків від так званих « опікунських обов’язків » щодо селян (надання допомоги у разі епідемій та епізоотій, забезпеченням рекрутського набору і т. ін.);

3) сервітути (ліси, пасовища, луки, водоймища) залишалися власністю поміщиків. Якщо селяни бажали й надалі користуватися ними, то треба було укладати договір з поміщиком, в якому були б чітко визначені умови оплати за право користування сервітутами.

7 вересня 1848 р. Фердінанд І вимушений був підписати указ про скасування кріпосного права в Австрії, згідно з яким розширювалися права селян:

1) селяни оголошувалися громадянами держави, а не підданими поміщиків;

2) скасовувалася різниця між домініальними та рустикальними землями і селяни ставали власниками своїх земельних наділів;

3) скасовується право поміщиків на примусову купівлю в них горілки та пива селянами, але право пропінації лишається;

4) на сервітутах селяни отримали право збирати квіти в лісі та випасати худобу на толоці та стерні;

5) компенсація державою поміщикам 2/3 вартості повинностей селян була оцінена у 46,5 млн. римських злотих ( гульденів). На цю суму державою було випущено цінні папери (індемнізаційні облігації), вартість яких разом із щорічним 5% відсотком селяни повинні були виплачувати державі до 1943 р. Поміщики ж одержували не гроші, а 5-процентні облігації з погашенням протягом 40 років, починаючи з 1858 р.

За цим указом сума платежів селян становила 224 млн. флоринів, а з обов’язковим викупом права пропінації — 300 млн. флоринів.

На Буковині феодальні повинності скасував спеціальний акт від 1 липня 1848 р., згідно з яким селяни повинні були виплачувати 4 млн. флоринів до 1944 р.

У Закарпатті від панщини звільнялася лиши частина селян, яка повинна була виплатити 4,4 млн. флоринів.

Аналізуючи наслідки реформи 1848 р. на землях Західної України, можна відзначити, що зі скасуванням кріпацтва становище селян майже не поліпшилось, тому що їхні землі в користуванні зменшилися за рахунок сервітутів. Крім того, під час роздачі земель поміщики відбирали у селян більш родючі ґрунти.

Внаслідок цієї реформи поміщикам належало: у Галичині — 44,4% кращої землі, у Буковині — більше 53%, у Закарпатті —70%. Водночас розміри майже 70% селянських наділів становили менше 14 акрів, що ледве дозволяло прогодувати середню сім’ю. Малоземні або безземельні селяни при цьому зовсім не одержали землі.

Таким чином , земельна реформа 1848 р. не тільки зберігала великі землеволодіння в Західній Україні, але й надала поміщикам гарантовану щорічну сплату за втрату права на феодальні повинності. Всі ці пережитки феодалізму зповільнили розвиток товарно-грошових відносин в економіці Західної України.

Але, водночас, скасування кріпацького права мало й позитивні риси. По-перше, воно зробило селян власниками своїх земельних наділів. По-друге, розширився ринок вільної робочої сили, що привело до зростання товарності сільськогосподарського виробництва та початку промислового перевороту, тобто привело до посилення розвитку капіталістичних відносин на землях Західної України.

Західна Україна і після реформи 1848 р. залишалася аграрним краєм. Наприкінці ХІХ ст. в сільському господарстві Галичини й Північної Буковини було зайнято 75% всього населення, а в Закарпатті — 85%. Характерними рисами цього періоду була наявність великого поміщицького землеволодіння (більше 40% у Галичині й Північній Буковині і 70% — на Закарпатті) та недоторканність сервітутів. Починаючи з 80-х років ХІХ ст. все більшого значення набуває наймана праця, а також застосування машинної техніки та вдосконалених знарядь праці в сільському господарстві. Поліпшувалися також сівозміни та почали застосовуватися органічні та мінеральні добрива.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. великі поміщицькі землеволодіння почали переходити до рук підприємців, банків, багатих селян. Фільварки починають здавати в оренду. Так, наприклад, у Закарпатті було проведено так звану верховинську акцію — держава орендувала у поміщиків землю й здавала її в суборенду заможним селянам. У 1905 р. в Галичині і в 1909 р. на Буковині було видано закони про «рентові загороди», згідно з якими держава всіляко сприяла селянським господарствам фермерського типу.

Відбувалась соціальна диференціація селянства. Так, у Галичині заможних господарств було 5,1% (володіли 20,7% усієї землі), середняцьких — 14,6% і бідняцьких — 80%. У Північній Буковині — 4,5% (володіли 21.3%землі); 8,5%; 83% відповідно. У Закарпатті – 10% ( 23% всієї землі); 17%; 73% відповідно.

Зростання податків, аграрного перенаселення призвели до подальшого занепаду основної маси бідних господарств, що визвало значне зростання еміграційних процесів. Протягам 1890 — 1913 рр. із Західної України емігрувало до США, Канади, Бразилії, Аргентини, Австралії, Наддніпрянської України і на Балкани близько 1 млн. осіб.

Торговельне землеробство набуло регіональної спеціалізації: Галичина — зернове господарство, тютюн, мак; Північна Буковина —мак. На всіх територіях — картопля, промислове садівництво й товарне тваринництво.

Треба відзначити, що розвиток сільського господарства в поміщицьких маєтках відбувався швидше, ніж у селянських господарствах , більшість яких продовжувало зберігати напівнатуральне господарство. Для поліпшення становища певну роль в аграрних перетвореннях починають відігравати банки та кредитні товариства, але на початку ХХ ст. їхня діяльність починає носити в основному посередницький характер. Так, перед Першою світовою війною в Галичині діяло близько 1,3 тис. кооперативів, об’єднаних в союзи: Крайовий ревізійний союз у Львові, Руський ревізійний союз тощо. Вони не тільки скуповували продукцію у селян, але й постачали їм добрива, машини, сортове насіння, що сприяло залученню селянських господарств до ринку.

В другій половині ХІХ ст. промисловість в Західній Україні розвивалась дуже повільними темпами, тому що уряди Австрії та Угорщини за допомогою системи заходів зберігали на українських землях статус аграрно-сировинного придатку Австро-Угорщини: більш високі податки з підприємств, розташованих на Західній Україні; більш високі ціни на австрійські товари через недосконале митне законодавство; залежність значної частини західноукраїнських банків від австро-угорських банків; домінування в найбільш важливих галузях промисловості австро-німецького, угорського, англійського і французького капіталів.

Для цього періоду характерним був розвиток дрібної промисловості з низьким рівнем механізації. Із-за розвитку конкуренції з центральними районами імперії скорочується виробництво скляної, фаянсової, порцелянової, шкіряної, текстильної і паперової промисловості Галичини. Значний прибуток давали лише харчова промисловість, продукція борошномельної, спирто-горілчаної та тютюнової галузей, які йшли на експорт.

Найбільш розвинутими наприкінці ХІХ ст. були хімічна та буровугільна промисловість в Галичині та лісопильна промисловість в усіх регіонах Західної України. В Галичині розвивалося також сірникове, паперове та поліграфічне виробництво.

Подальшому розвитку торгівельних відносин сприяли посилення поділу праці та господарська спеціалізація регіонів. Поширенню товарних зв’язків між Східною й Західною Україною та Росією сприяли ярмарки та базари у Мукачеві, Ужгороді, Хусті та інших містах. При цьому з західноукраїнського регіону вивозили сільгосппродукти, нафту, іншу сировину і напівфабрикати, а імпортували в основному готові промислові товари.

Початок ХХ ст. відзначився подальшим розвитком фабрично-заводської промисловості, особливо в Галичині, за участю іноземного капіталу. Найшвидшими темпами розвивалася гірничодобувна промисловість, зокрема нафтова. В 1912 р. німецькі т англійські фірми об’єдналися в один концерн, який зосередив в своїх руках 1/3 видобутку нафти, володів усіма нафтопроводами Бориславсько-Тустановицького басейну і 4 (із 7) нафтоперегінними заводами. З 1913 р. до концерну приєднався і французький капітал.

Розвиток деревообробної промисловості сприяв тому, що Галичина стала одним із основних експортерів лісу на європейський ринок.

В 1912 р. в металообробній та машинобудівній галузях існувало 14 великих підприємств, які виготовляли залізничні і трамвайні вагони, парокотлове і насосне устаткування, сільськогосподарські машини тощо. Невелика частка цієї продукції йшла на експорт.

Хімічна промисловість була представлена лише нафтопереробними заводами.

Відсутніми були галузі складного машинобудування, тому ремонт складних машин здійснювався в Німеччині.

В цей же час в Галичині було побудовано ряд електростанцій, що сприяло подальшому економічному розвитку регіону.

Таким чином, слід відзначити, що в ХІХ — на початку ХХ ст. фабричне виробництво в Західній Україні було поширене, в першу чергу, у галузях видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна, озокеритна, соледобувна, паперова, тютюнова, цегельна промисловості тощо), що й визначило місце регіону в міжнародному поділі праці. Західна Україна залишалась внутрішньою колонією, дешевим ринком збуту й аграрним сировинним придатком фабричної промисловості Австро-Угорської імперії.

Східна Україна складалася з 9 губерній загальною площею 517 тис. км² і на кінець 30-х років ХІХ ст. мала поділ, показаний в таблиці 8.1.

Таблиця 8.1.

Поділ Східної України на кінець 30 - років ХІХ ст.

Територія	Губернії	Площа, тис. км2	Населення, тис. чол.	Частка українців, %
Лівобережжя (колишня Гетьманщина)	Чернігівська, Полтавська	92	2300	95
Правобережжя	Київська, Подільська, Волинська	170	3400	90
Південна ( Степова) Україна	Катеринославська, Херсонська, Таврійська	185	1000	65
Слобожанщина	Харківська	70	1000	Даних немає

Джерело: Чекушина Ю.М., Толстих І.В. Нариси з економічної історії України: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – С.62.

Територія Східної України поділялася на три частини:

1) Лівобережжя та Слобожанщина, в яких товарні відносини розвивалися дуже повільно, але згодом саме цей регіон перетворився на великий промисловий район; 2) Правобережжя, в якому товарні відносини розвивалися успішніше і в середині ХІХ ст. саме він став найбільшим з сільськогосподарських регіонів з розвинутою обробною промисловістю; 3) Південна (Степова) Україна, в якому найбільш успішно розвивалися капіталістичні відносини саме у товарному землеробстві і який у середині ХІХ ст. завдяки своїм чорноморським і азовським портам став найбільшим експортером товарного хліба і продуктів тваринництва.

Сільське господарство. Для землеробства Східної України характерним був зерновий напрямок. Основними зерновими культурами були пшениця, жито, овес і ячмінь. Але врожайність цих культур була дуже низька і становила 30—35 пудів з десятини, що було удвічі менше, ніж у Англії. Серед технічних культур вирощувався льон, конопель, хміль та тютюн. Але найбільш поширеним було вирощування цукрових буряків, які давали в 4 рази більший прибуток, ніж зернові. Значного розвитку набуло тваринництво — розведення великої рогатої худоби і овець. При цьому продукція вівчарства становила майже 60% загальноросійського виробництва вовни.

Розширення внутрішнього і зовнішнього ринків примусило поміщиків збільшувати товарне виробництво сільськогосподарської продукції. З цією метою поміщики починають розширювати посівні площі, вводять нові культури, намагаються раціоналізувати свої господарства на основі досягнень агрономії та агротехніки, переходять на багатопілля, широко застосовують найману працю та передову техніку. Видається економічна література («Труды вольного экономического общества», «Статистический журнал»), в якій пропагуються нововведення у сільському господарстві; створюються сільськогосподарські товариства.

Так, наприклад, засновник Харківського університету В.Н. Каразін у своєму маєтку в с. Кручик створив хімічну лабораторію, метеорологічну станцію, експериментальну польову ділянку, дав своїм кріпакам волю, видавав селянам гроші за роботу на своєму заводі і т. ін. Але уряд Олександра І примусив Каразіна дати письмове зобов’язання не займатися подібними справами , а незабаром його маєток був проданий «за борги з молотка». Це призвело до того, що більша частина українських поміщиків вважала доцільним підвищувати свої прибутки не за рахунок впровадження найманої праці, а за рахунок посилення економічного та позаекономічного примусу кріпаків.

В поміщицьких господарствах розвивалося промислове підприємство на базі кріпосницьких мануфактур. Значні доходи давали гуральництво (в 1859 р. в Україні налічувалася майже половина горілчаних крамниць Росії); цукроваріння (першу цукроварню заснував в 1824 р. на Київщині польський магнат Понятовський); суконна промисловість (виробництво сукна для потреб армії та флоту); поміщицьке машинобудування (виробництво сільськогосподарських машин та землеробного реманенту).

Більшість поміщиків не мала прибуткових підприємств і щоб поліпшити свої справи починає віддавати свої маєтки і кріпаків в заставу, іноді і не один раз. Так, на 1856 р. в Східній Україні було заставлено 23,9% поміщицьких маєтків і 53% ревізьких душ (селян-кріпаків).

Про кризу в першій половині ХІХ ст. кріпосного сільського господарства свідчить і те, що відбувається різке обезземелення селян. Так, якщо у другій половині ХVІІІ ст. селяни Лівобережжя користувалися майже 75% всієї землі, то напередодні реформи 1861 р.—лише 45,5%, Правобережжя — лише 37% орних земель.

Для цього періоду характерним є збільшення днів панщини, поширення місячної та урочної систем; зростання грошового оброку селян.

Якщо розглянути сільське господарство, то в першій половині ХІХ ст. воно ще не зазнало суттєвих змін, що призводило до низької товарності господарств ( доля селянських господарств в загальній масі товарного хліба була лише 10%). Товарне виробництво почало поширюватися лише у вигляді промислового городництва й садівництва.

Традиційними селянськими промислами Східної України були —чинбарство, кушнірство, колісництво, бондарство, виробництво полотна, сукна і т. ін. Новими промислами стають виробництво ряднини на продаж (зростав попит на мішки для хлібної та соляної торгівлі) та чумацтво, яке переросло в торговельно-візницький промисел (перевозки солі, риби, кам’яного вугілля, цукру, сала, хліба). Серед чумаків поступово формується прошарок підприємців, які володіли чумацькими валками і були водночас великими торговцями (А.Терещенко —родоначальник династії відомих цукрозаводчиків).

Промисловий переворот. В першій половині ХІХ ст. ремесло мало достатньо велику частку в промисловості. В більшості міст Східної України цехи ремісників поповнювалися особами з міщан і державних селян. Так, в 1861 р. тільки в Києві було 1500 майстерень, в яких працювало 8,5 тис. ремісників. Але поступово цехи занепадали, а їх місце займали мануфактури.

Зростала кількість промислових підприємств: в 1793 р.—200 (без гуралень), в 1835 р.— 649, а в 1860—2147. При цьому на перше місце виходять купецькі підприємства, які використовують не лише примусову працю (вотчинні та посесійні), а вільнонайману працю та машинне виробництво. Якщо в 1828 р. їх було 46,2% від загальної кількості мануфактур (без гуралень та броварень), то в 1861 р.— 94,2%. Особливість мануфактурного виробництва дореформеного періоду в Східній Україні полягала в тому, що 72% підприємств розміщувалася в селах, і тільки в Південній Україні всі підприємства розміщувались тільки містах.

Промисловий переворот у Східній Україні розпочався в 40-х роках ХІХ ст. в горілчаній та цукровій промисловостях.

В гуральництві початок промислового перевороту прискорив виробничий процес і збільшив вихід горілки з одиниці сировини майже втричі. Внаслідок процесу концентрації виробництва вогневі гуральні витіснилися більш ефективними паровими великими підприємствами.

В цукровій промисловості промисловий переворот розпочався з переходом на парову техніку. Вперше в Україні і Росії цю техніку впровадили в 1843 р. купці Яхненки й Симиренки. Вони ж з 1850 р. почали виробляти й машинне обладнання для парових цукроварень. Найшвидше технічний прогрес відбувався на Правобережжі, повільніше – на Лівобережжі. В 1860 р. цукрова промисловість України давала 81% загальноросійського видобутку цукру. Найбільш ефективними були підприємства купців Яхненків, Симиренків, Терещенків.

В видобувній промисловості видобували глину (Чернігівщина), вапно та крейду (Новоросійська губернія й Лівобережжя), вугілля (Катеринославська губернія і Донбас).

Значна увага приділялась розширенню металообробної промисловості. В 1833 р. купець Федоров побудував в Харкові чавуноливарний завод. А наприкінці 50-х років в Східній Україні вже працювало 11 чавуноливарних та 32 залізоробних заводи.

Машинобудівна галузь розвивалася швидкими темпами. Так, машинобудівних заводів в 1846 р. було 4, в 1854 р.— 8, а в 1863 — 25.

На кінець дореформеного періоду за офіційною статистикою 1860 р. загальна кількість фабрик та заводів (без гірничих, винокурних підприємств та млинів) в Східній Україні складала 2709, а кількість робітників — 85,1 тис. осіб.

До особливостей промислового перевороту в Східній Україні слід віднести:

1) його повільний характер;

2) розпочався не з капіталістичної, а з кріпосної, поміщицької мануфактури;

3) процес нагромадження капіталу відбувався повільними темпами;

4) дуже вузький ринок робочої сили, бо майже 60% селян були кріпаками;

5) вузький внутрішній і сировинний ринки країни.

Промисловий переворот заклав основи майбутнього індустріального розвитку Східної України.

Внутрішня та зовнішня торгівля. Завдяки промисловому перевороту та розвитку товарно-грошових відносин розширюються як внутрішній, так і зовнішній ринки. Велику роль у розвитку торгівлі відіграють ярмарки. В 40-х роках ХІХ ст. 50% усіх ярмарок Російської імперії припадає на Україну. Ярмарки підтримували зв’язки між окремими регіонами України, України з регіонами Росії, України з зовнішніми ринками. Найважливішими ярмарками були Контрактова (Київ); Хрещенська, Успенська та Покровська (Харків); Георгіївська (Єлисаветград) ; Петропавлівська (Катеринослав).

Східна Україна експортувала: зерно, особливо пшеницю, — в Туреччину, Грецію, Італію, Францію, Англію; сало; прядиво; вовну; льняне насіння; тютюн; масло; щетину; кінський волос; мед; віск; рибу та ін.

В 1817 р. уряд надав Одесі право порто-франко (безмитний імпорт всіх іноземних товарів), продаж цих імпортних товарів в Одесі також був безмитний. Це призвело до гальмування промислового розвитку, в першу чергу, самої Одеси і всієї Південної України. Тому, в 1859 р. порто-франко в Одесі було ліквідовано.

На внутрішній ринок Російської імперії Східна Україна постачала 54% свого експорту, а 46% — йшло за кордон. Імпорт розподілявся відповідно 77% і 23%. Таким чином, Україна мала позитивний торговий баланс як з регіонами, так і з закордоном.

У Російській імперії (Східній Україні) об'єктивні умови для ліквідації кріпосного права виникли лише у другій половині ХIX ст. на відміну від Західної України (перша половина ХIX ст.). Необхідність реформ була зумовлена наступними причинами:

1) посилення селянського руху проти поміщиків (повстання чугуївських військових поселенців; "Київська козаччина" та ін.);

2) кризовий стан поміщицького господарства (різке зниження техніко-економічних показників, дедалі більший розвиток товарно-грошових відносин);

3) гальмування розвитку промисловості, яка потребувала вільної робочої сили. Крім того, ринок збуту промислових товарів був незначним внаслідок низької купівельної спроможності більшості населення країни - селян;

4) усвідомлення більшістю пануючого класу, що кріпосництво призводить до значного відставання Росії (Східної України) від розвинутих країн світу;

5) поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) як результат воєнного та техніко-економічного відставання від провідних країн світу.

Олександр II змушений був провести ряд реформ, спрямованих насамперед на скасування кріпацтва. За його словами: "Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки воно буде відмінене знизу". 19 лютого 1861 року цар підписав "Положення щодо селян, які вийшли з кріпосної залежності", яке містило 17 законодавчих актів і набуло силу закону, а також Маніфест про звільнення селян. Згідно з цими документами: 1) скасовувалося кріпосне право; 2) селяни та дворові люди ставали особисто незалежними і мали певні громадські права — позбавлялися позаекономічних форм примусу, мали право володіти рухомим та нерухомим майном, торгувати, займатися підприємницькою діяльністю, продавати свою робочу силу і т. ін.; 3) зберігали право на користування земельними наділами із збереженням повинностей до повного викупу землі у поміщиків.

Хоча реформа 1861 р. і сприяла подальшому розвитку капіталістичних відносин у Східній Україні, але методи її проведення були грабіжницькі:

1) певні категорії селян (дворові та місячники) польових наділів не отримали зовсім;

2) відбулося значне скорочення селянських наділів залежно від якості землі та регіонів: у Полтавській та Катеринославській губерніях — до 40 %, в Харківській — 31%, на Правобережжі — майже вдвічі. "Відрізки" селянських наділів на користь поміщиків включали не тільки ріллю, а й більшість угідь — луки, випаси, водопої тощо. Ліси ж повністю належали поміщикам;

3) викуп наділів фіксувався в "уставних грамотах" впродовж двох років, після чого селяни переходили у "тимчасовозобов'язаний" стан. Викупна сума поділялася на дві частини: 20% сплачували селяни, а 80% — держава у вигляді цінних паперів під 5% річних. Селяни повинні були виплачувати державі суму викупу (разом із щорічними відсотками) впродовж 49 років;

4) впродовж тимчасовозобов'язаного стану (до повного викупу) селяни повинні були нести всі повинності — панщину (40 чоловічих та 30 жіночих днів на рік); платити подушну подать; відбувати рекрутську повинність та ін. Припинення тимчасовозобов'язаного стану і завершення викупу в обов'язковому порядку було припинено лише через 20 років в 1881 році (на Правобережжі значно раніше — в 1863 році). Остаточне звільнення селян відбулося лише з 1 січня 1907 року, при цьому вони сплатили казні майже 3 ринкових вартості одержаної землі (приблизно 230%).

В 60-70-ті роки ХIX ст. царський уряд слідом за аграрною реформою здійснив ще низку реформ, які також сприяли подальшому розвитку капіталістичних відносин у Східній Україні, — земська, місцева, судова, освіти, військова.

Усі реформи цього періоду сприяли зламу феодальних відносин, дали змогу завершити промисловий переворот та сформували соціальні групи ринкової економіки.

В аграрному секторі економіки України розвиток ринкових відносин в пореформений період призвів до того, що земля перетворилася на товар, а на першому місці серед продавців стали дворяни. Так, у 1877-1905 рр. на Півдні України до інших станів перейшло 49,4% загальної площі дворянських земель, на Лівобережжі — 39,47%, а на Правобережжі — 16,17%. Усього за цей період в Східній Україні поміщики продали майже третину загальної площі своїх землеволодінь.

Продаж землі й зростання її вартості збільшився після організації в 1882 році Селянського поземельного банку, який скуповував поміщицькі землі з метою їх наступного продажу селянам.

В пореформений період з'явилися нові явища в поміщицькому господарстві за рахунок широкого впровадження нових удосконалених знарядь праці, машин та механізмів. Цьому сприяли імпорт західноєвропейської сільгосптехніки та технічний прогрес вітчизняного сільськогосподарського машинобудування. Найуспішніше цей процес проходив в Степовій Україні, де починають виникати так звані економії, які мали по кілька тисяч десятин землі, виробляли продукцію на експорт і були засновані на найманій праці. Завдяки цьому врожайність зернових збільшилась у 1,7 рази, картоплі – в 2,5 рази, а виробництво цукрових буряків – в 20 разів.

Вільнонаймана праця найбільш поширена була в Степовій Україні, на другому місці було Правобережжя і на останньому – Лівобережжя.

Значно посилилася диференціація селянства. Так, за переписом 1871 року заможних селян (куркулів) було 15,8% дворів, середніх – 56,8% і бідних – 27,4%.

Поміщицьке і селянське землеробство в Східній Україні мало суто зерновий напрямок, що, в першу чергу, було викликане зростанням попиту на зерно на внутрішньому та зовнішньому ринках. На кінець 90-х років ХIX ст. їм займалося 87,5% українського населення. Саме в цей час збільшуються посіви картоплі, яка вживалася селянами для їжі та була кормовою базою селянського тваринництва, а для заможного селянства картопля була ще й сировиною промислового гуральництва.

В пореформений період чітко визначились спеціалізовані райони товарного землеробства: Степова Україна – зернове господарство, виробництво льону-кудряша (основна олійна культура); Правобережжя – вирощування цукрових буряків, тютюну. В 1896-1990 рр. експорт пшениці та ячменю зі Східної України зріс у 5,2 рази.

В 1870-1900 рр. в продукції тваринництва значно зменшилась кількість худоби (овець і волів), але зросло поголів’я коней, значна частина яких експортувалась. На експорт йшли також птиця, яйця та вершкове масло.

У пореформений період в Східній Україні завершився промисловий переворот, який характеризувався зміною мануфактурних підприємств на фабрики і заводи, обладнані паровими двигунами.

Велику роль у розвитку підприємництва в Східній Україні відіграло будівництво залізниць. У 60-70-ті роки залізниці будувалися приватними акціонерними компаніями, прибуток яких становив 5% на вкладений капітал. Першими залізницями були Одеса-Балта (1866 р.), Курсько-Київська (1870 р.), Київ-Одеса (1871 р.), Донецька та Єкатерининська (1884 р.). Залізниці сприяли розвитку внутрішнього ринку та посилювали зв’язки із зовнішнім світом. Великими залізничними вузлами були Харків, Київ, Кременчуг, Катеринославль та Одеса.

Відбувався розвиток річкового транспорту. Так, до 1890 року на Дніпрі, Дністрі та Південному Бузі було 220 пароплавів. Збільшувався і морський торговельний флот, але основна маса зовнішньоторговельних вантажів (92%) перевозилася наприкінці ХIX ст. іноземними судами.

Через південні порти експортувалися худоба та різноманітна продукція тваринництва, цукор, спирт, сукно, канати, мило, хліб ( 60-70% загальноросійського хлібного експорту). Імпортувалися колоніальні товари, вина, машинне обладнання, промислова сировина, залізо, чавун, сталь, кам’яне вугілля, бавовна.

В пореформений період в Східній Україні створюється новий вугільно-металургійний центр: Донбас - Криворіжжя. У Донбасі зосереджується до 70% всеросійського видобутку вугілля. У 1872 році тут було засновано першу акціонерну компанію «Гірниче і промислове виробництво на Півдні Росії», а вже на початок 1900 р. таких компаній вже було 20, більшість з них належало іноземному капіталу, в основному французькому та бельгійському. Вугільна промисловість була найбільш концентрованою галуззю: у 1900 р. 21 фірма видобувала 74,7% вугілля, в них працювало 66,2% працівників та зосереджувалось 76% усіх потужностей механічних двигунів. Але техніка Донбасу залишилась відсталою, механізація становила лише 0,5%, бо робоча сила була дуже дешевою.

У 1872 році англієць Юз побудував у Донбасі завод, для чого було засноване акціонерне «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного, стального і рейкового виробництва». На початок 1900р. в Донбасі і Кривому Розі працювало вже 17 великих чавуноливарних заводів, на яких вироблялось майже 60% чавуну.

Центрами сільськогосподарського машинобудування були Харків, Запоріжжя, Одеса, Бердянськ, Херсон, Миколаїв, Київ. Протягом 1876-1900 рр. виробництво сільськогосподарських машин збільшилось в Східній Україні в 12 разів. При цьому усі великі заводи належали іноземцями. Так, завод Грієвза (Бердянськ) був найбільшим підприємством Європи з виготовлення жаток.

Центрами транспортного машинобудування були Харків, Луганськ, Миколаїв. Але майже 50% складних сільськогосподарських машин доводилося ввозити з Росії.

Однією з найбільш розвинутих галузей господарства Східної України була харчова промисловість, до складу якої входили цукроварна, спиртова, тютюнова, борошномельна та олійна галузі. Серед них найбільш поширеною була цукрова промисловість, в якій в 1866-1870 рр. було засновано 11 акціонерних товариств, а у 1871-1875 рр. – ще 24 акціонерних товариства. У 1885-1886 рр. в зв’язку з розширенням виробництва цукру ціни на нього почали падати, тому в 1887 р. було створено цукровий синдикат «Продцукор», який був одним з перших монополістичних об’єднань в Україні і Росії. В 1893-1894 рр. синдикат об’єднував 93,5% усіх цукрових заводів Російської імперії, а 8 цукрозаводчиків (Бобринські, Браницький, Потоцький, Терещенко, Харитоненко та ін.) зосередили в своїх руках 37,9% виробництва цукру-піску в Російській імперії. Синдикат контролював ціни на цукор, частка його за демпінговими цінами продавалася за кордоном.

Борошномельна промисловість інтенсивно набувала розвитку в Київській, Подільській та Катеринославській губерніях.

Найвища концентрація винокуріння була на Київщині, Харківщині та Поділлі.

В період формування ринкових відносин в другій половині XIXст. промисловість і торгівля вимагали великих коштів, тому у 1860 році в Росії був заснований Державний банк. В Україні діяли три його контори (Київ, Одеса, Харків) та 20 відділень в інших містах Східної України. Спочатку левова доля коштів йшла на підтримку поміщиків, але, починаючи з 90-х років, банк почав, в першу чергу, обслуговувати великих підприємців харчової промисловості (цукрова, спиртова та борошномельна галузі), що сприяло подальшому процесу концентрації виробництва й торгівлі.

В Україні діяли також 7 філій Дворянського банку (заснований урядом у 1882 році) та 9 – Селянського банку (заснований у 1885 році). Селянський банк допомагав поміщикам вигідно продавати свої землі селянам. За кредит селяни сплачували 7,5 - 8,5% річних. Дворянський банк надавав довгострокові позики поміщикам під заставу земель під низькі відсотки. Таким чином, обидва банки надавали іпотечні кредити, але на користь поміщиків.

У 60-ті роки з’являються нові форми кредитних установ – приватні акціонерні банки, міські комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства та ін.. До 1873 р. в Україні діяли 10 з 39 акціонерних банка Російської імперії. Крім того, діяли також міські та приватні земельні банки.

Таким чином, можна зазначити, що банківська система сприяла розвитку товарно-грошових відносин в Східній Україні в пореформений період.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Східній Україні збільшується кількість нових підприємств, посилюється, завдяки банківсько-кредитній системі, концентрація виробництва, відбувається зрощення промислового капіталу з банківським (утворення фінансового капіталу) та виникають чисельні монополістичні об’єднання.

В 1902 році в Україні було засновано найбільший синдикат «Продамет», до якого входило 12 підприємств і який зосередив в своїх руках 2/3 виробництва заліза та сталі Південної України. Синдикат вів жорстку боротьбу з підприємствами – аутсайдерами, встановлював на внутрішньому ринку монопольно високі ціни, для чого штучно скорочував виробництво. Водночас, на зовнішньому ринку товари продавалися синдикатом за більш низькими цінами. У 1913 р. синдикат продавав приблизно 80-100% виробів металургійних заводів Росії і об’єднував близько 30 підприємств, з них 17 – у Південній Україні.

Невпинно зростали процеси концентрації виробництва і в кам’яновугільній промисловості. З 1910 по 1914 роки 14% підприємств цієї галузі виробляли 75% усієї продукції.

У 1903 році були засновані монополістичні об’єднання «Продаруд» та «Продвагон». В 1904 році 18 вугільними підприємствами було створено вугільний синдикат «Продвугілля», на який припадало до 75% усього видобутку вугілля в Донбасі. Цей синдикат було створено і фактично він керувався французьким фінансовим капіталом.

Таким чином, металургійна, кам’яновугільна, цукрова («Продцукор» - 1887 р.) та інші галузі промисловості на початку XX ст. вже були монополізованими. Велику роль у виникненні й розвитку монополії відігравали акціонерні товариства. Так, у 1905 році в цих галузях вже не було жодного великого підприємства, яке б не входило в акціонерну компанію.

Характерною рисою цього періоду є посилення впливу держави на діяльність монополій. Політика уряду на чолі з С.Ю.Вітте всіляко сприяла припливу іноземного капіталу через впровадження в Росії золотого стандарту, який гарантував іноземним інвесторам стабільність в їхній діяльності. Крім того, в торгівлі було запроваджено політику протекціонізму: у 1891 році було встановлене мито на іноземні товари в розмірі 33% їх вартості, а деякі товари обкладалися майже заборонним митом. Водночас вводилося незначне експортне мито.

В період промислової кризи 1900-1903 рр., яка охопила металургійну та кам’яновугільну промисловість, уряд надавав через Державний банк велику допомогу підприємцям – кредитував заводи, купував їх облігації та ін. Крім того, в період піднесення 1910-1913рр. уряд розпочинає підготовку до війни і вкладає капітали в будівництво воєнних заводів і шляхів сполучення.

Значних змін набули і форми торгівлі на внутрішньому ринку Східної України. Замість сезонних ярмарків у великих містах створюються торговельні фірми з мережею стаціонарних магазинів та складів, формуються й товарні біржі, які спеціалізуються на хлібі, металі, будівельних матеріалах, тощо.

Можна стверджувати, що наприкінці XIX – на початку XX ст. Східна Україна була для Російської імперії основним постачальником продукції видобувної та металургійної промисловості, цукру і товарного зерна, сільськогосподарських машин, тютюну та ін.

Щодо розвитку наприкінці XIX – на початку XX ст. в аграрному секторі економіки Східної України, то треба відзначити, що, незважаючи на успіхи в землеробстві, Україна залишилася краєм з відсталим сільським господарством з використанням середньовічних знарядь праці в більшості селянських господарств. Складні машини та удосконалені знаряддя праці мали змогу придбати та використовувати в своїх хазяйствах лише поміщики та заможні селяни. Головною ж системою землеробства продовжувало залишатись трипілля, а в Степовій Україні подекуди ще залишався переліг. Все це призводило то виснаження ґрунту й зниження родючості землі і, як наслідок, до низьких врожаїв. Товарність сільського господарства також залишалася дуже низькою, бо майже 2/3 усієї продукції споживалося в самих господарствах.

На початку XX ст. різко посилилися процеси спеціалізації окремих регіонів Східної України: Степова Україна – капіталізація зернового господарства; Правобережжя (частково і Лівобережжя) – технічні культури (цукрові буряки, картопля, тютюн). Виходячи з цього, поміщики Степової України були аграріями, а Правобережжя і Лівобережжя – аграріями і промисловцями, які будували багато цукрових та спиртових заводів та інші підприємства. Полісся (Волинь і Чернігівщина) було найвідсталішим сільськогосподарським районом, в якому переважна кількість поміщицьких господарств були дрібними і господарство велось шляхом відробітку. Тут займалися вирощуванням жита, вівса, гречки, пшениці (в основному на експорт), тютюну та картоплі.

Таким чином, на початок XX ст. аграрне питання в Східній Україні, як і по всій Російській імперії, залишалось невирішеним остаточно. Тому уряд того часу на чолі з С.Ю. Вітте починає роботу з підготовки нової аграрної реформи, проте довершив цю справу вже його наступник П.А. Столипін, ім’ям якого вона й була названа.

Початком Столипінської аграрної реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких положень чинного закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування», в якому скасовувався закон 1893 р. про непорушність громади. На початок реформи усі громади поділялися на 2 категорії:

1. громади, в яких переділів землі не було протягом останніх 24-х років. Селяни цієї категорії громад відразу ж проголошувалися власниками землі, незалежно від їх бажання;

2. громади, в яких переділи громадських земель мали місце. Ліквідування громад для цієї категорії відбувалося при згоді 1/3 селянських дворів, після чого домовласники ставали особистими власниками землі.

Повністю закон набув чинності після його затвердження 14 травня 1910 р. в Державній Думі. У травні 1911 р. було видано «Положення про землеустрій», згідно з яким шляхом ліквідації черезсмужжя створювалися відрубні (якщо садиба селянина залишалася в селі) та хутірські (якщо селянин переносив на свій наділ і садибу) господарства. В Східній Україні найбільш поширеними були хутори, а в інших регіонах Російської імперії – відруби.

З метою попередження спекуляції землею закон 1910 р. передбачав заборону продажу землі не селянам та іноземцям, а також обмеження, згідно з яким дозволялося скуповувати не більше 4 - 6 наділів. Після реформи в індивідуальну власність перейшли землі до 52 % селян Правобережжя , до 42 % — у Степовій Україні, до 17% — Лівобережжя. Було утворено 440 тис. хуторів.

Кредитна допомога селянам надавалася Селянським поземельним банком (створений у 1882 р.). У 1913 р. серед покупців землі було приблизно 80% селян-одноосібників, яким банк надавав певні пільги. Позички під купівлю землі надавалися банком селянам терміном на 55,5 років у розмірі 95% від купівельної ціни, під хутори – у розмірі 100%, тому основна маса селян не могла користуватися цими позиками.

Велике значення у Столипінській реформі відводилося переселенській політиці з метою скорочення соціального напруження та аграрного перенаселення. Переселення селян відбувалося у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу та Середньої Азії.

Переселенці отримували від уряду певні пільги: 1) звільнення від податків на 5 років; 2) безвідсоткові позички розміром 100 - 400 крб. з відстрочкою сплати на 3 роки. Проте внаслідок поганої організації переселенської кампанії багато селян повернулися назад. Так, у 1911 р. в Східну Україну повернулося 68,5% переселенців.

Аналізуючи Столипінську аграрну реформу, можна стверджувати, що, не дивлячись на ряд недоліків, наслідки її були досить успішними:

1) значно зросла частка селянських посівів; 2) здійснюється перехід до інтенсивних методів господарювання; 3) зростає врожайність; 4) збільшується товарність сільського господарства; 5) посилюється роль кооперативів — кредитних, виробничих, збутових, споживчих. Утворюються перші кооперативні союзи, створюється Київський кредитний банк (Союзкредит) і т. ін.

Але в цілому ж, реформування аграрного сектору не було закінченим, бо більшість господарств розвивалися екстенсивним шляхом, а урожайність, хоча і збільшилась, та була вдвічі нижчою, ніж у Франції та втричі – ніж у Німеччині. Велика ж сільськогосподарська техніка та мінеральні добрива вживалися лише у великих спеціалізованих господарствах.

Щодо розвитку промисловості цього періоду, то реформа привела до: 1) значного розвитку обсягів виробництва в тих галузях, які мали зв'язок з аграрними перетвореннями; 2) відбуваються процеси подальшої монополізації цих галузей та акціонування підприємств; 3) зростання виробництва промислової продукції для задоволення потреб внутрішнього ринку; 4) зростання виробництва в тих галузях, які були слаборозвинутими в дореформений період ( наприклад, промисловість будівельних матеріалів) і т. ін.

Таким чином, економіка в Східній та Західній Україні наприкінці XIX – на початку XX ст. продовжувала зберігати колоніальний характер.

8.2. Економічна думка в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.

Соціально-економічна думка в дореформений період. Серед ідеологів дворянства, які виступали за подолання економічної відсталості країни шляхом реформ, треба відзначити погляди В. Н. Каразіна. Каразін Василь Назарович (1773 - 1842) народився в Богодухівському районі Харківської області. Він — відомий вчений, громадський діяч, засновник Харківського університету. Його соціально-економічні погляди були надруковані в 98 наукових публікаціях.

Щодо кріпосництва Каразін відстоював дворянсько-ліберальну позицію, а його проект був варіантом так званого "прусського (поміщицького) шляху розвитку капіталізму в землеробстві". Так, він вважав за необхідне ліквідувати панщину і замінити її грошовим оброком, надати селянам право власності на землю на основі приватного володіння, безземельних селян пропонував переселити на вільний степовий простір та ін. Але при цьому слід зазначити, що він не висував вимог щодо повної ліквідації кріпосного права, а виступав за поступову відміну панщинно-кріпосницької системи шляхом державних реформ у країні.

Особливу увагу Каразін приділяв розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, при цьому вважав, що експортувати країна повинна не сировину, а готову продукцію. На його думку, розвиток зовнішньої торгівлі є економічною умовою незалежності країни. У зв'язку з цим Каразін наполягав на активній ролі держави в сприянні зростанню вітчизняної промисловості шляхом надання податкових пільг підприємцям. Пропонував ширше залучати для розвитку промисловості іноземний капітал.

Каразіним запропоновано ряд реформ у фінансовій політиці, для чого він розробив теорію стійкості курсу валюти та грошового обігу.

Глибокий аналіз кризового стану економіки дореформеного пері­оду міститься в працях видатного українського економіста і статистика Журавського Дмитра Петровича (1810-1856), головною роботою якого є "Статистичний опис Київської губернії" (1852) в трьох томах. На прикладі Київської губернії автор за допомогою статистичного матеріалу показав стан і перспективи розвитку основних галузей промисловості. При цьому він довів, що занепад поміщицьких підприємств у 30-40-х pоках ХІХ ст. був обумовлений застосуванням малопродуктивної кріпацької праці.

Для розвитку внутрішнього ринку, на-його думку, необхідно було як сприяти поліпшенню якості продукції дрібних виробників, бо тільки її може придбати більша частина населення країни, так і розвивати велику промисловість. Але перевагу слід віддавати підтримці дрібного власника.

Економічні ідеї пореформеного періоду. Головними питаннями пореформеного періоду є питання про розвиток капіталізму взагалі та про шляхи його розвитку в сільському господарстві зокрема.

Саме в цей час в Україні особливого розвитку набули так звані "громади", в яких зосередився український народний рух. Громади відносяться до ліберально-буржуазного напрямку соціальної думки, а в офіційних документах того часу громадівців називали українофілами.

Діяльність громад мала в основному культурницький характер, тобто головними питаннями в них були вивчення сучасного й минулого України, етнографія, видання літератури українською мовою. Всі ці питання, а також матеріали з розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі та інші розглядалися на сторінках журналу "Основа". Офіційним редактором його був В. Білозерський, активну участь у виданні журналу брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяковський, Т. Рильський.

Чільне місце в розвитку демократичної думки в Україні належить Драгоманову Михайлу Петровичу (1841 - 1895) — українському мислителю, історику, публіцисту, етнографу, літературному критику.

Драгоманов — один із організаторів "Київської громади" ("Старої громади"); керівництво "Народної волі" вважало його своїм представником за кордоном. У Женеві Драгоманов видавав журнал «Громада».

У своїх публіцистичних роботах він викривав антинародну суть самодержавства, закликав всі народи Росії об'єднатися в боротьбі проти нього. Розвивав українську ідею — закликав до возз'єднання українських земель, виступав за розвиток національної культури, за право українського народу користуватись рідною мовою, розробляв питання історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. Головним для себе вбачав невтручання ні в яку практичну революційну діяльність, а обмежувався тільки літературною роботою.

В економічних питаннях Драгоманов велику увагу приділяв пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. вважав позитивною, але підкреслював її антинародну спрямованість. У результаті реформи феодальних відносин не було скасовано, вони були переплетені з капіталістичними відносинами.

На відміну від народників Драгоманов не заперечував капіталістичного розвитку країни, вважав, що Росія вже стала на цей шлях, при цьому вбачав як позитивні, так і негативні наслідки капіталізму. Але майбутнім ладом вважав не капіталізм, а соціалізм, при цьому заводи, фабрики й продукти праці повинні бути власністю робітничих громад, а земля та продукти сільськогосподарського виробництва — власністю сільських громад. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, але не заперечував і революційного шляху. Водночас вважав, що вирішувати соціальні проблеми треба шляхом політичних свобод, прогресу культури та науки.

Драгоманов був прихильником класичної політекономії, високо цінував теорію К. Маркса, але сам не був марксистом. Вважав за необхідне створити політекономію, яка була б зрозумілою широким колам населення.

Одним із представників революційно-демократичного напрямку суспільної думки був Подолинський Сергій Андрійович (1850 - 1891). Він закінчив Київський університет. В студентські роки входив до гуртка Зібера, співпрацював з П. Лавровим (одним із ідеологів російського революційного народництва); був активним учасником "Київської громади".

Як народник, Подолинський відстоював інтереси селянства. Соціальні перетворення в країні пропонував вирішувати шляхом революційним; на його думку, рушійною силою виступатиме не особа, не герой, а народ, селянство.

Нове суспільство, за С.А. Подолинським, — це суспільство громади, в якому засоби виробництва та земля належатимуть не державі, а громадам, які він розподіляв на промислові та землеробські. Розподіл суспільного продукту в новому суспільстві буде здійснюватись на основі бартеру, без товарно-грошового обігу.

На відміну від народників Подолинський констатував наявність у Росії та в Україні капіталізму, аналізував різні стадії його розвитку в економіці України. Він популяризував окремі категорії економічного вчення К. Маркса, зокрема теорію додаткової вартості. Найкращим способом виробництва вважав соціалізм.

У науково-теоретичній діяльності особливу увагу приділяв проблемі виробництва додаткового продукту, додаткової вартості, прибутку, сутності заробітної плати та ін. Дав науково-природниче тлумачення процесу праці, яке зараз називається "законом Подолинського"(за допомогою людської праці можна зберігати і накопичувати сонячну енергію).

На Галичині розвиток революційно-демократичної суспільної думки був представлений в роботах О. Терлецького, В. Навроцького, М. Павлика, І. Франка та ін.

Навроцький Володимир Михайлович (1847 - 1882) закінчив юридичний факультет Львівського університету. Відомий як публіцист, етнограф, економіст-статистик. Його називають першим дослідником економіки Галичини.

Найбільшу увагу приділяв аграрному питанню, спостерігав за розвитком капіталістичних відносин у Галичині, виступав проти залиш­ків середньовічних форм господарювання.

Франко Іван Якович (1856- 1916) — письменник, публіцист, вчений, громадський діяч. Жив у Східній Галичині. Великий вплив на формування його світогляду мали твори О. Герцена, М. Чернишевського, соціалістів-утопістів, Дж. Мілля та передових політекономістів Заходу. Франко був прихильником ідей К. Маркса, першим переклав на українську мову окремі розділи "Капіталу".

Політичній економії Франко відводив одне з головних місць у системі загальноосвітніх наук. Він викладав цей курс в гуртках самоосвіти львівських робітників. Саме Франко вніс в українську економічну думку марксистські категорії політекономії для дослідження капіталістичних відносин, а також розробив українську наукову політекономічну термінологію. Він найбільшу увагу приділяв розробці таких категорій, як капітал, товар, додаткова вартість, заробітна плата та ін.

У вирішенні земельної проблеми Франко обстоював ідею націоналізації землі шляхом державного викупу з подальшим орендним способом її обробки у вигляді індивідуальних, сімейних або суспільних господарств.

Проблему переходу від капіталізму до нового майбутнього суспільства, на думку Франка, не можна вирішувати революційним шляхом; він рішуче виступав проти диктатури пролетаріату, розглядаючи її як насильство одного класу над іншим. Основною господарською одиницею при соціалізмі Франко вважав громаду, заперечуючи при цьому роль централізованого керівництва.

До економічної програми І. Франка також входило звільнення українського народу від колоніального поневолення і возз'єднання всіх українських земель в єдиній державі.

Як і в Росії, революційне та ліберальне народництво в Україні виникло й існувало одночасно. Ліберальне народництво не висувало питання про селянську революцію, критикувало капіталізм та протиставляло йому дрібне виробництво селян і ремісників, особливо різні форми кооперації. Представниками ліберального народництва були П.Червинський, О. Шлікевич, В. Варзар, О. Русов та ін.

Розвиток політичної економії в Україні. Економічна наука в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. була зосереджена в університетах. Зміни в економіці в пореформений період дали поштовх подальшому розвитку політичної економії. Велике значення мало створення лекційних курсів, які читались в усіх університетах України. В цих курсах розглядалися такі питання, як предмет і задачі курсу, сутність економічних категорій, роль і значення політичної економії в розвитку народного господарства та ін.

Наприкінці XIX ст. в Україні було 5 університетів: Харківський, Київський та Одеський (входили до складу Східної України), а Львівський та Чернівецький — до складу Австрійської імперії.

Першим університетом на Україні був Імператорський Харківський університет, заснований у 1805 р. В. Н. Каразіним. Політичну економію в ньому викладали Т. Степанов (класична школа), К. Гаттенбергер, I. Сокальський (історична школа), Г. Цехановецький, М. Косовський (класична школа), І. Міклашевський (історична школа), П. Мігулін, В. Левицький (класична школа) та ін.

У Київському університеті, заснованому в 1834 р. як імператорський університет св. Володимира, викладали І. Вернадський (класична школа), М. Бунге, Д. Піхно, О. Білімович (київська психологічна школа), Г. Цехановецький (історична школа), М. Зібер (рання марксистська школа), А. Антонович, К. Воблий та ін.

У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею було створено Імператорський Новоросійський (Одеський) університет. У ньому працювали: М. Вольський, Л. Федорович, Р. Орженцький (австрійська школа маржиналізму), В. Косинський (соціальний напрям) та ін.

Політичну економію у Львівському університеті (заснований у 1817 р. як університет Франца І) викладали Л. Білінські, Г. Гломбінські, С. Грабські.

У Чернівецькому університеті, заснованому в 1875 р. як Університет Франца Йозефа, викладали Ф. Кляйнвехтер, Й. Шумпетер та ін.

Степанов Тихон Федорович (1795-1847) — професор Харківського університету. Одним із перших в Україні створив оригінальний курс політичної економії російською мовою. Його вважають одним із фундаторів класичної економічної теорії в Україні та Росії. Свої погляди вчений виклав у працях "Записки про політичну економію", "Про теорію та практику політичної економії", "Про джерела багатства в політичній економії".

Вирішальний вплив на формування поглядів Степанова мали А. Сміт і Д. Рікардо. Саме ці ідеї він пропагував серед студентів. Але при цьому він виступав проти механічного, некритичного перенесення теорії західних економістів на вітчизняний грунт. У своїх роботах автор розкривав питання про створення багатства, його джерел, роль в цьому природи і праці, питання про продуктивні та непродуктивні класи, цінність, поділ праці, машини, про капітал і його зростання, взаємозв'язки виробництва і споживання, проблеми розподілу багатства, зарплату, прибуток і ренту, національний дохід, відсоток, кредит і т. ін.

Особливу увагу Степанов звернув на проблему багатства, яке розглядав з позицій класичної економічної теорії. Заперечуючи тим економістам, які ототожнювали споживну і мінову вартість, Степанов зазначав, що багатство — це користування самими речами; їх властивість полягає в задоволенні людських потреб, а не в їх міновій вартості. Він, як і А. Сміт, велике значення надавав поділу праці в створенні багатства, обміну та іншим стадіям відтворення. Степанов одним із перших серед економістів України правильно зрозумів мету капіталістичного виробництва — прагнення до збагачення.

Але погляди Степанова були досить пересічними. Так, критика засновників політичної економії часом була у нього неточною, неглибокою, керованою більш емоціями, ніж розумом.

Вернадський Іван Васильович (1821 - 1884) — професор Київського університету. Він був прихильником класичної школи в політичній економії і виступав за невтручання держави у вільну конкуренцію. Але Вернадський не повністю заперечував необхідність втручання уряду в економіку. Таке втручання, вважав він, не потрібне, коли ринки вже звільнилися від феодальної залежності й меркантилістських перепон, але створення таких умов — справа уряду. Для Росії середини XІX ст. це означало передусім скасування кріпосного права. Вернадський підтримував тих, хто виступав за розкріпачення селян, виділення їм земельних ділянок, а поміщикам — надання компенсації. Разом з тим він виступав проти общини з усіма її атрибутами (смугове землекористування, розподіл землі, кругова порука та примусове ведення господарства тощо), оскільки вона обмежувала рухомість робочої сили в сільському господарстві. Він також був противником концентрації землеволодінь у сільському господарстві, бо вважав це шкідливим для зростання продуктивності — у цьому випадку капітал відвертався від промисловості, тобто сектора, що особливо потребував економічного розвитку.

Свої економічні погляди Вернадський виклав у працях "Проспект політичної економії", "Проспект практичної економії", "Нариси теорії потреб", "Курс політичної економії".

Багато уваги він приділяв, зокрема, проблемі змін форм праці, співвідношенню потреб і праці, закону обігу або обміну, цінам і торгівлі, прибутковості, зарплаті, народному (національному) доходу та іншим економічним категоріям. Обмін, на його думку, це сукупність попиту і пропозиції; заробіток залежить від співвідношення праці та капіталу. В зарплату він включав і ту частину, яка йде на розвиток сім'ї, на її духовність. Тому зарплата, на думку Вернадського, визначається також рівнем розвитку суспільства.

Вернадський був рішучим противником соціалістичних ідей. На його думку, людина прагне до приватно-товарного, тобто капіталістичного способу господарювання. Вважав за необхідне вести боротьбу проти того середовища, де зароджуються ідеї соціалізму, тобто серед прихильників общин, боровся проти ідей соціалізму, революційної демократії.

Бунге Микола Християнович (1823 - 1895) за своїми погля­дами був еклектиком, тому що тривалий час займався урядовою дія­льністю, що спонукала його бути прагматиком у політиці. Він розглядав різноманітні економічні школи і брав у них ті ідеї, які могли б допомогти йому у вирішенні практичних проблем.

Бунге був ректором Київського університету; працюючи в комітеті, котрий готував відповідні закони, зробив вагомий внесок у формулювання фінансових аспектів реформи 1861 року; був домашнім учите­лем економіки наслідника престолу; управляв Київською філією дер­жавного банку; обіймав посаду міністра фінансів Росії, при цьому запровадив декілька реформ, спрямованих на те, щоб хоча б частково перенести тягар податків з бідних груп населення на більш заможні. М. Бунге був серед перших укладачів фабричного законодавства, в якому передусім передбачив заходи щодо захисту робітників; під тиском зацікавлених підприємців упровадив протекціоністські тарифи. До кінця життя був головою Ради міністрів Росії.

В 50 - 60-і роки XIX ст. М. Бунге за своїми поглядами належав до класичної школи політичної економії, тому домагався максимального розвитку буржуазної приватної ініціативи, вільної конкуренції та обмеженого втручання держави в економічне життя. В питаннях економічної політики Бунге обстоював в основному фритредерство, хоч і не був у цьому послідовним. Він зазначав, що вільна торгівля є одним із проявів свободи промисловості. Протекціонізм, на його думку, затримує здешевлення продукції, зокрема, на засоби споживання, гальмуючи тим самим зниження заробітної плати робітників і підвищення прибутків капіталістів. Крім цього, протекціонізм стримує розвиток техніки. Підприємства, що перебувають під опікою уряду, працюють не в повну силу, стримуючи розвиток техніки, бо вони позбавлені стимулів суперництва.

У 60 - 70-х роках XІX ст. Бунге починає негативно ставитись до трудової теорії вартості. В цей час він вводить у свій курс та підручник "Основи політичної економії" засади психологічної школи, а пізніше викладає її основні концепції у порівнянні з іншими напрямками політекономічного знання у фундаментальній праці "Нариси політекономічної літератури". Бунге по праву вважають фундатором всесвітньо відомої київської психологічної школи. В своїх працях він розвиває положення про споживання й обмін як основні сфери дослідження економічних явищ, про корисність речей як джерело та мірило цінності й ціни, положення теорії попиту і пропозиції, теорії факторів виробництва та ін.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865 - 1919) — всесвітньо відомий вчений, якого в Росії вважають російським, в Україні — українським, а Й. Шумпетер назвав кращим слов'янським економістом. Наукова спадщина вченого і до цього часу глибоко вивчається в Америці, Канаді, в країнах Західної Європи та Японії.

Вчений мав різнобічні інтереси в економічній науці, користувався великим авторитетом у таких її галузях, як кон'юнктурні коливання, марксистська економіка, економічна історія Росії, кооперативний рух. Багатьма науковцями визнається також його значний внесок у теорію вартості, теорію розподілу, порівняльні економічні системи й соціологію.

Головною в творчості Туган-Барановського стала його всесвітньо відома праця "Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя" (1894), за яку він здобув у 29 років ступінь магістра. Розглянута в ній теорія криз була настільки оригінальною, так глибоко ставила й вирішувала цю проблему, підтверджувалась такою великою кількістю даних, що принесла автору світову славу і поклала початок сучасній теорії кон'юнктури. Послідовником Туган-Барановського у вирішенні цього питання був видатний економіст Микола Дмитрович Кондратьєв — автор теорії великих і середніх коливань, який вважав Туган-Барановського своїм вчителем.

Характеризуючи основні напрями розвитку економічної теорії, Туган-Барановський вважав основною визначальною рисою їхнього формування зміну загального плину соціально-економічної думки. Увага економістів, зазначав він у "Нарисах з новітньої історії політичної економії та соціалізму" (1903), дедалі більше переноситься на соці­альні явища, породжувані капіталізмом. Саме відповідаючи на питання "про причини стійкої бідності серед зростаючого багатства", вважав учений, політична економія і розпалася на три основні напрями: 1) захисники нерегульованого товарно-господарського ладу (класична політична економія, "австрійська школа"); 2) прихильники ідей соціалізму як антиподу першого напряму (марксистська школа); 3) представники напряму, які вважають, що необхідно зберегти товарно-господарський лад, пом'якшивши його шляхом посилення державного втручання в інтересах бідних (німецька історико-етична школа на чолі з Г. Шмоллером та соціально-політична школа на чолі з Л. Брентано).

За розповсюдження соціалістичних ідей і теорії К. Маркса Туган-Барановського було вислано з Санкт-Петербурга.

Соціально-економічні погляди Туган-Барановського відображені в курсі політичної економії, який він видав у скороченому варіанті під назвою "Лекції з політичної економії". Цю книгу він присвятив Ф. Кене, Г. Госсену, К. Марксу, що свідчить про багатство його творчого діапазону — від економічного вчення фізіократів до школи граничної корисності. Книга мала значний успіх, одержала велику премію Імператорської Академії наук, а її автора було визнано одним із кращих фахівців з політичної економії.

Туган-Барановський досліджував різні типи і види кооперації, її соціальні та господарські характеристики, роль у захисті інтересів різних верств населення та ін. Особливу увагу приділяв сільськогосподарській кооперації різних видів, на розвиток якої вчений покладав надії щодо поліпшення добробуту селянства. Результатом цих досліджень стала робота "Соціальні основи кооперації" (1916).

Останні роки свого життя вчений провів в Україні, брав активну участь у створенні Української Академії наук, очолював Інститут економічної кон'юнктури, був міністром фінансів Всеукраїнського парламенту (1917-1918), став першим академіком України з економічної теорії та ін.

Зібер Микола Іванович (1844 - 1888). Основні праці — "Давід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" та "Нариси первісної економічної культури ".

Праця "Давід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях" — перший у світі значний огляд І тому "Капіталу" К. Маркса. Сам К. Маркс високо оцінив у післямові до другого німецького видання І тому науковий рівень дослідження. У Росії праця Зібера відіграла особливу, навіть історичну роль. Хоча "Капітал" було перекладено й надруковано в Росії вже у 1872 році, дослідження Зібера мало більш доступний характер.

Як критик і популяризатор економічного вчення К. Маркса, Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й привертає до них увагу читачів, деякі місця "Капіталу" він просто переказує. Обстоюючи трудову теорію цінності, Зібер виступає водночас з критикою теорії цінності Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та ін., високо оцінює вчення Маркса про двоїстий характер праці.

Значну увагу в своїх працях Зібер приділяє аналізу теорії додаткової цінності, яку називає ядром "Капіталу", проводить глибокий порівняльний аналіз цієї теорії Маркса з теоріями його попередників. Теорію додаткової вартості Маркса він розглядає як вище досягнення в економічній теорії, але водночас вказує на те, що вона є подальшим розвитком основних положень класичної школи.

Ідеї маржиналізму, що в 70 - 90-і роки XIX ст. склався на Заході як самостійна і дуже впливова школа, одержали в Україні досить велике поширення в 90-х роках XlX ст. Вони впровадились представниками київської психологічної школи.

Засновником київської психологічної школи був М.Х. Бунге, ідеї якого були підтримані його учнями Д.І.Піхно та О.Д.Білімовичем.

Піхно Дмитро Іванович (1853 - 1913). До основних праць відносяться "Комерційні операції Державного банку" (1876), "Закон попиту і пропозиції. До теорії цінності" (1886), підручник "Основи політичної економії" (1890), який він присвятив своєму вчителеві М. Х. Бунге.

Критикуючи трудову теорію вартості, розглядав корисність як джерело та мірило цінності. Теорія цінності, на його думку, має зв'язок з усіма господарськими процесами. Крім того, Піхно досліджував питання факторів виробництва, споживання та обміну, грошового обігу, явища монополізації виробництва, економіки залізничного транспорту, оцінки торговельно-промислових циклів в організації економічного процесу та ін.

Білімович Олександр Дмитрович (1876 - 1963). Основними працями були "До питання про розцінку господарських благ" (1914) та "Соціальна теорія розподілу" (1916).

В першій роботі аналізувалася теорія потреб, перший і другий закони Г.Госсена, була запропонована своя класифікація потреб, з яких виводилася величина господарської цінності благ, давався аналіз корисності блага та суб’єктивної і об’єктивної обмінної цінності. В той же час Білімович не заперечував і зв'язок ціни з витратами виробництва. В цій же роботі розглядалися проблеми застосування математичного методу в економічній науці.

В другій роботі Білімович слідом за М.І. Туган-Барановським вважає за необхідне регулювати рівень заробітної плати через розподіл національного доходу країни.

Після Першої світової війни Білімович перебував в еміграції (Югославія, Німеччина, США), де продовжував займатися дослідженнями щодо застосування математичних методів в економіці: побудував динамічну модель народного господарства, дав математичну інтерпретацію "Економічної таблиці" Ф.Кене і т. ін.

Одним із найяскравіших представників маржинального напряму та його математичного відгалуження в Україні був професор, а потім академік Української Академії наук Орженцький Роман Михайлович (1863 - 1923). У наукових працях Р. Орженцького "Корисність і ціна. Політико-економічний нарис" (1895) та "Вчення про цінність у класиків і каноністів" (1896) було зроблено ґрунтовний виклад теорії К. Менгера в частині теорії цінності, визначено кількісну величину цінності.

У працях Орженцький велику увагу приділяє проблемі взаємозалежності між ціною та витратами виробництва. Він вирішує її завдяки підходу, запропонованому видатним російським ученим-економістом і математиком В. Дмитрієвим, систему рівнянь якого для аналізу ціни Орженцький використав, розкладаючи ціну на заробітну плату робітників та середній прибуток.

З часом Орженцький працює в напрямку розширення та поглиб­лення соціального обґрунтування економічних явищ і понять.

Слуцький Євген Євгенович (1880 - 1948) — всесвітньо відомий український вчений-економіст, видатний математик і статистик, професор Київського комерційного інституту. Наукові інтереси вченого були надзвичайно широкими — дослідження економічних поглядів У. Петті, аналіз теоретичних і методологічних засад маржиналізму, найскладніші проблеми математичної статистики. Він започаткував не тільки принципово нові підходи до розв'язання складних економічних проблем, а й нову галузь науки — праксеологію (розробку принципів раціональної поведінки людей при різних комбінаціях умов).

У 1915 році Слуцький публікує працю "До теорії збалансованого бюджету споживача" (перевидану тільки в 1963 році у Москві), в якій ним було започатковано якісно новий етап у розвитку теорії попиту, тому що вперше було визначено принципово нові підходи до розв'язання проблеми зв'язку між ціною, попитом та функцією корисності.

Послідовний прихильник ідей маржиналізму, Слуцький, проте, не поділяв поглядів деяких його представників на неможливість встановлення кількісної величини граничних корисностей. Слуцький вважав необхідним звільнити функцію корисності від чисто суб'єктивного трактування, тому він вперше в світовій економіці зробив можливим її кількісний аналіз. Саме це в працях Слуцького стало основою сучасних економіко-математичних досліджень проблеми споживчого попиту та в розвитку теорії поведінки споживачів як одного з важливих розділів економетрики.

Питання для самодіагностики:

1. Назвіть особливості розвитку економіки першої половини XIX ст. в Західній Україні.

2. В чому полягають особливості розвитку товарно-грошових відносин в сільському господарстві та промисловості Східної України у другій половині XIX – на початку XX ст.

3. Визначте особливості Столипінської аграрної реформи та проаналізуйте її наслідки для розвитку сільського господарства та промисловості в Східній Україні.

4. Проаналізуйте розвиток ідей класичної школи політичної економії в роботах українських економістів.

5. В чому полягає наукова спадщина М.І. Туган - Барановського та яке її значення для світової економічної думки

Проблемні питання:

1. Дайте порівняльну характеристику розвитку аграрного сектору Східної та Західної України наприкінці XIX – на початку XX ст. та проаналізуйте вплив на нього умов скасування кріпацтва в Російській та Австро-Угорській імперіях.

2. Проаналізуйте промисловий розвиток Східної та Західної України наприкінці XIX – на початку XX ст. та причини, які зумовили структуру промислового виробництва регіонів.

3. Проаналізуйте, чи відрізняється економічна думка в Україні від економічної думки Західної Європи в XIX ст.

Теми рефератів:

1.Промисловий переворот у Східній Україні: хід, етапи, особливості.

2. Аграрні реформи сер. XIX ст. та їхній вплив на економічний розвиток України.

3. Індустріалізація в Україні. Монополії, біржі, акціонерні товариства (кінець XIX – поч. XX ст.).

4. Столипінська аграрна реформа.

5. Кооперативний рух в Україні (друга половина XIX – поч. XX ст.).

6. Завершення формування всеукраїнського національного ринку XIX – поч. XX ст.

7. Фінансово-кредитна система в Україні XIX – поч. XX ст.

8. Еміграція українців в кінці XIX – поч. XX ст.

4. Київська школа політичної економії.

5. Внесок Туган – Барановського у розвиток світової економічної думки.

6. Вітчизняна економічна спадщина і сучасність.

Тести:

1. Громадськими землями в Західній Україні називалися:

а) Домініальні землі.

б) Рустикальні землі.

в) Сервітути.

г) Відрізки.

2. В Східній Україні найбільш поширеними після Столипінської аграрної реформи стали:

а) Відрізки.

б) Домініани.

в) Хутори.

г) Сервітути.

3. Промисловий переворот в Східній Україні розпочався:

а) До реформи 1861 р.

б) Після реформи 1861 р.

в) До Столипінської аграрної реформи

г) Після Столипінської аграрної реформи

4. Найбільш розвинутою галуззю цукроваріння було на:

а) Правобережжі та Лівобережжі.

б) Правобережжі та Степовій Україні.

в) Лівобережжі та Степовій Україні.

г) Поліссі.

5. В Степовій Україні економії виникли:

а) До реформи 1861 р.

б) Після реформи 1861 р.

в) До Столипінської аграрної реформи

г) Після Столипінської аграрної реформи

6. Одним із перших монопольних об’єднань в Україні та Росії став синдикат:

а) Продамет.

б) Продцукор.

в) Продвагон.

г) Продвугілля.

7) Прихильником класичного напрямку політичної економії в Україні був:

а) Навроцький В.М.

б) Степанов Т.Ф.

в) Міклашевський О.М.

г) Каразін В.Н.

8. Прихильником маржиналізму та його математичного напрямку в Україні був:

а) Зібер М.І.

б) Навроцький В.М.

в) Слуцький Є.Є.

г) Міклашевський О.М.

9. Автором праксеології був:

а) Зібер М.І.

б) Навроцький В.М.

в) Слуцький Є.Є.

г) Міклашевський О.М.

10. Перший університет в Україні був заснований в:

а) Харкові.

б) Києві.

в) Одесі.

г) Львові.

Література:

1. Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання третина XIX – перша третина XX ст.) – К.: Наукова думка, 1994. - 244 с.

2. Економічна історія: Навч.– метод. посібник для самост. вивч. дисц. /Н.О. Тимочко, О.А. Пучко, Л.М. Рудомьоткіна та ін. – К.: КНЕУ, 2001. - 216 с.

3. Економічна україніка. Бібліографічний покажчик (1990-2004 рр.). Наукове видання/ Укл. Т.О. Сосновська, В.О. Ярощик; [ Наук. ред. докт. екон. наук В.М. Гриньова, канд. екон. наук О.М. Щербаха]. – Харків: Вид. ХНЕУ, 2005. - 204 с.

4. Історія економічних вчень. Конспект лекцій / Грігорян Г.М., Сіроштан М.А., Українська Л.О. та ін.- Харків: Вид. ХДЕУ, 2003. - 252 с.

5. Корнійчук Л.Я. Історія економічної думки України: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2004. – 431 с.

6. Коропецький І. – С. Українські економісти XIX століття та західна наука. - К.: Либідь, 1993. - 192 с.

7. Лортикян Э.Л. История экономики и экономической мысли Украины. Эволюция рыночной экономики. – Харьков: Консум, 2004. – 360 с.

8. Лортикян Э.Л. Украинские экономисты первой трети XX столетия: очерки истории экономической науки и экономического образования. – Харьков: Изд. «Харків», 1995. – 194 с.

9. Проскурін П.В. Історія економіки та економічних учень. Нариси економічної історії індустріальної цивілізації: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2005. – 372 с.

10. Українська економічна думка: Хрестоматія/ Упоряд., наук. ред. пер., авт. вступ розд. і біогр. довід. С.М. Злупко. – К.: Знання, 1998. – 448 с.

11. Чекушина Ю.М., Толстих І.В. Нариси з економічної історії України: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 140 с.

Модуль 2. Розвиток ринкової економіки та економічної науки у ХХ – на початку ХХІ ст.