Ой ти, дівчино, з горіха зерня (збірка «Зів’яле листя»)

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх – для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе кидаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

1886

Літературний рід: лірика.

Вид лірики: інтимна.

Жанр: ліричний вірш.

Провідні мотиви: вічна людська тема кохання; щира, художньо довершена, задушевна сповідь коханій ліричного героя.

Розмір: хорей.

Тип римування: суміжне.

Музично окрилив: А. Кос-Анатольський.

Вірш створений на зразок української народної пісні «Ой ти, дівчино, горда і пишна…». І. Франко описує красу дівчини, передає почуття радості й горя ліричного героя, проте, як і в народній традиції, протиставляє «зовнішню» привабливість «внутрішній гостроті» запального характеру героїні. Риторичні питання-анафори «чом твоє серденько», «чом твої устонька» ніби підкреслюють невпевненість, сум’яття закоханого; порівняння «слова» з «бритвою», усміх – бентежить серце, як буря – додають емоційної перенасиченості нерозділеним почуттям, а алітерації на «т» (твоє, терня, твої, тиха молитва, тії очі темніші та ін.), на мою думку, гарантують спокій: як треба докласти зусиль, щоби дістати зернятко з твердого горішка, так і ліричному героєві-екзистенціалу необхідно працювати, пізнавати, зрозуміти об’єкт обожнювання та викликати відповідні почуття.

Чого являєшся мені?…

(збірка «Зів’яле листя») Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені У сні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні – Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці – минаєш, Вклонюся – навіть не зирнеш І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити – Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, – Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає. По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха! 1896

Історія написання: привид першого світлого юнацького кохання до Ольги Рошкевич не покидає поета протягом усього життя, незважаючи на те, що стріча- шся на життєвій дорозі інші жінки, що він одружився. Це почуття й покликало дожиття рядки, сповнені, з одного боку, болю й туги, а з іншого, — бажання, щоб ці муки продовжувалися, бо в них і через них продовжує жити високе почуття.

Рік створення: 1896.

Збірка: «Зів’яле листя» («Другий жмуток»).

Напрям: модернізм.

Течія: неоромантизм.

Літературний рід: лірика.

Вид лірики: інтимна.

Жанр: ліричний вірш (ліричний портрет, змальований крізь призму сну).

Тема: нерозділене юнацьке кохання.

Ідея: уславлення любові, хай навіть такої, що завдає страждань.

Мотиви: «нерозділеного кохання», «усепрощення коханих», «кохання як щастя-гріх», «сон як втеча від реальності».

Образи: людей: ліричний герой, почуття любові якого не розділене; уявна кохана — «зіронька»; предметів і явищ: очі, уста, серце, перла (у болоті), пісні сумні, щастя.

Композиція (зміст): внутрішній монолог закоханого юнака, побудований за принципом «уявне питання до дівчини — відповідь самому собі»; динаміка вірша розгортається відповідно до почуттів ліричного героя: спочатку він звинувачує кохану в «жорстокостях», байдужості по відношенню до нього, потім зізнається в щирому й незмінному коханні до дівчини й просить її являтися йому хоча б у сні, де серце зможе оживати й зазнати «щастя молодого, бажаного, страшного того гріха».

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: ямб (рядки нерівноскладові).

Строфа: нестрофічна будова.

Римування: паралельне (аабб).

Художні засоби виразності: епітет, порівняння, метафора, синекдоха, рито­ричне питання, риторичне звертання, повтор, анафора.

Літературознавці про твір. Цей вірш є вершиною не тільки української, а й світової інтимної лірики. Завдяки досконалій єдності змісту й форми вірш справляє незвичайно сильне враження. Поет висловлює найщиріші, найглибші почуття, звіряючи своє кохання тій гордій і неприступній, від якої не чекає на взаємність:

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями…

Схвильованість, переживання ліричного героя відтворені змінним ритмом поезії, який утворюється чергуванням різноскладових рядків: від двоскладових до десятискладових:

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала…

Побудова речень також органічно пов’язана зі змістом. Вони переважно короткі – запитання або вигуки, але двічі автор удається до великих поширених речень. Ліричний герой немовбито не може зупинитися, мусить викласти одразу ж усе, що на серці. Таким високоемоційним, напруженим є останнє речення до коханої, зіроньки, з проханням з І.Франка з’явитися хоч уві сні, щоб живити його стомлене серце (В.Погребенник).

У моделюванні поетичної картини світу і відтворенні гами почуттів персонажа важливу естетичну функцію відіграють тропи. Поет майстерно поєднує риму з анафорою, увиразнюючи емоційну наснаженість твору. Цій же меті підпорядковуються чоловічі рими з їх прикінцевим наголошеним складом. Це одностопні рядки з однієї словоформи: пісні – дні, а також з двох слів, які мелодійно зливаються у звукову цілісність: у сні, у тьмі, о ні. Досягається це за допомогою римування останніх слів рядків із попередніми: мені – у сні, німі – у тьмі, одні – голосні – пісні, а також внутрішніх рим: ясні – сумні, мені – хоч в сні. Мелодика вірша твориться і за допомогою асонансів, алітерацій, звукопису, зокрема 32 рядки об’єднані римою ні, яка дає змогу висловити героєм то ствердження, то заперечення (М.Ткачук).

ФІЛОСОФСЬКА ПОЕМА «МОЙСЕЙ» – ВИДАТНЕ ЯВИЩЕ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДОБИ МОДЕРНІЗМУ

Історія написання: прочитавши ще в дитинстві біблійну історію про Мойсея, яка його вразила, І. Франко понад 40 років виношує образ старозаповітного про­рока в серці. Перебуваючи із сім’єю у вічному місті Римі 1904 року, куди поїхав за кошт М.С. Грушевського, поет був дуже вражений могутньою скульптурою Мойсея, створеною на початку XVI ст. Мікеланджело Буонаротті. За спогадами доньки митця Ганни Франко-Ключко, після побаченого батько майже весь час залишався в готелі, де безперестанку тримав перед очима маленьку статуетку Мойсея. Очевидно, саме в цей час у поетовій свідомості до кінця викристалізу­вався образ великого пророка як слабкої й водночас великої людини, людини, яка може покласти своє життя заради рідного народу. Ці думи, спроектовані на долю українського народу та його проводирів, стають основою поеми.

Рік створення: 1905.

Збірка: окреме видання.

Напрям: модернізм.

Течія: неоромантизм.

Рід: лірика + епос (ліро-епос).

Жанр: поема

Тематичний різновид жанру: філософська поема.

Тема: останні дні 40-річних мандрів євреїв під проводом Мойсея до обіця­ної Богом землі й смерть пророка, який так і не ступив на благословенну нову батьківщину. У передмові до твору Франко зазначав: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

Ідея: утвердження думки про необхідність для нації сильного, упевненого у своїх переконаннях вождя, який здатний повести народ до кращого майбутньо­го; заклик вірити у свій народ і його майбуття; засудження слабких і маловірних проводирів, підступних лже-пророків; ствердження думки про те, що лише та нація, яку утворили вільні люди, люди, які вилікувалися від «бацили» рабства, здатні стати творцями свого життя.

Мотиви: «вождь і нація», «рабство й свобода», «місце нації у світі», «психо­логія натовпу», «діти як майбутнє», «мессіанізм».

Образи: людей: Мойсей, Датан, Авірон, Єгошуа, діти, народ, мати (у виді­нні); міфологічних істот: Єгова; Азазель — злий демон пустелі, сліпий Орі- он — мандрівник до сонця; природи: пустеля, гори, грім; предметів і явищ: табір, скрижалі, скинія, у якій зберігалися скрижалі.

Символічні (алегоричні) образи: поїзди бистроїзні (символ сучасного світу); пісня весільна (символ радості й віри); дерева (символ народів, людей), які ви­бирають собі керівника; терен (символ місії єврейського народу перед іншими народами; місії ідеального правителя — бути слугою); Мойсей (символ зневіри й миттєвої слабкості; великої любові до народу; сили духу й віри); Оріон і хлопчик (символи сліпого людства й жорстоких фактів).

Композиція (сюжет): твір складається з прологу й 20 пісень: (пролог) плач над долею народу — возвеличення чеснот народу — критика чинних проводирів нації як слабосилих — ствердження віри в світле будуще народу — (І) (експози­ція) єврейський народ після 40-річних мандрів зневірений — (II) Мойсей утрачає сили й вплив — (III) (зав’язка) народ, підбурений Датаном і Авіроном, вирішує вигнати Мойсея — (розвиток дії) (IV) Мойсей виступає перед людьми, говорячи, що призначення Боже для євреїв збудеться, (V) розповідає притчу про дерева, які вибирають вождя, (V) даючи тлумачення цій притчі — (VII) Авірон насміхається з Мойсея й пропонує його для сміху приставити нянькою до дітей — Мойсей попереджає його про смерть — (VIII) Датан звинувачує Мойсея в спеціально­му знищенні народу — Мойсей обіцяє йому смерть — (IX) Мойсей попереджає євреїв про кару за непослух Божій волі й про небезпеки, які на них чекають, якщо вони послухають облудних пророків — (X) Мойсей говорить про свою величезну любов до народу й іде з табору — (XI) Мойсей спілкується з дітьми й дає їм заповіт — (XII) Мойсей звертається з вірою й любов’ю до Єгови, але той мовчить — (XIII) чується голос Азазеля, який доводить Мойсею, що причиною важкого 40-річного походу була власна пиха й гордощі пророка — (XIV) Мойсей починає сумніватися, знову звертається до Єгови, той мовчить — (XV) Мойсея молиться на горі — народ бачить його й боїться, що він може наслати проклят­тя — (XVI) Азазель спокушає Мойсея голосом матері, доводячи, що ніякої волі Божої у світі немає, розповідає притчу про сліпого Оріона (який хотів дійти до сонця, але в поводирі взяв хлопчика-сміхунця, який зранку вів його на схід, а ввечері повертав назад, бо сонце тоді було на заході = Оріон — людство, хлоп­чик — факти) — (XVII) Азазель продовжує переконувати Мойсея, показуючи нікчемність землі, яку Єгова пообіцяв євреям — (XVIII) (кульмінація) Азазелю вдається спокусити Мойсея страшною картиною безрадісного, невільного май­бутнього євреїв в оточенні ворожих їм народів — (XIX) поява Єгови, який до­водить твердість свого слова для євреїв і карає Мойсея за зневіру тим, що він не зможе ввійти в землю обітовану — (XX) зранку налякані євреї бачать, що на горі немає Мойсея, вони піднімаються й ідуть у землю обітовану — (епілог) заклик Єгошуа «до походу! до бою!» за світле майбутнє — (розв’язка) знищення Датана (закидали камінням) і Авірона (повісили).

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: у пролозі — 5-стопний ямб; далі — 5-стопний анапест. Строфа: у пролозі — терцина (тривірш); далі — двовірш (який розбитий

в друкові на чотиривірш (катрен)).

Римування: у пролозі — аба бвб вгг; далі — паралельне у двовірші (аабб). Художні засоби виразності: увесь арсенал, особливо епітети, алегорія, ри­

торичні фігури.