Неоромантична поетика

Поема «Мойсей» написана в річищі неоромантичної стильвої течії в українському модернізмі. Франко по-новому трактує проблему волі й рабства. Усвідомлюючи соціальне й фізичне рабство свого народу, пророк відчув покликання месії – вивести його з неволі.

Неоромантична поетика виразно втілюється у драматичних епізодах дванадцятої пісні, коли Мойсей змушений покидати табір. Замість гніву і проклять з його уст звучать слова, наповнені батьківською любов'ю до свого народу, сердечною тугою і болем, що народ його не розуміє. Це немов сам Франко висловлює любов до свого краю: « Якби знав, як люблю я тебе! /Як люблю невимовно!.. Я без вибору став твій слуга, / Лиш з любові і туги».

В річищі неоромантичної поетики зображується Мойсей під час молитви на горі. Автор застосовує зовнішню фокалізацію, дивлячись на героя очима людей з табору в долині. Вранішнє сонце відкинуло тінь вождя у долину. В цьому сонячному освітленні Мойсей здається титанічним героєм. Зображені люди завмерли, споглядаючи цю величну постать, яку вони не зрозуміли. Під вечір, коли сонце заходить, знову лягає тінь пророка на людей у долині, немов востаннє прощаючись з ними.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ТЕРМІНИ

Соне́т (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямбу, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде, тощо. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».

Перу Франка належать цикли «Вольні сонети», «Тюремні сонети» – нове естетичне явище у тогочасній українській європейській ліриці. Франко відводив сонетам особливу роль, розглядаючи їх важливим складником художнього світу своєї книги, у якій він прагнув зобразити себе й увесь світ.

У жанрі класичного сонета Іван Франко гармонійно поєднував традиції і новаторство, вносив нові елементи в його структуру. Отже, поет оновлював канонічну форму, органічно наповнюючи її багатим змістом.

Свої погляди на завдання сонета в нову епоху поет висловив у поезіях «Сонети – се раби», «Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський», «Колись у сонетах Данте і Петрарка», «А рано, поки час виб’є п’ятий», «Епілог».

Саме під пером Франка ця складна, сувора форма засяяла новими гранями.

Цикл (грец. Kyklos – коло, колесо) – декілька художніх творів, об’єднаних жанром, темою, головними героями, єдністю авторського задуму, у поезії – настроєм, єдиним мотивом, заголовком.

Терцина (італ. tersa rima – третя рима) – строфа, що складається із трьох рядків п’ятистопного ямба, пов’язаних ланцюгом рим: аба,бвб, вгв і так далі.

Ця строфічна форма утвердилася завдяки «Божественній комедії» Данте.

Неоромантизм – (грец. neos – новий і франц. romantisme – романтизм) – стильова течія, що виникла в українській літературі й мистецтві на початку XX століття, прагнучи відродити деякі риси естетики романтизму. Леся Українка назвала цю течію «новоромантизмом». Його головні ознаки: підвищений інтерес до сильної особистості, культ героя – мужньої людини, чиє життя пов'язане з незвичайними випробуваннями та пригодами.

Визначальні риси неоромантизму:

– неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, – часом попри безнадійну ситуацію, – зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;

– герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю в усьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;

– головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;

– зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;

– неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;

– відмова від типізації, натомість застосування символізму.

Реалі́зм (від лат. realis – «суттєвий», «дійсний») – стиль і напрям у літературі та мистецтві, які ставили за мету правдиве відтворення дійсності в її типових рисах.

Картина світу: зображення типового характеру, що діє в типових обставинах; значущість життєвого матеріалу; панорамність у змалюванні дійсності.

Художні завдання: критика суспільного зла; оцінка зображення людей і подій, узагальнення істотних рис побуту, моралі, історичної доби, співчуття особі; психологізм, розкриття «діалектики душі»; наявність розповідача-усезнавця.

Концепція людини: соціальна зумовленість характеру, відтворення особи в розвитку, зображення влади обставин над людиною; багатогранність особи; гуманістичний пафос.

ВИДИ ТРОПІВ

Метонімія (грец. теtonimia — перейменування) — слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою (Борислав сміється, театр аплодував).

Синекдоха (грец. synekdoche — співвіднесення) — різновид метонімії, в якій відбувається перенесення значення з цілого на його окрему частину і навпаки («Вдарив революціонер — захитався світ»).

Гіпербола (грец. hуреrbolе — перебільшення) — словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються в надмірно перебільшеному вигляді з метою привернути до них особливу увагу читача («Давно, давно вже Київ панував. / Його церкви аж хмари зачіпали» (А. Метлинський)).

Літота (грец. litotes — простота) — словесний зворот, в якому ознаки описуваного предмета подаються з надмірним їх применшуванням (у Марка Вовчка: бабуся «малесенька, ледве од землі видно»).

Перифраз (грец. perifrasis — описовий вираз) — образний вислів, в якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак (столиця України — Київ).

Алегорія (грец. allegoria — інший і говорю) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями (сваволя можновладців над беззахисною людиною — Вовк та Ягня з однойменної байки Л. Глібова).

Символ (грец. symbolon — умовний знак, натяк) — предметний або сло-весний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища (хліб-сіль — символ гостинності в українців).

СТИЛІСТИЧНІ ФІГУРИ

Інверсія (лат. іnversio — перевертання, переміщення) — стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним («Так ніхто не кохав» замість «ніхто не кохав так»).

Риторичне звертання — звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до нього увагу читача й висловити ставлення мовця («Україно моя! Чисті хвилі ланів» (М. Рильський)).

Риторичне запитання — це запитання, яке ставиться не з метою отримання відповіді, а з метою афористичного узагальнення загальновідомої або очевидної думки («Коли одпочити / Ляжеш, Боже утомлений?» (Т. Шевченко)).

Риторичне заперечення — це заперечення, що має форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника («Ні, друже мій, не та родина!» (І. Франко)).

Риторичний оклик — це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затримати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображуваного («О, що за туга розум мій опала!» (М. Зеров)).

Асиндетон (грец. аsyndeton — незв’язане) — стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв’язують окремі слова й частини фраз («Ліс, вогонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла» (І. Нечуй-Левиць-кий)).

Полісиндетон (грец. роlуsупdеtоп — численний і зв’язок) — стилістична фігура, яка полягає в накопиченні сполучників, що зв’язують окремі слова та час-тини фрази («...Й на личку змарнів, і волю стратив, і ходив засмучений та задума-ний» (Ю. Федькович)).

Еліпсис (грец. еllірsіs — пропуск, нестача) — стилістична фігура, побудо-вана шляхом пропуску слова або кількох слів («Зостались ви, пісні старії, / Щоб старину згадати нам, / Старим — літа їх молодії» (О. Корсун)).

Антитеза (грец. aпtithesis — протиставлення) — стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом («Думав, доля зустрінеться спіткалося горе» (Т. Шевченко)).

Оксюморон (грец. охýтоrоп — нісенітниця) — стилістична фігура, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключають одне одне, створюючи ефект смислового парадоксу («На нашій — не своїй землі» (Т. Шевченко), «Довго тягтиметься мить» (Є. Плужник)).

Паралелізм (грец. раrаlеllоs — той, що йде поруч) синтаксичний — стилістична фігура, яка ґрунтується на однотипній синтаксичній побудові двох або більше суміжних мовних одиниць, переважно рядків поетичного тексту, що породжує відчуття їхньої симетрії («Зашуміла дібровонька, листом зашуміла, / Затужила дівчинонька, серцем затужила» (М. Шашкевич)).

Кільце (анепіфора) — стилістична фігура, яка зв’язує повтором окремих слів чи словосполучень початок і кінець суміжних мовних одиниць (абзац, стро-фа) або й однієї одиниці (речення чи віршовий рядок) («Любіть Україну, як сонце, любіть» (В. Соcюра)).

ЗАСОБИ ЗВУКОВОЇ ВИРАЗНОСТІ

А л і т е р а ц і я (лат. аd — до і lіtеrа — літера) — стилістичний прийом, який полягає в повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонацій-ної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв’язку («Рокотання-ридання бандур» (П. Тичина)).

А с о н а н с (лат. аssоnо — звучу до ладу) — повторення голосних звуків, що надає віршу музикальності, милозвучності тощо («Було червоне поле бою» (О. Лятуринська)).

З в у к о н а с л і д у в а н н я (ономатопея) — імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ (дзижчати, гавкати, туркотіти тощо).

В і р ш о́ в и й р о́ з м і р, або М е́ т р (грец. metron – міра) – не поширений у силабо-тонічній версифікації термін для позначення особливостей ритмічної одиниці, покладеної в основу певного віршового твору, власне – міра вірша, його загальна схема, з якою узгоджуються його елементи (ямбічний розмір, дактилічний розмір тощо).

Я м б – у силабо-тонічному віршуванні, поширеному в українській поезії, це двоскладова стопа із наголосом на другому складі.

Х о р е́ й – двоскладова стопа з першим довгим і другим коротким складами.

Д а́ к т и л ь – стопа з трьох складів, з яких перший – довгий, решта – короткі.

А м ф і б р а́ х і й трискладова стопа з довгим середнім складом.

А н а п е́ с т – трискладова стопа, що складається з двох коротких і одного довгого на кінці складу, з ритмічним наголосом на довгому: UU–. У силабо-тонічному віршуванні – стопа, що складається з двох ненаголошених і одного наголошеного на кінці складу.

«УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» – ДРАМА ЛЮДСЬКИХ СТОСУНКІВ

Історія написання — на першому місці в драматичній спадщині Франка стоїть драма з сільського життя в п`яти діях «Украдене щастя». Вперше вона надрукована в журналі «Зоря» у 1894 році і тоді ж вийшла окремим виданням.

Поштовхом до написання драми «Украдене щастя», як писав сам Франко, була народна «Пісня про шандаря», яку в 1878 році записала приятелька Франка – Михайлина Рошкевич в Галичині. Розглядові цієї пісні Франко приділив значну увагу в своїй праці «Жіноча неволя в руських піснях народних» (Львів, 1883), а через десять років після того, використавши її сюжетну канву, створив драму «Украдене щастя». Спочатку драма називалася «Жандарм», але на вимогу журі конкурсу, яке не хотіло вступати в конфлікт з австрійською цензурою, автор змінив її назву.

Як і в «Пісні про шандаря», в центрі п’єси стоять три постаті – підстаркуватий селянин, його молода дружина та її коханий – жандарм. Запозичене з пісні навіть ім`я одного героя – Микола. Але характеристика життєвих обставин, у яких діють герої, їх поведінка і вчинки у п`єсі – інші, значно ширші і глибші, ніж у пісні.

Створюючи образи Миколи, Ганни, Михайла, Франко не обмежувався побутовим планом, який у пісні грає вирішальну роль, а глибоко розкрив причини трагедії своїх героїв, психологічно мотивував кожен крок їх поведінки, всебічно виявив їх характери. В трагічній долі однієї селянської родини драматург талановито розкрив ті вкрай важкі  соціальні і побутові обставини, в яких перебувало селянство західних українських земель під владою Австро-Угорської монархії. Такі страхітливі умови життя селянства Франко назвав галицьким пеклом. Жертвами боротьби за землю кінець кінцем стали і герої «Украденого щастя».

У різних місцях п`єси є екскурси в передісторію тих подій, яки лягли в основу твору. Попереднє життя героїв драми склалося так, що зображене у творі є тільки закономірним, соціально зумовленим наслідком, про який можна сказати лише одне: інакше за тих умов не могло й бути.

Як великий художник-реаліст, Франко не мав потреби віддавати перевагу комусь із своїх героїв. З однаковою любов`ю і сповненим болю співчуттям він малює і образ Ганни, і образи Миколи Задорожного та Михайла Гурмана, бо всі вони – представники народу, життя яких нещадно поламали важкі суспільні умови того часу.

З величезною силою проникливого знавця психології людини, Франко розкриває боротьбу почуттів у душі Ганни, тяжкі муки боротьби з власними невгамовними почуттями, що вибухали навально, невтримно.

Тільки після відчайдушної внутрішньої боротьби Ганна переборює в собі почуття розпачу, страху, сорому і зрештою дає вол. Своєму сильному, незгаслому за довгі роки розлуки почуттю до Михайла. Та навіть відкрившись своєму милому в цьому, підкорившись його волі, зустрічаючись з ним наодинці і прилюдно, вона тяжко страждає, її сумління обпалює почуття сорому, її лякає людський поговір. «Але стидно. Лице лупається. Шепчуть, пальцями показують», – говорить вона Михайлові, коли той примушує її іти в танець біля корчми. Тільки згодом настав час, кали Ганна душевно урівноважилась і відчула себе щасливою. «Любий мій, – говорить вона Михайлові. – Тепер у мене ані крихіточки ніякого неспокою, ніякого сорому нема».

При інших, справедливіших обставинах Ганні відкрився б цілком природний шлях – розірвати шлюб, з`єднатися з коханим і щасливо прожити свій вік. Але за тих умов цього не могло статися. Глибоко соціальний у своїй основі родинний конфлікт розв`язується трагічно. До цього веде розвиток усіх життєвих перипетій у долі героїв.

«А основне «прокляте» питання: хто винен всьому тому?» – запитував Франко, закінчуючи характеристику образу жінки з «Пісні про шандаря» і відповідав: «Винне нещасливе улагодження наших родинних обставин, котре не дозволяє легально розірвати зв`язок, уже фактично розірваний, котре насилує любов і серце жінки і через те скривлює їх, зводить на манівці». Цей висновок значною мірою можна застосувати і до характеристики образу Ганни.

Йдучи за народною традицією, значно розвинувши і збагативши її, Франко створив один з найсильніших в українській літературі типовий образ жінки-трудівниці, благородної в своїх прагненнях до родинного щастя і глибоко нещасливої в тому життя, якого вона зазнала. З такою ж високою драматургічною майстерністю створив Іван Франко образ Михайла Гурмана. Для Ганни і свого щастя (звичайно, в дусі уявлень і понять про нього тогочасного селянства) Михайло готовий і здатний був перебороти найважчі труднощі. Багатьма влучними деталями Франко показує, як служба у війську, а потім у жандармерії наклала свій негативний відбиток на характер Михайла. У заключній сцені драми письменник ще раз тонко, узгоджено з правдою, підкреслив, що в душі Михайла до останньої хвилини жевріла іскра глибокої людяності, що не все в його натурі було спотворено соціальними обставинами і неслушними умовами особистого життя. Образ Михайла, як і образом Ганни, Франко показав, які могутні і благородні сили має народ. Через товщу неправди і зла ці сили проривалися не раз у потворному, навіть в огидному вигляді.

З великою теплотою й співчуттям письменник змалював також образ Миколи Задорожного – типовий характер західноукраїнського селянина-трудівника. Цей образ – один з найсильніших образів селян, створених Франком.

Інші дійові особи драми «Украдене щастя» виконують допоміжну, службову роль у зіткненнях, боротьбі, що розгортається між головними героями твору. Але й ці образи яскраво індивідуальні, колоритні, типові для тогочасних умов життя західноукраїнського села і змальовані автором з великою реалістичною майстерністю.

Герої Франка часто не висловлюють своїх думок до кінця, а тільки натякають на те, що вони знають, думають або про що лише здогадуються. Однак ці натяки не лишаються нерозшифрованими, вони служать авторові тільки одним із засобів підсилення драматизму дії, поглиблення характеристики провідних персонажів, психологічної зумовленості їх поведінки та вчинків.

Рік написання — 1891.

Жанр — побутово-психологічна драма. Проте наявні елементи трагедії: конфлікт героїв з нездоланними зовнішніми обставинами, один із них гине.

Дра́ма (дав.-гр. δρᾶμα – «дія», «діяння», «дійство») — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі.

Драма має чимало різновидів. І одним із таких різновидів є психологічна драма, яка зображує конфлікти особистості й суспільства крізь призму людських емоцій і чуттєвих переживань. На перший план виходить внутрішній світ героїв, їх інтимний простір, що формує їх вчинки. Дії героїв у психологічній драмі, як правило, знаходять своє психологічне пояснення та мотиви.

Ідея твору – захист загальнолюдських цінностей, відкриття глибин людського духу простої жінки, засудження антигуманного світу з його соціальною нерівністю, нівелюванням духовності особи і ламанням її долі, апологія людини, її величі в змаганнях за щастя.

Тема – трагедія особистого життя трьох головних героїв, у яких украдено щастя.

Проблематика:  

• добра і зла;  

• примусового шлюбу;  

• проблема родинних стосунків;  

• зради та вірності;  

• кохання та ненависті.

Сюжетно-композиційна своєрідність: п’єса складається з п’яти дій.

Експозиція – знайомство з героями. У ній герої змальовуються на фоні снігової бурі, що символізує круговорот життя героїв.

Зав’язка – одруження Анни з Миколою.

Розвиток дії – три роки подружнього життя; поява жандарма Михайла; зустрічі закоханих; арешт Миколи.

Кульмінація – убивство Михайла Миколою, доведеним до відчаю зрадою дружини.

Розв’язка – Михайло бере вину на себе.